Колючі усмішки до Дня Незалежності

Певно, з таким поглядом міг би прокинутись у сьогоденні Тарас Шевченко. "Що тут, в біса, коїться! Чи вам, українці, терпець не урвався?" Може, хоч гнів пробудив би нас! (художник Юрій Журавель)

Назріла потреба написати на кілька рядків більше, ніж просто статус в соцмережі. Зрештою, сьогодні святкуємо 21-у річницю незалежності нашої держави. Правда, хтось почав святкувати ще вчора і тепер відпочиває у дворі на лавочці чи під нею. Хтось чекає халявних концертів: міська влада постаралась вдовольнити максимальну аудиторію, запросивши Стаса Шурінса (хто це?), Євгенію Власову і Mad Heads XL (останній факт приємно порадував, бо від наших можновладців цілком можна було б чекати Кадишеву чи Стаса Михайлова).

Я ж настрою святкувати не мала. На традиційну патріотичну ходу не пішла, бо вона з року і рік стає дедалі понурішою (якщо сьогодні був виняток, з радістю заберу свої слова назад). Ідеш в купці вбраних у вишиванки старців з іконами Тараса Шевченка, в оточенні міліціянтів, які собі ліниво позіхають. Перехожі сприймають цю картину так, наче вивели на прогулянку якихось динозаврів, що несуть трійко прапорів і вигують гасла накшталт “Бандера — вождь!” Народ у цей день радіє вихідному і аж ніяк не тому, що хтось колись здобув якусь міфічну незалежність для якоїсь міфічної держави. Бо навколо ще стільки совкових рудиментів, що складається враження, ніби ми застрягли в часі.

Але особисто я поки що все одно далека від апатії. Влада, опозиція, совок у головах і навколо, шароварщина і примітивність мене поки що злять. А коли так, я намагаюсь цю злість трансформувати у щось позитивне і по мірі сили і можливості, і вміння поліпшити принаймні світ навколо себе.

А ще — яким би не був настрій — щиро радує підтримка і допомога не лише друзів, але й інколи зовсім незнайомих людей. Радує те, що попри всі негаразди, якийсь розвиток відбувається (звісно, не завдяки сумнозвісним “стабільності і пАкращенню”, а всупереч ним). Наприклад, останнім часом у місті активізувалась творча молодь: поети, музиканти, художники, щось намагаються робити, якось розворушити наше болото. І хай не все і не завжди вдається, але, думаю, було б бажання і прагнення вдосконалюватись і співпрацювати.

З останніх “дрібничок”, які мене порадували: дві знайомі дівчини, звичайні запорізькі молоді мами, далекі від громадської діяльності і політики, перейшли на українську мову після прийняття нашими депутатами чергового дибільного і шкідливого мовного закону. І ще одна “дрібничка”: мій син починає говорити, і я вже розшифровую в нього українські слова. Це справді краплина в морі і мало значить на фоні держави, коли нею керують бандити і суспільство мовчки дає їм таку можливість. Та саме такі “краплинки” мене надихають. Тому ділюсь, може, надихнуть ще когось, і ми разом щось хороше влаштуємо, га?:)

Отже, підбиваючи підсумок. Навколо, звісно, дупа повна. Але. Ми таки протримались 21 рік. Незалежність — не впала на нас з неба, як комусь хотілося би думати. Це логічний етап в нашому розвитку. Та він так само логічно передбачає, що треба дорослішати, навчитись брати на себе відповідальність за своє життя і за майбутнє і не думати, що “партія про нас подбає”. А всі, хто хоче розтаскати нашу країну на шматки і продати задешево, нехай вдавляться. Ми ж — єднаймося і будьмо!

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *