Африка, хай їй… Частина 4

Що б це означало?
Що б це означало?

Закінчення. Попередні публікації: частина 1, частина 2, частина 3.

Минула половина нашого перебування тут. Військова база посеред степу між морем і горами була нашим помешканням вже понад місяць. Лишилось десь стільки ж часу провести тут: на Батьківщині Зінедіна Зідана, у цій країні фініків та супутникових антен — потім додому. Хоча гіпотетично полетіти додому ми могли і раніше, бо самі своєю роботою наражалися на це. Річ у тому, що наша група за три тижні встигла зробити все те, що ми мали б робити протягом 6-7 тижнів. В результаті перед нами постала найскладніша задача — імітувати бурхливу діяльність, демонструвати, що ми дуже зайняті, і що роботи в нас до греця. Аби тільки нас завчасно додому не відправили. Тому останні пару тижнів ми фактично перебирали те, що вже було зібрано раніше.

Разом з тим, роботи значно додалося, коли почали установки нарешті запускати. І одночасно дуже стали дратувати деякі, якщо їх так можна назвати, робітники. Про кількох арабів мова йде. Коли було потрібне, їх завжди важко було знайти. Зараз же, коли ми розпочали тестування установок, ото воно стоїть таке серйозне, заглядає усюди, під ногами крутиться, пальцем по якійсь трубі проведе, краплю керосину, не приведи Господи, знайде, показує нам такий, каже:

— Проблем!

— Та бачимо, бачимо. Самі знаємо, зробимо все, — відповідаємо.

Його ця відповідь тимчасово задовольняє, він знову продовжує крутитися під ногами і заважати нам, знаходить іншу краплю:

— Проблем!

— Та як же ти нас вже задовбав. Йшов би ти звідси.

Але ж він нас не розуміє, тому, припускаю, він переконаний, що ми дякуємо йому за цінну допомогу. І він продовжує свої пошуки далі. Хоча, деякі з арабів, хоч вигляду і не подають, досить задовільно нас навчились розуміти. Принаймні досконало вивчити нашу лайку вони мали чимало нагод. Тому все ж таки ми не надто намагаємось у їхній присутності казати все, що про окремих з них думаємо.

Отже, наш африканський друг продовжує своє паломництво навколо установки, час від часу знаходить краплини керосину, зловтішно запитує нас, чи немає в нас проблем, а іноді навіть воліє виступити у ролі втілення Здорового Глузду. Скажімо, розібрали ми клапан аби прокладку замінити. Принесли запасні, але вони виявились завеликими. І тут наш алжирський Капітан Очевидність показує пальцем на прокладку і з серйозним поглядом каже:

— Вері біг. Іт’с пролем.

— Дякую тобі, спостережливий наш друже, що б ми без тебе робили, гадки не маємо, — відповідаємо. Втім, сарказму він не вловив, бо не зрозумів ані слова.

***

Майструємо бесідку
Майструємо бесідку

Паралельно з основною роботою ми робимо бесідку. Навіс.

Наших груп сюди літало чимало. І майже кожна лишала біля готелю по собі той чи інший слід. Не в тому плані, що наслідили, і додому полетіли, ні. Але, наприклад, одні зробили, не знаю як правильно вона зветься, фігню, об яку ноги перед дверима  витирати; інші зварили стійки, натягли проволоку — і от вам є де одяг після прання сушити; хтось зробив у дворі невеличкий цементний майданчик, розміром 4х4 метри, де поставили стільці і стіл.

Ми вирішили перевершити усіх. Бо оскільки є однією з останніх груп, треба поставити жирну крапку, постановив колектив. Тож саме над тією площадкою почали робити навіс.

Мені не пощастило перед вечерею в коридорі зіткнутися із Суворим Начальником, тому своє, як він його назвав, технічне завдання на проектування і, відповідно, конструкторська частина роботи у польових умовах дісталася мені. Цінних порад від групи було багато, нецінних ще більше, в результаті металоконструкція, коли її змонтували, виглядала воістину монументальною. Нормальна така жирна крапка.

жителі Орану
жителі Орану
Сучасні краєвиди
Сучасні краєвиди

***

Вже шостий тиждень серед арабів, а ніяк не звикну, як вони поміж собою спілкуються. Наприклад, не згадаю випадку, щоб два араби йшли (сиділи, їли і т.д.) мовчки. Якщо їх більше ніж один, то вони неодмінно балакають: одночасно і голосно. Дуже голосно. Дуже емоційно. Допомагають собі бурхливими жестами, навіть якщо за кермом. Завжди думав, що не знаючи мови, можна хоч настрій розмови вловити, залежно від інтонацій та емоцій — дзуськи. Принаймні в цьому випадку. Пам’ятаєте «Бриллиантовую руку»? Розмову двох контрабандистів в лікарні, що чекали на «Михаила Светлова»? От приблизно і тут так само. Тут градус спілкування обов’язково високий, здається, ще зовсім трохи, і вони вчепляться в горлянки одне одному своїми алжирськими пазурами. Натомість при цьому може лунати сміх, а якщо їх запитати, про що ж, врешті решт, вони говорять, то виявиться, що, скажімо, один поцікавився як справи у іншого в родині, або як здоров’я тощо.

Центр міста з вікна автобуса
Центр міста з вікна автобуса

***

За сувенірами нас возили на базар. Чи то до базару ми так і не доїхали, чи він і мав так виглядати, не розумію досі. Принаймні зовні звичний нашому оку вигляд ринку він не мав. Ті ж самі крамниці -«гаражі» на перших поверхах будинків у вузьких провулках. Єдина відмінність від побачених раніше магазинів полягала у їх скупченості. Ну і людей там багатсько було, навіть попри те, що будній день.

Картини з піску в сувенірній лавці
Картини з піску в сувенірній лавці

Зате із сувенірами виникли проблеми: магнітиків — зась, а більше особливо і обирати нема з чого. Картини з піску поганої якості, й вибір дуже маленький. Піщані «троянди» з Сахари також мали підозрілий вигляд, припускаю, що транспортування до України вони не пережили б — спіткала б їх трагічна доля руйнації. Тим більше ми мали змогу спостерігати, як у аеропортах обходяться із завантаженням-розвантаженням багажу: зовсім грубо, без любові, я б сказав. Тож сувенірів ми по суті так і не придбали. А на заощаджені гроші докупили пива. Принаймні я зробив саме так.

***

Наш Великий Спеціаліст Fish-man, який прославився вмінням спілкуватися російською мовою із арабами, не припиняв нас радувати цим своїм талантом. Напевно однієї миті він зрозумів, що все якось дуже просто виходить, і вирішив дещо ускладнити задачу, внести додаткову перемінну у складне рівняння порозуміння. Він урізноманітнив свій арсенал жестів неочікуваними та недоречними. Виходило смішно.

Приклад №1. Йдемо ми на роботу, раптом бачимо серед натовпу арабів водія, що возив нас на море.

—  О, бонжур! На море мы на этих выходных едем? — із саркастичною інтонацією запитує Fish-man

— Ееееееее…. — відповідає водій.

— Ну, на море! Море! — уточнює наш Фахівець, руками крутячи невидиме кермо автобуса.

Очима араба, який, ясна річ, окрім «бонжур» ані слова не зрозумів, ця ситуація, мабуть, виглядала забавно.

Приклад №2. Тривалий час ми просили, аби нас відвезли подивитись фортецю Санта-Круз, що розташована на горі в Орані. Але нас відмовлялися везти, мотивуючи це тим, що в автобуса, мовляв, погані гальма, і що на гірській дорозі це небезпечно.

— Фарид, я так понимаю мы опять никуда не поедем! — із такою собі підйобкою в голосі обурювався Fish-man, — я так понимаю все еще тормоза плохие.

В цей самий момент, аби проілюструвати, що він мав на увазі під словом «тормоза», Fish-man чомусь став виконувати характерні рухи тазом і руками, імітуючи щось дуже схоже на статевий акт. Гадаю, що в очах Фаріда, який це міг сприйняти за неприховану погрозу, ця ситуація кумедною й забавною вже не видавалася.

Приклад №3. Під час навчання арабів користуватися нашими установками з Великого Спеціаліста сипали перли, як прищі на лобі підлітка. Ось один з них (перл себто):

Отже стоять араби-учні, араб-перекладач, Fish-man та я — в якості щасливого свідка.

— Коллектор имеет двенадцать форсунок, — показуючи на пальцях сім, своїми досвідом і знаннями ділиться Fish-man.

Поки перекладач намагається перезавантажити свій мозок та якось пов’язати між собою інформацію, що надходить від очей та вух, Спеціаліст щиро обурюється:

— Обана! Вы что, в первый раз слышите, что у коллектора двенадцать форсунок?! — все ще зігнувши на пальцях сім, дивується він — как же вы с такими познаниями работать собираетесь?

— Ну они и тупые, — скаржився цей Задорнов пізніше нам, — им объясняешь-объясняешь, а они все равно ни черта не понимают.

Епілог

Дорога додому мало відрізнялася від тієї, якою ми добиралися в Африку. Все те саме, тільки напрямок інший. Ну, і ще на додачу в салоні Іл-76 чомусь смерділо коров’яком. Але то пусте, оскільки ми так спрагло хотіли додому, що подібні дрібниці не могли зіпсувати настрій.

Ну ось, власне, і все. Цікаве було відрядження. Непогано було б повторити якось. Ну, то таке.

Африка, хай їй… Частина 3

Вулицями Орану
Вулицями Орану

Продовження. Частина 1.Частина 2.

Місто, пляжі і дозвілля
04.05.13

Оран є старовинним і великим містом на узбережжі Середземного моря. Населення складають близько 2,5 млн. арабів і пара-трійка європеоїдів. Тому наша присутність у центрі міста, напевне, не на жарт різала очі мешканцям Орану. Тобто звісно ніякої агресії в наш бік не було, на нас окрім декількох дітей навіть пальцями не показували. Але знову із підсвідомості вилізла фобія бути нацменшиною у середовищі арабів-мусульман. Втім, не забігатиму вперед, і про все по порядку.

Строкаті балкони
Строкаті балкони

У зв’язку із складною ситуацією у країні очікувати на повноцінну екскурсію нам не доводилося. Фактично, переважно усе що ми побачили, ми бачили із вікон автобусу, який доволі довго возив нас Ораном. Спасибі, що бодай так вивезли покататись. Тим більше я б сам не наважився гуляти там по вулицях наодинці. Хоча місто, принаймні в центрі, виглядало дуже цивілізованим. Правда, не без тієї гри контрастів і мішанини, про які я згадував ще раніше. Від французів алжирцям дісталася непогана культурна спадщина, яку, схоже, тут цінують вельми умовно. Отже знову та сама картина розвішаної білизни на фасадах красивої архітектури будівель. Та й взагалі багато споруд мали доволі занехаяний вигляд. Вузькі вулички. Багато людей, які нікуди не поспішають. На дорогах нові авто і старі розвалюхи, сучасний трамвай, до якого нам ще років 20 розвиватися. Старі квартали. Подекуди бруківка. Що кидалося в очі, так це відсутність окремих будівель кафе, крамниць, торговельних центрів тощо. Всі ці заклади були розташовані на перших поверхах будинків. При чому ледь не всі з них виглядали майже однаково, так ніби раніше на їм місці були гаражі.

Типові міські краєвиди
Типові міські краєвиди

Загалом місто склало враження однієї суцільної недобудови. І навіть не тому, що багато є різного будівництва (хоча і його теж достатньо), справа в тому, що ледь не кожен другий жилий дім має незавершений вигляд. Скажімо, от стоїть багатоповерхівка, на 3-4 поверхи, усі з яких заселені. Але даху в неї немає. Тобто споруда закінчується черговим недобудованим поверхом. А якщо точніше, поверх закінчується стелею, з якої вгору стирчить арматура. Отже в будь-який момент можна збільшити житлову площу. Що, як нам пояснили, місцеві і роблять час від часу. Наприклад, живе в домі родина. Дітей одружили, жити молодим немає де. От і починають молодята над головами батьків «гніздуватись» – у будь якому випадку краще, ніж на шиї. Крім того повертати кредит на житло можна не поспішати – будинок же недобудований. Але загальний дизайн міста від цього псується не на жарт. Втім, тут це нікого особливо не хвилює. «Ага, – думаю, – вам би наших опадів сюди. Подивився б я, як вас без дахів заливало б». Щоправда, їм тут напевно навіть в радість, коли їх заливає. Африка ж. Це вам не жарти.

Депресивні райончики
Депресивні райончики
Кози на смітнику
Кози на смітнику

Жартів також не знайшлося взагалі, коли ми проїздили повз один район (чи то було передмістя?) Орану. Не район, а один великий смітник. Не будинки, а сараї сараями. В наших селах курники і сажі виглядають комфортабельнішими. Замість безпритульних собак у горі сміття на узбіччі дороги копирсались зі скляними очима кілька кіз. Чи цапів. Не думаю, що це дуже принципово. Крім того скоріш за все про каналізацію тут взагалі не чули. Натомість вочевидь чули про супутникове телебачення. Тарілки були майже на кожному будинку, перепрошую, курнику. Ну і звісно ж білизна розвішана усюди, куди ж без неї. От такий от веселий райончик (чи передмістя?).

05.05.13

Великдень тут чомусь ніхто не святкував. І нам довелося виходити на роботу. Хотіли організувати свято собі самі, але тут навіть яйця фарбувати не було чим, не говорячи вже про те, щоб розговітися свяченою крашанкою чи водичкою. Замовляли в Фаріда цибулиння – каже, що не сезон на стару цибулю, є тільки молода, і продається вона без лушпин. Поросили принаймні буряку дістати – він дістав. Але потім з’ясувалося, що ніхто з нас не знав, як правильно буряком фарбувати. Тому в результаті розговілися простими вареними яйцями і салом, ще з запорізьких запасів. Гадаю, не варто і пояснювати, що замовляти в Фаріда сала ми навіть не намагались. Бува ще образиться. І все рівно ж не дістане.

Зате починаючи з Великодня прийшла нарешті спека (як потім з’ясувалося, мінлива, та хоч щось). Ми всі раділи, казали: «Африка, ну нарешті почалася Африка», але відверто кажучи в цей самий час в Запоріжжі панувала така сама Африка. І ніхто там чомусь цьому факту не радів.

11.05.13

З моря ми приїхали, як варені раки. Бо, по-перше, були червоними, а по-друге, відчували себе так само, як, напевно, почуваються раки у каструлі із окропом. І що характерно, ми знали, що все скінчиться саме так. Проінформований – значить озброєний, ага. Дуже нам це допомогло (читати із сарказмом в голосі).

Пляжний відпочинок
Пляжний відпочинок

Покупатись у Середземному морі нас повезли на офіцерський пляж, закритий для простих смертних. Бо, як і в місті, перебувати на цивільному пляжу для нас могло бути небезпечно. Натомість на офіцерському пляжі, схоже, загрозу становили для відвідувачів саме ми. Бо інакше як пояснити той факт, що невдовзі після того, як ми розклалися на піску, найближчі до нас араби зібрали парасольки, дітей, дружин та інші лахи і перебралися подалі? Припускаю, що причин існувало декілька. Наприклад, те що ми були єдиними, хто був у плавках. Решта чоловіків купалася в шортах, жінки, вдягнені у свої ряси, або взагалі не купалися, або просто мочили ноги. Тож наші тісні, за місцевими мірками, плавки, мабуть, просто не в’язалися із тисячолітньою мусульманською традицією купань у Середземному морі. Отже від гріха подалі чоловіки поспішили забрати своїх жінок на таку відстань, з якої не можливо було б роздивитися окремі частини тіл отої галасливої групи мужчин слов’янської зовнішності.

Другою причиною, іншим прикладом нашого морального занепаду і відповідного негативного впливу на арабську спільноту, стало те, що ми пили на пляжі пиво. Щоправда, потім ми загорнули банки у серветки і пили так, щоб не було видно, що саме ми п’ємо. І порожню тару також ховали. Адже дратувати мусульман – погана прикмета. Крім того до нас підійшов один араб і непоганою російською мовою пояснив, що в них не прийнято демонстративно розпивати алкоголь на пляжі, і попросив сховати порожні банки, а саме пиво пити так, щоб ніхто не бачив. Нам стало соромно, ми відповіли: «Окей, ноу проблем». Здивований араб пішов геть. Мабуть, він чекав, що ми почнемо відстоювати своє конституційне право на алкоголізм у громадських місцях за кордоном, мабуть, до нас так робили усі російськомовні групи, але ми погодились зі справедливістю зауваження, чим не на жарт приголомшили араба.

Ну а власне сам пляж справив подвійне враження. З одного боку мені, який на море їздить раз на десятиріччя, сподобалось. Та й як не крути, покупатись у Середземному морі куди епічніше, ніж, на приклад, в Кирилівці. Але разом з тим пляж був брудним… Могло бути й гірше, разом з тим різного сміття у піску лежало достатньо. Й у самій воді плавали порожня баклажка з коли та пачка від мальборо. Таке собі помірне свинство, на межі із надмірним свинством. І це ж ніби елітний пляж, офіцерський. Втім, прикро мені стало не за арабів, хоча Алжир спокійно міг би мати гарні курорти. Дивлячись на те неподобство, одразу згадав Україну. Що вже сміятись над алжирцями, як в самих не краще. Той факт, що десь є такі самі свині як і ми, мене чомусь не заспокоїв.

А тим часом палюче сонце припікало, тіні на пляжі фактично не було, парасольки нам ніхто не виділив, і пообгорали ми так, що на наступний день пересувалися як інваліди. Бо найбільше обгоріли ноги, які до того своєї частки сонячної радіації не отримували. В результаті наші задні кінцівки, покриті засмаженою хрумкою скоринкою, не здатні були без болю згинатись. І знали ж, що все буде саме так. Знали ж!

***

На пляж нас везли Ораном. У місті зробили зупинку. Як завжди перекладача не передбачалося культурною програмою в принципі, тож спілкувалися із сек’юріті ми жестами. Причина зупинки теж була пояснена невербально. Супроводжуючий ніби казав нам: «Виходьте хутко з автобусу! І покваптеся, через вас я у вихідний день вийшов на роботу! Тож давайте ворушіться, блідолиці». Ну а нам що – вийшли. Виявляється нам хотіли показати місцеву християнську церкву. Правда, не було зрозуміло з якою метою. Чи то хотіли похвастатись алжирською толерантністю, чи може вирішили, що нам час вже молитись (все ж таки місяць минув, як ми в Алжирі, а в церкві жодного разу не були), чи може просто жадали пригрозити. Мовляв, ось вона, остання християнська церква на Африканському континенті. Ми так і не зрозуміли. Жести супроводжуючого не змогли надати повної картини.

Конструкція церкви нічим зовні не нагадувала церкву. Поки не потрапили в середину, і не здогадались, куди нас ведуть. В холі за столом сидів негр, перепрошую, афро-африканець – вахтер, мабуть. Або сторож. І ще там була жінка: чи то екскурсовод, чи адміністратор, чи священик – хіба їх розбереш, як перекладача немає. Більше прихожан не було. Хоча лавок було достатньо, як і притаманно нормальним католицьким костьолам. Отже напевно інколи люди там бувають, і навіть сидять. Ми зайшли, постояли, подивились – дивитись особливо не було на що – і пішли собі в автобус.

***

Зазвичай перед роботою пара чоловік з нашої групи робили ранкову пробіжку. Бо вдома ти ніколи не бігав і малоймовірно що бігатимеш. Бо це рано вставати треба, спускатися з 8-го поверху, а надворі холодно, дикі собаки бігають, маючи намір вкусити тебе за п’ятки, і шорти в тебе порвані, і люди на тебе як на ідіота дивитимуться, і ще чимало інших тупих відмазок вигадати можеш. А тут за компанію та знічев’я чом би і не побігати. Тим не менш як на ідіотів дивилися і тут. Солдати. Зиркають на нас зі своїм специфічним мусульманським співчуттям у погляді, думають либонь: «Ну добре, нас-то змушують бігати. Армія ж бо. А вам, невірним, чому не спиться о цій благословенній ранковій годині?» І ніби на підтвердження своїх думок вони міцно засинають у своїх вартових вежах, наочно демонструючи нам, що ми втрачаємо.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 2

Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.
Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.

Продовження. Початок тут.

Особливості міжнародної співпраці

Наша робота полягала у шеф-монтажу десятка установок для випробувань окремих деталей моторів: форсунок, колекторів, лопаток тощо. Іншими словами ми мали б керувати діями аборигенів, які мусили б самі монтувати і підключати ці установки. Але шеф-монтажем ми по суті так і не займались. Ми займались монтажем. Різниця полягає лише в тому, то перше — дуже довгий процес. Друге — процес швидкий. Бо легше було щось зробити все самому, ніж змусити арабів.

По-перше, араби виявилися не те щоб лінивими… Важко навіть збагнути у чому причина. Просто їм якось усе пофіг. Усі ті установки, уся та випробувальна станція — усе їм пофіг. Але до цього я ще повернусь нижче.

По-друге, фахівці у них, як і очікувалося, слабенькі. Наприклад, зварник. Про себе він казав, що він «біг професіонал». Але по факту ходив з якимось індиферентним поглядом по цеху, інколи щось кволо зварював, а коли ми його шукали, мав звичку зникати. Втім, таку звичку мали всі араби.

Третя причина була в мовному бар’єрі. Як на будівництві Вавилонської вежі. Теоретично перекладач був. Але як і усі середньостатистичні араби на станції, він мав звичку зникати саме тоді, коли був потрібен. Крім того він був один, нас багато. Та і перекладав так само, як зварник варив. Скажімо, хотіли ми попросити в арабів крейди, задля перевірки герметичності керосинових трубопроводів. Як ми тільки перекладачу не пояснювали… Він ніби зрозумів. Принесли нам пригоршню прального порошку.

Тут необхідно зробити ліричний відступ і згадати одного фахівця із нашої групи. Він був дядько не дурний, свою роботу в принципі знав, але страшенно мене дратував своєю манерою демонструвати який він видатний спеціаліст у всіх галузях. Починаючи від смаження яєчні та риболовлі, і закінчуючи власне калібруванням і експлуатацією установок. Він постійно ходив із розумним виглядом, совав носа куди не просять, і роздавав на всі боки свої, як він вважав, дуже корисні і цінні поради, імітував великого боса, хіба що тільки не поправляв свою невидиму корону. Своєю любов’ю до рибалки він усім нам, а також арабам, пробив у голові величезні дірки (за що отримав кодову назву Fish-man). А ще гучно плямкав під час обіду та просто так, з тільки йому відомих причин, при всіх пальцями виколупував їжу із своїх зубів, ну і ще сотнею тисяч дрібниць він мене дратував. Але згадав я про нього не просто так, а саме в контексті спілкування із аборигенами. Це треба було бачити. Ми, наприклад, під час спілкування із місцевими та пояснення їм плану роботи, використовували прості англійські речення, жести та ледь не малюнки на стінах. Але цей наш товариш такою нісенітницею не займався. Йопта, він Великий Спеціаліст! Він не стане примітивно пояснювати складні речі! Просто шедевральна картина виходила. Стоїть він. Біля нього стоять пара арабів. Араби знають арабську і французьку. Він знає російську.

Він: «Значит так. Эту работу надо выполнить до конца смены».

Вони мовчать.

Він (повільніше і голосніше): «До конца смены. Нужно эту работу закончить. Вы меня понимаете или нет?»

Вони мовчать.

Він (гучно): «Мы же иначе установку не запустим! У коллектора два контура. (Повільніше і показуючи на пальцях «2») Два контура»

Вони щось кажуть французькою.

Він, повністю переконаний, що його зрозуміли, йде з розумним виглядом до нас, далі роздаючи свої цінні поради.

Ось як треба.

Не обов’язково вчити мови, виявляється. Задля того, аби тебе зрозуміли, достатньо пару разів повторити свої слова повільніше.

Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка
Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка

***

А от і обіцяний приклад алжирського пофігізму. На базі тривало будівництво нової злітної смуги: був викопаний котлован метрів так 40-50 завширшки, глибиною метри півтора, і довжиною кількасот метрів. Немаленька така яма. Відповідно і техніки там було достатньо: екскаватори, катки і т.д. І все б нічого. Та якось стався дощ. За місцевими мірками, так взагалі злива. Котлован залило водою по вінця. Наступним ранком ми ходили дивитись навіть на нього: на вигляд — плесо під ранковим сонячним промінням; по суті — калюжа. А посеред цієї калюжі стояла уся напівзатоплена техніка, на півтора метри залита водою. І ніхто з арабів навіть не поворушився, аби завчасно вивезти машини з котловану. Власне, не тільки завчасно, взагалі здається нікого не хвилювало те, що техніка затоплена. Хоча, можливо, в Африці вода настільки незвична, що такий раптовий ставок арабам тільки за щастя, звідки мені знати.

Креслення в пташиних відмітках
Креслення в пташиних відмітках

Або от ще випадок. У цеху, в якому ми працювали, стояли згадувані мною вище установки. В них в якості робочої рідини використовувався керосин 9-го класу чистоти. Говорячи простою мовою, це дуже чистий керосин. І взагалі вимоги до чистоти у приміщеннях були жорсткими, аби результати випробувань були коректними, а деталі, що випробувались, не псувалися. Все це арабським начальникам наші фахівці пояснили. Арабські керманичі цю інформацію донесли до підлеглих — ті ходили по цеху в чистих білих халатах. А от пояснити важливість дотримання чистоти птахам місцеві не змогли. Тому горобці і голуби вільно літали посеред будівлі, гніздувались, створювали свої пташині родини, народжувались, вчилися робити перші свої польоти, і срали. На підлогу, на установки, на розкладені креслення, на нас. Наш Суворий Начальник намагався вкласти трохи розуму в гарячі африканські голови щодо шляхів подолання проблеми. «Замажте дірки у даху і стінах, повставляйте шибки у вікна [недрукована лексика]», — марно радив він. «Добре», — відповідали вони. І на цьому зазвичай все закінчувалось.

01.05.13

Першого травня у нашому готелі вимкнули опалення. Відверто кажучи, опалення таке собі — батареї ледь теплі. Але сам факт наявності в Африці у квітні місяці опалення став черговим цвяхом у кришку труни стереотипів. Взагалі, зв’язуючись із рідними на Батьківщині, з’ясували, що вдома значно тепліше у цій порі виявилось, ніж тут. Якщо першого травня у Запоріжжі було близько 30 градусів, то тут, поблизу Орану, не більше 20. А ще холодний вітер. При чому вітер майже завжди. І вночі холодно. І батареї у квітні теплі.

В принципі, цьому можна знайти пояснення. Ми жили в окремому готельчику, на військовій базі, де все автономно: хочуть — вимикають опалення, хочуть — вмикають. А якщо врахувати, що найкращий бензин у перерахунку на наші гроші 1,5 грн., дизельне пальне 0,8 грн., то стає зрозуміло, що заощаджувати на нафтопродуктах їм не обов’язково.

***

На базі був один араб на ймення Фарід. Він був тут на зразок наших завгоспів. Не знаю, як в арабів називається завгосп, тим більше у військових, тому ми його звали просто Фарідом. Точніше, Фарідом. Без «просто». Звання в нього було еквівалентним нашому прапорщику, що й не дивно — кому ж як не прапору бути завгоспом? Розмовляв із нами він через слово англійською, через слово російською, через слово французькою. Але ми розуміли. Зазвичай під час нашого сніданку чи обіду у їдальні, він заходив до нас і запитував, що нам треба для повного щастя. Як правило для повного щастя декому з нас потрібні були сигарети, декому пиво, декому сланці, декому щире кохання. Фарід як добропорядний завгосп нам все те діставав. Ну, окрім щирого кохання, як ви розумієте. І за гроші переважно.

"Завгосп" Фарід
"Завгосп" Фарід

А одного разу він навіть проявив ініціативу і приніс нам дрожі. Безкоштовно.

— Нащо? Ми ж не замовляли, — здивувалися ми.

— Водка! Водка! — радісно пояснив Фарід.

І тут до нас дійшло: наші попередні групи, як власне і ми, усі запаси міцних алкогольних напоїв спустошували в перші ж дні на чужині (оскільки в літаку можна провозити було тільки літру). І ймовірно замовляли одразу після цього в Фаріда дрожі задля бражки. А ми прилетіли із Суворим Начальником, який не заохочував алкоголізм у відрядженні. Тому нічого такого не просили. Але Фарід був гарним завгоспом. Він чи то інтуїтивно відчув нашу тугу, чи просто за звичкою приніс нам цей стратегічний вантаж. Подумав мабуть, що от диваки які, вже третій тиждень пішов, а вони ще не просили дрожів.

— Пфф. Дрожі він приніс. Самогону нам ще тут тільки не вистачало, — сказав після того, як Фарід пішов, наш Суворий Начальник.

— Так, ви праві, самогону дуже не вистачає, — сумно погодився один з нас.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 1

"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"
"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"

Чарівним чином обставини склались так, що випала мені можливість на два місяці злітати у відрядження до Алжиру. Близько десяти спеціалістів, зокрема і мою персону, «Мотор Січ» послав на шеф-монтаж нестандартного обладнання до Африки. Оскільки пам’ять – то штука коротка, вирішив деякі свої враження від поїздки у такому собі режимі прямого ефіру занотовувати. Скажімо, зараз я про ті самі речі написав би вже дещо інакше. Але на момент написання все було саме так. Тож досить вступних слів. Отже.

Перші враження
17.04.13

Відчувати себе нацменшиною спочатку було дуже незвично. І навіть трохи страшно. Ідеш собі по вулицях, а навколо повно бородатих арабів – у своєму національному вбранні, як воно правильно зветься не знаю, але наші люди це називають простирадлом. Алжир зустрів нас непоганим аеропортом, сонячною погодою, озброєними сек’юриті, довгою дорогою до готелю (так що ми подумали, що їдемо взагалі в інше місто), ну і безумовно тими краєвидами, які ми спостерігали із вікон автобусу. Красиві новобудови, гори сміття, гарна автомагістраль з аеропорту, розвішана на просушку на дахах будинків білизна, бараки та сараї, у великій кількості супутникові антени на тих же будинках, отари баранів, корови, напівзавалена сміттям річка, мечеті, пальми, сосни й араби, араби, араби, багато арабів. І все це перемішано. Намішано-перемішано так, що ти просто не встигаєш усвідомлювати увесь цей калейдоскоп. Дуже непоганий готельчик, комфортні номери і смачна вечеря. Але варто вийти з будівлі та пройти 10 метрів, як натикаєшся на пустир із якимись чи то руїнами, чи то просто смітником. Ми усього-лише вийшли знайти крамницю, де було б пиво, натомість ледь не знайшли пригод на свої м’які місця. Араби, араби, араби. Багато арабів. Усі гучно розмовляють своєю химерною мовою, і ти не розумієш, чи то вони просто ведуть світські бесіди, чи закликають Аллаха благословити їх на священну війну проти невірних, якими є ми зі своїми українськими пиками. Навколо бородаті араби у своїх простирадлах, і в кожному другому з них мені здавався потенційний терорист. А в їхніх очах, напевно, ми виглядали як нові окупанти-колонізатори, які прийшли збирати данину, не менше. І ми раптом зрозуміли, що не дуже-то ми хочемо того пива. Що ми, пива не пили ніколи? Обійдемось. Для першого дня на чужині достатньо вражень буде і без кровопролиття або міжнародного конфлікту, вирішили ми.

"Летюча електричка" Іл-76
"Летюча електричка" Іл-76
Вдало приземлились!
Вдало приземлились!

18.04.13

На місце призначення – військову базу поблизу міста Оран – ми добиралися трьома авіа перельотами. Дніпропетровськ – Стамбул, Стамбул – Алжир, Алжир – Оран. Якщо про перші два перельоти нічого особливого сказати нема, то третій заслуговує на окреме згадування. Причина проста – це були тутешні алжирські авіалінії. Іл-76. Такий собі повітряний трамвайчик. На своєму маршруті він мав кілька зупинок, частина людей виходила, частина заходила. Навіть не знав, що таке практикується.

Одним словом незабутній політ. Оце я розумію авіація. Які там вимкнені мобільні телефони, які там паски безпеки, які к бісам незашторені ілюмінатори! Наскільки я розумію, від початку це був транспортний (або десантний) літак, перероблений (не надто старанно судячи з усього) під пасажирський. Чотири довжелезні лавки протягом усього салону вздовж фюзеляжу. Тобто сидиш ти під час польоту фактично боком, як у вагонах метро. Ніяких пасків безпеки не передбачено. Ще чого! Ілюмінаторів штуки чотири на увесь салон, тож летіли у напівтемряві. Звукоізоляція? Не чули тут про таку. Хоча ні, брешу, подекуди звукоізоляційними матами фюзеляж з середини був викладений, але вуха від ревіння двигунів (здається, наших, «моторівських») закладало все рівно. Здоровенною відкидною рампою у хвості літака заходили пасажири, хоча при бажанні могла б заїхати вантажівка. Але справжньою родзинкою дизайнерської та конструкторської ідеї в цьому літаку став другий поверх у салоні. Такі собі ще дві додаткові лавки під стелею, підвішені на кронштейнах, ближче до неба так би мовити. Контингент набився в літак відповідний. Типу як в нас дачники в приміських електричках. Хіба що худоби з собою не везли. В тій ситуації нас вже не здивували б навіть стоячі пасажири, але якось обійшлося. Коли літак відірвався від землі, усі пасажири на усіх шести лавках (включно із тими, що на «другому поверсі») за інерцією посунулися в напрямку хвоста. Нам було весело. Араби були спокійні, як двері.

Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові
Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові

Перші дні на базі

У душовій кімнаті знайшов якусь незвичну і на вигляд страшну, але, на щастя, напівмертву істоту – сантиметрів десяти завдовжки, схожу на сороконіжку, Не сподобалась вона мені. А десь через півгодини у тій самій душовій був мною помічений і мною ж таки жорстоко замордований величезний тарган. Не душ, а зоопарк якийсь. Хоча з іншого боку це навіть добре. Хоч якась екзотика, якась місцева фауна, бодай якийсь екстрим. Думали ми, що приїдемо в Африку, і побачимо її такою, якою уявляли ще зі школи. Ага, одразу. Ні тобі левів, ні тобі скорпіонів, ні тобі баобабів, ні крокодилів, ні навіть пустелі. Так нехай принаймні великі таргани будуть. І оті страшні істоти із безліччю лап. Як сказав один мій друг з цього приводу «Третій світ, що з нього узяти – не спроможні навіть відповідати нашим примітивним стереотипним уявленням про Африку!»

А ще тут до біса лелек. На кожному дереві, на кожному даху, усюди. Якщо довго стояти і милуватися краєвидами, лелеки сплітають гнізда на твоїй голові… А якщо стояти ще довше, тебе загризуть равлики, яких тут ще більше ніж лелек, і які, за свідченням аборигенів, жеруть усе підряд.

***

Купили ми місцеві телефонні картки, щоб додому дешевше телефонувати можна було. І все б нічого, але повадився мені надзвонювати один хрін. Ймовірно мобільний оператор. Від чого не легше, щоправда. Настирливий паразит. Якщо слухавку підняти, він щось там французькою белькотить, що нічорта не зрозуміти. Я йому кажу: «Ай ем фром Юкрейн. Ай донт андестенд! Донт кол мі». Але він поки не виговориться, не стулить пельку. Тому слухавку я кладу. Втім його це не зупиняє, і десь до пів на дванадцятої вечора він систематично телефонує. Вочевидь в цей час його робочий день закінчується, понаднормових йому не дають, отже аж до наступного ранку він свої дзвінки припиняє. Потім він трохи попустився, і дзвонив лише раз на день. Я не піднімав, але вже не відчував себе на чужині самотнім. Адже бодай хтось мені час від часу телефонував.

***

Араби на базі виявилися напрочуд привітними. Посміхаються, кажуть: «Бонжур! Сова?». А ти їм такий у відповідь: «Бонжур! Треб’єн!». І всі щасливі, і всі задоволені. Але про всяк випадок натільні хрестики ми не надто демонстрували. Ніколи не знаєш, що у голові у правовірного відбувається, коли він бачить хрестик. А нам тут ще два місяці жити.

***

База ця дуже велика. Хоча, не так багато я військових баз бачив, порівнювати нема з чим. Огороджена парканом із колючим дротом, будки для вартових вздовж паркану. В будках цих нами були помічені вартові під час міцного денного сну. Злітна слуга, кілька навчальних ескадрилій, ангари,  цвинтар літаків, казарми, адміністративні будівлі, випробувальна станція наших двигунів, пара цехів, готель, в якому мешкали ми, здорова отара баранів і степ. Переважно степ, решта з мною перерахованого губилася на фоні степу. Патрулюють базу теж військові і ще якась дивна жандармерія. Остання взагалі на вертольотах та авто. Із жандармерією наші стосунки склались краще – вони дозволили нам пофоткатись біля гелікоптеру. А от військовий патруль не дозволив нам одного разу подивитись на стадо баранів. Стоїть такий араб-патрульний, гладить ствол свого калашнікова, і знай тільки повторює: «Інтердір! Інтердір!». Майже як у Подерев’янського: «По руськи ніх**я не понімають». Ми не зовсім зрозуміли тлумачення цього слова, «інтердір», але натяк із автоматом був дуже переконливим. Отже на стадо ми не подивились. Ми пішли іншою дорогою і вийшли на аеродром, із усією відповідною військовою технікою тощо. Тож патрульний араб вчинив мудро, не давши нам поглянути на справжню стратегічну цінність бази. Я завжди казав, що головне правильно розставити пріоритети.

Далі буде…

Хай буде шоу! (звіт)

Хай буде шоу!Шматками серце рветься,
Грим від сльози зітреться…
Та всміхаюсь я знову.

Це рядки з пісні “Хай буде шоу!” (“Show must go on” by Queen), яку Україна почула у виконанні Станіслава Котляра в одному з випусків програми “Х-Фактор”. Виступ Стаса вразив не лише суддів, а й усіх глядачів по обидва боки екрану. Та тоді ще ніхто не знав, що насправді ці слова означають для молодого чоловіка…

Стас має вроджений порок серця. За свої 28 років він переніс уже кілька операцій, та наразі серце вже вичерпує свої резерви, отже прийшов час, коли життєво необхідна трансплантація.

Музиканти Запоріжжя вирішили підтримати талановитого і просто хорошого чоловіка і принаймні трохи допомогти зі збором коштів на операцію. Отже 28 грудня 2012 року в арт-клубі “7 Док” відбувся благодійний концерт за участі “Nasluhu”, Pat Seventhproof, “Крапки”, Юрія Кулініча, Андрія Толстікова (Своєрідне Коло) і кавер-бенду Романа Шудренка “Зефір”.

Хочеться подякувати всім, хто був причетний до цього заходу: артистам, які ділились своєю творчістю, доброзичливій публіці, колективу арт-клубу, людям, які допомогли з перевезенням інструментів і апаратури.

Для Стаса ми зібрали 1435 грн. Ясна річ, це лише мала частка від загальної необхідної суми. Але небайдужі люди по всій Україні влаштовують подібні акції, тож ми впевнені, незабаром грошей на операцію цілком вистачатиме.

Та навіть не це головне! Сподіваємось, Стас відчує настрій, створений музикантами і глядачами! Кажуть, коли кілька людей від щирого серця бажають одного й того ж, їхні думки набувають більшої сили. Позавчора, Стасе, ми всі бажали тобі міцного здоров’я з новим серцем, а також любові і натхнення! Бо ти і твоя творчість справді перетворюють світ на краще. Отже, хай буде з тобою сила і show must go on!

Трохи фото від Юри Жука

Чарівні, сонячні, ліричні, романтичні Сергій Жаровський і Анна Денисова (Nasluhu) відкрили вечір.

Анна Денисова
Анна Денисова
Nasluhu
Nasluhu
Сергій Жаровський
Сергій Жаровський

Артист, чиї пісні можна слухати, заплющивши очі і пірнувши у свої думки та відчуття. Меланхолійний, відвертий Pat Seventhproof.

Pat Seventhproof
Pat Seventhproof

Драйвові, веселі та, як завжди, несподівані — гурт “Крапка”! З невеличкими дотепними екскурсами в історію, етнографію та міфологію.

Крапка
Крапка
Дмитро Чугаєвський
Дмитро Чугаєвський
Тарас Василенко
Тарас Василенко
Тарас Білка
Тарас Білка

Ліричний, пронизливий у творчості Юрій Кулініч та його абсолютно душевний гурт.

Юрій Кулініч і Катя Вінні
Юрій Кулініч і Катя Вінні
гурт Юрія Кулініча
гурт Юрія Кулініча

Михайло Погорнєв
Михайло Погорнєв

Якоїсь миті зі сцени зник Юра і гурт перетворився на “Своєрідне Коло” уже з Андрієм Толстіковим!

Олександр Заблоцький і Андрій Толстіков
Олександр Заблоцький і Андрій Толстіков
Одне з небагатьох фото, де видно барабанщика — Олександра Сергієнка
Одне з небагатьох фото, де видно барабанщика — Олександра Сергієнка

І насамкінець — порція драйву від кавер-бенду Романа Шудренка, гурту “Зефір”.

Роман Шудренко
Роман Шудренко
Зефір
Зефір

І публіка, без якої не зміг би відбутись концерт!

P.S. Для тих, хто хотів би допомогти Стасу Котляру.

Реквізити ПриватБанку:
– отримувач – ПриватБанк;
– найменування банку – ПриватБанк;
– номер рахунку – 2924 4825 509 100;
– МФО – 305 299;
– ОКПО – 1436 0570.

Номер карти ПриватБанку для поповнення через термінал самообслуговування (без комісії):
– 5211 5373 1906 8420.

WebMoney:
– номер гаманця в гривнях – U320289577274;
– номер гаманця в рублях – R277395631360;
– номер гаманця в доларах США – Z145159442204.

Моя Барселона. Нариси

Краєвид з гори Тібідабо
Краєвид з гори Тібідабо

Коли вже йшла посадка на літак в аеропорту Жирони, я стояла у черзі і намагалась запам’ятати рожеві гори, осяяні вечірнім сонцем. Це був неймовірний краєвид. Попри заборону фотографувати, дехто все ж таки це робив на свої “дзеркалки”, поки не бачили працівники аеропорту, я ж навіть не смикалась з нашою “мильницею” — все одно не взяла б! Та ці гори і досі в мене перед очима… Отак чотири з половиною дні в Барселоні для мене злились в одне яскраве враження від сутінкових рожевих гір.
Чесно намагалась написати звіт “по гарячих слідах”, але всі слова, як і всі мої фото, — лише тьмяні спроби відтворити чудо, яким мені здалася Барселона. Напевно, я поганий турист. Не намагаюсь встигнути скрізь, де тільки можливо, у відведений мені час. Не конспектую сумлінно всі назви, дати, імена. Не продумую детально свої маршрути. Всього цього ви не знайдете тут, у моїх скромних спогадах. Лише кілька віршованих рядків. Це те, що не давало мені спокою з перших годин знайомства з містом. З нічного прибуття на автовокзал Барселона Норд, з пішої прогулянки до найближчої зупинки потрібного нам автобусу, з пізньої вечері у якійсь місцевій забігайлівці, де нас нагодували, мабуть, найкраще за всі 4 дні… І пізніше, гуляючи вулицями, парками, вечірніми пляжами, захоплюючись абстрактними скульптурами і незбагненними конструкціями, архітектурою, краєвидами, я не могла позбавитися відчуття, що це місто без перебільшення полонило моє серце. А ім’я Антоні Ґауді стало для мене в один ряд з іменем, скажімо, Джона Леннона. Ну, і звісно ж, пісня у виконанні Мерк’юрі та Кабальє тепер для мене набула особливого значення.
Отже, не претендуючи на об’єктивність (про яку не йдеться, коли закохуєшся, а я — саме так! — віднині закохана у Барселону), викладаю кілька фото і кілька рядків. Може, ще побачимось, Барселоно?

Лежачи на лавочці в парку Diagonal Mar
Лежачи на лавочці в парку Diagonal Mar
Морські хвилі
Морські хвилі

Барви

Вечір схилився до пагорбів спраглих — рожевих.
Ніжно тремтить, і цілує, і пестить — бузково.
Маки червоні — на білому тлі — королева!
Губи пошерхлі та очі вологі. Раптово —
Глянеш — мов постріл! І знов скаламутило душу.
Чорним — потріскалось щастя безбарвно-химерне.
Мушу — за коло, за обрій, та тільки не зрушу.
Сіра сірома… І смуток ледь сивий, непевний.
Барвами, барвами сповни, дай вволю напитись
Тиші п’янкої, твого соковитого світла.
Щоби злетіти — на вдих! А на видих — розбитись
І у тобі розчинитись — гарячим, розквітлим.

27.07.2012

Лінії

Губились у часі, в його незбагненних тунелях,
Лишали у всесвіті ледве помітні сліди,
І десь перетнулися простори і паралелі —
Химерно і криво, мов лінії Ґауді.
Злилися у примі розділені доти октави —
Такий несподіваний, трохи сумний унісон.
Поранені вістрями веретена Калатрави,
Бентежно пірнули у зачарований сон.
Хапаєм повітря, якого завжди бракувало,
Судомно, мов риби, що раптом стрибнули з води.
Чи стрітимось ще на перетині діагоналей,
Чи пройдемо знову стежинами Ґауді?

28.07.2012

У парку Гуеля
У парку Гуеля

Тіні

Сховаємо літо в глибинах споминів,
Повернем на звичні свої круги.
Мінливе майбутнє безладним гомоном
Уллється в обвуглені береги.
Напевно, так треба. До гнізд вертаються
Закохані в небо, в політ птахи.
Навколо Любові все обертається,
Спіраллю закручуються шляхи.
Життя — не складна, по суті, мозаїка:
В нім чорне і біле, в нім день і ніч.
Ми ж — тіні відтінків в рядках прозаїка,
Життям відкинуті до узбіч.

28.07.2012

Донецьк. Краса у місті шахтарів

Думка з’їздити до Донецьку, як і більшість вдалих ідей, виникла спонтанно: Донецьк випадково потрапив до віконця гугл-мапи, хоча місто для чергової мандрівки планувала шукати по Запорізькій області. І, подумавши, а чому ні, та керуючись головним у таких випадках аргументом «мене там ще не було», почала планувати подорож. Реакція знайомих, яким я казала про свої плани, була дуже дивна й приблизно однакова: «А ти не боїшся?». Це ще більше розпалювало бажання власними очима перевірити: чи справді Донецьк — це таке вже небезпечне місце, на зразок «бандитського Петербургу», яким його малюють? Або, може, це сіре непривітне місто, вкрите товстим шаром вугільного пилу з шахт, які стирчать на кожному розі вулиць, як стверджують інші? Або?..

Потяг привіз нас до Донецьку близько шостої ранку. Місто тільки почало прокидатися. Перше, що бачить людина, яка виходить до перону, — це будівля «Паровозного депо станції Юзово». Не вкрите пилюкою, до речі, а навпаки, ретельно побілене та пофарбоване, з такими ж доглянутими паровозами поряд. Зараз тут знаходиться музей історії та розвитку Донецької залізничної дороги. На жаль, ми не познайомилися зі старовинними експонатами ближче, бо цікавість вимагала йти далі — до центру міста. Так ми і зробили — знехтували маршрутками та пішли «власноніж», щоб якомога більше встигнути роздивитися, не вискакуючи на ходу у разі чогось цікавого на узбіччя.

Як і у багатьох інших містах, привокзальний район не відзначався нічим цікавим, окрім, може, двох великих гарнючих церков, побудованих декілька років тому. Ми прямували вулицею Артема, яка тягнеться майже від самого вокзалу (де до неї примикає вулиця Артемівська) крізь усе місто. Чим ближче до центру, тим цікавіше ставало. Місто почало розкривати перед нами свою велич та по-радянськи вражаючу масштабність. Це місто широких проспектів, величезних майданів, гігантських кам’яних шахтарів, довгих палісадників перед домами. Хоча останні вже починають поступово зникати, перетворюючись у місце розташування бутіків, кафе, аптек, тощо.

Таке архітектурне рішення здається типовим для Донецьку. Виглядає це досить гармонічно та привабливо, але… але на цьому місці могли б і далі рости квіти й шуміти дерева, хоч якось покращуючи не бездоганне за своїм складом повітря.

Приємно радувала відсутність сміття. Не кожне місто може похизуватися такою чистотою. Може, це тому, що їхні «сміттєвози» є такими сучасними?

І ось нарешті розпочався мегаполіс, з великими скляними баштами, з багатоповерховими розважальними центрами…

А поряд — будівлі з барельєфним оздобленням радянських часів:

Але особливо серед архітектурних об’єктів можна виділити цю будівлю:

Ні, це не палац культури виграє золотим написом на сонці. Це — податкова адміністрація. Не все золото стікає до державної скарбниці — частина залишилася на фасаді. А чом би й ні? Все ж таки — економічна столиця!

Ліворуч відкрився вид на дещо футуристичний спортивний комплекс «Олімпійський» з пам’ятником Сергію Бубці перед головним входом. Хто не знає, цей тридцятип’ятиразовий рекордсмен світу, шестиразовий чемпіон світу, олімпійський чемпіон зі стрибків з жердиною, є почесним громадянином Донецьку . Таку саму честь — аналогічне звання та пам’ятник за життя — у Донецьку отримала ще одна відома людина, Йосиф Кобзон. Ринат Ахметов, який теж нещодавно став почесним громадянином, чомусь пам’ятника ще не має. А міг би!

На площі біля мерії встановлено копію московської Цар-Гармати, яку Лужков подарував Донецьку у відповідь на подаровану копію пальми Мерцалова. А що то за пальма, яка надихнула на такий широкий жест, розповім трохи нижче.

Мабуть, в усіх наших містах пафосність причепуреної головної вулиці різко контрастує з обшарпаністю дворів, які знаходиш, трішки заглибившись вбік від проспекту. До ремонту внутрішніх будівель, як завжди, не доходять ані руки, ані кошти.

Не думайте, що ми так вже й безцільно прямували містом. Нас вела одна з найголовніших тваринних потреб — ми дико хотіли їсти. Та місце для сніданку було обрано особливе — бістро, що має біля свого входу скульптуру славетної Ліверпульської четвірки, виконану з пластику й пофарбовану під бронзу.

Не буду тут наводити назву того бістро, але скажу, що скульптура сподобалася. І лише скульптура. Ну не до душі мені заклад, в якому треба залишати речі у шафі, та ще й не мати при цьому ключа, бо він залишається в охоронця. І коли з п’яти замовлених страв всі п’ять несмачні… Але, це, зрозуміло, моя особиста думка, яку навряд чи поділяють натовпи студентів, що харчуються там кожного дня.

Дуже сподобалася ще одна будівля, в несподівано-патріотичному стилі:

А ось це — пам’ятник Джону Юзу, англійському промисловцю, якому Донецьк завдячує своїм заснуванням. Пам’ятаєте — станція Юзівка? Тепер зрозуміло, звідки така назва?

Але не треба думати, що в місті, де стоїть пам’ятник засновникові міста, так само відносяться й до інших історичних пам’яток, пов’язаних з ним. Ось це — будинок Юзів:

І дивно не лише те, в якому стані будинок. До нього ще й не можна потрапити. Територію обнесено огорожею, й охороняється вона дуже ретельно. за легендою, там зроблено склади. Судячи з форумів, багато людей взагалі не знають про цю славетну будівлю, а добра частина тих, хто знає, теж не може зрозуміти, чому все саме так. Мабуть, є в того, хто давав дозвіл на такі дії, якісь особливі підстави чинити так. Цікаво, які саме. До речі, й сам пам’ятник було збудовано лише кілька років тому. Здається, що не дуже в пошані є засновник міста. Чим же він завинив?

А ось приклад позитивного скульпторського мистецтва: пацієнт, що одужав, вибігає сходами обласної травматологічної лікарні:

А ось це чудо знаходиться у Донецькому парку кованих фігур:

Ось де дивовижне місце краси, яким можна гуляти годинами, роздивляючись різноманітні пречудові витвори ковальського мистецтва. Лише заради цього парку варто було сісти на потяг та проїхати ніч на шляху до Донецька! Щороку тут проходить міжнародний фестиваль ковальської майстерності. Кращі роботи залишаються у подарунок місту. І, повірте мені, це дійсно шедеври.

Виходячи з парку, ми натрапили на ще одно диво:

Не буду описувати власними словами те, що вже є описаним лаконічною мовою інструкції з використання:

Штуковина справді дуже зручна та корисна, та ще й ідеально чиста. До речі, нашого, українського виробництва. Але не позаздрю я тому, хто не вкладеться в 15 хвилин !

А ось і вона, обіцяна пальма Мерцалова:

Але ніяке фото не може передати всю красу й тендітність цього шедевру, виконаного з однієї рейки лише молотом та зубилом. Цю красу було створено наприкінці ХІХ сторіччя ковалем Олексієм Мерцаловим з помічником Федором Шпариним. Але оригінал стоїть у Санкт-Петербурзі. Автор сучасних копій — коваль Сергій Каспрук. На наш час такі пальми встановлено: дві в Донецьку, та по копії — під водою біля мису Тарханкут у Криму, у Львові, в Москві, в Київі, в Гановері… Будемо сподіватися, що цей символ відродження України як міцної промислової держави дійсно буде встановлено в усіх столицях світу, згідно з наявною ідеєю. Пальма справді неймовірно прекрасна. А коли бачиш, як її коване зі сталі листя ворушиться під сильним вітром, мимоволі тамуєш подих, щоб почути її шурхіт.

Якщо будете гуляти Донецьком, обовязково закінчіть прогулянку трапезою у кафе, що збудоване у вигляді піраміди. Його легко можна знайти у парку, одразу після однієї з двох пальм. Це було неймоврне відчуття релаксації та насолоди смаком. Правду кажуть, що пірамідальна форма має якість особливі езотеричні властивості!

На жаль, в той день ми не встигли більше нічого побачити, бо вже мали поспішати до вокзалу. Але вражень було й так у сто разів більше, ніж ми очікували. Залишається лише чекати на наступну можливість зїздити до цього великого промислового міста, яке приховує стільки чудових речей, які здатні вразити будь-якого естета. На питання друзів: «Ну, як воно?» — ми відповідали: «Ми хочемо пожити в цьому місті». А це для міста найвища міра визнання.

Запоріжжя – Донецьк

Більчище