Козаки, казахи. Пошук відповідностей

Спочатку я трошки розповім про історію Казахстану, потім ще трошки – про одного з найвидатніших казахів, а ви поки що ламайте собі голови, до чого я веду, та й до чого тут козаки.

Після розпаду Золотої Орди утворилося суцільне пекло, кочові племена тлумили одне одного та ділили все, що не встигли відхряпати загребущі самодержці. І так аж до повного виснаження. А потім відбулись такі події:

  • казахи просять у Петра І протекторату за умови збереження ханської влади, без обкладання податками та без виконання повинностей (1717 р.);
  • з частини війська утворюється «почесна» «Царская Служилая Рать»;
  • військова допомога казахам від царату так і не надходить;
  • за деякий час, після тривалих виснажливих війн, казахська територія переходить під владу Росії (1860 р.).

Нічого не нагадує? А ось в мене чомусь виникає стійка асоціація з подіями, які передували Переяславській Раді, та її наслідками.

А далі казахську землю почали роздавати російським переселенцям. Та ще й з отакими наказами: «Местное население интересует для выполнения в будущем работ русских крестьян, поэтому необходимо впитать им в кровь почитание всех русских, если кто-либо не пожелает подчиниться — лишённый земли, — умрет с голоду или же Россия распрощается с ними». Цитата з циркуляру туркестанського генерал-губернатора Самсонова.
Під час столипінських реформ усі найкращі для землеробства та скотарства землі передано перевезеним з Росії селянським господарствам, яких було близько 500 000, а самих казахів витіснено далеко у степ.
Після революції, незважаючи на національно–визвольний рух, казахські території було включено до складу Радянського Союзу.

А як-то ці події відбилися на самосвідомості казахів?

Якщо вивчати це питання з радянських джерел, то складається враження, що в тих краях споконвіку жили неосвічені, темні скотопаси, яких, окрім того скота, нічого й не цікавило, які не вміли читати та писати, поки не прийшла «совєтська» влада та всіх не врятувала, слава їй.
Про метаморфози, які відбувалися з казахським народом у дорадянський період, можна скласти враження з творів поета Абайя Кунанбаєва (1845-1904). Я була вражена, коли дізналася про існування такої людини в історії Казахстану. От зізнайтеся чесно, скільки ви можете назвати видатних казахських поетів? Отож. У кращому випадку на згадку прийде слово «акин». (Хто часом не знає, акин – то є співучий поет-імпровізатор у тюркських народів, зокрема, у казахів, тобто той, що йде собі та співає про все, що бачить). Тож ким був Абай?

  • поет;
  • композитор;
  • просвітник;
  • засновник казахської письмової літератури та перший її класик (!);
  • перекладач (завдяки йому казахи змогли познайомитися з творами російських та європейських авторів).

Сучасні критики вважають його твори надбанням світової літератури, його порівнюють з Омаром Хайямом. А я особисто назвала б його казахським Шевченком… Все своє життя він присвятив боротьбі з невіглаством свого народу та спробам повернути його із тьми до світла.

Абай народився за 15 років до остаточної окупації казахських земель царською Росією, яку зафіксовано у 1860 році Пекінським додатковим договором про офіційне приєднання до Росії територій Казахстану. Ось що він пише про спогади дитинства:

“В детстве мне приходилось слышать, как казахи смеялись над узбеками: “Ах вы, сарты широкополые, камыш издалека носите, чтобы крыши покрыть, при встрече лебезите, а за спиной друг друга браните, каждого куста пугаетесь, трещите без умолку, за что и прозвали-то вас сарт-сурт”.
При встрече с ногаями тоже смеялись и ругали их: “Ногай верблюда боится, верхом на коне устает, пешком идет, – и беглые, и солдаты, и торговцы из ногаев. Не ногаем, а нокаем бы следовало вас назвать”.
“Рыжеголовый урус, этому стоит завидеть аул, как скачет к нему сломя голову, позволяет себе все, что на ум взбредет, требует “узун-кулака” показать, верит всему, что ни скажут”, – говорили они о русских.
“Бог мой! – думал я тогда с гордостью. – Оказывается, не найти на свете народа достойнее и благороднее казахов!” Радовали и веселили меня эти разговоры.”

З цього можна зробити висновки, що казахи були амбітним народом, який ставив себе вище за інших, мав високу самооцінку, розвинену систему моральних та духовних цінностей. Але далі Абай пише:

“Теперь вижу – нет такого растения, которое не вырастил бы сарт, нет такого края, где бы не побывал торговец-сарт, нет такой вещи, которую бы он не смастерил. Живут миряне в ладу, вражды не ищут…. И знатные баи, и грамотные муллы, и мастерство, и роскошь, и учтивость – все есть у сартов.
Смотрю на ногаев, они могут быть хорошими солдатами, стойко переносят нужду, смиренно встречают смерть, берегут школы, чтят религию, умеют трудиться и наживать богатство, наряжаться и веселиться…. Сила их в том, что неустанно учатся они ремеслу, трудятся, а не проводят время в унизительных раздорах между собой.
О просвещенных и знатных русских и речи нет. Нам не сравняться с их прислугой. Куда сгинули наши былые восторги? Где наш радостный смех?
<…>
Не о науке и знаниях, не о мире и справедливости радеет казах, ему бы разбогатеть, да не знает – как? Вот и ловчит, хитрит, чтоб хоть лестью выманить богатств у других, не удастся – будет люто враждовать со всем светом;
<…>
Скот заменяет им все – родину, народ, религию, родных, знания”.

Це що ж таке треба з народом зробити, щоб один з найкращих синів його, що прагнув для свого народу якнайкращого, пише такі речі? Що сталося з тими, хто ще сто років тому вели запеклу боротьбу з сусідами за своє вільне існування, хто презирливо дивився на інші племена? Та ще й за такий короткий час… Ще у дитинстві поет пишався своїм народом, і народ пишався собою, а потім, ставши дорослим, автор наче прозрів, що все не так. А, може, не прозрів – просто все так швидко змінилось? Точніше, зовнішні окупаційні сили спричинили зміни. Добре вдалося виховати той самий комплекс меншовартості , про який зараз так часто говорять. Ось вона – чудова ілюстрація словами митця.

Яким-то чином окупація вплинула на культуру казахського народу?

Ще з початку XIX сторіччя російська культура, зокрема, російська мова, почала проникати до Казахстану. Було утворено російські школи, в яких також навчалися діти казахської шляхти. Згідно з указами, школи повинні були «сприяти зближенню азіатів с росіянами, вселяти першим любов та довіру до російського уряду та постачати краю освічених діячів». Тобто переслідували русифікаторську мету: підготовку кадрів для колоніального управлінського апарату.
Таким чином, перші казахські інтелігенти, які отримали «європейську» освіту, походили з султанської верхівки, що перейшла на службу царизму. Вони були палкими прибічниками російської просвіти та культури, зближення казахського та російського народів, вважали свій народ неосвіченим та відсталим.
Прихід радянської влади відзначився боротьбою за загальнонародну освіту. На той час відкривалося дуже багато шкіл, але найголовнішим досягненням 20-х – 30-х років стало усунення неосвіченості серед дорослого населення. Але всі ті навчальні заклади були російськими, казахських шкіл тоді взагалі не існувало.

Найважчого удару культурі у 1929 році завдало насильницьке переведення казахської мови з арабської абетки на латинську, а ще пізніше й взагалі на кирилицю. Цим підступним кроком радянський уряд намагався відірвати казахів від великої духовної спадщини поколінь, яку містили книги з арабським шрифтом. Сотням тисяч казахів, які вміли читати казахською, довелося навчатися новому алфавіту.
На початок XX сторіччя казахська література була досить розвинена, але митці творили здебільшого у стилі класицизму. Однака влада, яка розуміла, який вплив має слово на свідомість народу, додала всіх можливих зусиль для створення казахського «соціалістичного реалізму». На початок 30-х років ціла низка жанрів, тем та напрямків стають забороненими як «націоналістичні» та «антисовєтські». Багато авторів було репресовано.

Наприкінці 30-х років вже діє чимало російськомовних професійно-технічних навчальних закладів, вишів, аспірантура. На початку війни до Казахстану було перевезено 149 дитячих закладів, та 19 тис. дітей, яких евакуювали з західних регіонів союзу.
У 1946 році урочисто відкрито казахську академію наук. Але не дарма радянська влада нарощувала науковий потенціал регіону – вже у 1949 році пролунав перший вибух на полігоні з випробування ядерної зброї у Семипалатинську. Випробування провадились територіях, де жили здебільшого казахи. Лікарям було заборонено ставити справжні діагнози захворілим від опромінення.

У повоєнні роки найбільше місце у духовному житті народу займає творчість акинів. Письмова література, обмежена інструкціями та виснажена репресіями, розвивалася у напрямку оспівування дружби народів та переваги соціалістичного впорядкування. Але популярності почали набувати теми націоналізму та патріотизму. Багато письменників не повернулося з фронту. Та що там казати – за підрахунками, кожний другий казах, який потрапив на лінію фронту, не повернувся.

Розвиток культури у 50-80-ті роки був процесом неоднозначним. Разом з безсумнівними успіхами у різних сферах під час хрущовської відлиги, було помітно явні кризисні тенденції, викликані національною політикою колоністів. Йшло скорочення сфер вживання казахської мови. 95% книг та 70% телепередач виходили російською. Наприкінці 70-х вже біля третини казахів не знали рідної мови. Це призвело до скорочення аудиторії казахськомовних літераторів та відчуття дискомфорту у міжетнічних відносинах.

Наприкінці радянського періоду казахську мову взагалі ледь не було занесено до списку мов, що вмирають. На той час у столиці залишилася тільки одна казахська школа та існував лише один на всю республіку виш з викладанням казахською, та й той готував лише викладачів рідної мови для молодших класів сільських шкіл. Завдяки масовим, часто насильницьким, переселенням людей з інших країн, кількість казахів відносно загальної кількості населення у республіці вже не досягала й 50%. До речі, негативний вплив на демографію казахів створив ще й голод 30-х років.

То що мали казахи на момент розвалу Радянського Союзу?

Майже померлу мову, забуті традиції, витіснені так званими «європейськими», той самий пресловутий комплекс меншовартості, малий відсоток представників титульної нації серед населення, радіаційне забруднення, ну, й, звісно, відсутність економічної та політичної системи в країні.
Як бачимо, багато спільного є в наших країн у минулому. І важко сказати, який народ постраждав більше від «патронату старшого брату». Та це й не головне. Набагато важливішим є те, яким є сьогодення цих двох народів. Про нашу країну казати не буду. В кого очі є й кому не бракує клепки в голові, ті й самі бачать, що коїться навкруги. А ось про те, чого досяг Казахстан за роки своєї незалежності, варто розказати.

Досягнення за роки незалежності

  • Спочатку було проголошено дві державні мови – російська та казахська, але з 1993 року залишили лише єдину державну мову – казахську, а російську проголосили мовою міжетнічного спілкування.
  • Казахи відчувають себе «нацією номер один» на своїй землі.
  • Головні посади майже скрізь обіймають казахи. А чому б ні? Хто краще самого казаха опікуватиметься казахськими проблемами? Невже людина іншої нації, віри та культури?
  • Знання казахської мови є обов’язковим для гідного життя. Росіяни «просто в панике». Ось як! Як казахів примушували вчити російську, то була благодать божа, дарована убогим, а як самим вивчити державну мову країни, де живеш, – то одразу здіймається галас про асиміляцію. А багато хто з них і взагалі «пожитки» позбирав та й гайнув на історичну батьківщину. Ніхто не виганяє, але й залишитися теж ніхто не благатиме.
  • Майже всюди мова спілкування казахів – казахська. (За словами самих казахів, були навіть приклади, коли батьки починали вчити мову своїх предків, щоб розуміти дитину, яка пішла до казахського дитячого садка).
  • Бурхливо відроджуються давні національні традиції. Вже ніхто не вчить вважати їх «дикунськими».
  • Значно покращився рівень життя, частково, за рахунок власних нафтових розробок. До речі, на нафтовий бізнес там державна монополія.
  • Казахстан зараз – найміцніша тюркська держава Середньої Азії.

Так, Казахстану весь час прогнозували крах, здичавілість. Бо Росія начебто до темного степу принесла європейське світло. Вибачте, а з якого це дива сама Росія стала вважатися Європою? Від протягу з кватирки, прорубаної до Європи Петром? То хай зараз поїдуть, та порівняють хоча б зовнішній вигляд своїх регіональних центрів з маленькими містечками Казахстану. І зрозуміло стане, де тепер знаходиться “темний степ”.

Казахстан звинувачують в недемократичності та таке інше. У відповідь на це просто процитую Д. Верхотурова. Не як догму чи абсолютну істину , а лише як їхню власну відповідь: «Для того, чтобы оценить достижения независимости Казахстана, нужно также отказаться от западного отношения к Казахстану как к некоей “восточной деспотии”. Казахстану в вину нельзя поставить ни известный авторитаризм управления, ни клановость политики, ни проблемы со свободой слова и преследования инакомыслящих. Все это есть и в тех странах, которые присвоили себе ярлык “эталон демократии”. В США и странах Евросоюза авторитаризм гораздо круче, чем в Казахстане. Клановость там имет давние традиции и прочные корни, весьма часто просто неотличима от мафиозности. Казахские жузы вряд ли можно сопоставить с кланами сенаторов, миллиардеров и президентов США. Свободу слова на “западе” давят гораздо жестче, чем во всех странах бывшего Советского Союза. Инакомыслящих там преследуют намного жестче, последовательнее и масштабнее.
Казахстан ни в какой степени нельзя отнести к “восточным деспотиям”. Это вполне нормальное, социально-динамичное государство, уровень жесткости которого намного ниже, чем у нынешнего “лидера демократии” во всем мире».

То ж чи не варто задуматися, чому два народи, які мали таке схоже минуле, мають таке різне сьогодення? Чи може треба придивитися до сусіда, та й навчитися чогось, а не продовжувати розбивати лоба тими самими граблями протягом двадцяти років?
Бо дуже хочеться, щоб кожний українець пишався тим, хто він є так, як зараз хизується своїм походженням, мовою та культурою кожен казах.

Донецьк. Краса у місті шахтарів

Думка з’їздити до Донецьку, як і більшість вдалих ідей, виникла спонтанно: Донецьк випадково потрапив до віконця гугл-мапи, хоча місто для чергової мандрівки планувала шукати по Запорізькій області. І, подумавши, а чому ні, та керуючись головним у таких випадках аргументом «мене там ще не було», почала планувати подорож. Реакція знайомих, яким я казала про свої плани, була дуже дивна й приблизно однакова: «А ти не боїшся?». Це ще більше розпалювало бажання власними очима перевірити: чи справді Донецьк — це таке вже небезпечне місце, на зразок «бандитського Петербургу», яким його малюють? Або, може, це сіре непривітне місто, вкрите товстим шаром вугільного пилу з шахт, які стирчать на кожному розі вулиць, як стверджують інші? Або?..

Потяг привіз нас до Донецьку близько шостої ранку. Місто тільки почало прокидатися. Перше, що бачить людина, яка виходить до перону, — це будівля «Паровозного депо станції Юзово». Не вкрите пилюкою, до речі, а навпаки, ретельно побілене та пофарбоване, з такими ж доглянутими паровозами поряд. Зараз тут знаходиться музей історії та розвитку Донецької залізничної дороги. На жаль, ми не познайомилися зі старовинними експонатами ближче, бо цікавість вимагала йти далі — до центру міста. Так ми і зробили — знехтували маршрутками та пішли «власноніж», щоб якомога більше встигнути роздивитися, не вискакуючи на ходу у разі чогось цікавого на узбіччя.

Як і у багатьох інших містах, привокзальний район не відзначався нічим цікавим, окрім, може, двох великих гарнючих церков, побудованих декілька років тому. Ми прямували вулицею Артема, яка тягнеться майже від самого вокзалу (де до неї примикає вулиця Артемівська) крізь усе місто. Чим ближче до центру, тим цікавіше ставало. Місто почало розкривати перед нами свою велич та по-радянськи вражаючу масштабність. Це місто широких проспектів, величезних майданів, гігантських кам’яних шахтарів, довгих палісадників перед домами. Хоча останні вже починають поступово зникати, перетворюючись у місце розташування бутіків, кафе, аптек, тощо.

Таке архітектурне рішення здається типовим для Донецьку. Виглядає це досить гармонічно та привабливо, але… але на цьому місці могли б і далі рости квіти й шуміти дерева, хоч якось покращуючи не бездоганне за своїм складом повітря.

Приємно радувала відсутність сміття. Не кожне місто може похизуватися такою чистотою. Може, це тому, що їхні «сміттєвози» є такими сучасними?

І ось нарешті розпочався мегаполіс, з великими скляними баштами, з багатоповерховими розважальними центрами…

А поряд — будівлі з барельєфним оздобленням радянських часів:

Але особливо серед архітектурних об’єктів можна виділити цю будівлю:

Ні, це не палац культури виграє золотим написом на сонці. Це — податкова адміністрація. Не все золото стікає до державної скарбниці — частина залишилася на фасаді. А чом би й ні? Все ж таки — економічна столиця!

Ліворуч відкрився вид на дещо футуристичний спортивний комплекс «Олімпійський» з пам’ятником Сергію Бубці перед головним входом. Хто не знає, цей тридцятип’ятиразовий рекордсмен світу, шестиразовий чемпіон світу, олімпійський чемпіон зі стрибків з жердиною, є почесним громадянином Донецьку . Таку саму честь — аналогічне звання та пам’ятник за життя — у Донецьку отримала ще одна відома людина, Йосиф Кобзон. Ринат Ахметов, який теж нещодавно став почесним громадянином, чомусь пам’ятника ще не має. А міг би!

На площі біля мерії встановлено копію московської Цар-Гармати, яку Лужков подарував Донецьку у відповідь на подаровану копію пальми Мерцалова. А що то за пальма, яка надихнула на такий широкий жест, розповім трохи нижче.

Мабуть, в усіх наших містах пафосність причепуреної головної вулиці різко контрастує з обшарпаністю дворів, які знаходиш, трішки заглибившись вбік від проспекту. До ремонту внутрішніх будівель, як завжди, не доходять ані руки, ані кошти.

Не думайте, що ми так вже й безцільно прямували містом. Нас вела одна з найголовніших тваринних потреб — ми дико хотіли їсти. Та місце для сніданку було обрано особливе — бістро, що має біля свого входу скульптуру славетної Ліверпульської четвірки, виконану з пластику й пофарбовану під бронзу.

Не буду тут наводити назву того бістро, але скажу, що скульптура сподобалася. І лише скульптура. Ну не до душі мені заклад, в якому треба залишати речі у шафі, та ще й не мати при цьому ключа, бо він залишається в охоронця. І коли з п’яти замовлених страв всі п’ять несмачні… Але, це, зрозуміло, моя особиста думка, яку навряд чи поділяють натовпи студентів, що харчуються там кожного дня.

Дуже сподобалася ще одна будівля, в несподівано-патріотичному стилі:

А ось це — пам’ятник Джону Юзу, англійському промисловцю, якому Донецьк завдячує своїм заснуванням. Пам’ятаєте — станція Юзівка? Тепер зрозуміло, звідки така назва?

Але не треба думати, що в місті, де стоїть пам’ятник засновникові міста, так само відносяться й до інших історичних пам’яток, пов’язаних з ним. Ось це — будинок Юзів:

І дивно не лише те, в якому стані будинок. До нього ще й не можна потрапити. Територію обнесено огорожею, й охороняється вона дуже ретельно. за легендою, там зроблено склади. Судячи з форумів, багато людей взагалі не знають про цю славетну будівлю, а добра частина тих, хто знає, теж не може зрозуміти, чому все саме так. Мабуть, є в того, хто давав дозвіл на такі дії, якісь особливі підстави чинити так. Цікаво, які саме. До речі, й сам пам’ятник було збудовано лише кілька років тому. Здається, що не дуже в пошані є засновник міста. Чим же він завинив?

А ось приклад позитивного скульпторського мистецтва: пацієнт, що одужав, вибігає сходами обласної травматологічної лікарні:

А ось це чудо знаходиться у Донецькому парку кованих фігур:

Ось де дивовижне місце краси, яким можна гуляти годинами, роздивляючись різноманітні пречудові витвори ковальського мистецтва. Лише заради цього парку варто було сісти на потяг та проїхати ніч на шляху до Донецька! Щороку тут проходить міжнародний фестиваль ковальської майстерності. Кращі роботи залишаються у подарунок місту. І, повірте мені, це дійсно шедеври.

Виходячи з парку, ми натрапили на ще одно диво:

Не буду описувати власними словами те, що вже є описаним лаконічною мовою інструкції з використання:

Штуковина справді дуже зручна та корисна, та ще й ідеально чиста. До речі, нашого, українського виробництва. Але не позаздрю я тому, хто не вкладеться в 15 хвилин !

А ось і вона, обіцяна пальма Мерцалова:

Але ніяке фото не може передати всю красу й тендітність цього шедевру, виконаного з однієї рейки лише молотом та зубилом. Цю красу було створено наприкінці ХІХ сторіччя ковалем Олексієм Мерцаловим з помічником Федором Шпариним. Але оригінал стоїть у Санкт-Петербурзі. Автор сучасних копій — коваль Сергій Каспрук. На наш час такі пальми встановлено: дві в Донецьку, та по копії — під водою біля мису Тарханкут у Криму, у Львові, в Москві, в Київі, в Гановері… Будемо сподіватися, що цей символ відродження України як міцної промислової держави дійсно буде встановлено в усіх столицях світу, згідно з наявною ідеєю. Пальма справді неймовірно прекрасна. А коли бачиш, як її коване зі сталі листя ворушиться під сильним вітром, мимоволі тамуєш подих, щоб почути її шурхіт.

Якщо будете гуляти Донецьком, обовязково закінчіть прогулянку трапезою у кафе, що збудоване у вигляді піраміди. Його легко можна знайти у парку, одразу після однієї з двох пальм. Це було неймоврне відчуття релаксації та насолоди смаком. Правду кажуть, що пірамідальна форма має якість особливі езотеричні властивості!

На жаль, в той день ми не встигли більше нічого побачити, бо вже мали поспішати до вокзалу. Але вражень було й так у сто разів більше, ніж ми очікували. Залишається лише чекати на наступну можливість зїздити до цього великого промислового міста, яке приховує стільки чудових речей, які здатні вразити будь-якого естета. На питання друзів: «Ну, як воно?» — ми відповідали: «Ми хочемо пожити в цьому місті». А це для міста найвища міра визнання.

Запоріжжя – Донецьк

Більчище