З Новим 2017 роком!

Затока. Одещина
Затока. Одещина

Традиційно наприкінці року я згадую найвизначніші події для “Своєрідного кола” і для мене особисто. Але цього разу вчиню нестандартно і почну з планів. Я таки дозріла до того, щоб офіційно зареєструвати творчу групу “Своєрідне Коло” як неприбуткову громадську організацію. Колись давно, коли музичний гурт “Своєрідне Коло” трансформувався у творчу групу, такі думки вже виникали. Але на той момент я не уявляла, що може дати реєстрація. Тож все завершилось складанням чернетки статуту. Та найцікавіше було попереду: ми час від часу щось вигадували і втілювали. Проте деякі ідеї, що потребують масштабнішої підготовки, залучення великої кількості людей, довготривалі проекти я весь час відкладала “на потім”. Аж раптом збагнула, що “потім” ніколи не прийде. І треба діяти, бо ідеї займають мою голову вже кілька років, виринають час від часу з глибин пам’яті, і я бачу, що досі ніхто не взявся за них. Певно, це доля. До того ж, долучившись до команди ГО “Студена” у проекті “Без Броні”, я здобула цікавий і цінний досвід, побачивши якісно інший рівень втілення соціально-важливих проектів. Тому, маючи вільну хвилинку в одному з робочих відряджень від “Без Броні”, я неочікувано ясно усвідомила: треба реєструвати ГО. Відчуваю хвилювання від цієї думки, та, оскільки я її щойно озвучила на весь інтернет, назад дороги мені нема. Читати далі “З Новим 2017 роком!”

Вова, прощавай!

демонтаж Леніна в Запоріжжі
фото з сайту 061.ua

Сталось. Демонтували. Сьогодні почула думку від однієї близької людини, яка народилась і виросла в СРСР. Ця людина багато в чому кардинально змінила свій світогляд за останні три роки. Зараз вона настільки відчайдушна, що вступає у словесні баталії з ватниками-колегами чи випадковими співрозмовниками у громадському транспорті. Але щодо Леніна прозвучало: “Как-то жалко, аж до слез. Это ведь мой город. Как будто города не стало…” І байдуже, що Ленін до Запоріжжя має такий самий стосунок, як до видання Махабхарати чи підручника з бджолярства, що просто часи були такі, що цього ідола тулили скрізь де доречно і не дуже. І мені стало теж якось трошки прикро, теж мало не до сліз. Невже це єдиний символ, що асоціюється з Запоріжжям? Не славетна давня Хортиця, про яку нещодавно навіть зняли короткометражний документальний фільм BBC, не старенький і кумедний “горбатий”, не трійця непереможних і веселих мультяшних козаків, чий батько-автор Володимир Дахно походить із Запоріжжя, не запорізький дуб, який хоч і дожив свій земний вік, але все ж таки… Не джаз Олександра Цфасмана. Не магнітофон “Весна”, та навіть не металургійні підприємства, наша гордість і одночасно наш біль. І що вже казати, не Дніпрогес, який наші прадіди і прабабки будували, замішуючи бетон ногами. Ні. Без Леніна все це меркне. Так от шо я вам скажу. Саме тому і добре, що його нарешті не стало. Я хочу, щоб запоріжці не підмінювали історію істуканами. В нас купа історичних пам’яток, які знаходяться в аварійному, катастрофічному стані. Ми не замислюємось, в яких будинках живемо, якими вулицями ходимо. Ми маємо перлину посеред Дніпра, і не цінуємо того, засмічуючи і руйнуючи. Ми не можемо спромогтись, щоб заводи контролювали свої викиди. Ми плюємо повз смітники.

Але ми нарешті прибрали Леніна з головного проспекту, який тепер носить назву Соборний. Я не хочу, щоб він був символом нового Запоріжжя. Це не боротьба з пам’ятниками чи з минулим. Це визначення системи координат для майбутнього розвитку.

Символів у нас — достобіса. Дбаймо про те, що справді є цінним, творімо нове. А кривавим ідолам місце в музеях, в кращому випадку, а не на головних вулицях і майданах міст.

Крок до відчуття повноцінності

"Українською прикольніше", акція 2012 року
“Українською прикольніше”, акція 2012 року

Знаєте, чому я у далекому 2008 прийняла остаточне рішення перейти на українську? “Відновити історичну справедливість”, “випєндрітся”… — це, звісно, поважні причини. Але одна з головних була в тому, що я втомилась почуватись неповноцінною. Читати далі “Крок до відчуття повноцінності”

З Новим 2016 роком!

Зустріч клубу “Солов’ята”

Я завжди маю складні стосунки з передноворічним настроєм. Зазвичай нема в мене жодного настрою. Загальна метушня мене не обходить і навіть дратує. Сьогодні вже 30 число, а ялинку я досі не поставила. Може, зроблю це після звіту. Бо хай там який не був настрій, а озирнутись назад, оцінити, що зроблено, що усвідомлено, що пройдено, — неймовірно корисно, навіть без прив’язки до нових років… Отже, 2015 рік для “Своєрідного Кола” і особисто мене був таким! Читати далі “З Новим 2016 роком!”

Повернутися до себе

2012 рік, "Українською прикольніше" (фото А. Мосягіної)
2012 рік, “Українською прикольніше” (фото А. Мосягіної)

Замахали. Кореспонденти певних ЗМІ беруть інтерв’ю або коментарі, на які я витрачаю багато часу, а через день-два пишуть вибачення типу “Пані Оксано, топ-менеджмент нашого телеканалу (онлайн-видання) вирішив, що питання мови, культури, історії та національно-патріотичного виховання, на яких Ви спеціалізуєтеся, не на часі. Знайшлися більш важливі теми, яким буде присвячено ефір (або шпальти)…”. Всьо. Починаю складати список ЗМІ, яким відмовлятиму з порога.

P.S. Люди, які ухвалюють рішення в інформаційній сфері, так і не зрозуміли, чому в України не стало Криму й частини Донбасу.

Оксана Левкова, виконавчий директор ВГР “Не будь байдужим!”

Хотіла написати якісь думки до Дня української мови і писемності. Наприклад, згадати акцію 2012 року “Українською прикольніше”, коли ми роздавали книжки на вулицях. Тоді я писала про це так: Читати далі “Повернутися до себе”

Геловін vs Святвечір

Ок. Давайте не про вибори. А про традиції.

Не коментуватиму серію мотиваторів проти Геловіна з релігійним нахилом. Це тема окремої розмови. А от більше про те, що “чуже святкуємо, а свого не знаємо”. Визнаю, мене воно теж часом шкребе. Але водночас я зустрічаю й інші нарікання від справжніх знавців традицій. Коли, скажімо, ВВС зняли фільм про Хортицю на 4 хвилини, але там “не тих козаків показали”, і вбрання не те, і ваще Січі на Хортиці не було, і все те шароваництво, а не справжні традиції, і суцільна ганьба, коротше. Майже зрада:) Так от, наскільки я можу судити, оцей весь Геловін — таке саме “шароварництво”. Попса тобто. Чисто по приколу вирізати з гарбуза ту голову. Ну, ще розфарбуватись під зомбака. Ніхто не згадує корені свята, не вкладає жодного глибоко змісту. Гарбуз і зомбаківський прикид. Ну, як наші оті козаки у шароварах несправжніх. Ті, що теж попса. Власне, як і натовпи людей з кошиками на Великдень у церквах. Теж “шароварництво” і попса. Бо 90 відсотків з них навіть Отче наш на пам’ять не згадають, а ще більше половини з них колишні комуністи. І нічого. Це я до чого… Читати далі “Геловін vs Святвечір”

“Кача” і “Солов’ята”

Данило Касьяненко, позивний "Телефон", 19 років. Спочивай з миром, герою! І спасибі тобі...
Данило Касьяненко, позивний “Телефон”, 19 років. Спочивай з миром, герою! І спасибі тобі…

В сегодняшнем дне, как в точке, будто бы схлопнулась вся жизнь человеческая: ее начало и конец. Первые шаги, первые слова, произнесенные на родном языке — и последнее “аминь”. Гимн Украины, исполненный тоненьким детским голоском, — и “Кача” над площадью, прощающейся с героем. Читати далі ““Кача” і “Солов’ята””

Вкотре про “переписування” історії

ніколи зновуЧас чи не час “переписувати історію”. Що таке взагалі оце — “переписування”. Хіба існує якийсь “канонічний канон”, який однаково задовільнив би і “жертву”, і “насильника”, і “переможця”, і “переможеного”? А як на мене, переусвідомлення (“переписування”) завжди на часі. Нове покоління цілком вправі озвучувати своє ставлення до подій минулого. Старе — теж вправі сприймати все так, як йому звично. Читати далі “Вкотре про “переписування” історії”

Не забудем, не простим!

Сьогодні Прощена Неділя. В інтернетах всі просять пробачення одне в одного і взагалі у Всесвіта. І ось саме сьогодні мені трапляється відео з антимайданівського шабашу у Москві (навіть не хочу давати лінку), де зі сцени лунають істеричні прокляття у бік України, а зібране бидло хаває всю цю словесну блювоту і заряджається ненавистю до “братнього” народу. “Не забудем! Не простим!”

У Харкові на марші Єдності сьогодні пролунав вибух, є загиблі і поранені. “Не забудем! Не простим!” — в дії.

В той же час, попри весь цей потік агресії, брехні, цинізму, абсолютно пекельних метафор, Україна не відповідає агресору (!!!) нічим подібним. Так, в новинах кажуть “російсько-терористичні війська”, так, інтернет наповнений фотожабами, анекдотами, постами і статусами про ПТН ПНХ. Так, вже нема ілюзій щодо “братерства” і ми відкрито говоримо про агресію Росії. Але нічого подібного на оте зібрання нечисті в нас не відбувається! Аж прямо шкода. Ну, можна ж було хоча би “гей-парад” “легіонів НАТО” провести зі спаленням опудала самі-знаєте-кого… Та хоча би снігура розіп’яти! Але ні! Нема часу і бажання на подібний ідіотизм. Відбити ворога, захистити рідну землю (а не якогось там конкретного олігарха), відновити мир. Є купа завдань. Так, ми не забудемо. Так, ми не пробачимо. Ми переможемо. А нечисть найбільше лютує перед світанком.

З Новим 2015 роком!

Це був найдовший і морально найтяжчий рік в моєму житті. Перечитала минулорічний звіт, свої надії і сподівання, і можу сказати, що доля виявилась геть непередбачуваною. Це був дуже особистий рік. Такий, про який я майже не можу розповісти загалу, бо він був сповнений розчарувань і зневіри, і водночас надії і почуття вдячності. В країні відбулось стільки подій, що зимові запорізькі Майдани видаються зараз чимось з іншого життя. Згадую, тоді я до кінця не вірила, що Януковича можна посунути, мені здавалось, він триматиметься за владу зубами, і в той же час усвідомлювала, що шляху назад вже немає, бо це шлях до репресій і закручування гайок. Що не можна спустити на гальмах все те свавілля, яке розгорталось у нас на очах: викрадення і залякування активістів, людожерські закони 16 січня, перші смерті, другі смерті… Небесна Сотня. Пливе кача. Пам’ять спалахує яскравими болючими моментами. Я ненавиджу слово Герої, бо воно затьмарює собою Людину, чіпляє на неї німб і віддалює її від тебе. І це слово, яке я чую протягом року щодня, і від якого мені болить. Я згадую Сашка Положинського і його “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна”, і переконуюсь, що нічого не змінюється. Та мова не про це…

Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка
Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка

Рік тривав. 2014 — рік Тараса Шевченка в Україні, йому бо виповнилось 200 років. Я так чекала на цю дату, мала стільки ідей і планів. Але навіть у найфантастичніших з них я не могла уявити, як наш Кобзар відзначить свій ювілей. “Борітеся — поборете!” — звучало в голові у мене весь час, кожен рядок класика, включно з Заповітом лише тепер набув справжнього сенсу. Я все ж таки ініціювала акцію до дня народження Шеви, але порівняно з тим, що гуло по всій країні, ця акція — просто дитячі забавки.

Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"
Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"

А потім був Крим. Відкриття і розчарування. Відкриття для себе кримських татар. Переосмислення прислів’я “незванный гость хуже татарина”. Не татарина, а москаля. Хайтарма. Розчарування і образа. На деяких російських знайомих. На деяких близьких. Колишніх близьких. Бо зрада — це боляче. Болить досі. Болітиме довго. А потім була війна. Антитерористична операція. АТО. Та це війна. Яка триває досі. І там, на цій війні, зараз є люди, яких я знаю особисто. Яких я теж відкрила для себе з нової сторони цього року. А ще сила силенна друзів і знайомих — волонтерів. Тепер я знаю, що означає це слово. А ще знаю, що таке тепловізор, целокс, кікімора… Знаю, що кіборги існують насправді і що укроп діє на москаля, мов ладан на чорта. Знаю, що найкращий оберіг українця — візитка Яроша. Знаю, що Ейнштейн помилявся, кажучи, ніби тільки дві речі є неосяжними — Всесвіт і тупість. Насправді цинізм російських ЗМІ може сміливо скласти їм конкуренцію… Я не вірила, що Янукович злетить зі свого золотого уні… ой, себто престолу. Але сьогодні я вірю в перемогу України. Бо на нашому боці правда, і ми захищаємо свою землю. Ми боремось з зовнішнім ворогом і з ворогом всередині країни (продажні політики, корупція, беззаконня…). Тому ця боротьба складна і виснажлива. Але все одно Україна переможе. І ми з друзями обов’язково відсвяткуємо ць перемогу!

Ромчик влітку на прогулянці

На противагу всьому, що відбувалось навколо, в моєму маленькому особистому просторі було часом затишно, часом задушно. Ромчик виявився непростим хлопчиком, в жовтні він переніс операцію, і наша невидима боротьба з хворобою досі триває. І зараз мені дуже хочеться подякувати всім-всім, хто нас підтримав словом, ділом, гривнею, порадою. Завдяки вам, мої друзі і люди, яких я навіть не знаю, я усвідомила, як багато може значити така підтримка. Ще раз від душі Спасибі вам! Будьте здорові ви і ваші рідні!

Щоб відволікатись від важких думок, продовжила вишивати, і навіть запустила свій рукодільний блог. До речі, рукоділля — це теж одна з речей, які я робила вперше. Моя муза перейшла з інтелектуальної в рукотворну площину, і це виявилось доволі цікавим досвідом, який я залюбки продовжу в новому році.

Тарасик в Запорізькому кінному театрі

Якщо вже підбивати підсумки, то минулий рік, звісно, приніс болючі розчарування в деяких людях, але людей, яким я вдячна, кого люблю і поважаю, які надихають і підтримують, — виявилось значно більше! Занесемо це до позитивних здобутків.

Хочу побажати в новому році: Україні — перемоги і миру, змоги залікувати рани і розпочати роботу над помилками задля нового, кращого устрою життя в країні; її людям — здоров’я, сил і щастя в родинах; собі — здоров’я, сил, натхнення і віри; моєму коханому чоловікові — здоров’я, сили, успіху і задоволення від життя; нашим дітям — здоров’я і цікавих відкриттів; нашим рідним — здоров’я, щастя, добробуту, здійснення всіх мрій. В новому році я любитиму, кохатиму, робитиму все від мене належне, творитиму, вчитимусь, вигадуватиму, надихатиму, боротимусь і перемагатиму.