Чи варто боятись одеських піратів?

Пірат Міха
Пірат Міха

Минулої неділі, 6 лютого, на телеканалі ICTV у шоу “Чудо-люди” показували учасників під номером 4, дуже веселих, безжурних пенсіонерів-піратів! Вони, звісно ж, не проти претендувати на головний приз шоу – 100 тисяч гривень, проте найголовнішим для них було те, що ледь не вся Україна, побачивши цей сюжет, посміхнулася і кожен зажадав поїхати до чудового і такого позитивного міста – Одеси!

Команда "Пузата акула"
Команда "Пузата акула"

Цих романтиків знають майже всі одесити, їх сміливо можна назвати однією з візитних карток “перлини моря”! Вже 9 років, починаючи з 2002 р., їх можна побачити у повному складі, засмаглих, усміхнених, у всеозброєнні, 1 квітня на щорічному карнавалі.

А починалось все так: Володимир Михайленко завжди мріяв зібрати свою команду піратів-романтиків і створити піратський клуб “Пузата Акула” у себе на парадній. Навіть самостійно ходив в образі пірата на карнавал, починаючи з 1996 р. Його мрії збулися, і сьогодні у складі команди “Пузатої Акули” такі пенсіонери-живчики, що молодим в них варто повчитись: не палять, не п’ють та ведуть здоровий спосіб життя:

Романтики-пірати
Романтики-пірати

в минулому ливарник – Леон Бомбардир;
в минулому моряк – Кістлявий Генрі;
в минулому військовий – Хенк; ін.

Костюми, шляпи, майже все, у що вдягнуті пірати, шиє сам капітан Міха. Чи не щодня клуб-музей “Пузата Акула” оновлюється якимись цікавими експонатами. Його вже прикрашає самопальна гармата, а пірати Одеської затоки мріють про власну шхуну, на якій вони б мали змогу ходити курсом “Одеса – порт Лузанівка”!

Якщо ви хотіли б, щоб мрія цих веселих диваків про шхуну здійснилась, проголосуйте за них на сторінці шоу “Чудо-люди”!

Малоросійство (читаючи Є. Маланюка)

Євген МаланюкЗ підручників вилучають згадку про Крути, з курсу української літератури – роман В. Барки “Жовтий князь”, натомість додають у хрестоматії російськомовні твори… “Дрібнички”, що складаються у невтішну мозаїку. Щодня влада робить сюрпризи своїми реформами та проектами в царині освіти і культури. Інколи ці сюрпризи спричиняють у нашому суспільстві резонанс, і влада робить нам незначні поступки. Але в цілому це не заважає їй провадити свою руйнівну політику, що на підґрунті нашого загального малоросійства дає отруйні плоди.

В день народження Євгена Маланюка наведемо уривки з його статті 1959 року “Малоросійство”. Бо, як зазначає він у цій праці, ” усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування…”

“Що ж таке малорос?

Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а — в наслідках, часом — і расово.

<…>

У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомости, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема відбігає від дійсности.

Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації.

І в цім — суть проблеми.

<…>

Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо.

<…>

Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) то є можливий напрям нашої національної політики, і в цім сенсі був «переяславський» момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене польонофільство Виговського чи — на наших очах — Петлюри. Всі ці приклади — то політика чи тактика.

Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

Капітуляція ще перед боєм.

<…>

В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте. Боже — диявольське.

В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику.

<…>

Що ж таке малоросійство?

Це також затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яти. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи зцентралізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці історії, яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою (а т. зв. російська література є першорядний чинник деморалізації, про що попереджував, але безуспішно, ще Володимир Антонович) — забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи.

Придивімось, що робиться в сучасній совєтській історіографії! Яку до дрібниць продуману програму здеформованої й зденатурованої історії там розроблено! Бо то — найважливіший відділ лябораторії малоросіянства.

Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартости («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, плянові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура — через різні «капелі» — в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартости бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціялізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи — тепер — «совєтським»).

Для сучасників Шевченка національність нашого великого математика Михайла Остроградського була річчю очевидною. Сьогодні це «русскій учоний» — вже для цілого світу. Ми знаємо, що один з фундаторів науки про міцність матеріялів та будівельної механіки — Степан Тимошенко є син нашого народу і найстарший член Наукового Т-ва ім. Шевченка, але для цілого світу він сьогодні навіть не американець, а просто «русскій», і його, навіть перекладені, підручники в СССР давно вже «націоналізовано» для генія «совєтського народу»…

Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури і показують обсяг продукції всеохоплюючого малоросійства на нашій Батьківщині, де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто «народ України», отже не нація, а населення, мешканці, people, або, як тепер кажуть, жителі цієї «республіканської» колонії «совєтского государства».

<…>

Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування….

Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70—80 рр. його писали з великої букви: «Малоросіяне»), саме як слово ганьби й погорди. «А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія» — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагнозу і cформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в «На ріках вавилонських»:

І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.

<…>

Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника «Вестник Европы» і наш дипломат в часах Державности, десь в середині 20-х рр. щиро признався був в розмові, що страшне пророцтво Шевченка —

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять, —

було для нього довший час незрозуміле. Що то значить «присплять»? І чому «збудять в огні»? І чому «окраденую»? Як це можна «окрасти» цілу країну, цілий нарід? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту «неясну» шевченківську строфу клав на карб «слабої оброблености віршу», «малої освіти», мовляв, «самоука» і т. п. інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій «неясній» і «необробленій» строфі. Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окрадености. В сорок першу річницю проголошення Державності”.

Євген Маланюк, 1959 р.

Lissa Wassabi: “Я верю в добро!”

Lissa Wassabi
Lissa Wassabi (фото А. Коноваленко)

Не завжди варто бути серйозними. Якщо ти молодий, здоровий, сповнений енергії та почуттів – то хіба погано час від часу дозволити собі побути трохи легковажним, мрійливим, закоханим та невгамовним? Наприклад, таким, як героїні пісень юної співачки родом із Запоріжжя на ім’я  Lissa Wassabi. Нам цікаво було поспілкуватись із Лізою не стільки про останні плітки із шоу-бізнесу, скільки про її особисте ставлення до життя. Але почали ми все одно з музики.

Лізо, що таке “попса”? Це добре чи погано? Чи варто “боротися” з нею?

Я различаю для себя понятия ПОП-музыки и ПОПСЫ. Вообще, если глубоко копнуть, то я сторонник КАЧЕСТВЕННОЙ музыки, будь то РНБ или КЛАССИКА. Но раз уже о ПОПСЕ… Не надо ни с чем бороться! Надо делать то , что нравится ТЕБЕ самому. А там попса сама собой изживётся… Хотя у неё есть все шансы на жизнь до тех пор, пока её будут заказывать по радио, на корпоративы и искать эту музыку в нете. Проблема ещё в том, что именно ПОПСА так мощно пропагандируется. Но если так происходит, значит, кому-то так надо. А это уже не совсем творческий вопрос, скорее, сродни политическому. Хорошо было бы воспитывать каким-то образом нормальные музыкальные вкусы у подрастающего поколения, но, как говорится, все равно “о вкусах не спорят”.

А що ти сама несеш у своїй творчості?

Мои песни, стихи близки многим людям по духу, по смыслу. Мне и самой нравятся такие песни, в которых, что называется, “про меня”. И главное в таких “про меня” – намекнуть слушателю, что он сильный, что он справится и что всё будет хорошо.

Як ти вважаєш, чи є у нинішньому світі та в естраді зокрема місце щирим емоціям, почуттям, стосункам?

Конечно, в своих эмоциях нужно быть искренним. Люди это чувствуют. Я вот выступала в Тернополе , какая там искренняя публика… Я отдаю им – они отдают мне, колоссальный обмен энергией! Они почувствовали мою любовь и я полчаса не могла вырваться: раздавала автографы , фотографировалась… Однако не понимаю людей , которые кичатся своими рассказами о личном. Не думаю, что это хорошо – выносить ссор из избы.

Лізо, і все ж таки трохи особисте питання: чи буває тобі соромно?

Стыдно мне бывает тогда, когда я огорчаю своих родителей. Я считаю их самой важной частью своей жизни. Они делают для меня всё, не жалеют сил, прощают. Но иногда, как у всех, получаются нелепейшие ситуации и им приходится краснеть. Вот тогда-то мне и стыдно.

Є такі речі, які б ти не змогла пробачити людині?

Часто сейчас сталкиваюсь с такими вещами. Это обман, наверное. Не говорю о каких-то мелочах, на которые можно иногда закрыть глаза. Выражаясь современным языком, я назвала бы это “развод” или “подстава”. Когда люди не могут по-человечески выяснить отношения, разобраться, ощущают свою ущербность, они прибегают к таким низким методам. А если человек поступает так с тобой, то так же поступает и с другими. Иногда, правда, как бы ни хотелось свести общение с такими людьми на нет, приходится все равно общаться, если это касается работы. Но уже не можешь работать с человеком как раньше.

Не можу не спитати, Лізо, що для тебе батьківщина?

Родина… хм… Переехав в другой город, я поняла, что не каждому суждено поскучать по своему отчему дому. Каждый раз, возвращаясь из России, например, я счастлива, что живу в Украине. Живя в Киеве, я счастлива, что не местная. Так что для меня Родина там, где моя семья. Там где мой дом, где меня всегда ждут. А страна, город… Как говорит мой отец: “С таким количеством самолётных перелётов, переездов, открытости стран, наличия виз, интернета, знакомств и интернационального общения мы – люди мира!”

А чи цікавишся ти політикою?

О-о-о-о… Я живу в Киеве, где каждый день происходят какие-то политические митинги и так далее. Я вообще не верю в политику. Не вижу смысла в выборах, терпеть не могу предвыборные агитации, апатия какая-то. Молодёжь чем-то не довольна – так идите и протестуйте, меняйте. А толку? Разве кто-то тебя услышит? Меня вообще эта тема расстраивает… И расстраивают люди, которые свято верят всему, что несут им с экранов телевизоров (его я вообще не смотрю, только MTV и Discovery). Ну вот взять, например, прошлогоднюю ситуацию: “А-а-а-а! Паника!!! ГРИПП, ГРИПП, ВСЕ УМРУТ!” У меня лично из знакомых , а их достаточно много, болел этим гриппом всего 1 человек. Да, эпидемия была, не спорю, но паника… В этом году ходила такая эпидемия гриппа, что каждый третий мой знакомый и я в том числе провалялись по неделе с температурой 39… И ничего. Тишина.

Згодна з тобою, Лізо. Але при цьому, чи не здається тобі, що апатія – це спосіб самозахисту від того бруду і обману, яким є для пересічного громадянина політика? Та що буде, коли всі (ВСІ) впадуть в апатію? До того ж, молодь – за визначенням – не має бути апатичною. Це жах, якщо МОЛОДЬ не вірить ні у що і не хоче щось міняти!… Скептицизм – це добре, легко не обдуриш. Але ж мають бути також якісь орієнтири, щоб не було апатії…Як думаєш, що може бути таким орієнтиром?.. Навмисно питаю в тебе, а не в якогось діяча, бо не всі ж є громадськими діячами… Та всіх нас об’єднує ця крана, тож треба думати, як нам тут жити.

Для этого нужно, чтобы наша любимая страна показала, за что ж её должны любить. Как говорится, мне лично ЗА ДЕРЖАВУ ОБИДНО! Люди живут хорошие, работящие, но бедные. У нас красивейшая природа, но всё не ухожено, инфраструтура ужасная. У нас живёт множество умных талантливых людей (медиков, учёных), но нет базы, где они могли бы работать и проявить себя. Прекрасно, что есть молодёжные организации, политические – не политические – не важно. Много единомышлинников – это сила. Просто повторюсь: я в последнее время столько услышала и увидела грязи о взятках, “разборках”, кумовях-сыновьях, всюду рука руку моет, коррупция… Мне нравится ситуация в Америке. ТЫ работаешь на страну, а СТРАНА работает на тебя. А у нас как? Ты работаешь на страну, чтобы здесь ВЫЖИВАТЬ, а страна жрёт то, что ты наработал – и ПРИВЕТИК! Но я верю в добро!

Ех, добре! Не будемо про настільки сумне. Давай знову про “батьків та дітей”. Старше покоління любить посварити молодь. Що б ти розказала про сучасну молодь бабусям-дідусям, щоб порозумітися?

Дорогие Бабушки и Дедушки! Признаюсь честно, мне стыдно за нашу молодёжь! За себя иногда тоже бывает стыдно, особенно по утрам субботы или воскресенья. Но это молодость, и с кем не бывает. А вообще… Я не хвалюсь, но я счастлива, что меня воспитали такой, какая я есть. На завтрак у меня стабильно Маяковский. Затем универ, занятия, спорт, выставки, концерты, театры. Я живу сама, и никто меня это делать не заставляет… Но наше поколение такое – пинком не подгонишь, оно никуда не пойдёт. А “гонят” у нас сейчас через ТВ и интернет. Но, например, братья Борисенко врядли говорят “в телевизоре” о патриотизме, в клубах – о литературе или об открытии 16-го сезона в театре русской драммы им. Леси Украинки, и о том , что вот уже во второй раз Киев посетил Евгений Миронов со спектаклем “Рассказы Шукшина”. В неофициальной где-то обстановке – может быть, но вряд ли с экранов…НО! Дорогие Бабушки и Дедушки! Я, как представитель молодёжи, обещаю вам, что мы всё возьмём в свои руки и изменим мир в лучшую сторону!

На такій оптимістичній ноті, напевно, і завершимо! Дякуємо Лізі за розмову. І побажаємо творчого зростання, успіху і головне – залишитись у цьому часто божевільному вирі шоубізу щирою, чесною, світлою людиною!

«Національність – совєцький, родной язик – донбаскій» (читаючи О. Тихого)

Влітку готуємося святкувати 20-ту річницю незалежності України. Що означає вік 20 років для людини? Це багато чи мало? А для держави? Я не історик, не політолог, не мистецтвознавець, щоб робити якісь глобальні висновки на узагальнення. Я всього лише громадянка України. Зі своїми поглядами та вподобаннями. Але інколи, натрапивши на статті та матеріали не те що 20-річної давнини, а навіть ще давніші, з сумом мушу констатувати, що в деяких аспектах для нас мало що змінилось за цей час.

Олекса Тихий27 січня 1927 року на Донеччині народився Олекса Тихий. Соромно визнати, але донедавна мені мало про що говорило це ім’я. А проте він був визначним громадським діячем, мовознавцем, педагогом, правозахисником. Не маю на меті зараз переказувати його біографію, хоча вона варта уваги кожної свідомої людини.

Хотілося б лише навести уривки з його статті “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області” (1972 рік). І наприкінці поставити одне риторичне запитання…

Отже… Читаймо:

“Сьогодні українська мова в Донецькій області є другорядною, нижчою, необов’язковою для вивчення, приреченою на злиття. Але вона ще звучить по радіо, телевізору, в кіножурналах, в піснях під час випивок. Теперішнє ж покоління вчилося в українських школах, знає українську мову тільки не говорить нею, бо дехто (може один із 100 чоловік) не вчив, не знає її.
А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську, як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій»?
Негр, як ознаку приналежности до свого племени може показати колір шкіри, узбек чи киргиз – очі. А на що ж вкаже українець? Вже сьогодні можна почути серед робітників: «Здєсь нєт України. Покажи мнє хоть одного настоящого украінца». Таке становище веде до занепаду культури, хоч шкіл стає чимраз більше і діти вчаться більше років. А може ж привести і до гайдамаччини?
<…>
Кожна людина має право говорити в кругу сім’ї, з своїми одноплемінцями рідною мовою. Годилось би заохочувати створення греками, білорусами, росіянами, євреями, татарами та іншими представниками національних меншин у Донбасі національних суспільно-культурних товариств з метою вивчення рідної мови, культури та історії свого народу, взаємодопомоги тощо. Сприяти їм шляхом надання приміщень, засобів для друкування газет чи листів і т. п., як то з успіхом робиться для нацменшостей в Польщі, Чехо-Словаччині, Канаді та інших країнах.
Всі середні школи, технікуми, ПТУ, вузи повинні б стати українськими. Початкову ж освіту діти росіян, греків, білорусів, євреїв, татар та інших можуть одержувати рідною мовою з паралельним вивченням української.
Вивчення російської мови починати не з 2-гої кляси, а з 5-6-ої кляси, коли дитина в основному вже знатиме рідну мову. Іноземну мову зробити необов’язковим предметом, щоб вивчали лише ті, хто хочуть і можуть вивчати її так, щоб могли читати і говорити.
Сьогодні можна часто почути в робітничому середовищі: хохол, кацап, чорномазий, звєр. І це не викликає в людей обурення, гніву чи навіть осуду. Годилось би суворо карати будь-яку дискримінацію та образи людей за їх національну приналежність.
<…>
Автор статті народився і виріс у донецькому селі. Вчився в Дніпропетровську, Одесі, Москві. Працював учителем, будівником, вантажником та кваліфікованим робітником на заводі. Зараз працює слюсарем-монтажником на будівництві електростанцій. Відбув рік у Володимирській тюрмі та 6 років у Мордовських таборах. Злочину ніякого не вчинив. Чимало подорожував, здебільшого по Україні.
Скрізь і з усіма на Україні я говорив українською мовою, в тім числі з росіянами і не зустрічав осуду чи зневаги за це. Скоріше, симпатії і, зокрема, тих росіян, які не можуть говорити по-українськи і навіть мало розуміють. Цей власний досвід в якійсь мірі свідчить про підсвідоме шанування права кожного українця користуватись рідною мовою.
<…>
Автор проти будь-якого примусу у вивченні мов, у тім числі й рідної української. Хай все буде добровільне, але щоб кожний знав, що без знання української мови перед юнаком чи дівчиною будуть закриті двері вузів та технікумів України, виключені керівні посади в установах та підприємствах, робота в бібліотеках, книгарнях, музеях, школах та дошкільних закладах України та скрізь де працівник має справу з людьми. Такі заходи підняли б авторитет мови і вона зайняла б таке місце, яке й належить її по праву суверенности республіки.
<…>
З місяць тому я закінчив роботу над цією статтею і почав пошуки, де б надрукувати її на українській машинці. Поїхав до міста Дружківки. Висить об’ява «Машинописные работы». Зайшов. Запитав. Сказала машиністка: «Пожалуйста: 12-13 коп. за страницу». А коли сказав, що українською мовою, заявила: «Что Вы, у меня русская машинка. Если бы несколько строчек, это еще можно было бы, а такой объем мне не под силу».
Таке ж саме мені сказали в «Бюро добрих послуг» в м. Краматорську. У Слов’янську мене майже звинуватили в тому, що я так «чисто» говорю по-українськи («Здесь никто так не говорит»). Машиністка (очевидно українка) сказала: «Зачем мне зто нужно. По-русски я напечатала бы за час, а по-украинськи мне мало сидеть три часа, а то й больше». Я запитав, а де ж можна надрукувати? «Поезжайте в Москву, там й напечатают». Пішов до редакції Слов’янської районної газети «Комуніст». Там сказали, що машиністка тільки одна і навіть для себе не встигає друкувати. Порекомендували звернутись в педагогічний інститут. Зайшов у суд. Там подивились на мене, як на іноземця і сказали традиційне: «Что Ви? На украинском не печатаем». В педагогічному інституті теж сказали, що машинки російські.
Ці мої ходіння теж свідчать про те, що українська мова в Донецькій області стала другорядною, приреченою на злиття. Добрі послуги роблять тільки російською мовою.
30 грудня 1971 року дав струм енергоблок Слов’янської ДРЕС на 800000 квт. Був мітинг. І я, як монтажник, був на ньому. Виступали керівники будівництва, партійні керівники, передовики виробництва і жоден не сказав жодного слова українською мовою, ніби це було не на Україні, а десь в Росії. Це теж свідчить про другорядність, нижчість української мови в Донецькій області”.

Тож… А чи потрібне моє риторичне запитання? Готуймося до 20-ї річниці незалежності!

Надія. Ловець невловимого

Надія Ніколаєва
Надія Ніколаєва на фестивалі "Країна Мрій" у Києві

Кого тільки не знайдеш (не)випадково у нетрях всесвітнього павутиння! Нещодавно “Своєрідне Коло” познайомилось із киянкою Надією Ніколаєвою, журналістом, поетом, фотографом. Її творчість та погляди на життя виявились такими близькими і знайомими, “своєрідними”! Тож ми поспішаємо познайомити з Надією читачів нашого сайту.

Надіє, чи пам’ятаєте, коли почали писати вірші?
Вірші та прозу пишу з семи років. Звичайно, якщо можна тодішні твори голосно назвати ВІРШАМИ та ПРОЗОЮ.

Солодкий кулачок
Солодкий кулачок


Перший вірш можете пригадати?

Так, пам’ятаю його:
Сонце любе, сонце миле,
Як тебе я полюбила!
Сонце встало – світло стало,
Сонце сіло – ніч настала.

Чи маєте ви публікації, власні збірки?
Власної збірки не маю, на цей момент я більше зосереджена на живих виступах ніж на друці. Друкувалась у періодиці, в “Першій поетичній збірці від ВЛО “Кобзар”. Входила в число переможців мережевих поетичних конкурсів, фіналістка цьогорічного конкурсу ім. Лукаша (конкурс гуморесок).

Розкажіть про захоплення фотографією. Що для вас первинне – фото чи слово?

Фотографія і поезія для мене особисто нерозривно пов’язані, як пов’язаний образ зоровий із образом словесним. Що стосується світлин, неодноразово брала участь у фотовиставках, що проходили в Києві, Москві, мандрували містами України (фотовиставка від газети “День”, фотовиставки “Мама дома”, “Молодь небайдужа”, “Моє місто – моя Європа” та ін).

На сайті “Самиздат” багато ваших цікавих фотозвітів, а також російськомовних творів…
Так, там багато моїх фотозвітів. Вони, в першу чергу, розраховані на росіян (більшість з користувачів сайту – росіяни або емігранти з Росії). Знайомлю тих, хто ще не був тут, з культурою України. Дуже багато хто потім приїздив до Києва, до Львову чи до Чернівців.

Патріотизм
Патриотизм вполне прекрасен,
Но вот особый поворот:
В цвет флага мусорник покрасить -
Не каждый дворник так могЁт!

Українською теж пишете?
Пишу. Але першою моєю мовою була російська, і думаю я досі більше російською. Років у п’ять українською знала лише “цибуля” і дуже пишалась тим, що знаю це. Потім Україна стала незалежною, моя мама перейшла на українську мову, а я пішла в україномовну школу. Ставлення до української у мене тоді було майже негативне, бо вона асоціювалась у мене лише з навчанням (вдома і на вулиці більше російська, а українська – лише коли треба уроки робити). Зараз розумію, що мова лише тоді викликає радість, коли нею читаєш і висловлюєш найбільш вагомі особисті почуття: і любов, і дружбу, і ненависть. Пам’ятаю, що в шкільні роки вона асоціювалась у мене зі скрутою, бо за шкільною програмою ми читали тільки про те, як Україна страждала, як її гнобили і ані слова про буденне, людське життя. “Кайдашева сім’я” зі своєю побутовістю та лірика Івана Франка (до цього я думала, що Каменяр писав лише про боротьбу) дуже вразили тоді і дали зрозуміти, що цією мовою можна виражати не лише заклики до боротьби та стогін щодо нещасної долі, а й все те, що лежить на душі. Тоді і ставлення до мови змінилось.

Муляж
В наш век искусственный, однако,
На что ни глянь - сплошной муляж.
И даже будка и собака -
Лишь нарисованный мираж

Ваш шлях до української мови нагадує мій, лише з тією різницею, що негативно я до неї не ставилась ніколи…
Ну, “негатив” – це я, мабуть, занадто голосно сказала. Скоріше, нерозуміння того, що українська мова – це не тільки мова бабусь із села чи вчительок зі школи.
У мене зараз одна знайома свідомо перейшла на українську (це далеко не перша моя знайома, що зробила такий вибір), то від неї відсахнулася краща подруга. Я б зрозуміла подругу, якби їй теж поставили умову говорити лише українською попри її волю, але ж хіба свідомий вибір однієї з подруг, зроблений виключно для себе, має впливати на дружбу? Ось такі мовні питання…
З іншого боку, я багато спілкуюсь і пишу російською. В мене багато приятелів у Росії і таким чином я ненав’язливо створюю у їх уяві позитивний образ України. Дуже дивує, коли інтелігентні, розумні дорослі люди в Москві кажуть мені: “Я хочу приехать погостить на Украину, но боюсь. Там ведь очень негативно относятся к русским”. У людей формується невірний образ України. Тому я намагаюсь спокійно, без зайвих розмов про політику і не реагуючи на умисні та ненавмисні провокації, доводити росіянам чи будь-кому ще, що Україна – абсолютно нормальна країна, де так само люблять, товаришують, радіють та сумують, як і у них. Так само і своїм українським друзям доводжу, що далеко не усі росіяни налаштовані до українців вороже. Усі ми люди і цікаві такими, якими є, з усіма нашими відмінностями, в цьому плані я космополітична.

Країна мрій
Незрима, неповторна, безтілесна…
Вона вливає в кожного життя,
Довівши все на світі до пуття
Чи до безпуття, силою воскресне.
Оспівана, прославлена, проклята…
Вона стискає щастя у руці
Та дозволяє правій знов щоці
Отримать ляпас братові за брата.
Жагуча, ніжна, жвава й непомітна…
Вона керує стиха так, здаля,
Проте без неї не живе земля.
Вона – любов, що нам дарує світло.

Людям творчим, особливо коли не видно якоїсь явної вигоди, нерідко задають питання: “Навіщо?”
Що стосується цього питання, то, повертаючись до розмови про Україну та Росію…
Якось я розмістила на сайті невеличкий звіт про святкування Нового року на Майдані. Один з моїх знайомих з Москви написав: “Ой, так приятно видеть, что в Украине празднуют все-таки Новый год!” Я спитала, чому це ми маємо його не святкувати. І він зізнався, що так зрозумів із ЗМІ, що в Україні настільки все погано, що навіть свята ми не відзначаємо. Для мене це взагалі був шок. Але завдяки творчості люди дізнаються про те, що є насправді. Багато моїх знайомих потім приїздили сюди, закохувались у Київ та Львів і надалі розповідали тим, хто ще не побував тут, як багато в Україні гарних людей та цікавих місць. Коли я бачу щасливі очі туристів, які “вийшли” на українські міста завдяки моїм репортажам, я розумію, що роблю це не дарма. А якщо відволіктись від цього питання і перейти до лірики, то згадую, як випадково знайшла свій вірш про жіночі зради на іншому сайті. Один із читачів написав там коментар, що після прочитання вірша йому стало соромно за свої власні зради, бо він “приміряв” на себе шкіру зрадженого і зрозумів, наскільки це ображає. Заради такої реакції я й пишу.

Зустріч поколінь
Куди цей світ котиться?

Ось такою вийшла наша віртуальна розмова з Надією Ніколаєвою. Сподіваємось, незабаром запоріжці матимуть можливість познайомитись з цією симпатичною цікавою дівчиною в рамках творчої зустрічі, що її влаштує “Своєрідне Коло”. Але про це згодом. Слідкуйте за нашими новинами.

(Фото і вірші Надії Ніколаєвої)

«Проспівав кіно, немов пісню…»

Олександр ДовженкоВін прийшов у кіно, коли йому було 32 роки. Чарлі Чаплін скаже про нього, що в його особі слов’янство дало світовому кінематографу найвидатнішого художника та поета. Його назвуть генієм за життя. Але й сьогодні мало хто сповна відчув всю глибину і масштабність його геніальності.

Сам же геній напише в своєму щоденнику, що жодного разу не мав морального задоволення від жодної своєї прем’єри і даремно витратив стільки років життя та кропіткої праці, а міг би створити так багато чудових картин. І справа, мабуть, головним чином не в бідних технічних можливостях, що не дали у всій повноті відтворити творчі задуми. А в тому, що творити майже завжди доводилося з «обрізаними крилами»…

«Якщо обирати між красою та правдою, я обираю красу. В ній більш глибокі істини, аніж в одній тільки голій правді. Істинно тільки те, що прекрасно», –  напише Олександр Петрович Довженко в щоденнику 30 квітня 1944, без малого 15 років потому, як вийшла на екрани «Земля» (1930). З того моменту до наших днів для кінематографа минула ціла вічність. Сюжет «Землі» нинішньому глядачу напевно може видатись надто простим, а ідея – наївною та неактуальною. Сьогоднішні школярі погано уявляють собі, що означає слово «розкуркулювання» і в чому смисл подій, про які йде мова у кадрах німого чорно-білого фільму. Але чомусь досі цю картину відносять до числа найкращих за всю історію кіно. Мені давно було цікаво, чому. І нарешті познайомившись з нею, я подумала, що, мабуть, її однієї вистачило б, щоб назвати Олександра Довженка геніальним.

А свого часу ані глядач, ані керманичі держави не зрозуміли цього режисера. Хоча… Мабуть, саме Сталін зрозумів його надто добре. Не дарма ж сам Довженко після виходу «Звенигори» (1928) та «Землі» думав, що його напевно «заарештують та з’їдять» як «українського буржуазного націоналіста». У пресі його добряче «вичитали». Чого вартий був тільки знущальний фейлетон Дем’яна Бідного в газеті «Ізвєстія». Довженко признавався в «Автобіографії» (1939), що після цього він «посивів та постарішав за декілька днів».

А насправді-то видатний режисер вірив у те «світле майбутнє», обіцяне більшовиками. Головні його герої – це молоді комсомольці, носії революційної ідеї, що веде людство до нового, щасливого життя. І в цьому майбутньому український народ нарешті щасливий, бо він має дивовижні багатства рідної землі. Україна врешті-решт піднялася з колін, її більше не шматують сусідні держави.

Ідеї, що є в принципі абсолютно несумісні одна з одною, органічно сплелись у його фільмах. Узяти хоча б «Звенигору». Я не дивуюсь, що її поява на екранах, з одного боку, поставила Довженка в один ряд з видатнішими радянськими кінорежисерами того часу Ейзенштейном та Пудовкіним, а з іншого – викликала вельми неоднозначну реакцію глядачів. Адже цей твір був настільки масштабним, він охопив історію України мало не з часів скіфів до початку 20 століття. Те, як вільно Довженко поводиться у фільмі з хронологією, виявилось незвичним і складним для глядацької аудиторії. Метафори та образи, використані в картині, легко сприйнялися б у літературному творі, але на екрані вони виявились незрозумілими широкому загалу. Олександр Довженко був, перш за все, художником і поетом, що «проспівав свою картину, немов пісню».

Після «Звенигори» був «Арсенал» (1929), присвячений повстанню більшовиків на київському збройному заводі. Це розповідь уже про цілком реальні події, але й тут у Довженка, як наче в казці, коні говорять людськими голосами (з урахуванням того, що кіно німе – за допомогою текстових вставок), головного героя «кулі не беруть» в буквальному сенсі. Але «Земля»… «Земля», на думку багатьох, стала вершиною кінотворчості Довженка. Та не тому, що в ній він вичерпав свій потенціал, не том, що звукове кіно в чомусь позбавило його фільми образності та багатозначності. А тому, що після «Землі» творити стало майже неможливо. Сувора критика висмоктувала з Довженка сили і натхнення.

1934 року він переїздить до Москви і звертається до Сталіна по підтримку. Вождь народів відіграє роль спасителя для Довженка, але віднині кожне рішення режисера, кожний рядок сценарію, кожний відзнятий кадр підлягатимуть найжорсткішій цензурі. На довершення, Довженкові заборонять працювати в Україні. Відбудеться це, щоправда, трохи згодом. Коли він запропонує Сталіну для ознайомлення сценарії «Україна в огні», присвячений подіям Другої світової війни. І знову – звинувачення в націоналізмі, занепадницькому настрої. Все це в черговий раз спричиняє у режисера глибоку депресію. 27 липня 1945 року він зробить запис у щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть богом, і тоді б я не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба таврувати і тримати в чорному тілі. <…> невже любов до свого народу – це націоналім?»

Облишимо зараз довгі філософсько-політичні суперечки, бо за ними ми ризикуємо втратити найголовніше – Красу-Істину в довженківському розумінні.

Я й досі не поділилась з вами враженнями від перегляду «Землі»! Не переказуватиму сюжет – за бажання в Інтернеті ви відшукаєте докладні рецензії. Але, якщо вийде, знайдіть та скачайте цей фільм. Відчуйте любов до життя не в розмитому езотеричному сенсі, а кожною клітинкою тіла, як це зміг передати в своїх кадрах Довженко. Стиглі соковиті яблука… Безмежне поле, що хвилюється від подиху вітру… Молоді, гарні дівчата, спідницями яких безсоромно грає вітер, оголюючи їхні повненькі, спокусливі литки… І дощ на останніх хвилинах фільму… Чиста вода, що змиває все мінливе та несправжнє, що дає нове народження всьому живому. Ось чому і досі цей фільм може зацікавити глядача. Неважливо, які політичні сили зараз при владі, неважливо, що основний сюжет фільму наївний та відірваний від сучасності. Відчуйте красу у всьому людському, як це відчував видатний режисер…

… Я не ставлю крапку. Бо в статті лише доторкнулась до творчої біографії українського режисера. А ще тому, що більшість щоденників, листів та інших паперів Довженка досі засекречені. Так заповіла вдова Олександра Петровича, Юлія Солнцева. Наприкінці 2009 року, згідно з її волею, нарешті мали б зняти з них гриф «цілком таємно». Нам лишається чекати…