художник Олексій Поляков

Україна очима художників: Донбас

художник Олексій Поляков
художник Олексій Поляков

Після лагідного і веселого моря Одеси, шляхетного Львову, величного Києва, в цих місцях, як ніде, відчуваєш себе беззахисним і маленьким… Це землі Донбасу. Але і тут є своя краса, яку бачать художники і діляться з нами. Музичне тло для цього суворого краю шахтарів вже не таке ліричне, а більш потужне і енергійне від хлопців з “Тіні Сонця”. І до слів Василя Стуса про самотність, непохитність принципів і вибір власної долі, думаю, варто дослухатись нам всім.
***
У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі синьому, як льон.
А в цьому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, наче дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти.
І кожен супротивник — у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі синьому, як льон.

Сотник Хмельницький — підприємець Олійников. Історична паралель

“Приключилася кривда велика отому сотникові чигиринському Богданові Хмельницькому: забрали йому старостинські урядники його батьківщину Суботівську, знищили господарство, наругалися з сім’ї його, а як він став тої кривди доходити, сам опинився у в’язниці панській, з котрої його тільки приятелі виручили. Розгніваний і розжалений, стративши все, постановив Хмельницький підняти повстання” (М. Грушевський, “Ілюстрована історія України”).

Що було далі, пам’ятаємо зі школи. Спочатку Богдан пробував звертатись до польського суду, та все намарно. Не знайшовши справедливості, він тікає на Січ, де його обирають гетьманом. Відтак під його проводом 1648 року там починається повстання проти польського панування, яке швидко охоплює всю Україну…

Рік 2011. Через продаж футболок “Спасибо жителям Донбасса…” починаються серйозні проблеми в українського підприємця Дениса Олійникова. Це міг би бути смішний сюжет абсурдного оповідання! Та це не оповідання. Тому страшно. Але влада, яка так реагує на будь-які карикатури, гумор (іронію чи сарказм), я вже не кажу про критику, у свій бік, показує свою слабкість. Замість того, щоб публічно проігнорувати ці факти і зробити для себе певні висновки, як зробив би справді сильний і мудрий керівник, влада починає справжній терор: погрози, обшуки, переслідування. Агресивна форма захисту. Раджу почитати на Уніані інтерв’ю з Денисом, де він коментує всі ці події, тут лише наведу кілька його слів: “Мы как народ имеем право не любить нашего президента. Он же не имеет права нас не любить, а мы можем. Соответственно, мы можем его критиковать, высмеивать, но в рамках некой общечеловеческой этики. После появления этого продукта мне позвонил человек, некий аноним и попросил убрать футболки из продажи. У меня не было принципиальной позиции: умереть, но оставить их в продаже. Но меня, во-первых, возмутила анонимность звонка. Во-вторых, я считал, что первая часть мэма (Интернет-мэм – название информации или фразы, ставшей популярной в Интернет-среде), где мы благодарим жителям Донбасса, никого не оскорбляет. Тем более что мы не придумываем футболки сами, мы агрегируем народное творчество. И если бы мне просто предъявили заключение эксперта-филолога или даже решение суда, то я бы как законопослушный гражданин поступил, как сказано. Я был абсолютно непредвзят в данной ситуации. Мне политика и на фиг была не нужна. А вот то, что случилось потом, после 6 сентября, – грубое, наглое, агрессивное попрание свобод – сделало меня предвзятым. Да, теперь для меня эти футболки – дело принципа”.

Так само колись особиста образа Богдана Хмельницького переросла в повстання по всій Україні, та, схоже, представники панівної верхівки свого часу не вчили уроків історії. Відчуваю, що ми з вами, громадяни нинішньої України, скоро влаштуємо владі лікнеп. Дивімось відеозвернення Дениса Олійникова!

Донецьк. Краса у місті шахтарів

Думка з’їздити до Донецьку, як і більшість вдалих ідей, виникла спонтанно: Донецьк випадково потрапив до віконця гугл-мапи, хоча місто для чергової мандрівки планувала шукати по Запорізькій області. І, подумавши, а чому ні, та керуючись головним у таких випадках аргументом «мене там ще не було», почала планувати подорож. Реакція знайомих, яким я казала про свої плани, була дуже дивна й приблизно однакова: «А ти не боїшся?». Це ще більше розпалювало бажання власними очима перевірити: чи справді Донецьк — це таке вже небезпечне місце, на зразок «бандитського Петербургу», яким його малюють? Або, може, це сіре непривітне місто, вкрите товстим шаром вугільного пилу з шахт, які стирчать на кожному розі вулиць, як стверджують інші? Або?..

Потяг привіз нас до Донецьку близько шостої ранку. Місто тільки почало прокидатися. Перше, що бачить людина, яка виходить до перону, — це будівля «Паровозного депо станції Юзово». Не вкрите пилюкою, до речі, а навпаки, ретельно побілене та пофарбоване, з такими ж доглянутими паровозами поряд. Зараз тут знаходиться музей історії та розвитку Донецької залізничної дороги. На жаль, ми не познайомилися зі старовинними експонатами ближче, бо цікавість вимагала йти далі — до центру міста. Так ми і зробили — знехтували маршрутками та пішли «власноніж», щоб якомога більше встигнути роздивитися, не вискакуючи на ходу у разі чогось цікавого на узбіччя.

Як і у багатьох інших містах, привокзальний район не відзначався нічим цікавим, окрім, може, двох великих гарнючих церков, побудованих декілька років тому. Ми прямували вулицею Артема, яка тягнеться майже від самого вокзалу (де до неї примикає вулиця Артемівська) крізь усе місто. Чим ближче до центру, тим цікавіше ставало. Місто почало розкривати перед нами свою велич та по-радянськи вражаючу масштабність. Це місто широких проспектів, величезних майданів, гігантських кам’яних шахтарів, довгих палісадників перед домами. Хоча останні вже починають поступово зникати, перетворюючись у місце розташування бутіків, кафе, аптек, тощо.

Таке архітектурне рішення здається типовим для Донецьку. Виглядає це досить гармонічно та привабливо, але… але на цьому місці могли б і далі рости квіти й шуміти дерева, хоч якось покращуючи не бездоганне за своїм складом повітря.

Приємно радувала відсутність сміття. Не кожне місто може похизуватися такою чистотою. Може, це тому, що їхні «сміттєвози» є такими сучасними?

І ось нарешті розпочався мегаполіс, з великими скляними баштами, з багатоповерховими розважальними центрами…

А поряд — будівлі з барельєфним оздобленням радянських часів:

Але особливо серед архітектурних об’єктів можна виділити цю будівлю:

Ні, це не палац культури виграє золотим написом на сонці. Це — податкова адміністрація. Не все золото стікає до державної скарбниці — частина залишилася на фасаді. А чом би й ні? Все ж таки — економічна столиця!

Ліворуч відкрився вид на дещо футуристичний спортивний комплекс «Олімпійський» з пам’ятником Сергію Бубці перед головним входом. Хто не знає, цей тридцятип’ятиразовий рекордсмен світу, шестиразовий чемпіон світу, олімпійський чемпіон зі стрибків з жердиною, є почесним громадянином Донецьку . Таку саму честь — аналогічне звання та пам’ятник за життя — у Донецьку отримала ще одна відома людина, Йосиф Кобзон. Ринат Ахметов, який теж нещодавно став почесним громадянином, чомусь пам’ятника ще не має. А міг би!

На площі біля мерії встановлено копію московської Цар-Гармати, яку Лужков подарував Донецьку у відповідь на подаровану копію пальми Мерцалова. А що то за пальма, яка надихнула на такий широкий жест, розповім трохи нижче.

Мабуть, в усіх наших містах пафосність причепуреної головної вулиці різко контрастує з обшарпаністю дворів, які знаходиш, трішки заглибившись вбік від проспекту. До ремонту внутрішніх будівель, як завжди, не доходять ані руки, ані кошти.

Не думайте, що ми так вже й безцільно прямували містом. Нас вела одна з найголовніших тваринних потреб — ми дико хотіли їсти. Та місце для сніданку було обрано особливе — бістро, що має біля свого входу скульптуру славетної Ліверпульської четвірки, виконану з пластику й пофарбовану під бронзу.

Не буду тут наводити назву того бістро, але скажу, що скульптура сподобалася. І лише скульптура. Ну не до душі мені заклад, в якому треба залишати речі у шафі, та ще й не мати при цьому ключа, бо він залишається в охоронця. І коли з п’яти замовлених страв всі п’ять несмачні… Але, це, зрозуміло, моя особиста думка, яку навряд чи поділяють натовпи студентів, що харчуються там кожного дня.

Дуже сподобалася ще одна будівля, в несподівано-патріотичному стилі:

А ось це — пам’ятник Джону Юзу, англійському промисловцю, якому Донецьк завдячує своїм заснуванням. Пам’ятаєте — станція Юзівка? Тепер зрозуміло, звідки така назва?

Але не треба думати, що в місті, де стоїть пам’ятник засновникові міста, так само відносяться й до інших історичних пам’яток, пов’язаних з ним. Ось це — будинок Юзів:

І дивно не лише те, в якому стані будинок. До нього ще й не можна потрапити. Територію обнесено огорожею, й охороняється вона дуже ретельно. за легендою, там зроблено склади. Судячи з форумів, багато людей взагалі не знають про цю славетну будівлю, а добра частина тих, хто знає, теж не може зрозуміти, чому все саме так. Мабуть, є в того, хто давав дозвіл на такі дії, якісь особливі підстави чинити так. Цікаво, які саме. До речі, й сам пам’ятник було збудовано лише кілька років тому. Здається, що не дуже в пошані є засновник міста. Чим же він завинив?

А ось приклад позитивного скульпторського мистецтва: пацієнт, що одужав, вибігає сходами обласної травматологічної лікарні:

А ось це чудо знаходиться у Донецькому парку кованих фігур:

Ось де дивовижне місце краси, яким можна гуляти годинами, роздивляючись різноманітні пречудові витвори ковальського мистецтва. Лише заради цього парку варто було сісти на потяг та проїхати ніч на шляху до Донецька! Щороку тут проходить міжнародний фестиваль ковальської майстерності. Кращі роботи залишаються у подарунок місту. І, повірте мені, це дійсно шедеври.

Виходячи з парку, ми натрапили на ще одно диво:

Не буду описувати власними словами те, що вже є описаним лаконічною мовою інструкції з використання:

Штуковина справді дуже зручна та корисна, та ще й ідеально чиста. До речі, нашого, українського виробництва. Але не позаздрю я тому, хто не вкладеться в 15 хвилин !

А ось і вона, обіцяна пальма Мерцалова:

Але ніяке фото не може передати всю красу й тендітність цього шедевру, виконаного з однієї рейки лише молотом та зубилом. Цю красу було створено наприкінці ХІХ сторіччя ковалем Олексієм Мерцаловим з помічником Федором Шпариним. Але оригінал стоїть у Санкт-Петербурзі. Автор сучасних копій — коваль Сергій Каспрук. На наш час такі пальми встановлено: дві в Донецьку, та по копії — під водою біля мису Тарханкут у Криму, у Львові, в Москві, в Київі, в Гановері… Будемо сподіватися, що цей символ відродження України як міцної промислової держави дійсно буде встановлено в усіх столицях світу, згідно з наявною ідеєю. Пальма справді неймовірно прекрасна. А коли бачиш, як її коване зі сталі листя ворушиться під сильним вітром, мимоволі тамуєш подих, щоб почути її шурхіт.

Якщо будете гуляти Донецьком, обовязково закінчіть прогулянку трапезою у кафе, що збудоване у вигляді піраміди. Його легко можна знайти у парку, одразу після однієї з двох пальм. Це було неймоврне відчуття релаксації та насолоди смаком. Правду кажуть, що пірамідальна форма має якість особливі езотеричні властивості!

На жаль, в той день ми не встигли більше нічого побачити, бо вже мали поспішати до вокзалу. Але вражень було й так у сто разів більше, ніж ми очікували. Залишається лише чекати на наступну можливість зїздити до цього великого промислового міста, яке приховує стільки чудових речей, які здатні вразити будь-якого естета. На питання друзів: «Ну, як воно?» — ми відповідали: «Ми хочемо пожити в цьому місті». А це для міста найвища міра визнання.

Запоріжжя – Донецьк

Більчище

«Національність – совєцький, родной язик – донбаскій» (читаючи О. Тихого)

Влітку готуємося святкувати 20-ту річницю незалежності України. Що означає вік 20 років для людини? Це багато чи мало? А для держави? Я не історик, не політолог, не мистецтвознавець, щоб робити якісь глобальні висновки на узагальнення. Я всього лише громадянка України. Зі своїми поглядами та вподобаннями. Але інколи, натрапивши на статті та матеріали не те що 20-річної давнини, а навіть ще давніші, з сумом мушу констатувати, що в деяких аспектах для нас мало що змінилось за цей час.

Олекса Тихий27 січня 1927 року на Донеччині народився Олекса Тихий. Соромно визнати, але донедавна мені мало про що говорило це ім’я. А проте він був визначним громадським діячем, мовознавцем, педагогом, правозахисником. Не маю на меті зараз переказувати його біографію, хоча вона варта уваги кожної свідомої людини.

Хотілося б лише навести уривки з його статті “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області” (1972 рік). І наприкінці поставити одне риторичне запитання…

Отже… Читаймо:

“Сьогодні українська мова в Донецькій області є другорядною, нижчою, необов’язковою для вивчення, приреченою на злиття. Але вона ще звучить по радіо, телевізору, в кіножурналах, в піснях під час випивок. Теперішнє ж покоління вчилося в українських школах, знає українську мову тільки не говорить нею, бо дехто (може один із 100 чоловік) не вчив, не знає її.
А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську, як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій»?
Негр, як ознаку приналежности до свого племени може показати колір шкіри, узбек чи киргиз – очі. А на що ж вкаже українець? Вже сьогодні можна почути серед робітників: «Здєсь нєт України. Покажи мнє хоть одного настоящого украінца». Таке становище веде до занепаду культури, хоч шкіл стає чимраз більше і діти вчаться більше років. А може ж привести і до гайдамаччини?
<…>
Кожна людина має право говорити в кругу сім’ї, з своїми одноплемінцями рідною мовою. Годилось би заохочувати створення греками, білорусами, росіянами, євреями, татарами та іншими представниками національних меншин у Донбасі національних суспільно-культурних товариств з метою вивчення рідної мови, культури та історії свого народу, взаємодопомоги тощо. Сприяти їм шляхом надання приміщень, засобів для друкування газет чи листів і т. п., як то з успіхом робиться для нацменшостей в Польщі, Чехо-Словаччині, Канаді та інших країнах.
Всі середні школи, технікуми, ПТУ, вузи повинні б стати українськими. Початкову ж освіту діти росіян, греків, білорусів, євреїв, татар та інших можуть одержувати рідною мовою з паралельним вивченням української.
Вивчення російської мови починати не з 2-гої кляси, а з 5-6-ої кляси, коли дитина в основному вже знатиме рідну мову. Іноземну мову зробити необов’язковим предметом, щоб вивчали лише ті, хто хочуть і можуть вивчати її так, щоб могли читати і говорити.
Сьогодні можна часто почути в робітничому середовищі: хохол, кацап, чорномазий, звєр. І це не викликає в людей обурення, гніву чи навіть осуду. Годилось би суворо карати будь-яку дискримінацію та образи людей за їх національну приналежність.
<…>
Автор статті народився і виріс у донецькому селі. Вчився в Дніпропетровську, Одесі, Москві. Працював учителем, будівником, вантажником та кваліфікованим робітником на заводі. Зараз працює слюсарем-монтажником на будівництві електростанцій. Відбув рік у Володимирській тюрмі та 6 років у Мордовських таборах. Злочину ніякого не вчинив. Чимало подорожував, здебільшого по Україні.
Скрізь і з усіма на Україні я говорив українською мовою, в тім числі з росіянами і не зустрічав осуду чи зневаги за це. Скоріше, симпатії і, зокрема, тих росіян, які не можуть говорити по-українськи і навіть мало розуміють. Цей власний досвід в якійсь мірі свідчить про підсвідоме шанування права кожного українця користуватись рідною мовою.
<…>
Автор проти будь-якого примусу у вивченні мов, у тім числі й рідної української. Хай все буде добровільне, але щоб кожний знав, що без знання української мови перед юнаком чи дівчиною будуть закриті двері вузів та технікумів України, виключені керівні посади в установах та підприємствах, робота в бібліотеках, книгарнях, музеях, школах та дошкільних закладах України та скрізь де працівник має справу з людьми. Такі заходи підняли б авторитет мови і вона зайняла б таке місце, яке й належить її по праву суверенности республіки.
<…>
З місяць тому я закінчив роботу над цією статтею і почав пошуки, де б надрукувати її на українській машинці. Поїхав до міста Дружківки. Висить об’ява «Машинописные работы». Зайшов. Запитав. Сказала машиністка: «Пожалуйста: 12-13 коп. за страницу». А коли сказав, що українською мовою, заявила: «Что Вы, у меня русская машинка. Если бы несколько строчек, это еще можно было бы, а такой объем мне не под силу».
Таке ж саме мені сказали в «Бюро добрих послуг» в м. Краматорську. У Слов’янську мене майже звинуватили в тому, що я так «чисто» говорю по-українськи («Здесь никто так не говорит»). Машиністка (очевидно українка) сказала: «Зачем мне зто нужно. По-русски я напечатала бы за час, а по-украинськи мне мало сидеть три часа, а то й больше». Я запитав, а де ж можна надрукувати? «Поезжайте в Москву, там й напечатают». Пішов до редакції Слов’янської районної газети «Комуніст». Там сказали, що машиністка тільки одна і навіть для себе не встигає друкувати. Порекомендували звернутись в педагогічний інститут. Зайшов у суд. Там подивились на мене, як на іноземця і сказали традиційне: «Что Ви? На украинском не печатаем». В педагогічному інституті теж сказали, що машинки російські.
Ці мої ходіння теж свідчать про те, що українська мова в Донецькій області стала другорядною, приреченою на злиття. Добрі послуги роблять тільки російською мовою.
30 грудня 1971 року дав струм енергоблок Слов’янської ДРЕС на 800000 квт. Був мітинг. І я, як монтажник, був на ньому. Виступали керівники будівництва, партійні керівники, передовики виробництва і жоден не сказав жодного слова українською мовою, ніби це було не на Україні, а десь в Росії. Це теж свідчить про другорядність, нижчість української мови в Донецькій області”.

Тож… А чи потрібне моє риторичне запитання? Готуймося до 20-ї річниці незалежності!