Африка, хай їй… Частина 1

"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"
"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"

Чарівним чином обставини склались так, що випала мені можливість на два місяці злітати у відрядження до Алжиру. Близько десяти спеціалістів, зокрема і мою персону, «Мотор Січ» послав на шеф-монтаж нестандартного обладнання до Африки. Оскільки пам’ять – то штука коротка, вирішив деякі свої враження від поїздки у такому собі режимі прямого ефіру занотовувати. Скажімо, зараз я про ті самі речі написав би вже дещо інакше. Але на момент написання все було саме так. Тож досить вступних слів. Отже.

Перші враження
17.04.13

Відчувати себе нацменшиною спочатку було дуже незвично. І навіть трохи страшно. Ідеш собі по вулицях, а навколо повно бородатих арабів – у своєму національному вбранні, як воно правильно зветься не знаю, але наші люди це називають простирадлом. Алжир зустрів нас непоганим аеропортом, сонячною погодою, озброєними сек’юриті, довгою дорогою до готелю (так що ми подумали, що їдемо взагалі в інше місто), ну і безумовно тими краєвидами, які ми спостерігали із вікон автобусу. Красиві новобудови, гори сміття, гарна автомагістраль з аеропорту, розвішана на просушку на дахах будинків білизна, бараки та сараї, у великій кількості супутникові антени на тих же будинках, отари баранів, корови, напівзавалена сміттям річка, мечеті, пальми, сосни й араби, араби, араби, багато арабів. І все це перемішано. Намішано-перемішано так, що ти просто не встигаєш усвідомлювати увесь цей калейдоскоп. Дуже непоганий готельчик, комфортні номери і смачна вечеря. Але варто вийти з будівлі та пройти 10 метрів, як натикаєшся на пустир із якимись чи то руїнами, чи то просто смітником. Ми усього-лише вийшли знайти крамницю, де було б пиво, натомість ледь не знайшли пригод на свої м’які місця. Араби, араби, араби. Багато арабів. Усі гучно розмовляють своєю химерною мовою, і ти не розумієш, чи то вони просто ведуть світські бесіди, чи закликають Аллаха благословити їх на священну війну проти невірних, якими є ми зі своїми українськими пиками. Навколо бородаті араби у своїх простирадлах, і в кожному другому з них мені здавався потенційний терорист. А в їхніх очах, напевно, ми виглядали як нові окупанти-колонізатори, які прийшли збирати данину, не менше. І ми раптом зрозуміли, що не дуже-то ми хочемо того пива. Що ми, пива не пили ніколи? Обійдемось. Для першого дня на чужині достатньо вражень буде і без кровопролиття або міжнародного конфлікту, вирішили ми.

"Летюча електричка" Іл-76
"Летюча електричка" Іл-76
Вдало приземлились!
Вдало приземлились!

18.04.13

На місце призначення – військову базу поблизу міста Оран – ми добиралися трьома авіа перельотами. Дніпропетровськ – Стамбул, Стамбул – Алжир, Алжир – Оран. Якщо про перші два перельоти нічого особливого сказати нема, то третій заслуговує на окреме згадування. Причина проста – це були тутешні алжирські авіалінії. Іл-76. Такий собі повітряний трамвайчик. На своєму маршруті він мав кілька зупинок, частина людей виходила, частина заходила. Навіть не знав, що таке практикується.

Одним словом незабутній політ. Оце я розумію авіація. Які там вимкнені мобільні телефони, які там паски безпеки, які к бісам незашторені ілюмінатори! Наскільки я розумію, від початку це був транспортний (або десантний) літак, перероблений (не надто старанно судячи з усього) під пасажирський. Чотири довжелезні лавки протягом усього салону вздовж фюзеляжу. Тобто сидиш ти під час польоту фактично боком, як у вагонах метро. Ніяких пасків безпеки не передбачено. Ще чого! Ілюмінаторів штуки чотири на увесь салон, тож летіли у напівтемряві. Звукоізоляція? Не чули тут про таку. Хоча ні, брешу, подекуди звукоізоляційними матами фюзеляж з середини був викладений, але вуха від ревіння двигунів (здається, наших, «моторівських») закладало все рівно. Здоровенною відкидною рампою у хвості літака заходили пасажири, хоча при бажанні могла б заїхати вантажівка. Але справжньою родзинкою дизайнерської та конструкторської ідеї в цьому літаку став другий поверх у салоні. Такі собі ще дві додаткові лавки під стелею, підвішені на кронштейнах, ближче до неба так би мовити. Контингент набився в літак відповідний. Типу як в нас дачники в приміських електричках. Хіба що худоби з собою не везли. В тій ситуації нас вже не здивували б навіть стоячі пасажири, але якось обійшлося. Коли літак відірвався від землі, усі пасажири на усіх шести лавках (включно із тими, що на «другому поверсі») за інерцією посунулися в напрямку хвоста. Нам було весело. Араби були спокійні, як двері.

Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові
Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові

Перші дні на базі

У душовій кімнаті знайшов якусь незвичну і на вигляд страшну, але, на щастя, напівмертву істоту – сантиметрів десяти завдовжки, схожу на сороконіжку, Не сподобалась вона мені. А десь через півгодини у тій самій душовій був мною помічений і мною ж таки жорстоко замордований величезний тарган. Не душ, а зоопарк якийсь. Хоча з іншого боку це навіть добре. Хоч якась екзотика, якась місцева фауна, бодай якийсь екстрим. Думали ми, що приїдемо в Африку, і побачимо її такою, якою уявляли ще зі школи. Ага, одразу. Ні тобі левів, ні тобі скорпіонів, ні тобі баобабів, ні крокодилів, ні навіть пустелі. Так нехай принаймні великі таргани будуть. І оті страшні істоти із безліччю лап. Як сказав один мій друг з цього приводу «Третій світ, що з нього узяти – не спроможні навіть відповідати нашим примітивним стереотипним уявленням про Африку!»

А ще тут до біса лелек. На кожному дереві, на кожному даху, усюди. Якщо довго стояти і милуватися краєвидами, лелеки сплітають гнізда на твоїй голові… А якщо стояти ще довше, тебе загризуть равлики, яких тут ще більше ніж лелек, і які, за свідченням аборигенів, жеруть усе підряд.

***

Купили ми місцеві телефонні картки, щоб додому дешевше телефонувати можна було. І все б нічого, але повадився мені надзвонювати один хрін. Ймовірно мобільний оператор. Від чого не легше, щоправда. Настирливий паразит. Якщо слухавку підняти, він щось там французькою белькотить, що нічорта не зрозуміти. Я йому кажу: «Ай ем фром Юкрейн. Ай донт андестенд! Донт кол мі». Але він поки не виговориться, не стулить пельку. Тому слухавку я кладу. Втім його це не зупиняє, і десь до пів на дванадцятої вечора він систематично телефонує. Вочевидь в цей час його робочий день закінчується, понаднормових йому не дають, отже аж до наступного ранку він свої дзвінки припиняє. Потім він трохи попустився, і дзвонив лише раз на день. Я не піднімав, але вже не відчував себе на чужині самотнім. Адже бодай хтось мені час від часу телефонував.

***

Араби на базі виявилися напрочуд привітними. Посміхаються, кажуть: «Бонжур! Сова?». А ти їм такий у відповідь: «Бонжур! Треб’єн!». І всі щасливі, і всі задоволені. Але про всяк випадок натільні хрестики ми не надто демонстрували. Ніколи не знаєш, що у голові у правовірного відбувається, коли він бачить хрестик. А нам тут ще два місяці жити.

***

База ця дуже велика. Хоча, не так багато я військових баз бачив, порівнювати нема з чим. Огороджена парканом із колючим дротом, будки для вартових вздовж паркану. В будках цих нами були помічені вартові під час міцного денного сну. Злітна слуга, кілька навчальних ескадрилій, ангари,  цвинтар літаків, казарми, адміністративні будівлі, випробувальна станція наших двигунів, пара цехів, готель, в якому мешкали ми, здорова отара баранів і степ. Переважно степ, решта з мною перерахованого губилася на фоні степу. Патрулюють базу теж військові і ще якась дивна жандармерія. Остання взагалі на вертольотах та авто. Із жандармерією наші стосунки склались краще – вони дозволили нам пофоткатись біля гелікоптеру. А от військовий патруль не дозволив нам одного разу подивитись на стадо баранів. Стоїть такий араб-патрульний, гладить ствол свого калашнікова, і знай тільки повторює: «Інтердір! Інтердір!». Майже як у Подерев’янського: «По руськи ніх**я не понімають». Ми не зовсім зрозуміли тлумачення цього слова, «інтердір», але натяк із автоматом був дуже переконливим. Отже на стадо ми не подивились. Ми пішли іншою дорогою і вийшли на аеродром, із усією відповідною військовою технікою тощо. Тож патрульний араб вчинив мудро, не давши нам поглянути на справжню стратегічну цінність бази. Я завжди казав, що головне правильно розставити пріоритети.

Далі буде…

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *