Повернутися до себе

2012 рік, "Українською прикольніше" (фото А. Мосягіної)
2012 рік, “Українською прикольніше” (фото А. Мосягіної)

Замахали. Кореспонденти певних ЗМІ беруть інтерв’ю або коментарі, на які я витрачаю багато часу, а через день-два пишуть вибачення типу “Пані Оксано, топ-менеджмент нашого телеканалу (онлайн-видання) вирішив, що питання мови, культури, історії та національно-патріотичного виховання, на яких Ви спеціалізуєтеся, не на часі. Знайшлися більш важливі теми, яким буде присвячено ефір (або шпальти)…”. Всьо. Починаю складати список ЗМІ, яким відмовлятиму з порога.

P.S. Люди, які ухвалюють рішення в інформаційній сфері, так і не зрозуміли, чому в України не стало Криму й частини Донбасу.

Оксана Левкова, виконавчий директор ВГР “Не будь байдужим!”

Хотіла написати якісь думки до Дня української мови і писемності. Наприклад, згадати акцію 2012 року “Українською прикольніше”, коли ми роздавали книжки на вулицях. Тоді я писала про це так:

“Поширювати і підтримувати українську мову треба не лише з якихось романтичних міркувань. В цьому є цілком прагматичний інтерес! Світові нецікава Малоросія без мови, без традицій, без історичної пам’яті, без свого обличчя! Нащо туристу їхати не те що до нас в Запоріжжя, а навіть до Києва, якщо це тільки “окраіна Вєлікой Імперіі”, краще вже тоді Москва і Пітер! Лише українська Україна може стати рівноправним партнером у світі. Українська мова — має бути об’єднавчою для багатьох націй, що населяють нашу країну, але головне, вона має об’єднати самих українців!”

А сьогодні, в умовах російсько-української війни, окупації Криму і частини Донбасу, ці слова прочитуються ще й з гірким присмаком. Звісно, Росія завжди знайшла б “переконливе” обґрунтування своєї агресії проти нас. Не “русскій мір”, так православ’я би прийшли захищати. Або ще які-небудь “скрєпи”. Все це не суттєво. Але тим не менш важко позбавитись відчуття: де вільно звучить українська — там панує мир.
Сьогодні в Запоріжжі українська звучить частіше, ніж кілька років тому. Навіть частіше, ніж того ж 2012 року, коли роздавали мамам з дітками українські книжки. А зараз під час нещодавньої Запорізької книжкової толоки покупці, в першу чергу, цікавились на стендах видавництв саме україномовною літературою. Та і так було відчуття, що Толока — то простір української, вона звучала навколо і ти навіть не помічав того, це було так природньо, як подих. Але при цьому кандидати в депутати і мери агітують за себе з бігбордів — російською (навіть не намагаючись бодай на крихту створити собі образ українського політика, а навіщо, і так прокатить!).

Вишивальний набір фірми "Леді"
Вишивальний набір фірми “Леді”

Ще невеличке спостереження. Український виробник вишивальних наборів, фірма “Леді”, випускає серію з краєвидами Києва, написи на яких пропонується робити російською (тобто знову ж таки, ота презентація себе у світі). І мені кажуть, що вони орієнтуються на російський ринок, тому так. Та хоч на японський ринок! Ми вишиваємо китайські ієрогліфи, англійські написи, і все нормально. Чому ж соромимось підписати назву українського міста — українською мовою. Хоч і на експорт! Звідки досі оця малоросійщина, глибоко вкорінена?

Часом зустрічаю таку думку. “Я давно думаю, щоб перейти на українську, і вже перейшов би, але здається, це не на часі, і виглядатиме, як позєрство”. І це позиція активних українських патріотів, як не дивно. Та чому “позєрство”? Чому “не на часі”??? А коли буде на часі? В такі моменти мені хочеться сказати: “Не силуй себе. Якщо справді хочеш — переходь!” Особливо, якщо в тебе є діти. Особливо, якщо ці діти ще малі…

Знаєте, повертаючись до дитячої теми, можна скільки завгодно давати поради, що робити, щоб прищепити дитині повагу, інтерес і любов до української мови, але головна порада — самим говорити українською. І тому я щиро радію, коли сьогодні зустрічаю свідомих батьків, які самі, час від часу помиляючись, забуваючи слова і ніяковіючи від того, та все одно намагаються якомога частіше спілкуватись українською в повсякденному житті. Скажімо, в клубі “Солов’ята” є такі родини, і це неймовірно тішить. До речі, сьогодні на черговій спільній прогулянці клубу Тарасик написав крейдою на асфальті слово УКРАЇНА. І прокоментував це так: “Тепер ясно, шо тут не Росія!”

І на завершення цих моїх розрізнених думок хочеться додати таке. Почала якось розпитувати свою бабусю про родовід, і виявилось, допоки вона змогла згадати і назвати, що мої пращури по татовій лінії — всі місцеві, з запорізьких сіл, виходці. Жодної екзотики. І раптом мені у голові клацнуло, що коли я у далекому 2008 прийняла остаточне рішення перейти на українську, то було відчуття, що я повернулась до самої себе.

Дуже мені хотілося би, щоб і Україна нарешті знайшла себе, повернулась до себе, а там, де не змогла би повернутись, створила би. І позбулась нарешті малоросійських комплексів, які насправді тільки гальмують розвиток.

Вас також може зацікавити

2 thoughts on “Повернутися до себе
  1. Знаєш, от якраз це до мене питання, щодо застосування украінськоі мови у повсякденні. Дома украінською, в мержі теж, а от на роботі, в переважній більшості впадків переходжу на російську. Запитаєш – чому? А я й сама не знаю. Повністю перейшла на украінську у спілкуванні на вулиці, а от серед друзів не завжди. Можливо має значення мегаполіс? Хоча зараз це такий собі мейнстрім – украінське звучання на вулицях столиці. Ураінська моя рідна, з малечку я більш в ній, ніж в російській… Але, напевне, всьому свій час, щоби поіністю украінізуватись в цьому аспекті…. Побачимо ;-)

    1. От бачиш, українська — твоя рідна! Здавалося б, має бути простіше… Але, на жаль, в Україні, з цим не все просто досі((

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *