Я кохаю тебе, Тарасе!

Шева і Доктор Хаус
Шева і Доктор Хаус. Кадр із серіалу.

Хотіла написати щось з нагоди Шевченківських днів. Щось особисте. Про те, ким є Шевченко просто для мене. Для пересічної українки, яка пропускала повз вуха все, що колись розказували у школі, яка не досліджує ретельно творчість поета і художника, якій остогидли урочистості та шароварщина навкого цього імені… Коли я кілька років тому поринула у пісні “Кому вниз” на його вірші, це було прозріння, схоже на землетрус. Це був початок кохання. Яке триває і досі. Коли кохаєш, важко бути об’єктивною. Але, на щастя, є експерти. Такі-от, як, скажімо, Дмитро Горбачов. Його інтерв’ю на тему Тарасової спадщини спричинили в моїй свідомості ще один землетрус. Для мене Шевченко — це бунт. Мій особистий бунт. “Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись”, — це один з лейтмотивів мого життя. До речі, теж відкритий, завдяки музиці. Цього разу авторства мого брата, Андрія Толстікова.

Тож, Тарасе, вітаю! Замутимо щось наступного року тобі на кругленьку дату!

Я кохаю тебе, Тарасе,
без істерики і без пафосу.
Не стелитиму рушниками
і не бризкатиму сльозами,
не ридатиму про Вкраїну,
про спаплюжену “солов’їну”.
Обійдусь без гілляк калинових,
без цитат затертих-заслинених.
Та щоразу, як проти дурощів
повстає в мені хлопчик внутрішній —
бунтівний і зухвалий підліток, —
проти рабства, гниття і підлості,
я тобі, Тарасе, завдячую,
за його непокірну вдачу.
Без істерики і без пафосу,
будь здоровий, друже Тарасе!

©Олександра Сергієнко, 8.03.2013

Емоційно про футбол

Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція
Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція

На другий день після матчу України з Францією у ЖЖ Галини Тельнюк з’явилось таке:

“«Все просто», – сказав мені na3ar:
«У французів є своя мова, свої пісні, свій театр, своя література, своя, ФРАНЦУЗЬКА МОВА! Тому у французів є СВІЙ футбол. А українського футболу не існує. І даремно ото вболівальники пхалися на стадіон. Найкраще було б залишити там усіх українських президентів сам-на-сам з гравцями під дощем! Красиво було б, а головне – чесно. Щоб вони усі, разом з нині діючим, зрозуміли, що їхня країна нещасна і недолуга, як український футбол. Ну не може футболіст грати за українську збірну добре, якщо він слухає Стаса Міхайлова і дивиться 95 квартал. Не може і не буде!».
Від себе додам: шкода, що лише два голи вклепали, я бажала б їм – 10, щонайменше.”

Та ні, пані Галино, не з усім згодна. Он ірландські вболівальники на трибунах співали для своєї команди на останніх хвилинах матчу з Іспанією, коли вже ясно було, що та перемогла. Вони не стануть менше любити свою збірну через цю поразку так само, як не забудуть, в якій країні вони живуть.

Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди
Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди

Це футбол, в якому буває різний рахунок, але, яким би він не був, Франція так само лишається Францією, Німеччина — Німеччиною, Англія — Англією… Для України в принципі теж не важливо, яким буде кінцевий результат змагань, бо вже за тиждень після їхнього закінчення з автівок, маршруток, трамваїв зникнуть синьо-жовті прапорці, емоції ущухнуть, і казочка закінчиться. “Ласкаво просимо в реальність!” А реальність така, що водій маршрутки, який слухав Стаса Міхайлова, не стане слухати Сестер Тельнюк. Хай навіть учора він кричав у барі з друзями “Україно, вперед! Зроби їх!” Йому б щось простіше для початку. Щось на зразок Міхайлова, але своє. Не знаю, чи є таке, бо я особисто слухаю все ж таки іншу музику. Та справа не в цьому. Українська музика має бути представлена на всіх рівнях, які могли б задовільнити і вишуканий смак спраглої до високого мистецтва людини, і молодь, яка любить потусуватись в клубах та погецати під “унца-унца”, і того самого водія маршрутки, що полюбляє пісеньки “за жизнь”… В літературі так само поряд з класикою має бути і жіночий роман, і детектив, і дитяча казка, і фантастика, і все на світі… Та на жаль, панує стереотип, що українська мова — це або мова пихатої інтелігенції, яка відірвана від народу, або мова бабусь із села (хоча ні, їхня мова — суржик). А звичайний будівельник, сантехнік, водій, студент-фізик, продавець овочів — скоріш за все, цілком задовільнять свої скромні духовні потреби за допомоги наявного в нашому інформаційному просторі російського або ж “російськомовного” продукту. І хто винен у тому, що так склалось? Чому, наприклад, популярна на початку 90-х “Аква Віта” зараз “повертається” уже з піснею на “общєпонятном”?

Та я повертаюсь до футболу. Повторюсь, це гра, в якій рахунок може бути різним. І залежить він від багатьох факторів. Не думаю, що визначальними є інтелектуальні вподобання футболістів. Хоча, звісно, важко уявити собі гравця збірної, який не те, що мови не знає, а й саму країну, за яку грає, не поважає. Але, на жаль, в нас такі екземпляри трапляються. Та попри все це, футбол здатен об’єднувати. Хай на короткий час. Але навіть ця ілюзія єднання — така сильна і яскрава, що це таки позитив! Якби ж то політики теж давали людям привід порадіти успіхам нашої країни! Так ні. Я мовчу про купу наших внутрішніх негарахдів, мовчу про паскудну законоСПОТВОРЧУ діяльність “народних” обранців, але ж навіть перед очима світу — і те, не можемо себе показати з кращого боку. Чого варта тільки заява голови Київської міської держадміністрації Попова про те, що, мовляв, хай собі іноземці спокійно пісяють в кущах та по підворіттях, штрафувати за це не будемо, люди ж ВІДПОЧИВАТИ приїхали! Своїх — так, ясна річ, штрафуватимемо. От цікаво, чи зрозуміють мене десь в європейському місті, якщо я спробую “присісти в кущиках”, я ж бо відпочивати приїхала… Невже замість того, щоб продумати систему туалетів по місту, владі краще створити образ України як величезної безкоштовної вбиральні? Що це за збочений прояв “національної гостинності”?

А хоча чому я дивуюсь. Все закономірно. Нам щодня сруть у голови: свої ж політики, власники телеканалів, закордонні “експерти” (особливо ті, які знаються на “дружніх стосунках” із сусідами), власне, “сусіди” з усім своїм “рускім міром”, а насправді ж ідеологічними помиями… Тому те, що якісь іноземні гості сратимуть в наших кущах — не найстрашніше. На ранок двірники впораються.

Отже, не варто чекати від футболу дива. Наші хлопці грають, як можуть. І до рівня тієї самої Франції ще рости і рости! Зрештою, футбол дає можливість тієї самої “маленької переможної війни”, яка пробуджує гордість народу. Але це тільки іскра. Щоб з неї утворилось полум’я — вже мало футболу (або Євробачення). А що потрібно? Це питання не лише до політиків. А й до кожного з нас.

У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов
У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов