Африка, хай їй… Частина 2

Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.
Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.

Продовження. Початок тут.

Особливості міжнародної співпраці

Наша робота полягала у шеф-монтажу десятка установок для випробувань окремих деталей моторів: форсунок, колекторів, лопаток тощо. Іншими словами ми мали б керувати діями аборигенів, які мусили б самі монтувати і підключати ці установки. Але шеф-монтажем ми по суті так і не займались. Ми займались монтажем. Різниця полягає лише в тому, то перше — дуже довгий процес. Друге — процес швидкий. Бо легше було щось зробити все самому, ніж змусити арабів.

По-перше, араби виявилися не те щоб лінивими… Важко навіть збагнути у чому причина. Просто їм якось усе пофіг. Усі ті установки, уся та випробувальна станція — усе їм пофіг. Але до цього я ще повернусь нижче.

По-друге, фахівці у них, як і очікувалося, слабенькі. Наприклад, зварник. Про себе він казав, що він «біг професіонал». Але по факту ходив з якимось індиферентним поглядом по цеху, інколи щось кволо зварював, а коли ми його шукали, мав звичку зникати. Втім, таку звичку мали всі араби.

Третя причина була в мовному бар’єрі. Як на будівництві Вавилонської вежі. Теоретично перекладач був. Але як і усі середньостатистичні араби на станції, він мав звичку зникати саме тоді, коли був потрібен. Крім того він був один, нас багато. Та і перекладав так само, як зварник варив. Скажімо, хотіли ми попросити в арабів крейди, задля перевірки герметичності керосинових трубопроводів. Як ми тільки перекладачу не пояснювали… Він ніби зрозумів. Принесли нам пригоршню прального порошку.

Тут необхідно зробити ліричний відступ і згадати одного фахівця із нашої групи. Він був дядько не дурний, свою роботу в принципі знав, але страшенно мене дратував своєю манерою демонструвати який він видатний спеціаліст у всіх галузях. Починаючи від смаження яєчні та риболовлі, і закінчуючи власне калібруванням і експлуатацією установок. Він постійно ходив із розумним виглядом, совав носа куди не просять, і роздавав на всі боки свої, як він вважав, дуже корисні і цінні поради, імітував великого боса, хіба що тільки не поправляв свою невидиму корону. Своєю любов’ю до рибалки він усім нам, а також арабам, пробив у голові величезні дірки (за що отримав кодову назву Fish-man). А ще гучно плямкав під час обіду та просто так, з тільки йому відомих причин, при всіх пальцями виколупував їжу із своїх зубів, ну і ще сотнею тисяч дрібниць він мене дратував. Але згадав я про нього не просто так, а саме в контексті спілкування із аборигенами. Це треба було бачити. Ми, наприклад, під час спілкування із місцевими та пояснення їм плану роботи, використовували прості англійські речення, жести та ледь не малюнки на стінах. Але цей наш товариш такою нісенітницею не займався. Йопта, він Великий Спеціаліст! Він не стане примітивно пояснювати складні речі! Просто шедевральна картина виходила. Стоїть він. Біля нього стоять пара арабів. Араби знають арабську і французьку. Він знає російську.

Він: «Значит так. Эту работу надо выполнить до конца смены».

Вони мовчать.

Він (повільніше і голосніше): «До конца смены. Нужно эту работу закончить. Вы меня понимаете или нет?»

Вони мовчать.

Він (гучно): «Мы же иначе установку не запустим! У коллектора два контура. (Повільніше і показуючи на пальцях «2») Два контура»

Вони щось кажуть французькою.

Він, повністю переконаний, що його зрозуміли, йде з розумним виглядом до нас, далі роздаючи свої цінні поради.

Ось як треба.

Не обов’язково вчити мови, виявляється. Задля того, аби тебе зрозуміли, достатньо пару разів повторити свої слова повільніше.

Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка
Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка

***

А от і обіцяний приклад алжирського пофігізму. На базі тривало будівництво нової злітної смуги: був викопаний котлован метрів так 40-50 завширшки, глибиною метри півтора, і довжиною кількасот метрів. Немаленька така яма. Відповідно і техніки там було достатньо: екскаватори, катки і т.д. І все б нічого. Та якось стався дощ. За місцевими мірками, так взагалі злива. Котлован залило водою по вінця. Наступним ранком ми ходили дивитись навіть на нього: на вигляд — плесо під ранковим сонячним промінням; по суті — калюжа. А посеред цієї калюжі стояла уся напівзатоплена техніка, на півтора метри залита водою. І ніхто з арабів навіть не поворушився, аби завчасно вивезти машини з котловану. Власне, не тільки завчасно, взагалі здається нікого не хвилювало те, що техніка затоплена. Хоча, можливо, в Африці вода настільки незвична, що такий раптовий ставок арабам тільки за щастя, звідки мені знати.

Креслення в пташиних відмітках
Креслення в пташиних відмітках

Або от ще випадок. У цеху, в якому ми працювали, стояли згадувані мною вище установки. В них в якості робочої рідини використовувався керосин 9-го класу чистоти. Говорячи простою мовою, це дуже чистий керосин. І взагалі вимоги до чистоти у приміщеннях були жорсткими, аби результати випробувань були коректними, а деталі, що випробувались, не псувалися. Все це арабським начальникам наші фахівці пояснили. Арабські керманичі цю інформацію донесли до підлеглих — ті ходили по цеху в чистих білих халатах. А от пояснити важливість дотримання чистоти птахам місцеві не змогли. Тому горобці і голуби вільно літали посеред будівлі, гніздувались, створювали свої пташині родини, народжувались, вчилися робити перші свої польоти, і срали. На підлогу, на установки, на розкладені креслення, на нас. Наш Суворий Начальник намагався вкласти трохи розуму в гарячі африканські голови щодо шляхів подолання проблеми. «Замажте дірки у даху і стінах, повставляйте шибки у вікна [недрукована лексика]», — марно радив він. «Добре», — відповідали вони. І на цьому зазвичай все закінчувалось.

01.05.13

Першого травня у нашому готелі вимкнули опалення. Відверто кажучи, опалення таке собі — батареї ледь теплі. Але сам факт наявності в Африці у квітні місяці опалення став черговим цвяхом у кришку труни стереотипів. Взагалі, зв’язуючись із рідними на Батьківщині, з’ясували, що вдома значно тепліше у цій порі виявилось, ніж тут. Якщо першого травня у Запоріжжі було близько 30 градусів, то тут, поблизу Орану, не більше 20. А ще холодний вітер. При чому вітер майже завжди. І вночі холодно. І батареї у квітні теплі.

В принципі, цьому можна знайти пояснення. Ми жили в окремому готельчику, на військовій базі, де все автономно: хочуть — вимикають опалення, хочуть — вмикають. А якщо врахувати, що найкращий бензин у перерахунку на наші гроші 1,5 грн., дизельне пальне 0,8 грн., то стає зрозуміло, що заощаджувати на нафтопродуктах їм не обов’язково.

***

На базі був один араб на ймення Фарід. Він був тут на зразок наших завгоспів. Не знаю, як в арабів називається завгосп, тим більше у військових, тому ми його звали просто Фарідом. Точніше, Фарідом. Без «просто». Звання в нього було еквівалентним нашому прапорщику, що й не дивно — кому ж як не прапору бути завгоспом? Розмовляв із нами він через слово англійською, через слово російською, через слово французькою. Але ми розуміли. Зазвичай під час нашого сніданку чи обіду у їдальні, він заходив до нас і запитував, що нам треба для повного щастя. Як правило для повного щастя декому з нас потрібні були сигарети, декому пиво, декому сланці, декому щире кохання. Фарід як добропорядний завгосп нам все те діставав. Ну, окрім щирого кохання, як ви розумієте. І за гроші переважно.

"Завгосп" Фарід
"Завгосп" Фарід

А одного разу він навіть проявив ініціативу і приніс нам дрожі. Безкоштовно.

— Нащо? Ми ж не замовляли, — здивувалися ми.

— Водка! Водка! — радісно пояснив Фарід.

І тут до нас дійшло: наші попередні групи, як власне і ми, усі запаси міцних алкогольних напоїв спустошували в перші ж дні на чужині (оскільки в літаку можна провозити було тільки літру). І ймовірно замовляли одразу після цього в Фаріда дрожі задля бражки. А ми прилетіли із Суворим Начальником, який не заохочував алкоголізм у відрядженні. Тому нічого такого не просили. Але Фарід був гарним завгоспом. Він чи то інтуїтивно відчув нашу тугу, чи просто за звичкою приніс нам цей стратегічний вантаж. Подумав мабуть, що от диваки які, вже третій тиждень пішов, а вони ще не просили дрожів.

— Пфф. Дрожі він приніс. Самогону нам ще тут тільки не вистачало, — сказав після того, як Фарід пішов, наш Суворий Начальник.

— Так, ви праві, самогону дуже не вистачає, — сумно погодився один з нас.

Далі буде…

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *