Надія. Ловець невловимого

Надія Ніколаєва
Надія Ніколаєва на фестивалі "Країна Мрій" у Києві

Кого тільки не знайдеш (не)випадково у нетрях всесвітнього павутиння! Нещодавно “Своєрідне Коло” познайомилось із киянкою Надією Ніколаєвою, журналістом, поетом, фотографом. Її творчість та погляди на життя виявились такими близькими і знайомими, “своєрідними”! Тож ми поспішаємо познайомити з Надією читачів нашого сайту.

Надіє, чи пам’ятаєте, коли почали писати вірші?
Вірші та прозу пишу з семи років. Звичайно, якщо можна тодішні твори голосно назвати ВІРШАМИ та ПРОЗОЮ.

Солодкий кулачок
Солодкий кулачок


Перший вірш можете пригадати?

Так, пам’ятаю його:
Сонце любе, сонце миле,
Як тебе я полюбила!
Сонце встало – світло стало,
Сонце сіло – ніч настала.

Чи маєте ви публікації, власні збірки?
Власної збірки не маю, на цей момент я більше зосереджена на живих виступах ніж на друці. Друкувалась у періодиці, в “Першій поетичній збірці від ВЛО “Кобзар”. Входила в число переможців мережевих поетичних конкурсів, фіналістка цьогорічного конкурсу ім. Лукаша (конкурс гуморесок).

Розкажіть про захоплення фотографією. Що для вас первинне – фото чи слово?

Фотографія і поезія для мене особисто нерозривно пов’язані, як пов’язаний образ зоровий із образом словесним. Що стосується світлин, неодноразово брала участь у фотовиставках, що проходили в Києві, Москві, мандрували містами України (фотовиставка від газети “День”, фотовиставки “Мама дома”, “Молодь небайдужа”, “Моє місто – моя Європа” та ін).

На сайті “Самиздат” багато ваших цікавих фотозвітів, а також російськомовних творів…
Так, там багато моїх фотозвітів. Вони, в першу чергу, розраховані на росіян (більшість з користувачів сайту – росіяни або емігранти з Росії). Знайомлю тих, хто ще не був тут, з культурою України. Дуже багато хто потім приїздив до Києва, до Львову чи до Чернівців.

Патріотизм
Патриотизм вполне прекрасен,
Но вот особый поворот:
В цвет флага мусорник покрасить -
Не каждый дворник так могЁт!

Українською теж пишете?
Пишу. Але першою моєю мовою була російська, і думаю я досі більше російською. Років у п’ять українською знала лише “цибуля” і дуже пишалась тим, що знаю це. Потім Україна стала незалежною, моя мама перейшла на українську мову, а я пішла в україномовну школу. Ставлення до української у мене тоді було майже негативне, бо вона асоціювалась у мене лише з навчанням (вдома і на вулиці більше російська, а українська – лише коли треба уроки робити). Зараз розумію, що мова лише тоді викликає радість, коли нею читаєш і висловлюєш найбільш вагомі особисті почуття: і любов, і дружбу, і ненависть. Пам’ятаю, що в шкільні роки вона асоціювалась у мене зі скрутою, бо за шкільною програмою ми читали тільки про те, як Україна страждала, як її гнобили і ані слова про буденне, людське життя. “Кайдашева сім’я” зі своєю побутовістю та лірика Івана Франка (до цього я думала, що Каменяр писав лише про боротьбу) дуже вразили тоді і дали зрозуміти, що цією мовою можна виражати не лише заклики до боротьби та стогін щодо нещасної долі, а й все те, що лежить на душі. Тоді і ставлення до мови змінилось.

Муляж
В наш век искусственный, однако,
На что ни глянь - сплошной муляж.
И даже будка и собака -
Лишь нарисованный мираж

Ваш шлях до української мови нагадує мій, лише з тією різницею, що негативно я до неї не ставилась ніколи…
Ну, “негатив” – це я, мабуть, занадто голосно сказала. Скоріше, нерозуміння того, що українська мова – це не тільки мова бабусь із села чи вчительок зі школи.
У мене зараз одна знайома свідомо перейшла на українську (це далеко не перша моя знайома, що зробила такий вибір), то від неї відсахнулася краща подруга. Я б зрозуміла подругу, якби їй теж поставили умову говорити лише українською попри її волю, але ж хіба свідомий вибір однієї з подруг, зроблений виключно для себе, має впливати на дружбу? Ось такі мовні питання…
З іншого боку, я багато спілкуюсь і пишу російською. В мене багато приятелів у Росії і таким чином я ненав’язливо створюю у їх уяві позитивний образ України. Дуже дивує, коли інтелігентні, розумні дорослі люди в Москві кажуть мені: “Я хочу приехать погостить на Украину, но боюсь. Там ведь очень негативно относятся к русским”. У людей формується невірний образ України. Тому я намагаюсь спокійно, без зайвих розмов про політику і не реагуючи на умисні та ненавмисні провокації, доводити росіянам чи будь-кому ще, що Україна – абсолютно нормальна країна, де так само люблять, товаришують, радіють та сумують, як і у них. Так само і своїм українським друзям доводжу, що далеко не усі росіяни налаштовані до українців вороже. Усі ми люди і цікаві такими, якими є, з усіма нашими відмінностями, в цьому плані я космополітична.

Країна мрій
Незрима, неповторна, безтілесна…
Вона вливає в кожного життя,
Довівши все на світі до пуття
Чи до безпуття, силою воскресне.
Оспівана, прославлена, проклята…
Вона стискає щастя у руці
Та дозволяє правій знов щоці
Отримать ляпас братові за брата.
Жагуча, ніжна, жвава й непомітна…
Вона керує стиха так, здаля,
Проте без неї не живе земля.
Вона – любов, що нам дарує світло.

Людям творчим, особливо коли не видно якоїсь явної вигоди, нерідко задають питання: “Навіщо?”
Що стосується цього питання, то, повертаючись до розмови про Україну та Росію…
Якось я розмістила на сайті невеличкий звіт про святкування Нового року на Майдані. Один з моїх знайомих з Москви написав: “Ой, так приятно видеть, что в Украине празднуют все-таки Новый год!” Я спитала, чому це ми маємо його не святкувати. І він зізнався, що так зрозумів із ЗМІ, що в Україні настільки все погано, що навіть свята ми не відзначаємо. Для мене це взагалі був шок. Але завдяки творчості люди дізнаються про те, що є насправді. Багато моїх знайомих потім приїздили сюди, закохувались у Київ та Львів і надалі розповідали тим, хто ще не побував тут, як багато в Україні гарних людей та цікавих місць. Коли я бачу щасливі очі туристів, які “вийшли” на українські міста завдяки моїм репортажам, я розумію, що роблю це не дарма. А якщо відволіктись від цього питання і перейти до лірики, то згадую, як випадково знайшла свій вірш про жіночі зради на іншому сайті. Один із читачів написав там коментар, що після прочитання вірша йому стало соромно за свої власні зради, бо він “приміряв” на себе шкіру зрадженого і зрозумів, наскільки це ображає. Заради такої реакції я й пишу.

Зустріч поколінь
Куди цей світ котиться?

Ось такою вийшла наша віртуальна розмова з Надією Ніколаєвою. Сподіваємось, незабаром запоріжці матимуть можливість познайомитись з цією симпатичною цікавою дівчиною в рамках творчої зустрічі, що її влаштує “Своєрідне Коло”. Але про це згодом. Слідкуйте за нашими новинами.

(Фото і вірші Надії Ніколаєвої)

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *