Російськомовний Шевченко та “багатодітний” Котляревський

Тарас ШевченкоКолись, будучи десь 12-річною дитиною, я мала декілька “незаперечних аргументів” на користь узаконення двомовності в Україні (так-так, тоді, наприкінці 90-х мої погляди на це питання дещо відрізнялись від нинішніх). Одним з таких “аргументів” було те, що Шевченко, той, що Тарас Григорович, писав свої щоденники російською мовою. Тобто якщо вже він, “пророк нації”, писав не будь-що, а свої потаємні думки, щось особисте, інтимне, російською, то чому б в сучасній Україні не затвердити офіційно дві державні мови. Логіка в цьому, напевно, є. Дитяча логіка. Мені тодішній, 12-річній, таку логіку можна вибачити.

Але ж подібні міркування, на жаль, не рідкість і серед людей цілком дорослих та, здавалося б, розумних! Наче те, що Шевченко досконало володів обома мовами, має характеризувати його не як освічену людину, а як “запроданця”. Чи цей російськомовний щоденник якось зменшує його неоцінимий внесок у національну (і світову) культуру та розвиток української літературної мови. Казахам не заважають ані його щоденник, ані його вірші, ані його походження вважати Шевченка своїм героєм. То чому якісь сумніви виникають у нас, українців?

Зустрічала неодноразово думку, що, мовляв, Шевченко писав щоденник російською, а українську “вигадав з нуля”. В крайньому випадку ще згадують Котляревського. Стоп! А до них люди хіба не говорили? Чи бодай якоїсь літератури не було? То якою ж мовою?

С. Караванський у книзі “Пошук українського слова” пише: “Літературною мовою України тих часів була старослов’янська мова, читана і виголошувана з українською вимовою.” Тобто літера ѣ озвучувалась як український звук і, а літера и – як звук и. Молитва Отче нашь, иже еси на небесѣх в устах українців звучала тоді так: Отче наш, їже єси на небесіх. Вираз во вѣки вѣков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли літера о записувалась з дашком (ô), її теж слід було вимовляти як звук і. Далі Караванський зазначає: “…така вимова – хай яке її походження – наближала старослов’янські тексти до розуміння широкого українського загалу.  На той час це була українська літературна мова. Своєю вимовою ця українська старослов’янщина відрізнялася від вимови, яка пізніше закріпилася в Московській Русі. На ділі, ті самі тексти можна було прочитати ”по-руськи” (в сучасній термінології – по-українськи) і “по-московськи” (в сучасній термінології – по-російськи). <…> Вимова друкованих та писаних старослов’янських текстів була головною різницею між українською та російською літературними мовами у ХVІІІ ст. Саме тому Петро І, почавши боротьбу з українською культурною самобутністю, став поборювати українську вимову, “дабы не было различия” між цими мовами”.

Ця боротьба тривала не одне десятиліття. Зі шкільного курсу історії пригадуються численні накази: заборони правити служби в церквах українською мовою (тепер уже зрозуміло, що, по суті, це означало наказ читати церковні тексти “по-московськи”), друкувати будь-які книги, окрім церковних, викладати українською мовою в Києво-Могилянській Академії тощо. Хоч як давно минули ті часи, а в мовознавстві дотепер “московська” вимова старослов’янських текстів вважається єдино правильною…

Та повернімося до Котляревського. Тепер стає цілком зрозумілим, що насправді означає вираз “батько української мови”, лише до нього варто додати слова “сучасної літературної”. Поема “Енеїда” (1798 р.) стала першим українським літературним твором, написаним живою народною мовою. Як справедливо зазначає С. Караванський, Котляревський виявився “не бездітним батьком”, адже мав багато послідовників: Стороженко, Квітка, Гребінка, Боровиковський і, звісно ж, Шевченко. Може, хтось досі не вбачає в такому “батьківстві” нічого надзвичайного (подумаєш! хіба до цього не було пісень, казок, іншого фольклору!). Але при цьому забуває, що зараз нам легко так міркувати: не знаємо слова – ліземо у словничок. Забули правило – заглядаємо у правопис. А в словниках і правописі кожне слово і правило ілюструється прикладом з класики чи з періодики. Так от ані таких словників, ані правопису в Івана Котляревського, як ви розумієте, не було. Лише жива мова. Те саме великою мірою стосується і Шевченка.

А щодо російської мови, не забуваймо, що активні діячі українського відродження ХІХ ст. мали здобувати освіту саме нею (дякуємо Петру I та його наступникам), тож російськомовне середовище дійсно впливало на їхнє інтелектуальне та духовне формування. Але хіба це якось зменшує їхні внески в українську культуру?

Можливо, і не варто було б на всьому цьому зупинятись. Адже про це мають говорити на уроках української літератури та історії у школах. Мають. І здебільшого говорять!.. Чому ж тоді сумніви і питання, з яких я почала, виникають у вже дорослих людей?.. Чому посіяне ще в школі “розумне, добре, вічне” так важко сходить, зате яка-небудь отруйна “бузина” так глибоко пускає корені в наші голови?..

До речі, один з відомих шевченкознавців, Д. Горбачов так коментує російськомовність нашого українського генія: “Ми робимо велику помилку, “не помічаючи” його російськомовних прозових творів, бо тим самим збіднюємо не лише нашу, а й світову культуру”.

То, може, годі нам вестись на провокації, розраховані на “дитячу логіку”, і час навчитись справді цінувати своїх геніїв, не роблячи з них ікон, але й не поливаючи брудом, бо так ми поливаємо брудом самі себе!

Вас також може зацікавити

2 thoughts on “Російськомовний Шевченко та “багатодітний” Котляревський
  1. >Чому посіяне ще в школі “розумне, добре, вічне” так важко сходить, зате яка-небудь отруйна “бузина” так глибоко пускає корені в наші голови?..

    “- Темна сторона Сили сильніша?
    – Ні, ні… швидша, легша, доступніша” (с)

    Хороша стаття, сподобалось

  2. теж сподобалось! гарна стаття!!
    сьогодні дізналась про вашу діяльність і коло!!!
    молодці люди!!!
    тримаймось разом!!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *