Герої не вмирають

УкраїнаКоли я думаю про смерть, мене лякає не сама думка, що колись мене не буде, а те, що я можу піти, не завершивши свої земні справи. Так, їх в принципі неможливо завершити. Та можна поставити якісь логічні крапки, морально підготуватись, попрощатись з рідними і світом, все відпустити. Це важко, але хотілося би піти саме так. Раніше я вважала, що раптова смерть, без усвідомлення, легша. Тепер — так не думаю. Раптова смерть порушує правила (якщо вони існують, принаймні, мені хочеться вірити у якісь правила). Порушує потік енергії, створює розриви і воронки. Залишає живим нерозв’язані жмутки чужих бажань, мрій, емоцій. Чужі непрожиті долі.

За останній рік я часто чую “Герої не вмирають!”. І кожен раз серце обливається кров’ю. Я не можу звикнути до цих слів. Відчуваю, що це теж неправильно і штучно. Як це — не вмирають. Ось, була серед нас людина, ходила собі, про щось думала, кудись прагнула, мала родину, мала справу, планувала відпочити влітку в Криму чи одружитись, хтось чекав на первістка, хтось уявляв перший дзвінок у школі і те, як вестиме туди своїх близнят… І раптом — людини нема. Підступна куля в Києві на Інститутській чи ворожа міна на Донбасі… Рідні чують цю мантру “Герої не вмирають”, але нема вже з ними їхнього героя, звичайного коханого тата чи брата, чи чоловіка, чи друга. І ніякі мантри і молитви не повернуть його з того світу, якщо він існує.

Сьогодні у Запоріжжі ховають 55 неопізнаних тіл. І знову звучатиме “Герої не вмирають”. А десь рідні цих загиблих героїв ще живуть надією… І впевнена, ніхто з тих, кого сьогодні з нами вже нема, не хотів бути героєм. Тим більше, мертвим героєм. Кому потрібна ця слава, якщо нема вже шансу втілити у життя свої мрії?

Треба докласти неймовірних зусиль і дізнатись всі імена. Щоб не було безіменних могил. Не можна забути жодного прізвища, скільки б їх ще не було. Гидко дивитись, як відгодовані морди міркують про те, що “ці смерті не будуть марними”. Ще мине не один рік, коли ми таки спроможемось зробити так, щоб справді все це не було марним. А поки — щодня ховаємо Героїв. Кращих, відважних і чесних синів і дочок України. І в голові звучить пісня гурту “Тартак”: “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна!” Не можна, шоб ці слова виявились правдивими!

Вибачте, бентежні Душі, що не досить молились про ваше повернення. Знайдіть собі спокій, пробачте живих за те, що живі. Прийміть подяку за вашу неосяжну жертву, адже нема нічого ціннішого за Життя. Спасибі вам за наш шанс на краще Життя, на Волю і Честь.

Герої вмирають. Себе не обдуриш.
Смерть — вправний музика,
їй все по цимбалах.
Герої вмирають. В боях чи тортурах.
Хто б що не базікав —
а Смерті все мало…
Герої вмирають. І крається серце.
Смерть — знову сміється
обвугленим ротом.
Герої вмирають. Узуті у берці,
під супровід “Терції”,
за Тим поворотом
зникають Герої. Лишається відчай.
І сльози. І смуток.
І вічна спокута.
І Час — непідкупний і втомлений слідчий —
розплутує жмуток
“не бути чи бути”.

30.09.2014

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *