«Національність – совєцький, родной язик – донбаскій» (читаючи О. Тихого)

Влітку готуємося святкувати 20-ту річницю незалежності України. Що означає вік 20 років для людини? Це багато чи мало? А для держави? Я не історик, не політолог, не мистецтвознавець, щоб робити якісь глобальні висновки на узагальнення. Я всього лише громадянка України. Зі своїми поглядами та вподобаннями. Але інколи, натрапивши на статті та матеріали не те що 20-річної давнини, а навіть ще давніші, з сумом мушу констатувати, що в деяких аспектах для нас мало що змінилось за цей час.

Олекса Тихий27 січня 1927 року на Донеччині народився Олекса Тихий. Соромно визнати, але донедавна мені мало про що говорило це ім’я. А проте він був визначним громадським діячем, мовознавцем, педагогом, правозахисником. Не маю на меті зараз переказувати його біографію, хоча вона варта уваги кожної свідомої людини.

Хотілося б лише навести уривки з його статті “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області” (1972 рік). І наприкінці поставити одне риторичне запитання…

Отже… Читаймо:

“Сьогодні українська мова в Донецькій області є другорядною, нижчою, необов’язковою для вивчення, приреченою на злиття. Але вона ще звучить по радіо, телевізору, в кіножурналах, в піснях під час випивок. Теперішнє ж покоління вчилося в українських школах, знає українську мову тільки не говорить нею, бо дехто (може один із 100 чоловік) не вчив, не знає її.
А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську, як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій»?
Негр, як ознаку приналежности до свого племени може показати колір шкіри, узбек чи киргиз – очі. А на що ж вкаже українець? Вже сьогодні можна почути серед робітників: «Здєсь нєт України. Покажи мнє хоть одного настоящого украінца». Таке становище веде до занепаду культури, хоч шкіл стає чимраз більше і діти вчаться більше років. А може ж привести і до гайдамаччини?
<…>
Кожна людина має право говорити в кругу сім’ї, з своїми одноплемінцями рідною мовою. Годилось би заохочувати створення греками, білорусами, росіянами, євреями, татарами та іншими представниками національних меншин у Донбасі національних суспільно-культурних товариств з метою вивчення рідної мови, культури та історії свого народу, взаємодопомоги тощо. Сприяти їм шляхом надання приміщень, засобів для друкування газет чи листів і т. п., як то з успіхом робиться для нацменшостей в Польщі, Чехо-Словаччині, Канаді та інших країнах.
Всі середні школи, технікуми, ПТУ, вузи повинні б стати українськими. Початкову ж освіту діти росіян, греків, білорусів, євреїв, татар та інших можуть одержувати рідною мовою з паралельним вивченням української.
Вивчення російської мови починати не з 2-гої кляси, а з 5-6-ої кляси, коли дитина в основному вже знатиме рідну мову. Іноземну мову зробити необов’язковим предметом, щоб вивчали лише ті, хто хочуть і можуть вивчати її так, щоб могли читати і говорити.
Сьогодні можна часто почути в робітничому середовищі: хохол, кацап, чорномазий, звєр. І це не викликає в людей обурення, гніву чи навіть осуду. Годилось би суворо карати будь-яку дискримінацію та образи людей за їх національну приналежність.
<…>
Автор статті народився і виріс у донецькому селі. Вчився в Дніпропетровську, Одесі, Москві. Працював учителем, будівником, вантажником та кваліфікованим робітником на заводі. Зараз працює слюсарем-монтажником на будівництві електростанцій. Відбув рік у Володимирській тюрмі та 6 років у Мордовських таборах. Злочину ніякого не вчинив. Чимало подорожував, здебільшого по Україні.
Скрізь і з усіма на Україні я говорив українською мовою, в тім числі з росіянами і не зустрічав осуду чи зневаги за це. Скоріше, симпатії і, зокрема, тих росіян, які не можуть говорити по-українськи і навіть мало розуміють. Цей власний досвід в якійсь мірі свідчить про підсвідоме шанування права кожного українця користуватись рідною мовою.
<…>
Автор проти будь-якого примусу у вивченні мов, у тім числі й рідної української. Хай все буде добровільне, але щоб кожний знав, що без знання української мови перед юнаком чи дівчиною будуть закриті двері вузів та технікумів України, виключені керівні посади в установах та підприємствах, робота в бібліотеках, книгарнях, музеях, школах та дошкільних закладах України та скрізь де працівник має справу з людьми. Такі заходи підняли б авторитет мови і вона зайняла б таке місце, яке й належить її по праву суверенности республіки.
<…>
З місяць тому я закінчив роботу над цією статтею і почав пошуки, де б надрукувати її на українській машинці. Поїхав до міста Дружківки. Висить об’ява «Машинописные работы». Зайшов. Запитав. Сказала машиністка: «Пожалуйста: 12-13 коп. за страницу». А коли сказав, що українською мовою, заявила: «Что Вы, у меня русская машинка. Если бы несколько строчек, это еще можно было бы, а такой объем мне не под силу».
Таке ж саме мені сказали в «Бюро добрих послуг» в м. Краматорську. У Слов’янську мене майже звинуватили в тому, що я так «чисто» говорю по-українськи («Здесь никто так не говорит»). Машиністка (очевидно українка) сказала: «Зачем мне зто нужно. По-русски я напечатала бы за час, а по-украинськи мне мало сидеть три часа, а то й больше». Я запитав, а де ж можна надрукувати? «Поезжайте в Москву, там й напечатают». Пішов до редакції Слов’янської районної газети «Комуніст». Там сказали, що машиністка тільки одна і навіть для себе не встигає друкувати. Порекомендували звернутись в педагогічний інститут. Зайшов у суд. Там подивились на мене, як на іноземця і сказали традиційне: «Что Ви? На украинском не печатаем». В педагогічному інституті теж сказали, що машинки російські.
Ці мої ходіння теж свідчать про те, що українська мова в Донецькій області стала другорядною, приреченою на злиття. Добрі послуги роблять тільки російською мовою.
30 грудня 1971 року дав струм енергоблок Слов’янської ДРЕС на 800000 квт. Був мітинг. І я, як монтажник, був на ньому. Виступали керівники будівництва, партійні керівники, передовики виробництва і жоден не сказав жодного слова українською мовою, ніби це було не на Україні, а десь в Росії. Це теж свідчить про другорядність, нижчість української мови в Донецькій області”.

Тож… А чи потрібне моє риторичне запитання? Готуймося до 20-ї річниці незалежності!

Вас також може зацікавити

2 thoughts on “«Національність – совєцький, родной язик – донбаскій» (читаючи О. Тихого)
  1. Одразу полишимо поза дужками тему “А треба взагалі українізувати Донбас?” (місце для дискусії не те, хе-хе).
    Є інше риторичне питання: “А чи варто все так драматизувати?”
    Схід, дякувати богу, українізувався і українізується ПРИРОДНИМ шляхом, єдиним нормальним, а не шляхом “не знаєш української – не візьмем в ПТУ”. І якщо хтось вважає, що є інший дієвий метод українізації, окрім виготовлення і ПРОПОЗИЦІЇ (а не нав’язування) якісного українськомовного продукту, то ми ще довго будемо “сратися у коментах”. Звичайно, так Схід українізується лише через десятки років. А ви як думали? Змішали, збовтали – і от вам нація за 3 роки? Такого не буває.

    1. якісного українськомовного продукту – згодна, ніхто й не сперечається! Те, що схід українізується – це теж не може не радувати, але це відбувається не завдяки, а попри дії влади (хай би лише бездіяльність!)
      Щодо вузів – то це як раз ти додав драматизму))…Тут все спокійно. Вища освіта має бути українською. і все. без істерик. як в срср – російською. просто так є, і ніхто не істерить. Ну, і плюс – якісний продукт – ваще зашибісь)))

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *