Крок до відчуття повноцінності

"Українською прикольніше", акція 2012 року
“Українською прикольніше”, акція 2012 року

Знаєте, чому я у далекому 2008 прийняла остаточне рішення перейти на українську? “Відновити історичну справедливість”, “випєндрітся”… — це, звісно, поважні причини. Але одна з головних була в тому, що я втомилась почуватись неповноцінною.

Ні, справа не в російській мові. Сама по собі вона мова як мова. До того ж, “так говорят тут все” — солідний аргумент, щоб нічого не робити в цьому напрямку. Можна ж говорити російською, а українську спокійно собі любити. В піснях. У віршах. А можна і не любити. Бо “нас заставляют, а я не люблю, когда заставляют, прямо отвращение!” Та для мене всі ці ширми в якийсь момент стали невагомими. Чим далі, тим гостріше я почувалась саме НЕПОВНОЦІННОЮ. Бо злоязике “та вы даже языка своего не знаете! та даже название своей валюты выучить не в состоянии! Самостийни хахаха бляха муха хахаха”. І чуєш ти таке, і розумієш, шо справді не можеш нічого протиставити. Якийсь там конгрес колись визначив українську другою за милозвучністю мовою на планеті (якщо визнав, та це справи не міняє)? І чьо? Через плєчо! Яка там країна? яка нація? чуваки, ви просто загубились, трошки загрались. Давайте, вертайтесь, побігали і годі. Мамка їсти кличе, щі стинут! А ще недавно я сама вважала, що цілком можна бути російськомовним патріотом України. Ну, от же, я плачу податки, ну, от же, я не плюю в ліфті, ну, от же, я бабушку через дорогу перевела. Та до лампочки все це! У вас мовою тільки кобзар говорив, та і те 200 років тому. Всьо. Ви недонація… І мені це набридло. І я зробила свій вибір. І пазл склався.

Так, моя рідна, та, якою я говорила в дитинстві, російська. Так, я прочитала тонни книг російської класики, і дещо з того мені подобається досі. Так, мене пер “русскій рок”. І дещо з того я і зараз залюбки послухаю.

До чого це я… Я вже мовчу про фрази “Я украинец. Говорю по-русски. И никуда отсюда не уеду”, для мене це звучить “я українець і срать я хотів на українську, за 20 років незалежності не спромігся вивчити і пишаюсь цим”. Підозрюю, що це не завжди так, а люди просто виправдовують свої лінощі та інертність. Та я розумію, що слово — це насправді більше, ніж просто набір звуків. І ми живемо у світі слів і символів. Коли ведучі концерту симфонічного оркестру коментують і оголошують твори російською, мені стає сумно. Чи всі ті люди, які прийшли на концерт, — дибіли, які не зрозуміють українського слова? Та вони й не помітять різниці, хто там слухає ті слова ні про що. Але хай би ці слова ні про що звучали українською. Це самопрезентація! Це візитна картка. Чому в нас досі живе малоросійство? А саме так я розцінюю подібні прояви. Це не сепаратизм, це просто малоросійство, на ґрунті якого потім чудово сходить і сепарство, і рускій мір, і інша амброзія (та шо бур’ян, а не їдло богів). І сидиш такий в залі, і знову душить відчуття власної неповноцінності. Вся ця політична російськомовна реклама. Всі ці депутати-шмапутати, які не напружують ні мозок, ні зад, щоб зв’язувати по два своїх брехливих слова українською. Всі ці хамовиті оператори різних служб, в яких “програми нє чітают па-украінскі”…

Одразу зазначу. Я тут кажу навіть не про зміст, а лише про обгортку. Обкладинку. Про презентацію. Про назви. Про вивіски. Наприклад, я маю крамницю, розмовляю в побуті російською, але зроблю вивіску і всі меню українською. От я про що. Це ж не важко. Це не потребує ніяких надзусиль. Не треба “рожать по-украінскі”, як радистці Кет німецькою. Говорите російською – говоріть собі! Співайте! Малюйте! Танцюйте! Але ХОЧА БИ почніть презентувати себе українською. Це ж небагато… Для чого? Та для того, щоб не бути неповноцінними.
Щоб не чути на свою адресу “недострана”, “младшие дурные братики”, “один народ, бля”. Не знаю, як вам, а мені від того гидко на душі стає.

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *