ЛітСереда — найцінніше, що я привезла з собою з Луганська”

Олена ОльшанськаПро ЛітСереду багато говорилося й писалося. На завершення першого сезону проекту хочеться підсумувати усе, так би мовити, підвести риску.

Проект “Літературна Середа” я привезла з собою з Луганська, як одну з найбільших цінностей.
29 жовтня 2014 року відбулась перша Літературна Середа у Запоріжжі. З того дня почалась історія, яка триває досі, і маю надію, що буде тривати й надалі. Читати далі “ЛітСереда — найцінніше, що я привезла з собою з Луганська””

Герої не вмирають

УкраїнаКоли я думаю про смерть, мене лякає не сама думка, що колись мене не буде, а те, що я можу піти, не завершивши свої земні справи. Так, їх в принципі неможливо завершити. Та можна поставити якісь логічні крапки, морально підготуватись, попрощатись з рідними і світом, все відпустити. Це важко, але хотілося би піти саме так. Раніше я вважала, що раптова смерть, без усвідомлення, легша. Тепер — так не думаю. Раптова смерть порушує правила (якщо вони існують, принаймні, мені хочеться вірити у якісь правила). Порушує потік енергії, створює розриви і воронки. Залишає живим нерозв’язані жмутки чужих бажань, мрій, емоцій. Чужі непрожиті долі.

За останній рік я часто чую “Герої не вмирають!”. І кожен раз серце обливається кров’ю. Я не можу звикнути до цих слів. Відчуваю, що це теж неправильно і штучно. Як це — не вмирають. Ось, була серед нас людина, ходила собі, про щось думала, кудись прагнула, мала родину, мала справу, планувала відпочити влітку в Криму чи одружитись, хтось чекав на первістка, хтось уявляв перший дзвінок у школі і те, як вестиме туди своїх близнят… І раптом — людини нема. Підступна куля в Києві на Інститутській чи ворожа міна на Донбасі… Рідні чують цю мантру “Герої не вмирають”, але нема вже з ними їхнього героя, звичайного коханого тата чи брата, чи чоловіка, чи друга. І ніякі мантри і молитви не повернуть його з того світу, якщо він існує.

Сьогодні у Запоріжжі ховають 55 неопізнаних тіл. І знову звучатиме “Герої не вмирають”. А десь рідні цих загиблих героїв ще живуть надією… І впевнена, ніхто з тих, кого сьогодні з нами вже нема, не хотів бути героєм. Тим більше, мертвим героєм. Кому потрібна ця слава, якщо нема вже шансу втілити у життя свої мрії?

Треба докласти неймовірних зусиль і дізнатись всі імена. Щоб не було безіменних могил. Не можна забути жодного прізвища, скільки б їх ще не було. Гидко дивитись, як відгодовані морди міркують про те, що “ці смерті не будуть марними”. Ще мине не один рік, коли ми таки спроможемось зробити так, щоб справді все це не було марним. А поки — щодня ховаємо Героїв. Кращих, відважних і чесних синів і дочок України. І в голові звучить пісня гурту “Тартак”: “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна!” Не можна, шоб ці слова виявились правдивими!

Вибачте, бентежні Душі, що не досить молились про ваше повернення. Знайдіть собі спокій, пробачте живих за те, що живі. Прийміть подяку за вашу неосяжну жертву, адже нема нічого ціннішого за Життя. Спасибі вам за наш шанс на краще Життя, на Волю і Честь.

Герої вмирають. Себе не обдуриш.
Смерть — вправний музика,
їй все по цимбалах.
Герої вмирають. В боях чи тортурах.
Хто б що не базікав —
а Смерті все мало…
Герої вмирають. І крається серце.
Смерть — знову сміється
обвугленим ротом.
Герої вмирають. Узуті у берці,
під супровід “Терції”,
за Тим поворотом
зникають Герої. Лишається відчай.
І сльози. І смуток.
І вічна спокута.
І Час — непідкупний і втомлений слідчий —
розплутує жмуток
“не бути чи бути”.

30.09.2014

Виступ на новорічному концерті в Запорізькому ОЦМ

27.12.2013, Запоріжжя, Обласний центр молоді, концерт “Ялинка”.
Грають: Андрій Толстіков (гітара, вокал), Олександр Заблоцький (гітара), Михайло Погорнєв (бас), Олександр Сергієнко (перкусії).

Музичні номери з вечора, присвяченого Ліні Костенко


Поліна Сергєєва і Катерина Касаткіна (фото Н. Бойченко)
Поліна Сергєєва і Катерина Касаткіна (фото Н. Бойченко)

19 березня 2013 року в Запоріжжі відбувся літературно-музичний вечір, присвячений Ліні Костенко. У вечорі взяв участь Андрій Толстіков, який свого часу виступив одним з авторів пісень проекту “Ліна. Інша акустика”. Прозвучали пісні також Микити Мунтаніола і сестер Тельнюк.

Пісня сестер Тельнюк “Хуртовини”, виконана ученицею Запорізького класичного ліцею, Аліною Ващенко

Пісня Микити Мунтаніола, виконана Дар’єю Роговцовою

Ліна. “Старые песни о главном”

Вогонь поезії. Фото: Н. Бойченко
Вогонь поезії. Фото: Н. Бойченко

Відвідала поетичний вечір до дня народження Ліни Костенко. Сказати чесно, я не люблю читання віршів зі сцени. Для мене поезія — це розмова один на один з автором, а, сприймаючи на слух, відчуваю, як мені нав’язують чуже бачення. Та на диво, всі декламатори мене порадували! Особливо, якщо врахувати, що всі вони учні-старшокласники, а не професійні актори. Може, то і краще. Часом як раз “професійне” пафосне читання вбиває мене найбільше. У даному ж випадку відчувалось, що керівник проекту (Поліна Сергєєва) добре попрацювала над вимовою, логічними і емоційними акцентами, подачею, і кожен учасник був не лише щирий, а й переконливий у читанні.
По-новому прозвучали пісні зі старого проекту “Своєрідного Кола”, присвяченого ювілею Костенко. До сьогоднішнього заходу долучився Андрій Толстіков, один з авторів музики “Ліни. Іншої акустики”. Та окрім його пісень, звучали також композиції Микити Мунтаніола і гурту “Сестри Тельнюк” (хоча згадки про це я не побачила у програмці).
Загалом вийшло доволі душевно, правда деякі ідеї один-в-один повторювали “Ліну. Іншу акустику” (початок вечору з мультфільму “Доля”, наприклад), а щось модернізували (скажімо, якщо тоді картина створювалась на сцені в режимі реального часу, то сьогодні це було в записі і транслювалось на проектор). Новинки, які щиро порадували, — це відеороботи учнів.
Якусь крапку треба поставити. А, так, з днем народження, пані Ліно! Здоров’я і натхнення!

Андрій Толстіков, фото Н. Бойченко
Андрій Толстіков, фото Н. Бойченко

Я кохаю тебе, Тарасе!

Шева і Доктор Хаус
Шева і Доктор Хаус. Кадр із серіалу.

Хотіла написати щось з нагоди Шевченківських днів. Щось особисте. Про те, ким є Шевченко просто для мене. Для пересічної українки, яка пропускала повз вуха все, що колись розказували у школі, яка не досліджує ретельно творчість поета і художника, якій остогидли урочистості та шароварщина навкого цього імені… Коли я кілька років тому поринула у пісні “Кому вниз” на його вірші, це було прозріння, схоже на землетрус. Це був початок кохання. Яке триває і досі. Коли кохаєш, важко бути об’єктивною. Але, на щастя, є експерти. Такі-от, як, скажімо, Дмитро Горбачов. Його інтерв’ю на тему Тарасової спадщини спричинили в моїй свідомості ще один землетрус. Для мене Шевченко — це бунт. Мій особистий бунт. “Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись”, — це один з лейтмотивів мого життя. До речі, теж відкритий, завдяки музиці. Цього разу авторства мого брата, Андрія Толстікова.

Тож, Тарасе, вітаю! Замутимо щось наступного року тобі на кругленьку дату!

Я кохаю тебе, Тарасе,
без істерики і без пафосу.
Не стелитиму рушниками
і не бризкатиму сльозами,
не ридатиму про Вкраїну,
про спаплюжену “солов’їну”.
Обійдусь без гілляк калинових,
без цитат затертих-заслинених.
Та щоразу, як проти дурощів
повстає в мені хлопчик внутрішній —
бунтівний і зухвалий підліток, —
проти рабства, гниття і підлості,
я тобі, Тарасе, завдячую,
за його непокірну вдачу.
Без істерики і без пафосу,
будь здоровий, друже Тарасе!

©Олександра Сергієнко, 8.03.2013

Виступ Андрія та Олександри на літературнику “Заметки на полях” (відео)

15 вересня 2012 року в пабі “7 Док” відбувся літературно-музичний вечір “Заметки на полях”, про який я вже поділилась враженнями. А тут публікую відео нашого виступу.

Олександра Сергієнко читає цикл “Барселона. Нариси” (на гітарі Юрій Кулініч)

Андрій Толстіков і Олександра Сергієнко (“Своєрідне Коло”)

Моя Барселона. Нариси

Краєвид з гори Тібідабо
Краєвид з гори Тібідабо

Коли вже йшла посадка на літак в аеропорту Жирони, я стояла у черзі і намагалась запам’ятати рожеві гори, осяяні вечірнім сонцем. Це був неймовірний краєвид. Попри заборону фотографувати, дехто все ж таки це робив на свої “дзеркалки”, поки не бачили працівники аеропорту, я ж навіть не смикалась з нашою “мильницею” — все одно не взяла б! Та ці гори і досі в мене перед очима… Отак чотири з половиною дні в Барселоні для мене злились в одне яскраве враження від сутінкових рожевих гір.
Чесно намагалась написати звіт “по гарячих слідах”, але всі слова, як і всі мої фото, — лише тьмяні спроби відтворити чудо, яким мені здалася Барселона. Напевно, я поганий турист. Не намагаюсь встигнути скрізь, де тільки можливо, у відведений мені час. Не конспектую сумлінно всі назви, дати, імена. Не продумую детально свої маршрути. Всього цього ви не знайдете тут, у моїх скромних спогадах. Лише кілька віршованих рядків. Це те, що не давало мені спокою з перших годин знайомства з містом. З нічного прибуття на автовокзал Барселона Норд, з пішої прогулянки до найближчої зупинки потрібного нам автобусу, з пізньої вечері у якійсь місцевій забігайлівці, де нас нагодували, мабуть, найкраще за всі 4 дні… І пізніше, гуляючи вулицями, парками, вечірніми пляжами, захоплюючись абстрактними скульптурами і незбагненними конструкціями, архітектурою, краєвидами, я не могла позбавитися відчуття, що це місто без перебільшення полонило моє серце. А ім’я Антоні Ґауді стало для мене в один ряд з іменем, скажімо, Джона Леннона. Ну, і звісно ж, пісня у виконанні Мерк’юрі та Кабальє тепер для мене набула особливого значення.
Отже, не претендуючи на об’єктивність (про яку не йдеться, коли закохуєшся, а я — саме так! — віднині закохана у Барселону), викладаю кілька фото і кілька рядків. Може, ще побачимось, Барселоно?

Лежачи на лавочці в парку Diagonal Mar
Лежачи на лавочці в парку Diagonal Mar
Морські хвилі
Морські хвилі

Барви

Вечір схилився до пагорбів спраглих — рожевих.
Ніжно тремтить, і цілує, і пестить — бузково.
Маки червоні — на білому тлі — королева!
Губи пошерхлі та очі вологі. Раптово —
Глянеш — мов постріл! І знов скаламутило душу.
Чорним — потріскалось щастя безбарвно-химерне.
Мушу — за коло, за обрій, та тільки не зрушу.
Сіра сірома… І смуток ледь сивий, непевний.
Барвами, барвами сповни, дай вволю напитись
Тиші п’янкої, твого соковитого світла.
Щоби злетіти — на вдих! А на видих — розбитись
І у тобі розчинитись — гарячим, розквітлим.

27.07.2012

Лінії

Губились у часі, в його незбагненних тунелях,
Лишали у всесвіті ледве помітні сліди,
І десь перетнулися простори і паралелі —
Химерно і криво, мов лінії Ґауді.
Злилися у примі розділені доти октави —
Такий несподіваний, трохи сумний унісон.
Поранені вістрями веретена Калатрави,
Бентежно пірнули у зачарований сон.
Хапаєм повітря, якого завжди бракувало,
Судомно, мов риби, що раптом стрибнули з води.
Чи стрітимось ще на перетині діагоналей,
Чи пройдемо знову стежинами Ґауді?

28.07.2012

У парку Гуеля
У парку Гуеля

Тіні

Сховаємо літо в глибинах споминів,
Повернем на звичні свої круги.
Мінливе майбутнє безладним гомоном
Уллється в обвуглені береги.
Напевно, так треба. До гнізд вертаються
Закохані в небо, в політ птахи.
Навколо Любові все обертається,
Спіраллю закручуються шляхи.
Життя — не складна, по суті, мозаїка:
В нім чорне і біле, в нім день і ніч.
Ми ж — тіні відтінків в рядках прозаїка,
Життям відкинуті до узбіч.

28.07.2012

“Своєрідне Коло” і друзі на “Файно-Фесті” в Запоріжжі

"Своєрідне Коло" на "Файно-Фесті" (фото К. Тітової)

Творча група “Своєрідне Коло” в оновленому складі взяла участь у “Нелитературной встрече № 5” (в рамках “Файно-Фесту” на о. Хортиця в Запоріжжі) 28 липня 2012 року. Цього разу Андрій Толстіков та друзі (Олександр Заблоцький, Михайло Погорнєв і Олександр Сергієнко) підготували 4 пісні. Також на початку виступу Андрій заспівав дві пісні сольно, а я — себто Олександра Сергієнко (не плутати з тезкою-барабанщиком:)) — вперше за багато років почитала зі сцени свої вірші, на які брат ще не встиг написати музику:)

Звісно, вийшло не ідеально, але душевно. Окремо хочеться подякувати звукорежисеру Максу Ливаді. На жаль, досвід відвідин різного роду запорізьких концертів змушував очікувати жахливого звуку. Тож, Максе, приємно, що я помилялась в очікуваннях. І не можна не відмітити організаторів — Наталку Трегубову та колектив спілки “Цинамон”. Чесне слово, абсолюто не хочеться критикувати, бо сама знаю, як непросто щось організувати в нашому місті, цікаве, розумне, добре, вічне:) Тож ви молодці, що крутитесь і організовуєте! А де що не так — і самі знаєте. Ми ж — “Своєрідне Коло” — з радістю підтримаємо ваші ідеї і допоможемо, чим зможемо.

До речі, маємо надзвичайно приємний бонус: на останніх двох відео пісні талановитої і чарівної запорізької дівчини Каті Вінні — справжній бальзам для спраглої прекрасного душі:) Отже, вмощуйтесь зручніше та переглядайте відео з цієї зустрічі.

“Своєрідне Коло” за селом у полі (фотосет від Надії Александрової)

Нарешті творчий дует  сестри і брата, Олександри Сергієнко і Андрія Толстікова (а саме він на даний момент і є осередком творчої групи “Своєрідне Коло”), має чудові фотографії завдяки Надії Александровій. Насолоджуйтесь сонячним настроєм цих світлин!

Більше фото — в альбомі на сторінці Фейсбука.

Олександра Сергієнко і Андрій Толстіков
Олександра Сергієнко і Андрій Толстіков (фото Н. Александрової)
Андрій Толстіков начебто натякає, що це поле — його власність
Андрій Толстіков начебто натякає, що це поле — його власність (фото Н. Александрової)
Олександра і вітер
Олександра і вітер (фото Н. Александрової)
А ми тут пісеньку придумали!
А ми тут пісеньку придумали! (фото Н. Александрової)
Хитра
Хитра (фото Н. Александрової)
Добрий
Добрий (фото Н. Александрової)