Донецьк. Краса у місті шахтарів

Думка з’їздити до Донецьку, як і більшість вдалих ідей, виникла спонтанно: Донецьк випадково потрапив до віконця гугл-мапи, хоча місто для чергової мандрівки планувала шукати по Запорізькій області. І, подумавши, а чому ні, та керуючись головним у таких випадках аргументом «мене там ще не було», почала планувати подорож. Реакція знайомих, яким я казала про свої плани, була дуже дивна й приблизно однакова: «А ти не боїшся?». Це ще більше розпалювало бажання власними очима перевірити: чи справді Донецьк — це таке вже небезпечне місце, на зразок «бандитського Петербургу», яким його малюють? Або, може, це сіре непривітне місто, вкрите товстим шаром вугільного пилу з шахт, які стирчать на кожному розі вулиць, як стверджують інші? Або?..

Потяг привіз нас до Донецьку близько шостої ранку. Місто тільки почало прокидатися. Перше, що бачить людина, яка виходить до перону, — це будівля «Паровозного депо станції Юзово». Не вкрите пилюкою, до речі, а навпаки, ретельно побілене та пофарбоване, з такими ж доглянутими паровозами поряд. Зараз тут знаходиться музей історії та розвитку Донецької залізничної дороги. На жаль, ми не познайомилися зі старовинними експонатами ближче, бо цікавість вимагала йти далі — до центру міста. Так ми і зробили — знехтували маршрутками та пішли «власноніж», щоб якомога більше встигнути роздивитися, не вискакуючи на ходу у разі чогось цікавого на узбіччя.

Як і у багатьох інших містах, привокзальний район не відзначався нічим цікавим, окрім, може, двох великих гарнючих церков, побудованих декілька років тому. Ми прямували вулицею Артема, яка тягнеться майже від самого вокзалу (де до неї примикає вулиця Артемівська) крізь усе місто. Чим ближче до центру, тим цікавіше ставало. Місто почало розкривати перед нами свою велич та по-радянськи вражаючу масштабність. Це місто широких проспектів, величезних майданів, гігантських кам’яних шахтарів, довгих палісадників перед домами. Хоча останні вже починають поступово зникати, перетворюючись у місце розташування бутіків, кафе, аптек, тощо.

Таке архітектурне рішення здається типовим для Донецьку. Виглядає це досить гармонічно та привабливо, але… але на цьому місці могли б і далі рости квіти й шуміти дерева, хоч якось покращуючи не бездоганне за своїм складом повітря.

Приємно радувала відсутність сміття. Не кожне місто може похизуватися такою чистотою. Може, це тому, що їхні «сміттєвози» є такими сучасними?

І ось нарешті розпочався мегаполіс, з великими скляними баштами, з багатоповерховими розважальними центрами…

А поряд — будівлі з барельєфним оздобленням радянських часів:

Але особливо серед архітектурних об’єктів можна виділити цю будівлю:

Ні, це не палац культури виграє золотим написом на сонці. Це — податкова адміністрація. Не все золото стікає до державної скарбниці — частина залишилася на фасаді. А чом би й ні? Все ж таки — економічна столиця!

Ліворуч відкрився вид на дещо футуристичний спортивний комплекс «Олімпійський» з пам’ятником Сергію Бубці перед головним входом. Хто не знає, цей тридцятип’ятиразовий рекордсмен світу, шестиразовий чемпіон світу, олімпійський чемпіон зі стрибків з жердиною, є почесним громадянином Донецьку . Таку саму честь — аналогічне звання та пам’ятник за життя — у Донецьку отримала ще одна відома людина, Йосиф Кобзон. Ринат Ахметов, який теж нещодавно став почесним громадянином, чомусь пам’ятника ще не має. А міг би!

На площі біля мерії встановлено копію московської Цар-Гармати, яку Лужков подарував Донецьку у відповідь на подаровану копію пальми Мерцалова. А що то за пальма, яка надихнула на такий широкий жест, розповім трохи нижче.

Мабуть, в усіх наших містах пафосність причепуреної головної вулиці різко контрастує з обшарпаністю дворів, які знаходиш, трішки заглибившись вбік від проспекту. До ремонту внутрішніх будівель, як завжди, не доходять ані руки, ані кошти.

Не думайте, що ми так вже й безцільно прямували містом. Нас вела одна з найголовніших тваринних потреб — ми дико хотіли їсти. Та місце для сніданку було обрано особливе — бістро, що має біля свого входу скульптуру славетної Ліверпульської четвірки, виконану з пластику й пофарбовану під бронзу.

Не буду тут наводити назву того бістро, але скажу, що скульптура сподобалася. І лише скульптура. Ну не до душі мені заклад, в якому треба залишати речі у шафі, та ще й не мати при цьому ключа, бо він залишається в охоронця. І коли з п’яти замовлених страв всі п’ять несмачні… Але, це, зрозуміло, моя особиста думка, яку навряд чи поділяють натовпи студентів, що харчуються там кожного дня.

Дуже сподобалася ще одна будівля, в несподівано-патріотичному стилі:

А ось це — пам’ятник Джону Юзу, англійському промисловцю, якому Донецьк завдячує своїм заснуванням. Пам’ятаєте — станція Юзівка? Тепер зрозуміло, звідки така назва?

Але не треба думати, що в місті, де стоїть пам’ятник засновникові міста, так само відносяться й до інших історичних пам’яток, пов’язаних з ним. Ось це — будинок Юзів:

І дивно не лише те, в якому стані будинок. До нього ще й не можна потрапити. Територію обнесено огорожею, й охороняється вона дуже ретельно. за легендою, там зроблено склади. Судячи з форумів, багато людей взагалі не знають про цю славетну будівлю, а добра частина тих, хто знає, теж не може зрозуміти, чому все саме так. Мабуть, є в того, хто давав дозвіл на такі дії, якісь особливі підстави чинити так. Цікаво, які саме. До речі, й сам пам’ятник було збудовано лише кілька років тому. Здається, що не дуже в пошані є засновник міста. Чим же він завинив?

А ось приклад позитивного скульпторського мистецтва: пацієнт, що одужав, вибігає сходами обласної травматологічної лікарні:

А ось це чудо знаходиться у Донецькому парку кованих фігур:

Ось де дивовижне місце краси, яким можна гуляти годинами, роздивляючись різноманітні пречудові витвори ковальського мистецтва. Лише заради цього парку варто було сісти на потяг та проїхати ніч на шляху до Донецька! Щороку тут проходить міжнародний фестиваль ковальської майстерності. Кращі роботи залишаються у подарунок місту. І, повірте мені, це дійсно шедеври.

Виходячи з парку, ми натрапили на ще одно диво:

Не буду описувати власними словами те, що вже є описаним лаконічною мовою інструкції з використання:

Штуковина справді дуже зручна та корисна, та ще й ідеально чиста. До речі, нашого, українського виробництва. Але не позаздрю я тому, хто не вкладеться в 15 хвилин !

А ось і вона, обіцяна пальма Мерцалова:

Але ніяке фото не може передати всю красу й тендітність цього шедевру, виконаного з однієї рейки лише молотом та зубилом. Цю красу було створено наприкінці ХІХ сторіччя ковалем Олексієм Мерцаловим з помічником Федором Шпариним. Але оригінал стоїть у Санкт-Петербурзі. Автор сучасних копій — коваль Сергій Каспрук. На наш час такі пальми встановлено: дві в Донецьку, та по копії — під водою біля мису Тарханкут у Криму, у Львові, в Москві, в Київі, в Гановері… Будемо сподіватися, що цей символ відродження України як міцної промислової держави дійсно буде встановлено в усіх столицях світу, згідно з наявною ідеєю. Пальма справді неймовірно прекрасна. А коли бачиш, як її коване зі сталі листя ворушиться під сильним вітром, мимоволі тамуєш подих, щоб почути її шурхіт.

Якщо будете гуляти Донецьком, обовязково закінчіть прогулянку трапезою у кафе, що збудоване у вигляді піраміди. Його легко можна знайти у парку, одразу після однієї з двох пальм. Це було неймоврне відчуття релаксації та насолоди смаком. Правду кажуть, що пірамідальна форма має якість особливі езотеричні властивості!

На жаль, в той день ми не встигли більше нічого побачити, бо вже мали поспішати до вокзалу. Але вражень було й так у сто разів більше, ніж ми очікували. Залишається лише чекати на наступну можливість зїздити до цього великого промислового міста, яке приховує стільки чудових речей, які здатні вразити будь-якого естета. На питання друзів: «Ну, як воно?» — ми відповідали: «Ми хочемо пожити в цьому місті». А це для міста найвища міра визнання.

Запоріжжя – Донецьк

Більчище

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *