Африка, хай їй… Частина 3

Вулицями Орану
Вулицями Орану

Продовження. Частина 1.Частина 2.

Місто, пляжі і дозвілля
04.05.13

Оран є старовинним і великим містом на узбережжі Середземного моря. Населення складають близько 2,5 млн. арабів і пара-трійка європеоїдів. Тому наша присутність у центрі міста, напевне, не на жарт різала очі мешканцям Орану. Тобто звісно ніякої агресії в наш бік не було, на нас окрім декількох дітей навіть пальцями не показували. Але знову із підсвідомості вилізла фобія бути нацменшиною у середовищі арабів-мусульман. Втім, не забігатиму вперед, і про все по порядку.

Строкаті балкони
Строкаті балкони

У зв’язку із складною ситуацією у країні очікувати на повноцінну екскурсію нам не доводилося. Фактично, переважно усе що ми побачили, ми бачили із вікон автобусу, який доволі довго возив нас Ораном. Спасибі, що бодай так вивезли покататись. Тим більше я б сам не наважився гуляти там по вулицях наодинці. Хоча місто, принаймні в центрі, виглядало дуже цивілізованим. Правда, не без тієї гри контрастів і мішанини, про які я згадував ще раніше. Від французів алжирцям дісталася непогана культурна спадщина, яку, схоже, тут цінують вельми умовно. Отже знову та сама картина розвішаної білизни на фасадах красивої архітектури будівель. Та й взагалі багато споруд мали доволі занехаяний вигляд. Вузькі вулички. Багато людей, які нікуди не поспішають. На дорогах нові авто і старі розвалюхи, сучасний трамвай, до якого нам ще років 20 розвиватися. Старі квартали. Подекуди бруківка. Що кидалося в очі, так це відсутність окремих будівель кафе, крамниць, торговельних центрів тощо. Всі ці заклади були розташовані на перших поверхах будинків. При чому ледь не всі з них виглядали майже однаково, так ніби раніше на їм місці були гаражі.

Типові міські краєвиди
Типові міські краєвиди

Загалом місто склало враження однієї суцільної недобудови. І навіть не тому, що багато є різного будівництва (хоча і його теж достатньо), справа в тому, що ледь не кожен другий жилий дім має незавершений вигляд. Скажімо, от стоїть багатоповерхівка, на 3-4 поверхи, усі з яких заселені. Але даху в неї немає. Тобто споруда закінчується черговим недобудованим поверхом. А якщо точніше, поверх закінчується стелею, з якої вгору стирчить арматура. Отже в будь-який момент можна збільшити житлову площу. Що, як нам пояснили, місцеві і роблять час від часу. Наприклад, живе в домі родина. Дітей одружили, жити молодим немає де. От і починають молодята над головами батьків «гніздуватись» – у будь якому випадку краще, ніж на шиї. Крім того повертати кредит на житло можна не поспішати – будинок же недобудований. Але загальний дизайн міста від цього псується не на жарт. Втім, тут це нікого особливо не хвилює. «Ага, – думаю, – вам би наших опадів сюди. Подивився б я, як вас без дахів заливало б». Щоправда, їм тут напевно навіть в радість, коли їх заливає. Африка ж. Це вам не жарти.

Депресивні райончики
Депресивні райончики
Кози на смітнику
Кози на смітнику

Жартів також не знайшлося взагалі, коли ми проїздили повз один район (чи то було передмістя?) Орану. Не район, а один великий смітник. Не будинки, а сараї сараями. В наших селах курники і сажі виглядають комфортабельнішими. Замість безпритульних собак у горі сміття на узбіччі дороги копирсались зі скляними очима кілька кіз. Чи цапів. Не думаю, що це дуже принципово. Крім того скоріш за все про каналізацію тут взагалі не чули. Натомість вочевидь чули про супутникове телебачення. Тарілки були майже на кожному будинку, перепрошую, курнику. Ну і звісно ж білизна розвішана усюди, куди ж без неї. От такий от веселий райончик (чи передмістя?).

05.05.13

Великдень тут чомусь ніхто не святкував. І нам довелося виходити на роботу. Хотіли організувати свято собі самі, але тут навіть яйця фарбувати не було чим, не говорячи вже про те, щоб розговітися свяченою крашанкою чи водичкою. Замовляли в Фаріда цибулиння – каже, що не сезон на стару цибулю, є тільки молода, і продається вона без лушпин. Поросили принаймні буряку дістати – він дістав. Але потім з’ясувалося, що ніхто з нас не знав, як правильно буряком фарбувати. Тому в результаті розговілися простими вареними яйцями і салом, ще з запорізьких запасів. Гадаю, не варто і пояснювати, що замовляти в Фаріда сала ми навіть не намагались. Бува ще образиться. І все рівно ж не дістане.

Зате починаючи з Великодня прийшла нарешті спека (як потім з’ясувалося, мінлива, та хоч щось). Ми всі раділи, казали: «Африка, ну нарешті почалася Африка», але відверто кажучи в цей самий час в Запоріжжі панувала така сама Африка. І ніхто там чомусь цьому факту не радів.

11.05.13

З моря ми приїхали, як варені раки. Бо, по-перше, були червоними, а по-друге, відчували себе так само, як, напевно, почуваються раки у каструлі із окропом. І що характерно, ми знали, що все скінчиться саме так. Проінформований – значить озброєний, ага. Дуже нам це допомогло (читати із сарказмом в голосі).

Пляжний відпочинок
Пляжний відпочинок

Покупатись у Середземному морі нас повезли на офіцерський пляж, закритий для простих смертних. Бо, як і в місті, перебувати на цивільному пляжу для нас могло бути небезпечно. Натомість на офіцерському пляжі, схоже, загрозу становили для відвідувачів саме ми. Бо інакше як пояснити той факт, що невдовзі після того, як ми розклалися на піску, найближчі до нас араби зібрали парасольки, дітей, дружин та інші лахи і перебралися подалі? Припускаю, що причин існувало декілька. Наприклад, те що ми були єдиними, хто був у плавках. Решта чоловіків купалася в шортах, жінки, вдягнені у свої ряси, або взагалі не купалися, або просто мочили ноги. Тож наші тісні, за місцевими мірками, плавки, мабуть, просто не в’язалися із тисячолітньою мусульманською традицією купань у Середземному морі. Отже від гріха подалі чоловіки поспішили забрати своїх жінок на таку відстань, з якої не можливо було б роздивитися окремі частини тіл отої галасливої групи мужчин слов’янської зовнішності.

Другою причиною, іншим прикладом нашого морального занепаду і відповідного негативного впливу на арабську спільноту, стало те, що ми пили на пляжі пиво. Щоправда, потім ми загорнули банки у серветки і пили так, щоб не було видно, що саме ми п’ємо. І порожню тару також ховали. Адже дратувати мусульман – погана прикмета. Крім того до нас підійшов один араб і непоганою російською мовою пояснив, що в них не прийнято демонстративно розпивати алкоголь на пляжі, і попросив сховати порожні банки, а саме пиво пити так, щоб ніхто не бачив. Нам стало соромно, ми відповіли: «Окей, ноу проблем». Здивований араб пішов геть. Мабуть, він чекав, що ми почнемо відстоювати своє конституційне право на алкоголізм у громадських місцях за кордоном, мабуть, до нас так робили усі російськомовні групи, але ми погодились зі справедливістю зауваження, чим не на жарт приголомшили араба.

Ну а власне сам пляж справив подвійне враження. З одного боку мені, який на море їздить раз на десятиріччя, сподобалось. Та й як не крути, покупатись у Середземному морі куди епічніше, ніж, на приклад, в Кирилівці. Але разом з тим пляж був брудним… Могло бути й гірше, разом з тим різного сміття у піску лежало достатньо. Й у самій воді плавали порожня баклажка з коли та пачка від мальборо. Таке собі помірне свинство, на межі із надмірним свинством. І це ж ніби елітний пляж, офіцерський. Втім, прикро мені стало не за арабів, хоча Алжир спокійно міг би мати гарні курорти. Дивлячись на те неподобство, одразу згадав Україну. Що вже сміятись над алжирцями, як в самих не краще. Той факт, що десь є такі самі свині як і ми, мене чомусь не заспокоїв.

А тим часом палюче сонце припікало, тіні на пляжі фактично не було, парасольки нам ніхто не виділив, і пообгорали ми так, що на наступний день пересувалися як інваліди. Бо найбільше обгоріли ноги, які до того своєї частки сонячної радіації не отримували. В результаті наші задні кінцівки, покриті засмаженою хрумкою скоринкою, не здатні були без болю згинатись. І знали ж, що все буде саме так. Знали ж!

***

На пляж нас везли Ораном. У місті зробили зупинку. Як завжди перекладача не передбачалося культурною програмою в принципі, тож спілкувалися із сек’юріті ми жестами. Причина зупинки теж була пояснена невербально. Супроводжуючий ніби казав нам: «Виходьте хутко з автобусу! І покваптеся, через вас я у вихідний день вийшов на роботу! Тож давайте ворушіться, блідолиці». Ну а нам що – вийшли. Виявляється нам хотіли показати місцеву християнську церкву. Правда, не було зрозуміло з якою метою. Чи то хотіли похвастатись алжирською толерантністю, чи може вирішили, що нам час вже молитись (все ж таки місяць минув, як ми в Алжирі, а в церкві жодного разу не були), чи може просто жадали пригрозити. Мовляв, ось вона, остання християнська церква на Африканському континенті. Ми так і не зрозуміли. Жести супроводжуючого не змогли надати повної картини.

Конструкція церкви нічим зовні не нагадувала церкву. Поки не потрапили в середину, і не здогадались, куди нас ведуть. В холі за столом сидів негр, перепрошую, афро-африканець – вахтер, мабуть. Або сторож. І ще там була жінка: чи то екскурсовод, чи адміністратор, чи священик – хіба їх розбереш, як перекладача немає. Більше прихожан не було. Хоча лавок було достатньо, як і притаманно нормальним католицьким костьолам. Отже напевно інколи люди там бувають, і навіть сидять. Ми зайшли, постояли, подивились – дивитись особливо не було на що – і пішли собі в автобус.

***

Зазвичай перед роботою пара чоловік з нашої групи робили ранкову пробіжку. Бо вдома ти ніколи не бігав і малоймовірно що бігатимеш. Бо це рано вставати треба, спускатися з 8-го поверху, а надворі холодно, дикі собаки бігають, маючи намір вкусити тебе за п’ятки, і шорти в тебе порвані, і люди на тебе як на ідіота дивитимуться, і ще чимало інших тупих відмазок вигадати можеш. А тут за компанію та знічев’я чом би і не побігати. Тим не менш як на ідіотів дивилися і тут. Солдати. Зиркають на нас зі своїм специфічним мусульманським співчуттям у погляді, думають либонь: «Ну добре, нас-то змушують бігати. Армія ж бо. А вам, невірним, чому не спиться о цій благословенній ранковій годині?» І ніби на підтвердження своїх думок вони міцно засинають у своїх вартових вежах, наочно демонструючи нам, що ми втрачаємо.

Далі буде…

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *