Герої не вмирають

УкраїнаКоли я думаю про смерть, мене лякає не сама думка, що колись мене не буде, а те, що я можу піти, не завершивши свої земні справи. Так, їх в принципі неможливо завершити. Та можна поставити якісь логічні крапки, морально підготуватись, попрощатись з рідними і світом, все відпустити. Це важко, але хотілося би піти саме так. Раніше я вважала, що раптова смерть, без усвідомлення, легша. Тепер — так не думаю. Раптова смерть порушує правила (якщо вони існують, принаймні, мені хочеться вірити у якісь правила). Порушує потік енергії, створює розриви і воронки. Залишає живим нерозв’язані жмутки чужих бажань, мрій, емоцій. Чужі непрожиті долі.

За останній рік я часто чую “Герої не вмирають!”. І кожен раз серце обливається кров’ю. Я не можу звикнути до цих слів. Відчуваю, що це теж неправильно і штучно. Як це — не вмирають. Ось, була серед нас людина, ходила собі, про щось думала, кудись прагнула, мала родину, мала справу, планувала відпочити влітку в Криму чи одружитись, хтось чекав на первістка, хтось уявляв перший дзвінок у школі і те, як вестиме туди своїх близнят… І раптом — людини нема. Підступна куля в Києві на Інститутській чи ворожа міна на Донбасі… Рідні чують цю мантру “Герої не вмирають”, але нема вже з ними їхнього героя, звичайного коханого тата чи брата, чи чоловіка, чи друга. І ніякі мантри і молитви не повернуть його з того світу, якщо він існує.

Сьогодні у Запоріжжі ховають 55 неопізнаних тіл. І знову звучатиме “Герої не вмирають”. А десь рідні цих загиблих героїв ще живуть надією… І впевнена, ніхто з тих, кого сьогодні з нами вже нема, не хотів бути героєм. Тим більше, мертвим героєм. Кому потрібна ця слава, якщо нема вже шансу втілити у життя свої мрії?

Треба докласти неймовірних зусиль і дізнатись всі імена. Щоб не було безіменних могил. Не можна забути жодного прізвища, скільки б їх ще не було. Гидко дивитись, як відгодовані морди міркують про те, що “ці смерті не будуть марними”. Ще мине не один рік, коли ми таки спроможемось зробити так, щоб справді все це не було марним. А поки — щодня ховаємо Героїв. Кращих, відважних і чесних синів і дочок України. І в голові звучить пісня гурту “Тартак”: “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна!” Не можна, шоб ці слова виявились правдивими!

Вибачте, бентежні Душі, що не досить молились про ваше повернення. Знайдіть собі спокій, пробачте живих за те, що живі. Прийміть подяку за вашу неосяжну жертву, адже нема нічого ціннішого за Життя. Спасибі вам за наш шанс на краще Життя, на Волю і Честь.

Герої вмирають. Себе не обдуриш.
Смерть — вправний музика,
їй все по цимбалах.
Герої вмирають. В боях чи тортурах.
Хто б що не базікав —
а Смерті все мало…
Герої вмирають. І крається серце.
Смерть — знову сміється
обвугленим ротом.
Герої вмирають. Узуті у берці,
під супровід “Терції”,
за Тим поворотом
зникають Герої. Лишається відчай.
І сльози. І смуток.
І вічна спокута.
І Час — непідкупний і втомлений слідчий —
розплутує жмуток
“не бути чи бути”.

30.09.2014

Колись я любила Росію

Піймала себе на такій думці. А я ж колись любила Росію. Справді вважала росіян і українців братськими народами, слов’яни, всє дєла… А оце зараз думаю. Яка це маячня про слов’ян. Хто такі СУЧАСНІ росіяни? Про який союз слов’янських народів вони говорять? Справжніх слов’ян в РФ меншість, чи я помиляюсь? Це багатонаціональна країна, більша частина якої лежить в Азії. То навіщо оця казочка про братів-слов’ян? Ну, добре, сама ця казочка позбавлена логіки, грець з ним. Так мило обурюються росіяни нашій “ворожості”. Вони кажуть, яка може бути ворожість між братами. Це якась в них національна шиза, роздвоєння особистості державного масштабу. Одна рука намагається тебе обійняти, а інша холоднокровно встромляє в спину ножа. А чому ти раптом такий ворожий? Ми ж брати-слов’яни!
Так, колись я любила Росію. Я так само називала радянських людей “русскімі” і не бачила в цьому суперечностей. І тепер Росія-спадкоємиця СРСР без докорів сумління привласнила собі все, що колись називалось совєцьким: наукові здобутки, імена героїв, культурні надбання… І нинішні “русскіє” мені дорікають тим, що гасло “Слава Україні – героям слава” надто нахабне для народу, в якого і героїв нема. Це якась нація-крадій. Вони крадуть твою історію, і тобі ж потім “прєд’являют”, що ти нічого не маєш.
Я завжди казала, що розділяю владу і народ, що Кремль – це не вся Росія, але дедалі більше я переконуюсь, що таки росіяни мають адекватну собі владу. От тільки не треба казати “а у вас!” І не треба це казати, в першу чергу, тому, що це не ми припхались у вашу країну з автоматами і танками “відновлювати справедливість”. Колись я любила Росію і поважала російський народ, а зараз мені не хочеться мати з ним нічого спільного. І не Бандера в цьому винен, і не Америка, а Росія.

Думи про “Тарасові сни”

Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"
Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"

Відвідала в Запорізькому театру молоді виставу “Тарасові сни і думи” (режисер-постановник Генадій Широченко). Маю суперечливі враження щодо побаченого. Отже, почну. Особисто мені давно бракувало в репертуарі театру україномовних п’єс. А тут, як кажуть, і сам бог велів, все ж таки, 200 років Кобзарю. Вік чималенький.

Та вийшов головний герой, сам Тарас, якимось надто втомленим на свої літа. Протягом вистави він згадував своє життя: втрату матері, дитинство, службу в Енгельгардта, Петербург, навчання в Академії мистецтв, візит на Україну, арешт, заслання і повернення. Окремо наприкінці головний герой згадував стосунки з жінками і з сумом зазначав, що “не склалося”, а ще зітхав, зітхав, зітхав. І у мене зате склалось враження, що режисер розривався між прагненням показати Тараса як людину важкої долі і бажанням коротко переповісти біографію поета. В результаті образ головного героя вийшов, як на мене, схематичним і не дуже далеким від знайомих шаблонів. Можливо авторське сприйняття Шевченка просто увійшло в дисонанс з моїм власним.

Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"
Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"

Зате сподобались власне “думи і сни”. Вони вийшли атмосферними, завдяки вдалому музичному супроводу, відеопроекціям, “подвійній сцені” (дія відбувалась не лише на передньому плані, а й за прозорими лаштунками), грі світла і хореографії акторів. Порадувала козацько-гайдамацька тема, в наші буремні часи образ мужнього сильного чоловіка, козака-характерника, непереможного воїна — це те, що треба для підняття духу. Дивилась на сцену і сама собі думала, які ж вони красені, наші запорозькі лицарі! Просто свято для моїх очей. Купальська ніч вийшла містичною і таємничою, сповненою молодої жагучої енергії. Запам’ятався також відьомський танок.

Потішила музична складова вистави. І добір пісень, і виконання.

Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"
Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"

У залі було чимало школярів, і це нагадало мені одну з кінопрем’єр минулого року, “Івана Силу”. Чомусь провелись паралелі з цим фільмом. Думаю, діти і підлітки добре сприйняли б виставу. Але і дорослим, особливо тим, хто небайдужий до долі України, теж не завадило би її подивитись! Запоріжжя зовсім не розпещене українським мистецьким продуктом, тож від кожної новинки підсвідомо чекаєш чогось надзвичаного. Напевно, це не правильно, бо так більша ймовірність розчаруватись. Тож у випадку “Тарасових снів” я намагалась нічого не чекати, і загалом отримала більше позитивних вражень, ніж негативних. Найголовніше, за що я хочу від щирого серця подякувати творцям вистави, — це те, що у мене виникло бажання прийти додому і почитати Шевченка. Не погодившись з режисерським баченням, знайти своє. Відповісти самій собі на питання, хто ж він для мене — цей Тарас.

Коли спитаєте мене, чи йти в театр на “Тарасові сни”, однозначно відповім: ТАК! Щоб скласти своє враження, знайти свого Шевченка і показати, що в Запоріжжі таки є попит на українське слово.

Владимир Рыжков для The Moscow Times: Военная пропаганда Кремля

Дія пропагандиВладимир Рыжков:

Несколько лет назад я путешествовал по алтайской тайге с бывшим советским офицером-афганцем, который в годы афганской войны решал там по линии КГБ СССР задачи военной пропаганды и контрпропаганды. За чаем у костра он подробно рассказал о том, что такое военная пропаганда и на каких принципах она строится. Сегодня я вижу реализацию всех этих принципов в российской государственной информационной политике вокруг украинского кризиса.

Главная задача военной пропаганды – мобилизовать поддержку своего населения на одобрение войны (или экспансии). А также – деморализовать население противника, и привлечь симпатии третьих стран (с этим в итоге ничего не вышло). Первые две задачи в целом решены – российский народ в большинстве своем поддерживает крымскую операцию, рейтинги власти растут.

Как это достигается?

Во-первых, надо убедить свое население в правильности своих действий и обвинить в разжигании кризиса противника. В данном случае – новые власти в Киеве и Запад. Для этого вся вина за кризис возлагается на Майдан, оппозицию и стоящий за ними Запад. Вина Януковича за развал экономики, непоследовательные игры с ЕС, дикую коррупцию в его семье и ее окружении уводится в тень. Для разжигания ненависти к противнику новая власть в Киеве навязчиво ассоциируется исключительно с «фашистами», «крайними радикалами», «бандитами», непопулярными в России Западом и США.

Во-вторых, агрессором надо объявить противную сторону («мы не хотели войны/экспансии»). Для этого придумываются истории о страшных преследованиях русских, о планах нападения на Крым, и даже о жертвах (жертву в Крыму придумала, например, спикер Совфеда В. Матвиенко). Правда должна ловко смешиваться с вымыслом. Геббельс говорил, что если добавить к ¾ лжи ¼ правды – тебе поверят. Именно Гитлер и Сталин применили принципы и методы военной пропаганды в масштабах целой страны.

В-третьих, врага надо персонифицировать и демонизировать. Здесь годится все – от принадлежности лидеров противника к секте сайентологов до справки на них из психлечебницы. Особенно полезно выведение на первый план реальных бандитов и националистов – как будто бы именно они и только они являют собой новое киевское руководство (Ярош, Парубий, Музычко и пр.) Увод в тень умеренных лидеров – как будто их нет.

В – четвертых, свои действия надо объяснять не стремлением к захватам и экспансии, а исключительно гуманистическими мотивами. Никто не хотел и не собирался вводить военных или аннексировать Крым или другие части соседних государств. Речь идет исключительно о защите беззащитных напуганных людей, о следовании их доброй воле. Иначе (это подается как само собой разумеещееся) – им всем грозила бы смертельная опасность.

В – пятых, надо показать народу, что враг жесток, циничен, бесчеловечен. В отличие от нас – гуманистов и пацифистов. Тут очень пригодилась история с прослушкой Эштон и эстонского министра – о том, что Майдан расстреливали якобы сами лидеры Майдана. Что там было на самом деле никто, похоже, разбираться не хочет. Западу выгодно выставить чудовищем Януковича, а Москве – Майдан и Запад. Жертвы и их семьи сами по себе никому не интересны. Врага надо изобразить нелюдями, чтобы оправдать возможные свои жестокости и зверства. Неудобные факты следует замалчивать.

В – шестых, полезно свои истинные намерения приписать врагу. Например, если речь идет о стремлении присоединить к себе часть другого, братского и соседнего государства, то следует обвинить ЕС, США, Запад в целом, а также новые власти в Киеве в стремлении к мировому господству, гегемонии, к отторжению от России ее исконных территорий и сфер жизненно важных интересов.

В – седьмых, надо подавать все свои действия, как сугубо законные, легитимные. А действия противника – как нарушение всех мыслимых правил и законов. Поэтому Путин ссылается на «законное право народов на самоопределение», которое он решительно отрицал в отношении народа Чечни и народа Косово, но так же решительно поддерживает в отношении народов Абхазии, Южной Осетии и Крыма. Захват власти в Киеве – это преступление и узурпация, а референдум за отделение в Крыму, не предусмотренный ни Конституцией, ни законами Украины – законное и легитимное действие.

В – восьмых, успех военной пропаганды всецело зависит от ее тотальности. Недопустимо наличие сильных независимых от властей каналов встречной информации, способной выявить и разоблачить ложь, распространяемую военной пропагандой. Поэтому на Украине отключают российские телеканалы, а в России принимаются решения по еще большей зачистке СМИ (фактическое закрытие «Дождя», покупка АиФ государством, смена главреда Ленты.ру и пр.)

Информационные войны, построенные на принципах военной пропаганды хорошо известны во всем мире и используются всеми ведущими государствами. США успешно применяли те же принципы во время бомбежек в Югославии, вторжений в Гренаду, Панаму, Ирак и т.д. Западные СМИ применяют эти принципы и сегодня, освещая события на Украине. Их картина часто выглядит зеркально противоположной российским государственным СМИ.

Независимая информация проигрывает массовой пропаганде. Целые народы становятся жертвами промывания мозгов. Под заявления политиков о поиске мира на самом деле разжигается военная истерия. Это означает, что война куда вероятнее и ближе к нам, чем это может показаться.

Владимир Рыжков

The Moscow Times

25 марта 2014

Потреба діалогу. Мысли жителя независимой “Республики Крым”

В ці дні, коли відбувся так званий Кримський референдум, скільки думок передумала. Зокрема про те, що за всі роки незалежності влада по суті нічого не зробила, щоб Крим почувався українським. А якщо і були рухи в цьому напрямку, то лише такі, що викликали спротив у його жителів. Натомість Росія давно готувала ідейний ґрунт для своїх цілей.

Тож зараз відчуваю глибоке почуття провини і досаду за нинішні події в Криму і на Сході. Коли я зустрічаю прояви неприйняття, а то й ненависті, спрямовані на своїх земляків з протилежного кутка України, мені стає боляче і соромно водночас. Соромно, бо, видно, мало було в нас діалогів, щоб порозумітись. Лише власні стереотипи. Схід здебільшого вважав Захід колаборантами і зрадниками, так званими “бендерівцями” (думаю, не треба розшифровувати це поняття і що воно значить для типового східняка). Та доводилось бачити і принизливо-поблажливе ставлення західняків до мешканців сходу, мовляв, нерозумні (або просто тупі) раби з совковим мисленням. А правда в тому, що і те, і те — лише ярлики і взаємні образи, які не ведуть до єдності.

Дехто розуміє єдність як однаковість і це теж неправильно. Права і ліва півкулі мозку абсолютно різні і мають різне призначення, але вони діють спільно і в єдності. Бути різними в деталях, але єднатись у спільному прагненні до розвитку, поступу, дорослішання, добробуту, справедливості, процвітання…

Сьогодні я спілкувалась зі знайомим з Криму. І хотіла би навести повністю його слова. Не для образ, а для розуміння різних точок зору. При цьому цей знайомий зовсім не фанатик і має помірковані погляди, тож публікую дослівно. З деякими деталями я, можливо, не погоджуюсь, але не сперечатимусь про це зараз. Мені б хотілось, щоби просто були почуті думки. Кілька думок одного з жителів півдня нашої країни. Або з недавніх пір, як з’ясувалось, — незалежної “Республіки Крим”. Поживемо-побачимо, куди винесе всіх нас ця бурхлива ріка подій. А вчитися чути одне одного пропоную починати вже зараз. Це те, без чого неможливі жодні діалоги і, звісно, жодна єдність!

” Я — русский по национальности, даже являлся членом Русской общины Крыма, политикой занимался постольку-поскольку, только во время работы в крымском правительстве, в основном, культурные мероприятия любил: 9 мая, какие-нибудь пушкинские чтения, театральные летние фестивали на открытых площадках, конкурсы школьных сочинений или рисунков и экскурсии для деток по Крыму. Ушел оттуда, как и многие, после начала сотрудничества с Аксеновым (так как с откровенным криминальным элементов мало кто захотел яшкаться). Но я прыгал от злости на стадионе Донбасс-арена с украинским флагом на плечах, когда судья не засчитал гол в ворота англичан, я собирался поехать на первомайские праздники во Львов, гимн Украины я выучил еще в школе и до сих пор не знаю слов гимна российского, на обложке паспорта у меня трезубец, а не какая-нибудь абстракция, я обожаю серию мультфильмов про казаков…

У меня намного больше гордости и патриотизма возникало, когда я смотрел (в записи, естественно) открытие московской Олимпиады, где был танцевальный номер от Украины. О, вот это настоящая Украина! И мне бы хотелось в своем сознании знать Украину такой, а не по разгромленному центру Киева и не орущим толпам “Ющенко или Янукович (Яценюк, Тимошенко, да, не важно…) – так!!!”.

Но всегда сталкивался с проблемой, когда ярые галичане называли украинцами себя и говорили, как именно должны себя вести остальные граждане Украины, во мне всегда поселялось чувство грусти. Так как Украиной, той самой настоящей, которая говорит языком Коцюбинского и Котляревского, я всегда считал территорию Полтавы, Запорожья, Чернигова, в общем центр Украины, ее ядро. А тут появляются галичане со своими “міліціянти” вместо міліціонери, “роковини” вместо “річниці”, “перемовини” вместо “переговори” (помню рассуждения нашей учительницы на эту тему, что перемовини ведут бабульки в селе через забор, а государственные деятели — все таки переговори). И более того, что они стали на себя забирать роль так сказать движущей силы украинского самосознания, так еще и чем дальше на юг и восток, так ущербней и ущербней им казались люди.

Накатавшись в Польшу и увидев, что можно жить лучше, мне кажется, они обрели чувство неудовлетворенности, и чем чаще они пересекают границу, тем это чувство становится все отчетливее и требовало выплеска.

Героями были не только студенты, которые полегли под Крутами, но и рабочие завода Арсенал, которых расстреляла Центральная Рада. В западных областях во время войны, считаю, была гражданская война и это — общая трагедия, а не “мы были классные, а вы — какашки”. Но и в рядах Красной армии воевало 7 млн. украинцев — они же не все баранами были, которые за “совок” воевали. И СССР для меня — это, в первую очередь, не карточки на продукты и парады на 1 мая, а передовая держава в спорте и освоении космоса.  Я употребляю слово “совок”, например, когда в гостиницах наволочки не налазят на подушку, когда коньяк в кафе на набережной наливают в пластиковый стаканчик, а уборщицы моют полы не вечером или рано утром, а во время работы остального персонала, чтобы постоянно мешать друг другу. И когда оскорбляют весь тот период, то становится обидно. Сталина сами же коммунисты и заклеймили, и после его смерти еще 40 лет страна жила и развивалась, ВВП Украины в конце 80-х был на уровне Франции и Италии, уже через 16 лет после ужасной войны, когда вся экономика была разгромлена, а страна потеряла больше 20 млн. людей, наши люди полетели в космос, а какими достижениями мирового значения может реально похвастаться Украина за 23 года независимости? Я глубоко задумаюсь, прежде, чем смогу ответить…”

З Новим 2014 роком!

Роби те, що відчуваєш, не шукаючи причин! З новим роком!
Роби те, що відчуваєш, не шукаючи причин! З новим роком! (Краків, 2013)

Традиційно напередодні новорічних свят підбиваю підсумки, щоб закарбувати у пам’яті найвизначніші моменти прожитого року. 2013 рік для мене це нові люди, нові проекти, подорожі і народження сина.

Уляна Кривохатько, молода талановита запорізька поетка і просто чудова людина. Надзвичайні та ліричні Микола Білик і Ксенія Шерстякова (гурт “Все поруч”) теж стали несподіваним відкриттям. А все завдяки березневому квартирнику “Своєрідного Кола” у Олі Філіпової, де вперше перезнайомились між собою наші хороші друзі. Розвіртуалилися остаточно з Дмитром Красовим, потоваришували з Олесею Кулик…

Квартирник "Своєрідного Кола" у Олі Філіпової, 23.03.2013
Квартирник "Своєрідного Кола" у Олі Філіпової, 23.03.2013

Яскраві враження від спілкування у затишному дружньому колі надихнули на спільний музично-літературний проект “Весна ще так ніколи не співала”, завдяки якому, до речі, відкрили для себе українську сторінку творчості Пета (Pat Seventhproof).

Початок року був не менш цікавим для мене. Взяла участь у київській презентації нового проекту “Не будь байдужим!”, присвяченого сучасній українській літературі в школах (“С.Е.К.С.”). З Олею Філіповою та Настею Бондаренко навіть встигли провести пару уроків у рамках цього проекту в запорізькому колегіумі Елінт.

шашлик з НББ
Шашлик з НББ

Чудові емоції і досі виникають, коли згадую червневий “небайдужий шашлик” на березі озера в київських лісах, де я мала змогу познайомитись з великою кількістю цікавезних людей з руху НББ. Ранкова запашна кава в Оксани Левкової, мінливі хмари і надокучливі комари, смачнющий шашлик і невимушене спілкування на природі. Шкода, довелось рано тікати на свій поїзд.

Весна 2013 року, а саме квітень, запам’ятається мені також поїздкою до Кракову. Колись в 11 класі, теж у квітні мені пощастило там побувати. Але що таке поїздка у складі дитячої групи, коли тебе тягають на заплановані екскурсії і нікуди далі, ніж на два метри не пускають? Тому коли чоловік планував поїздку на програмерську конференцію разом із колегами з Хмельницького, мені закортіло “впасти їм на хвіст”.

З Аріною в Криївці
З Аріною в Криївці

Підбили друзів, Аріну Мосягіну і Ярослава Яковенка, вписались вчотирьох у наш “бойовий” Matiz (тоді ми ще не знали, що він бойовий) і жахливими українськими дорогами рушили у бік казкової Європи:) Це була весела подорож: підстрибування на наших трасах під акомпанемент “Серебряной свадьбы” і вишуканої російської лайки в чотири голоси, кілька штрафів за перевищення (куди ж без цього), знайомство з нічним Львовом (коли ми думали, що втратимо всі чотири колеса на розкуроченій бруківці), прогулянка містом з обов’язковим відвіданням Криївки (поки чоловік допомагав друзям-колегам, які все ж таки втратили колеса на під’їзді до Львова)…

Перетин кордону, відчуття контрасту з нашою реальністю вже на перших кілометрах польськими дорогами, нічний приїзд до Кракову і облом з готелем (де абсолютно несподівано з’ясувалось, що нашу бронь відмінено пару днів тому і тепер опівночі дев’ятеро втомлених мандрівників мають щось терміново придумати у вестибюлі готелю). Зрештою, всі проблеми було розв’язано, ми таки переночували в цьому готелі, вранці знайшли інший, переселились туди і поки наші програмісти тусувались на своїй конференції, ми гуляли Краковом.

Пьотрик — власник вінілової крамнички
Пьотрик — власник вінілової крамнички

Ці два повноцінних дні у надзвичайному місті запам’ятаються мені прогулянками по набережній, відпочинку простонеба на траві, інтуітивними маршрутами, вечірнім джазом, зливою, яка накрила нас посеред мосту, непоказними дверима, за якими ми зазвичай знаходили найзатишніші кав’ярні і найцікавіших людей… А ще тим, що за весь час цієї подорожі, на диво, мене жодного разу не мучив токсикоз (про який я згадала, щойно ми повернулись до Запоріжжя)… Так, ми їхали, вже знаючи, що на кінець року наша родина чекає на поповнення.

Ладя і Тарасик
Ладя і Тарасик

Літо 2013 було для мене лінивим і спокійним. Ми з сином кілька разів по тижню гостювали в селі у моєї бабусі, де я відпочивала від людей, політики, інтернету, громадської активності і навіть від творчості. Зате відкрила для себе як спосіб медитації вишивку хрестом. Таким чином, за кілька місяців вишила свою першу картину, яку подарувала мамі.

На тиждень ми родиною вирушили в Євпаторію до друзів Олесі та Андрія Озирських. Для Тарасика це було перше знайомство з морем. А ще він подружився (наскільки так можна казати) із Ладомирчиком, найменшим Озирським. Ладя хоч і переймався за свій особистий простір, але кілька разів навіть обійняв Тарасика, що, на жаль, документально зафіксувати ми не встигли. Ну, а нас Леся весь цей час безжалісно балувала кулінарними шедеврами!

Та літо скінчилось, і чітко за календарем розпочалась осінь, яка для мене минула доволі швидко і в домашніх клопотах. Хоча при цьому я взяла участь у кількох програмах на місцевому ТБ (наприклад, присвяченій Василю Стусу та Тарасу Шевченкові).

Осінь запам’ятається для мене ювілейним концертом Сергія Бабкіна в Запоріжжі. На словах пісні “Привет. Привет, мой сын. Ты не такой как все мы, ты совсем другой.
Смотри. Смотри, вокруг все это, Это ты принес с собою. С собою…” я відчувала, що мій живіт ходить ходором. До нашого знайомства з сином залишалося два тижні…

До зустрічі з сином близько двох тижнів
До зустрічі з сином близько двох тижнів

Але до того в країні розпочалося щось неймовірне, жахливе і прекрасне водночас. Євромайдан, який переріс цей префікс “євро” і став потужним рухом, який охопив всю Україну. Я не могла бути байдужою і зовсім лишатись осторонь, хоча, зважаючи на мій “цікавий” стан, лізти на барикади теж не стала. Всі ці події повернули мене в українські реалії, від яких я віддалилась, починаючи з літа. 1 грудня, гуляючи, з чоловіком і Тарасом ми відвідали запорізький майдан. Я зустріла величезну кількість хороших знайомих, пораділа тому, скільки абсолютно різних людей прийшли висловити своє незадоволення владою і висунути їй претензії та вимоги. Яскраво світило сонце, було тепло і світло. Я щиро раділа тому, що бачу, що люди міняються, суспільство потроху змінюється і ці зміни необратимі. В голові звучала заглавна тема зі стрічки Тарантіно “Джанго”… Це було близько першої дня. А о п’ятій вечора я вже лежала в пологовому будинку з новонародженим сином на грудях і раділа тепер зовсім з іншої причини. Роман з’явився на світ легко і швидко, так, що я не встигла усвідомити, що відбувається. І в нашій родині побільшало стрільців. 3 грудня був день народження в Тарасика, якому виповнилось 3 роки. Старший син вже такий дотепний і кмітливий, а на фоні Ромчика виглядає зовсім дорослим, хоча, звісно, це не так. Ну, а 6 грудня я перетнула свій 30-річний рубіж. Хоч я досі часто думаю про себе як про 20-річну, люди в 40 років мені здаються “дорослими тьотками і дядьками”, хоча це саме визначення вже сміливо можна дати і мені…

На 2014 маю бажання гідно і яскраво відзначити 200-літній ювілей Тараса Шевченка. Звісно, наявність у родині нещодавно народженого малюка накладає на реалізацію цих планів деякі обмеження. Але не забігатиму наперед. Довірюсь часу і життю. Наразі відчуваю в собі потенціал і енергію творити і надихати інших. Відчуваю щастя. Відчуваю себе молодою (ги-ги-ги) і до біса симпатичною, незважаючи на неспокійні ночі. Хай новий рік буде щасливим і для родини, і для країни!

P.S. “Своєрідне Коло”, в особі Андрія Толстікова, цього року також долучилось до таких заходів: вечір, присвячений творчості Ліни Костенко, а також новорічний концерт “Ялинка”. А ще хто не читав раптом його докладного і цікавого звіту про двохмісячне відрядження до Африки, — дуже раджу!

P.P.S. Ще одна приєминка! В цьому році я вже майже забула, що таке громадський транспорт. Бути за кермом значно комфортніше:)

“Знак запитання” на ТРК “Запоріжжя”: Тарас Шевченко і сучасна культура

Програма «Знак запитання» присвячена темі осмислення творчості і самої постаті Тараса Шевченка в сучасному українському мистецькому просторі.
Гості студії:
Валентин Терлецький: письменник, журналіст, соліст рок-гурту «Декаданс»;
Олександра Сергієнко: поет, культуртрегер, учасниця творчого дуету «СвоЄрідне Коло»;
Анна Лупинос: письменник, голова Запорізького обласного літоб’єднання;
Юрій Баранник: директор галереї сучасного мистецтва «Lenin»;
Катерина Сиваш: студентка факультету журналістики ЗНУ.
Інтерактивне опитування глядачів із запитанням «Хто для вас Тарас Шевченко?» із варіантами відповідей:
– герой на кожен час
– класик літератури
– людина з минулого
Ефір відбувся 31 жовтня 2013 року.
Програму виготовлено Запорізькою обласною державною телерадіокомпанією.

Ліки від зневіри, або Правда завжди переможе

Іван СилаІдучи в кіно на свіженький пригодницький фільм для підлітків “Іван Сила” від Віктора Андрієнка, і до того ж підбивши на цей похід кілька своїх знайомих, я таки не мала райдужних ілюзій. Так, цікаво було подивитись, що ж таке примудрились зняти, та ще й на державний кошт, та ще й “патріотичного” (бо в основі сюжету — історія реального українського силача з Закарпаття Івана Фірцака, який на початку ХХ століття дивував увесь світ своїми перемогами і рекордами). Та фільм щиро порадував. Андрієнкові вдалося зняти просту, але при цьому не примітивну (!), і добру, трохи наївну, місцями навіть дуже зворушливу картину. Потішив акторський склад: самого Андрієнка, Вірастюка, Бенюка, Барського, Комарова я давно люблю і поважаю. Ну, і виконавець головної ролі — силач Дмитро Халаджі — викликав у мене симпатію ще в шоу “Україна має талант”. А тут змусив відчути щиру гордість за перемоги нашого легендарного земляка.

Порадувало кіно дотепними деталями і репліками, усміхатись під час перегляду хотілося не один раз. Порадувала візуальна картинка, поєднання з графікою, музичний супровід. Особисто мені нема до чого причепитись. Єдине — якось дивно наприкінці умовно “погані” герої одумались і змінилися на краще. Але, з іншого боку, хіба кожному з нас не хотілося б, щоб “Правда завжди перемагала”? Хай це наївно і по-дитячому, та цей ковток позитиву і наївності — чудові ліки від надмірного цинізму і зневіри, які ми відчуваємо щодня.

Тож з чистою совістю ставлю свою суб’єктивну десятку з десяти! Хороша стрічка і хороший вийшов вечір.

Без пафосу про День Незалежності

Google вітає!
Google вітає!

Черговий День Незалежності. Чергове роздратування і розчарування від урочистої ходи проспектом. “Голова” вигукує свої гасла, “хвіст” — свої. Все як у житті. “Єдність” у мініатюрі. Та й самі гасла… Ну, до чого кричати “Слава Нації — смерть ворогам!” чи “Ворогів — на ножі!”, чи “Бандера — вождь!” Я не маю нічого проти цих гасел в історичному контексті або на націоналістичному мітингу. Але в рамках всеукраїнського свята це звучить аж надто. Мені хочеться, щоб свято асоціювалось із позитивними емоціями! От був же навесні в Запоріжжі Марш вишиванок. Попри мій скептицизм щодо цього заходу, як раз він мені сподобався: було багато молоді і дітей, всі йшли усміхнені, співали українських пісень, не було жодних партійних прапорів, всі фотографувались одне з одним, знайомились і милувались. І у звичайних перехожих теж на обличчях з’являлись усмішки.

А День Незалежності виглядав сьгодні як партійне свято ВО “Свободи”. Особисто мені неприємно, що у людей нейтральних поглядів всі національні свята асоціюватимуться з цією політичною силою. Таке відчуття, що 24 серпня — це свято купки маргіналів, які здатні тільки нарікати, що нема з нами зараз Бандери, а от він би прийшов і порядок навів (прямо як Сталін для комуністів). Йти до кінця в ході ми не стали, бо не схотіли слухати палкі промови про те, як страшно жити і як треба піднімати Україну з колін. Може, звісно, я помиляюсь і насправді планувалися конкурс дитячого малюнку на асфальті та караоке українських пісень вкупі з яскравим ярмарком, але сумніваюсь. Яке тут караоке, коли “ворогів — на ножі!”

Друзі! Живімо в сьогоднішніх реаліях! Ніхто не прийде “рятувати націю”, та і поняття нації тепер давно вже не тотожне поняттю початку ХХ-го століття. Мені байдуже, яке в людини прізвище і хто її предки. Важливо лише те, що вона робить. Я знаю росіян, євреїв, вірменів, татар і кого завгодно, чий внесок у незалежність України значно більший і вагоміший, ніж деяких коваленків та пилипенків. То кого треба “на ножі”? Можна скільки завгодно нарікати на погане сусідство з Росією, але у тому ж Криму хіба сруть тільки туристи-москалі? А що ж місцеві? Як вони дбають про історичні та природні пам’ятки півострова? Аналогічні питання до жителів Сходу і Заходу, Півночі і Центру України. Хто винен у тому, що навколо повна дупа? Росія, Америка, масони, прибульці?

Отже, як щойно написав у своєму Фейсбуці художник Андрій Єрмоленко, “прохання одне: не пиздіти , а щось робити для цієї країни!!!” Тож з Днем Незалежності, друзі!

Вся сіль — в “акцентах”

Сволота Хрущов
Сволота Хрущов

Спілкуються два кума.
— Куме, а поясніть-но мені, що таке нюанс!
— Все дуже просто, куме, знімайте штани, ставайте рачки!
Робити нічого. Зняв. Став. Ну, товариш всадив йому добряче і каже:
— От бачиш, куме: у тебе хрін в дупі — у мене хрін в дупі. Але є один нюанс…
(анекдот)

Отже, про нюанси. Або про акценти.
Періодично отримую розсилку від громадської молодіжної організації “Прес-центр “Акцент”. Давно знаю цих людей, ще з часів, коли займалась шкільною газетою в рамках журналістського гуртка, працюючи в класичному ліцеї. Мої учні залюбки брали участь у конкурсах, ініційованих “Акцентом”, виставках шкільної преси, семінарах для юних журналістів. Я мала щиру симпатію до колективу “Акценту”, бо бачила в цих людях ентузіазм, бажання працювати з молоддю, зацікавлювати її, змінювати життя на краще. Із року в рік рівень заходів зростав, воно й не дивно, бо місцева влада стала активно їх підтримувати. Пізніше до співзасновників заходів стали долучатись організації типу “Русскоязычной Украины” (я вже мовчу про банальну Партію Регіонів). Отже, все це не могло не позначитись на, даруйте за тавтологію, акцентах конкурсів. Ще кілька років назад ми з моїми учнями це відчули: у будь-якому конкурсі творчих робіт (чи до Дня Перемоги, чи до дня визволення Запоріжжя) призові місця віддавались “ідеологічно правильним” творам, складалось враження, що достатньо переказати параграфи з радянських підручників про “велику вітчизняну” — і матимеш реальний шанс на перемогу. При цьому в переліку номінацій — формально — якісь українофобські формулювання начебто відсутні. Але по факту все поступово ставало дуже передбачуваним і нецікавим. Всього лише треба знати “правильні” відповіді і не намагатись, не дай боже, “переписати історію”.

Я вже давно охолола до цих заходів, тим більше, що тимчасово відійшла від роботи у школі. Але розсилка приходила, змушувала мене час від часу сумно усміхатись, і не більше.

Та сьогодні анонс чергового конкурсу від “Прес-центру “Акцент” мене вже справді обурив. Далі цитуватиму положення.

ПОЛОЖЕНИЕ
О КОНКУРСЕ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ
«230 лет присоединения Крыма к России: история и современность»

Конкурс творческих работ «230 лет присоединения Крыма к России: история и современность» (далее Конкурс) посвящен историческому событию – 230-летию присоединения Крыма к России. Настоящее Положение регламентирует порядок организации и условия проведения Конкурса.

1. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ

1.1. Конкурс проводится  с целью  воспитания чувства патриотизма, сохранения памяти о героическом событии Российской истории – 230-летия присоединения Крыма к России, формирования у молодёжи национального, гражданского самосознания, выявления и поддержки талантливой молодежи.
1.2. Задачи Конкурса:

  • содействовать формированию нравственных ценностей молодежи;
  • сохранять единое русское языковое и культурное пространство;
  • способствовать взаимосвязи молодежи со старшими поколениями.

2. УЧРЕДИТЕЛИ И ОРГАНИЗАТОРЫ КОНКУРСА

  • Запорожская областная общественная организация «Русский Культурный Центр»;
  • Запорожский областной институт  последипломного педагогического образования;
  • Всеукраинская общественная организация «Русская школа»;
  • Региональное педставительство «Восток» Всеукраинской общественной организации «Русскоязычная Украина»;
  • Запорожский областной центр патриотического воспитания молодежи;
  • Межвузовский исследовательский центр «Политика и образование».

3. УЧАСТНИКИ КОНКУРСА

К участию в Конкурсе приглашаются молодые люди 18 – 30 лет, желающие представить взгляд молодежи ХХI века на событие 230-летия присоединения Крыма к России.

4. РУКОВОДСТВО КОНКУРСОМ

4.1. Общее руководство Конкурсом осуществляет Оргкомитет, созданный учредителями.
4.2. Оргкомитет утверждает состав жюри и подводит итоги Конкурса.

5. НОМИНАЦИИ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ КОНКУРСАНТОВ:

Тематика работ должна быть связана с Крымом и предполагает широкое освещение материала в данном направлении:

  • герои Русско-турецкой войны 1768-го–74-го годов;
  • памятники и памятные места Крыма времен Великой Отечественной войны;
  • роль Екатерины Великой  в истории России;
  • единый русский народ;
  • Крым – жемчужина Черного моря;
  • вехи истории Крыма: от греков до сегодняшнего дня;
  • выдающиеся люди в истории Крыма;
  • свободная тема.

Далі стандартно: перелік документів на конкурс, порядок і строки проведення, оголошення призів, а також вимоги до оформлення робіт.

Увага, риторичні запитання.

  1. Яким чином цей конкурс сприяє вихованню патріотизму в української молоді?
  2. Що це за “единое русское языковое и культурное пространство”, яке так треба зберігати (і головне питання: кому треба)?
  3. Що серед засновників роблять Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (український державний заклад!) і Запорізький обласний центр патріотичного виховання молоді (українська державна установа!)? До всіляких “русскіх центров” і “рускаязичних украін” в мене питань нема, вони просто нахабно гнуть свою лінію, не про Бандеру же ж їм конкурс проводити, чи не так!
  4. Як в контексті цієї великої історичної події — 230-річчя приєднання Криму до Росії — почуватись нам, простим українцям? Відчувати провину, бо “Хрущов на п’яну голову нам подарував Крим”? Сором’язливо опускати очі на нахабні вислови російських політиків про те, що “Крым — руССкая зємля” і “Сєвастополь — город руССкой славы”?

Наостанок, ліричний відступ. На початку ХХ ст. вважалось, що героїн — чудовий засіб від кашлю, його вільно продавали в аптеках і давали навіть немовлятам. Можливо, це й позбавляло кашлю, але чи треба казати, що занадто дорогою ціною?

Я розумію бажання колективу “Акценту” робити добру справу (без лапок!): виховувати громадську свідомість молоді, навчати юних журналістів, проводити цікаві і корисні тренінги успішної людини і ще багато-багато іншого. Та чи варто при цьому приймати “безкорисливу допомогу” від відвертих антиукраїнських сил, жертвуючи власною гідністю і совістю? Останнє на сьогодні риторичне запитання…