І на тім рушничкові…

Рушник, выполненый в технике "вирізування". Натуральный лен, домотканное полотно
Рушник, выполненый в технике “вирізування”. Натуральный лен, домотканное полотно

“І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю,
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов”

“У мамы были добрые, трудолюбивые руки”, — говорит Нина Николаевна, раскладывая свои сокровища: несколько рушников и пару сорочек. Все — ручной работы. Некоторым из этих вещей более ста лет. Читати далі “І на тім рушничкові…”

Оксана Забужко: “Україна розбудила Європу”

Оксана Забужко у програмі "ЯйЦе"
Оксана Забужко у програмі “ЯйЦе”

Під час візиту Оксани Забужко і сестер Тельнюк до нашого міста наприкінці квітня 2015 року в рамках презентації проекту “Літопис самовидців” журналісти ТРК “Запоріжжя” Ольга Вакало і Віталій Бабенко записали цікаву розмову з письменницею у програмі “ЯйЦе”. Читати далі “Оксана Забужко: “Україна розбудила Європу””

ЛітСереда — найцінніше, що я привезла з собою з Луганська”

Олена ОльшанськаПро ЛітСереду багато говорилося й писалося. На завершення першого сезону проекту хочеться підсумувати усе, так би мовити, підвести риску.

Проект “Літературна Середа” я привезла з собою з Луганська, як одну з найбільших цінностей.
29 жовтня 2014 року відбулась перша Літературна Середа у Запоріжжі. З того дня почалась історія, яка триває досі, і маю надію, що буде тривати й надалі. Читати далі “ЛітСереда — найцінніше, що я привезла з собою з Луганська””

Акція в Запоріжжі “Тарасова маршрутка”

Планувалось, що в маршрутках гратимуть пісні на слова Тараса Шевченка
Планувалось, що в маршрутках гратимуть пісні на слова Тараса Шевченка (фото Ю. Жука)

9 березня в Запоріжжі з нагоди 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка за ініціативи творчої групи “Своєрідне Коло” з’явилися “Тарасові Маршрутки”. Спочатку планувалось пропонувати водіям ставити в салоні пісні на слова Кобзаря, для чого заздалегідь були записані диски (без малого три години музики різних жанрів та виконавців). Також організатори підготували яскраві роздруковані репродукції деяких картин Тараса і малюнків сучасного художника Андрія Єрмоленка, в яких поет предстає в різних образах (наприклад, короля рок-н-ролла, індійського божества, тракториста, супермена тощо). Всього планувалось залучити до проекту 20 машин. Ідею добре сприйняли в інтернеті, і буквально за пару годин небайдужі зібрали необхідну для друку всіх матеріалів суму. Отже зранку 9 березня організатори відправились спілкуватись з водіями на кінцевих зупинках.

Малюнки Андрія Єрмоленка в салоні запорізької маршрутки
Малюнки Андрія Єрмоленка в салоні запорізької маршрутки (фото Ю. Жука)

Реальність внесла свої корективи в початкові плани. Виявилось, що 90% машин мають проблемні магнітоли (може, це просто нам так “щастило”, але факт): відсутні або поламані дисководи, вже не кажучи про USB-вихід. Тож в більшості випадків ішлось тільки про міні-виставку в салоні. Але і тут не кожен ішов нам назустріч. Хтось посилався на керівництво, яке може бути не в захваті від “реклами”. Коли ж ми казали, що це не реклама, і не політика, а лише картини, і ми готові поговорити з керівництвом по телефону, часом з’ясовувалось, що просто водій сам до ідеї байдужий чи скептичний. Хтось був не проти розмістити, скажімо, три картини замість восьми. Лише одного разу я почула від водія, що він “вообще против, и тем более украинского языка”, при тому, що спілкувались ми сьогодні російською. Але цей випадок сьогодні був винятком. Загалом же водії сприймали ідею або нейтрально, або позитивно, висловлювали свою підтримку, розказували, що поважають Шевченка. Декому навіть не доводилось нічого пояснювати, лише зачувши ім’я Тараса Григоровича, вони радо йшли на контакт. І це насправді одне з найпозитивніших вражень від сьогодні.

Шевченко-художник
Шевченко-художник (фото Ю. Жука)

Загалом за день ми перетворили на “Тарасові” близько 15 маршруток (10, 9, 43, 79 маршрутів). Точний лік, на жаль, втратили, бо інколи “Тарасовими” вважали і такі, де водій дозволив розмістити дві чи три репродукції. З музикою від нас поїхали сьогшодні лише три машини, що, з одного боку, сумно, бо від початку ми робили ставку саме на музику. Але з іншого боку, ми розуміємо, що все одно не змогли б дізнатись, чи не вимкнув водій запропоновані пісні через 10 хвилин, бо смаки — все ж таки річ дуже індивідуальна. Але ми вирішили просто дарувати диски тим водіям, які погодились з нами співпрацювати, і вони щиро цьому раділи і дивувались, що так багато музики є на слова Шевченка, обіцяли послухати вдома.

Завтра плануємо задіяти ще кілька машин (у мене залишилось матеріалів ще на 7-8 маршруток).

День вийшов дуже насиченим емоційно і висновки в цілому позитивні. Серед водіїв ми зустріли кілька дуже цікавих і небайдужих чоловіків, що надзвичайно порадувало нас, і вже заради цього варто було придумати і реалізувати цю невеличку культурну авантюру!

P.S. Почитайте діалоги з водіями:) А тут можна дізнатись про підсумки акції і про тих, хто допомагав втілювати ідею.

Тарасова маршрутка рушає в путь
Тарасова маршрутка рушає в путь (фото Ю. Жука)

Стас Котляр потребує допомоги!

Друзі, молода, талановита і просто хороша людина — Станіслав Котляр — потребує нашої допомоги! Ви могли чути його в минулому сезоні шоу “Х-фактор”, де Стас співав українською мовою “Show must go on” (“Хай буде шоу”). Зараз 28-річному хлопцеві мають пересадити серце.

Реквізити, довідки, новини, перебіг справ — на сайтах ВКонтакте і Facebook.

Стас Котляр потребує допомоги!

Антон Жадько: “Кіно — це саме те, що мені потрібно і що я так довго шукав”

Антон Жадько на зйомках свого епізоду в рамках проекту "Буріме"
Антон Жадько на зйомках свого епізоду в рамках проекту "Буріме"

— Аккуратнее… Это всемирная история синематографа.
— Признаться, грамматика не моя стихия. Но даже я могу разобрать, что многие страницы здесь пусты…
— Так это место для истории, сэр. Дерзните, и быть может, ваше имя впишут в эти страницы. Они ждут своих героев.
к/ф “Человек з бульвара Капуцинов”

Донедавна Антон Жадько, молодий, талановитий і амбітний кінорежиссер із Запоріжжя, знімав лише короткометражки, та на початку цього року переміг у конкурсі сценаріїв одного з епізодів повнометражної картини і його запросили до Москви, де він взяв участь у створенні першого фільму в жанрі буріме. Автори цього унікального проекту заклали в основу принцип однойменної поетичної гри, в якій учасники пишуть віршовані рядки на задану заздалегідь риму. В даному ж випадку йдеться про кінорими — короткі ключові фрагменти фільму. Режисери мають придумати і зняти свій варіант розвитку сюжету між кіноримами. Наразі роботу Антона, а саме п’ятий епізод фільму, виставлено на голосування, яке триватиме ще один день. Якщо його варіант набере більшу кількість “лайків” (на ФБ і ВК), то саме він увійде до фільму, а наш земляк отримає шанс зняти фінал картини!
Ось тут можна переглянути перші 35 хвилин фільму, а тут — безпосередньо епізод, придуманий і знятий Антоном. Сподіваємось, він сподобається вам і ви не забудете поставити “лайк”.
А поки голосування триває, є можливість поспілкуватись із самим молодим режиссером.

Робочі моменти на знімальному майданчику
Робочі моменти на знімальному майданчику

Антоне, як ти зрозумів, що хочеш знімати кіно?

Понимание пришло постепенно. Мне еще с детства нравилось заниматься всевозможными видами творчества. В школьные годы стал рисовать карикатуры, отсылать их на международные конкурсы. И было очень приятно получать, скажем, из Италии или Японии каталоги с работами, прошедшими на конкурс, и видеть в этом списке свое имя. Для середины девяностых, с учетом моего юного возраста, это воспринималось как настоящее событие и достижение. Но со временем мне стало тесно в одном виде искусства, хотелось большего. И уже в студенческие годы я всерьез занялся музыкой. Написал материал для шести-семи альбомов, но выступать со своей музыкой в одиночку я не мог. Поэтому следующим шагом было создание своей команды. И уже в свежеиспеченной группе мне нужно было в срочном порядке осваивать не только вокал, которым я никогда не занимался, но и поэзию, умение грамотно переносить свои мысли в стихотворную форму. А очень скоро остро стал вопрос о пиаре группы. Нужно было активно пестрить во всевозможных СМИ. В начале нулевых о моей команде не хотели писать те журналы, на которые хотелось сделать ставку. Отчасти по этой причине я решил, что если о нас не хотят писать журналы, то я сам создам свой журнал и не буду ни от кого зависеть. И меня не остановило полное отсутствие опыта работы в этой сфере. Пришлось самостоятельно в кратчайшие сроки осваивать журналистику и дизайн (ведь оформлением журнала тоже некому было заниматься, кроме меня). А результат не заставил себя долго ждать: после выхода первого номера журнала ATMOSFEAR (так я решил его назвать) ко мне обратился с предложением о сотрудничестве профессиональный дизайнер из Днепропетровска. И уже над вторым номером журнала мы работали вместе. Очень быстро получилось собрать команду энтузиастов, желающих приобщиться к созданию своего собственного печатного журнала (сейчас он является одним из лучших в стране). Чуть позже я занялся освоением искусства фотографии. Однажды друзья из группы HELL:ON попросили снять для их группы музыкальный клип. У меня не было опыта в сфере клипмейкерства, но почему бы не попробовать? А вслед за первым клипом последовали многие другие, их качество постоянно росло, вместе с моим опытом и уверенностью в своих силах и возможностях. После этого я с другом отважился на создание собственной музыкальной передачи – «D-Drive с Антоном DragonT Павленко». Пусть первые выпуски передач изобиловали техническими недочетами, но со временем они свелись к минимуму. Так же удалось снять несколько документальных фильмов о музыкальных рок-фестивалях. Нам предложили сотрудничество с первым (на то время) интернет телеканалом. Примерно в это же время я снял на цифромыльницу свою первую документалку под названием «Зона смерти». В ней мои друзья рассуждали о вопросах счастья и несчастья. Получилось довольно интересно, но самое главное – я понял, что вполне в силах замахнуться на создание художественного фильма. Я наконец-то подошел к пониманию того, что кино – это именно то, чем мне необходимо заниматься. Ведь оно максимально задействует мой творческий потенциал. Судите сами: снимая кино в одиночку, вы обязаны быть сценаристом, режиссером, оператором, осветителем, звукорежиссером, композитором, вы должны уметь монтировать отснятый материал, должны разбираться в актерской игре, владеть хотя бы основами компьютерной графики… А это как раз то, что мне нужно и что я все время искал.

Кадр з 5-го епізоду фільму "Игры в темноте"
Кадр з 5-го епізоду фільму "Игры в темноте"

Які твої успіхи на сьогодні? Чим ти можеш уже похвастатись?

Не знаю, как насчет похвастаться, мне это не свойственно, но работы проделано не мало. На моем счету несколько документальных фильмов, музыкальных клипов, промо-роликов, множество выпусков музыкальных (и не только) передач. Вот уже два года подряд я активно помогаю всеукраинскому кинофестивалю «Запорожская Синерама». Очень радует то, что ее уровень из года в год ощутимо растет. Я был одним из организаторов первой киношколы в Запорожье. Думаю, что нам удалось передать нашим первым выпускникам очень ценные знания и навыки, необходимые для съемки в кино.

Но отдельным пунктом, конечно же, стоит отметить мои художественные игровые фильмы. Это дебютный фильм «Алло», последовавший за ним «Испорченный телефон» (кстати, фильм снимался в рамках проекта киноальманаха «Україно, goodbye!», который продюсировали Денис Иванов и Владимир Тихий), а также фильм «Окно». Все фильмы уже успели принять участие в кинофестивалях, каждый из них занял призовые места. Радует и то, что фильмы проходят в конкурсную программу международных кинофестивалей ближнего зарубежья. И последней моей завершенной работой является пятый эпизод для уникального российского полнометражного художественного фильма, рабочее название которого «Игры в темноте». Фильм уникален тем, что создается по принципу «буриме». Опыт, который я получил на съемке в Москве, для меня бесценен. Я очень многому там научился. Плюс, приятно то, что на моем счету, по сути, уже есть полнометражная картина. А в планах – съемка трех короткометражных фильмов и одного полнометражного.

Чи пов’язуєш ти свою творчу і професійну реалізацію з Україною і що саме міг би зробити для розвитку українського кінематографу?

Для нашего кинематографа я бы мог сделать все возможное, чтобы о нем узнали во всем мире с лучшей стороны (по сути, сейчас я именно этим и занимаюсь). Другое дело, что наша страна пока что не желает помогать мне, чтобы я был в состоянии помочь ей более качественно. Однако я не руководствуюсь принципом «сделаю, как только наступит какое-то условие». Так можно всю жизнь просидеть в ожиданиях и в итоге остаться ни с чем. Я все равно продолжаю снимать кино, каждый раз поднимая планку качества. А качественный продукт не должен остаться незамеченным. Думаю, что близок тот час, когда удастся изменить нынешнее положение дел.
А вот насчет надежд, которые я связываю с Украиной… Надежды есть, их достаточно много. Некоторые из них я уже начал реализовывать. Но все надежды напрямую зависят от положения дел в стране, от политики, которую ведет государство. Так что со своей стороны я настроен максимально оптимистично, слово за правящей верхушкой.

У кого з майстрів ти вчишся, з ким хотів би попрацювати?

Я всегда стараюсь учиться у тех мастеров, чье творчество меня поражает до глубины души, чьи работы максимально резонируют с моей сущностью. Безусловно, это такие режиссеры, как Алехандро Гонсалес Иньярриту, Хулио Медем, Терренс Малик, Вуди Аллен, Коэн Мортье… Вообще, перечень моих любимых режиссеров из так называемого «артхаусного» кино очень велик – сложно выделить нескольких. А если говорить о режиссерах массового, коммерческого кино, кем я восхищаюсь, то в первую очередь это Джеймс Кэмерон, Питер Джексон и Кристофер Нолан. Смотреть их фильмы всегда сплошное удовольствие, а уж мечты о возможном сотрудничестве даже на уровне фантазии кажутся недостижимыми. А если спуститься с небес в наши реалии, то мне всегда приятно и полезно работать просто среди профессионалов, которые сильнее меня, а таких людей, к счастью, достаточно много.

Триває робота над епізодом
Триває робота над епізодом

Радянська школа кінематографу була дуже сильна, безліч геніальних стрічок знято на студіях УРСР нашими режисерами, з нашими акторами… Куди все це поділось? Питання риторичне. Є відчуття, що весь цей спадок привласнила сучасна Росія.

Согласен… Вопрос риторический, но от этого он не становится менее актуальным… Если рассматривать его с позиции силы, то правильно Россия сделала! Так будет продолжаться до тех пор, пока украинцы не найдут в себе силы переиначить себя (возможно ли это?). Но это уже совершенно другой разговор…

Часто, коли кажуть про український кінематограф, згадують невдалі спроби за останні 20 років…

Да, за последние 20 лет действительно особо нечем похвастаться… Но тому есть объективные причины, о которых я упоминал ранее.

Але чому вважається провальним знімати щось в Україні? Я чула, що “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” не окупився, наприклад.

Да, сам фильм не окупил вложенные в него затраты, однако, если говорить о кассовых сборах, то он получил завидную кассу по меркам отечественного кино. Нужно же с чего-то начинать. Как долго будет продолжаться подобное положение дел, зависит не только от политики государства, но и от гибкости самих кинематографистов. Нужно научиться снимать конкурентоспособный продукт за минимально необходимый бюджет. И тогда ситуация на рынке отечественного кинопроизводства сможет кардинально измениться.

Антоне, коротко про найближчі плани.

С одной стороны они предельно просты и универсальны для любого творческого человека, стремящегося к постоянному совершенствованию не только своего мастерства, но и максимального расширения круга зрителей, а с другой стороны, нужно делать поправку на непредсказуемость судьбы. Ведь редко когда получается все сделать так, как запланировал. Однако в чем точно не нужно сомневаться, так это в том, что скоро я сниму еще больше интересных фильмов, каждый из которых непременно откликнется в сердцах зрителей, которых, как я надеюсь, будет становиться все больше и больше.

Ми ані трохи не сумніваємось, що так і буде, Антоне! Дякуємо тобі за цікаву розмову, я впевнена, що вона не остання. Бажаємо успіхів, натхнення, сили, чудової команди і, безперечно, матеріального забезпечення для всіх твоїх майбутніх проектів!

ДОВІДКА: Перелік робіт

– музичні кліпи 2008 – 2013 рр.;
– цикл музичних передач «D-Drive с Антоном DragonT Павленко» 2008 – 2010 рр.;
– цикл передач МОДА-БАР – 2010-2011 рр.;
– документальний фільм «Зона смерті» – 2008 р.;
– документальний фільм “Про-Рок 2009” – 2009 рр.;
– документальний фільм «Глобал-Іст 2010» – 2010р.;
– короткометражний фільм «Алло» – 2011 р.;
– короткометражний фільм «Пошкоджений телефон» – 2012р.;
– короткометражний фільм «Вікно» – 2012 р.;
– 5-й епізод для повнометражного фільму «Игры в темноте» (Росія) – 2013р.

Георгій Матвіїв: “Бандура обрала мене”

Георгій Матвіїв
Георгій Матвіїв

Не так давно натрапила в мережі на цікаву інтерпретацію джазової теми “Осіннього листя” (“Autumn leaves” by Kosma) у виконанні бенду бандуриста Георгія Матвіїва. Розділила своє захоплення з друзями. Стала шукати інші композиції в його виконанні. І несподівано вийшла на самого Георгія. З’ясувалось, що він є солістом Одеської філармонії, неодноразовим переможцем Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів. У першій же віртуальній розмові виникла ідея запросити Георгія до Запоріжжя. Адже в нашому місті (принаймні, на моїй пам’яті) ще жодного разу не виступав бандурист, та ще й з таким сучасним, новаторським відчуттям свого інструменту. Отже творча група “Своєрідне Коло” має намір виправити цю несправедливість і запрошує запоріжців на сольний концерт Георгія Матвіїва, що відбудеться 2 квітня о 19-00 в Обласному Центрі Молоді на пл. Фестивальній (подробиці тут).

А поки пропоную познайомитися з молодим талановитим музикантом!

Скажи, Георгію, як ти обрав бандуру?

Це скоріше, бандура обрала мене. Коли мені було 5 років, батьки привели мене на хор, де через місяць керівник їм сказав, що “у хлопчика нема ні слуху, ні голосу”. Після такої відповіді мої батьки забрали мене звідти з чистою совістю. Так сталося, що ще з дитинства я грав з рідними в банк: брав гроші, рахував відсотки тощо… Саме тому мене віддали у школу з поглибленим вивченням математики. І саме в цій школі я потрапив у самодіяльний гурток з бандури, куди обирали за принципом: в кого найкращі оцінки з математики. В перший клас музичної школи я пішов аж у 12 років.

Чи подобалось тобі вчитись грати? Адже це певною мірою рутина. Що для тебе музика зараз? Чи змінилось твоє ставлення до інструменту протягом твого творчого і професійного зростання?

Вчитись подобається. Навіть, незважаючи на те, що граю вже понад 12 років, здається, що лише зараз входжу у смак. Зараз мені вже здається дивним, що в процесі навчання вдалося створити багато нового (прийоми гри, музика). Думаю, якби не задоволення, то не було б цього всього. Займатись музикою останнім часом для мене є настільки природнім, що я навіть про це не думаю. Людина ж не думає про те, як вона дихає: просто дихає і все тут.
Ставлення до інструменту змінилось – він став рідним.

Я час від часу чую таку думку, що, мовляв, не варто змішувати стилі, тобто, грубо кажучи, грати кантрі на тій самій бандурі. Бо “вона не для цього”. Або не варто автентичні співи якихось бабусь з карпатського села змішувати з хіп-хопом. Як ти ставишся до такої точки зору?

Таку думку я також чую. Якось пару місяців тому в прямому ефірі національного радіо в інтерв’ю я почув майже обурені відгуки щодо виконання сучасної музики на бандурі в принципі, мовляв, це знищує традиції. Я з щирою цікавістю слухаю таких людей. Добре, що вони знають, “для чого вона”, бандура. На мій погляд, найжахливіша річ – це сформовані стереотипи та активне небажання людей навіть бачити щось нове. Нові стилі та їх змішування збагачують репертуар та розширюють слухацьку аудиторію, не чіпаючи при цьому ортодоксальну музику. Добре, коли це зроблено професійно.

Ти багато подорожуєш і виступаєш не лише в Україні, а й за її межами. Хто зазвичай приходь на твої концерти?

На концерти приходять різні люди з різними слухацькими вподобаннями. Навіть дивуєшся, коли чуєш схвальні відгуки одночасно від прихильників класики, джазу та року.

Георгій Матвіїв и Єлена Войнаровська (Фльор)
Георгій Матвіїв та Єлена Войнаровська (Фльор)

Популярне запитання: чи хотів би з кимсь з відомих музикантів створити якийсь спільний проект?

Зазвичай люблю сам запрошувати музикантів у свої проекти. Зараз паралельно із сольною кар’єрою граю у гурті “Fleur”.

Що б ти сказав тим, хто хоче навчитись грати і обирає інструмент? Які аргументи були б на користь бандури?

Кожен інструмент неповторний. А звучання бандури говорить саме за себе. В наш час, коли людина хоче навчитись грати на музичному інструменті, – це вже диво.

Які твої творчі плани, якщо в двох словах?

Активну гастрольну діяльність поєдную з роботою у студії. В кінці року планується видання третього авторського диску, де буде акцент на твори для складу: бандура, електрогітара, кларнет, контрабас та перкусія.

Яку програму ти збираєшся показати в Запоріжжі?

В Запоріжжі слухачі почують бандуру соло: краще з авторських творів, імпровізації на теми народних пісень, джазових стандартів та світові хіти.

Данило Самойлович. Двобій із чумою

Данило СамойловичЧи знаєте ви, що сучасна російська епідеміологія має українські корені? Ясна річ, коли у XVIII ст. Гетьманщина не без допомоги сусідів спочила в Бозі, то формально начебто ми маємо говорити про Данила Самойловича (Сушковського) (1742-1805) як про російського лікаря. Але все ж таки, народившись на Чернігівщині, здобувши перші знання у Чернігівському колегіумі, а згодом у Київській академії, звідки перевівся на навчання у Петербурзьку адміралтейську шпитальну школу, опинившись після численних випробувань долі знову на Херсонщині і тут продовживши свою самовіддану працю та врешті решт померши в Миколаєві, Данило Самойлович є, без сумніву, одним з насправді численної когорти великих українців, якими ми, їхні нащадки, маємо пишатись.

Ім’я Самойловича світовій медичній спільноті відоме не тільки тому, що він зміг свого часу приборкати не одну епідемію чуми, а й через те, що докорінно змінив уявлення про цю хворобу. Його сучасники хибно вважали, що зараза передається повітрям, а не при безпосередньому контакті з хворим чи його речами, що є насправді.
Пам’ятник Д. Самойловичу в Миколаєві
Будучи членом протичумної комісії та завідувачем чумними шпиталями, він здолав одну з найлютіших епідемій, у Москві 1771 року, а потім продовжив своє навчання в Європі, спочатку в Страсбурзькому, а згодом у Лейденському університетах. В Європі ж захистив докторську дисертацію, яка, між іншим, стосувалась питань акушерства. Але справжню славу йому принесли саме роботи, присвячені питанням боротьби з чумою та методам її запобігання.

Самойловича було обрано почесним членом 13-ти медичних академій та інших закладів Європи, а, повернувшись до Росії, він опинився елементарно без роботи, не кажучи вже про відмову в членстві в академії. Як це часто буває, в своїй землі пророка не визнають, аж поки не вдарить грім. Тобто не станеться нова епідемія… Цього разу на Херсонщині…

20 лютого 1805 року у віці 63 років від «жестокой желчной горячки, сопряженной с холерическими припадками» померла ця відчайдушна, смілива людин, лікар і дослідник, наш земляк, Данило Самойлович. Цей 15-хвилинний документальний фільм з серії “Невідома Україна” присвячено йому.

Каса! Рація! Сюрреалізм!

Дмітрій Єгоров
Дмітрій Єгоров

Якщо ви думаєте, що я з’їхала з глузду, ви помиляєтесь. Я всього лише озвучила гасло запорізьких сюрреалістів. “Кого-кого?” – здивуєтесь ви. Так, вам не почулося. В гостях у “Своєрідного Кола” голова “Сюрреалістичного Альянсу”, за сумісництвом журналіст і поет, Дмітрій Єгоров.

Отже, Дмитре! Чому сюрреалізм? Що він для тебе?
Чому люди обирають ту чи іншу релігію? Тому що вона дає їм пояснення того, що було, що є і що буде. Сюрреалізм так само. Звичайно, якщо підходити до нього з широко відкритими очима… Або з широко закритими – як раз сюрреалізму це байдуже.
Сюрреалізм (і його прямий нащадок – ситуаціонізм) – це не стиль, це система поглядів, це світогляд! Він пояснює, як треба творити, як треба любити, як треба ставитися до людей, врешті решт, за кого треба голосувати… Сюрреалізм каже: “Не бійся! Кохай! Створюй! Готуй революцію! Борися за справедливість! Знову кохай і знову твори! Розважайся! Їж солодке! Не будь в натовпі – в нас є інший!” Ну і головне: “Думай! Фантазуй!” Це – суть сюрреалізму. Мрія (та сама, дитяча, щира, чиста) стоїть на вершині! У будь-якому питанні – від політики до творчості.
З іншого боку, сюрреалізм, як це не дивно, ще молода ідеологія. Те, що відбувалося в 20-30-ті роки, було для сюрреалізму, на мій погляд, як для комуністів Маніфест комуністичної партії та листування Маркса з Енгельсом. Мали пройти десятки років, щоб слова з листів стали реальністю… Сюрреалізм зараз на стадії, коли те, що колись наговорили і написали, може перетворитися на ідеологію, яка змінить світ. Тим цікавіше! Так, є “класики”, але в нас зараз є можливість переосмислити їх ідеї, надати їм нового духу…
Для “Сюрреалістичного Альянсу” сюрреалізм – це, в першу чергу, Прапор, Символ, а не Кордон. Це – основа, але не обмеження. Футурист та реаліст будуть іти в одній колоні з сюрреалістом. Більше того, можу чесно зізнатися, що нам, сюрреалістам є, чого повчитися в футуристів. Бо вони таки брали участі щонайменше у двох ВДАЛИХ революціях ХХ сторіччя…

Навколо можна зустріти кого завгодно: комуністів, націоналістів, пофігістів… Чи багато в суспільстві людей, готових сприйняти ідеї сюрреалізму і долучитися до Альянсу? Чи, може, ця ідеологія для вузького кола “обраних і втаємничених”?
Давайте подивимося на тих самих націоналістів, комуністів, пофігістів… Скільки з них дійсно розуміють сенс своєї ж власної ідеології? Правильно, те саме коло “обраних”. Всі інші обрали ту чи іншу ідеологію, бо вона в доступній формі відповіла їм на кілька наразі важливих питань. Людина не любить євреїв – каже, припустімо, “я – націоналіст”. Людина живе минулим – каже “я – комуніст”. От і вся ідеологічна боротьба. Все інше (економічна програма, естетика політичної сили) людина сприймає “автоматом”.
Тому нам, сюрреалістам, треба наші ідеї лише передати однією формулою, простою та зрозумілою. Ми – за те і те, і проти того і того. Наприклад, “ми – за диктатуру творчих людей, ми проти ідеології споживання”. Звичайно, зараз ми у вузькому колі даємо відповіді один одному і собі на ґрунтовні глобальні питання. Але в цьому немає нічого страшного. Бо всі великі рухи так чи інакше починалися з так от вузьких кіл… Але перші кроки вже зроблено, і тому одна з наших “мантр” зараз – “Масовість, масовість і ще раз легальність”. Намагаємося дивитися на розвиток нашого “кола обраних” саме з прицілом на масовість.
А перспективи – неосяжні. Бо наш “ідол” – це творчість, а будь-яка людина народжується творчою натурою! Це не питання “НАТО чи Росія”, це не питання “Нація чи Клас”, це питання внутрішньої природи людини! В решті решт, Бог створив людину “за образом своїм”, а він був Творцем, інженером, митцем, а не банкіром і не слюсарем, не лівим і не правим.
До речі, про людей, готових сприйняти ідеологію. В Україні немає справжніх націоналістів та комуністів, тож “Сюрреалістичному Альянсу” доводиться і доведеться у найближчі часи віддуватися і за одних, і за інших…

Якими досягненнями “Сюрреалістичний Альянс” може наразі похвалитись? Що має в задумах?
Мені б хотілося відзначити не те щоб досягнення, але доволі цікавий вклад в культурологію. Наприклад, ми звичайно не відкрили, але дістали з якихось запилених глибин і по-новому показали суспільству Гійома Аполлінера і д’Аннунціо, показали чудову реалістичну (!) творчість Далі (цьому була присвячена “Декада іншого Далі”)… Нехай це зараз бачили і читали два десятки людей. Але я точно знаю, що за кілька років дослідницькі роботи “СюррАльянсу”, зокрема, і мої, будуть використовувати як джерела інформації для рефератів та доповідей.
Ну і, звісно, ми почали опосередковано вчити бачити більше, ніж можна побачити на перший погляд.
Плани? Розширювати склад “Сюрреалістичного Альянсу”, популяризувати його… Ну, це така, “повсякденна” праця. Особисто я дуже хочу, щоб російською чи українською мовою були перекладені твори і мемуари сюрреалістів. Бо це дуже дивно! Нашому співвітчизнику відкритий тільки верхній шар: картини Далі (та й то не всі, повертаючись до “Декади іншого Далі”), вірші Аполлінера, уривки з мемуарів, біографії… Все! Величезний шар творчості сюрреалістів (літературної, звичайно), написаний французькою – і досі не перекладено! Мені не вдалося знайти бодай якийсь переклад журналу “Сюрреалістична революція”, який видавав Андре Бретон! Ви тільки подумайте: “офіційний рупор” сюрреалістів існує у начебто безмежній Мережі лише у вигляді своєї назви!

Політично-сюрреалістична акція
Політично-сюрреалістична акція

Дмитре, на останніх виборах ти балотувався у міську раду. Який досвід ти здобув? Чи не з’явилась огида до політики?
На превеликий жаль, огида до політики в мене з’явилася значно раніше. Але я ще не втратив залишки надії, що політика може змінитися. До того ж вона залишається (поки що) дуже і дуже цікавою справою. Я навіть не розумію, що може бути цікавіше за мітинги, оформлення партійних документів, голосування, формування ідеології та її реалізація! Без жартів! Я таки фанат цієї справи. Думаю, що тільки кіно, музика і командні види спорту можуть давати трохи більше відчуття повноцінного життя.
Вибори розставили остаточні крапки над “і” для “Сюрреалістичного Альянсу”. Відтепер ніхто не може сказати, що ми не політична спільнота! Кандидат в депутати – сюрреаліст, 3 його довірені особи – сюрреалісти, програма – сюрреалістична щонайменше наполовину…
Цікаво було те, як під час нашої кампанії по-різному розкривалися різні люди. І це у нас, де не були задіяні тисячі гривень і сотні людей!!! Хтось виявився блідою тінню самого себе, хтось – навпаки, наче перероджувався! Дуже цікаво!
Власне, “Сюрреалістичний Альянс” без цих виборів не прожив би. Дія формує організацію. А кращої дії, ніж вибори, годі й шукати! Та й у ЗМІ ми потрапили завдяки нашій акції “Досить вибирати мудаків!” саме під час виборів!
Досвід, звичайно, величезний, але просто так цього не пояснити…
І, користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати тим, хто був поруч від початку і до кінця, без зайвих розмов і сумнівів. Впевнений, наступного разу буде значно цікавіше і краще!

Не можу не спитати, як “СюррАльянс” розуміє поняття патріотизму і чи взагалі варто перейматись питанням “патріотичного виховання”?

Якщо сюрреалісти хочуть стерти кордони між реальністю і сюрреальністю, то можна не сумніватися, що кордони між країнами – то взагалі дрібниця.
Мабуть, через це в “СюррАльянсу” немає чіткого напряму на патріотичне виховання.
З іншого боку, ми ставимо собі за мету виховання цілісної особистості. І я не можу собі навіть уявити, як може бути цілісна особистість без почуття патріотизму! Це нонсенс.
Одразу хочу зазначити, що я не кажу зараз про патріотизм як деяку сакральну любов до країни, коли людина, скажімо так, засинає і прокидається з ім’ям Батьківщини. Це, знаєте, не кожному вдається – серцю не накажеш! Я кажу про хоча б елементарну прагматичну повагу до країни, таку повагу, яку людина повинна мати до сім’ї, до свого трудового колективу… Це зовсім нескладно! Але це є складова цілісної особистості. Без цього – ніяк!
Крім того, все ж не обмежується одним “Сюрреалістичним Альянсом”. Я вважаю себе патріотом і намагаюся в межах власних сил підтримувати патріотичний рух поза організацією. Так само роблять інші… Скажімо, “Своєрідне Коло” – яскравий приклад того, як люди, близькі до “СюррАльянсу” проводять патріотичну виховну роботу в іншій формації, і мають при цьому безумовну підтримку нашої організації.

І наостанок. В новому романі “Записки українського самашедшего” Ліна Костенко змальовує “Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу”. Це такі собі нотатки про все, що відбувається навколо і потрапляє в поле зору героя. Картина справді вимальовується сюрреалістична і абсурдна навіть. Ця сюрреалістичність і абсурдність лякає героя, бо він уже не знає, чи світ збожеволів чи він сам. Отже, які в тебе будуть сюрреалістично-практичні поради, як звичайній людині не з’їхати з глузду в цьому божевільному світі? І думаю, порадами завершимо це листування “маркса-енгельса”:)
Правильно. А то не буде, про що розмовляти в інтерв’ю з “Times”!На противагу іншим відповідям, ця буде максимально лаконічною. Як не з’їхати з глузду? Треба приєднатися до “Сюрреалістичного Альянсу”, звичайно…

“Записки українського самашедшего”. Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу

Ліна КостенкоПрочитала “Записки українського самашедшего”. Хотіла поділитись враженнями. Навіть почала писати, аж стало відомо, що Ліна Костенко раптово скасувала свої презентації у Львові, Кривому Розі та Острозі. Чому? Достеменно невідомо. Шукаючи відповідь на це питання, я натрапила на підкаст з літературної зустрічі у львівській кав’ярні “Кабінет”, де тамтешні інтелектуали (серед них Неборак, Котик, Кучерявий) обговорювали “Записки”. Якщо нема часу послухати, можна прочитати, наприклад, замітку Славінської про це обговорення і резонанс, який воно викликало. Оскільки причина скасування туру не озвучена явно, то лишається тільки здогадуватись, чи ця “кабінетна” дискусія теж вплинула на таке рішення Ліни Василівни.

Та повернімось до роману. Насправді критики щодо нього вже досить багато. Ліні закидають і те, що це ніяка не художня література, а публіцистика, і те, що головний герой зовсім непереконливий програміст. Та що там програміст – непереконливий чоловік (нагадаю, авторка пише від імені чоловіка). Чому в поле зору героя потрапляє лише негатив, чому він (а відповідно, і сама Ліна) не бачить якихось позитивних зрушень у суспільстві, державі та мистецтві? Чому головні персонажі схематичні та деякою мірою статичні? Когось дратує категоричність авторки та “бажання однією фразою ставити діагнози”. Хтось стверджує, що література не повинна займатись моралізаторством… Існують і геть протилежні думки, та вони, як і все позитивне, людей цікавлять менше. Та істина, як відомо, десь посередині. І, насамперед, вона полягає в тому, що будь-який твір мистецтва, в даному випадку, літератури, сприймається кожною людиною на рівні “подобається – не подобається”, “чіпляє – не чіпляє”. І вже потім раціонально обґрунтувати можна будь-яке сприйняття.

Мені роман (чи не роман, як намагаються доводити деякі рецензенти) сподобався. Щиро. Зовсім не тому, що це Ліна Костенко. А саме тому, що зачепив. І “несправжність” програміста (яка мені теж впала у вічі) – діло десяте. Ліна своїми “Записками” спробувала відтворити справді невеличкий фрагмент “сюрреалістичного Вавилону сучасного світу”. Влучний вираз. Саме таке було в мене враження, коли я читала. Не важливо навіть, за яким принципом обирались події, що їх занотовано в “Записках”. Адже щоденний потік інформації, з яким ми маємо справу, теж далеко не впорядкований, алогічний, схожий на потік свідомості божевільного, в якому поруч можуть опинитись виверження вулканів та дитячі посмішки, засудження злочинця і народження левеняти в зоопарку. Ліні дехто докоряє, що з цього потоку вона вихопила суцільний негатив. І починають наводити приклади “позитиву”, який можна було б згадати в романі… Стоп! А може, в цьому секрет? Розворушити саме нас, щоб ми шукали (і знаходили!) той позитив, що міг би врівноважити катастрофи, війни, злість, підлість, неправду, зраду… Може здатись, що це неможливо. Та ми забуваємо, що Добро і Зло (вибачте мені такі не раціональні категорії) мають різну природу. Зло агресивне та активне, його навіть чинити не треба – все саме відбувається. Добро пасивне, його треба плекати, оберігати, віддавати. Його не менше, просто воно, немов повітря, що його не помічаєш, поки не забракне кисню.

Герой “Записок” каже, що люди до всього звикають і про все швидко забувають. Правда. Наче не так давно був той 2000 рік, з якого Ліна починає своєрідний літопис, а проте ми вже звикли, що немає веж у Нью-Йорку, що справу Ґонґадзе досі не розкрито. Ми вже призабули Норд-Ост  і Беслан. І, авжеж, помаранчеві події 2004 року згадуємо без ейфорії, скоріше, з іронією. До речі, про них. Є в мене дурна звичка – зазирати в кінець книги. Так само я вчинила і цього разу, відкривши вперше “Записки українського самашедшего”. “Ну-ну, – подумала я собі. – Помаранчева революція…” Справа в тому, що свого часу ці події якось пройшли повз мене. Сама не знаю, як таке могло статись, та все ж. Я не співчувала Майдану, та й не засуджувала тих, хто там був. Я примудрилась лишитись байдужою. І хоч я не розділила у 2004 році помаранчевої ейфорії, та з часом розчарування мене спіткало так само, як тих, хто тоді повірив у “ідеали Майдану”… Тож мені було цікаво, в якому соусі Ліна Костенко подасть нам той Майдан. Якщо коротко, то “соус” виявився таким: “…мене з душі верне, коли маси шаліють, прославляють чи скандують чиєсь ім’я. Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде… ” Хочеться підписатись під цими словами. І не лише під цими… Адже недарма з моменту виходу роману його вже розібрали на цитати.

Я не знаю, чи буде повністю зрозумілим цей роман читачеві років за п’ятдесят. Напевно, знадобиться багато роз’яснень ледь не до кожного абзацу. Все ж таки, попри сильну емоційність, якою просякнуті “Записки”, вони є водночас певною мірою документальними. А може, це й не так важливо? Здається, цей роман для нас, сучасних, про нас, сучасних. Для тих, хто є тут і тепер. Спроба зупинити час і озирнутись, знайти себе у цьому мінливому і божевільному світу і сенс свого буття…

Щиро шкода, що так перервався тур Ліни Василівни. Можна по-різному сприймати її творчість, але сам факт такого шаленого ажіотажу навколо цих зустрічей свідчить про те, що люди справді стужились за нею, як за ковтком чистого повітря. Але ж у нас, як завжди, від безмірної любові до зневаги чи забуття один крок, досить якомусь заздрісному хробакові у масці інтелектуала вилити свою жовч.

Однак вірю, що забуття не поглине ім’я Ліни Костенко. Бо це ім’я, без перебільшення, є іменем нашої Совісті. Здоров’я і натхнення їй! Сподіваюсь, ми ще матимемо щастя почути її не лише зі сторінок її творів.