Солов’ята у музеї судноплавства на о. Хортиця

Солов'ята у Музеї судноплавства на о. Хортиця
Солов’ята у Музеї судноплавства на о. Хортиця

Про те, що десь на Хортиці є реставраційний ангар, де зберігаються старовинні шлюпки, а може, чайки, я вже давно чула. Та слабо собі уявляла, що це за місце, як виглядають ті самі підняті з дна Дніпра рештки давніх кораблів і, власне, чим це може бути цікаво. Хіба може бути видовищно, якщо від корабля уціліла, наприклад, лише третя частина? Але час від часу згадки про це загадкове (на той момент для мене) місце виринали в дописах друзів. Зрештою, з’ясувалось, що і хороший приятель Віктор Кривоносов там працює. До речі, під час нещодавньої розмови він мимохідь згадав, як з самісінької Японії до Запоріжжя прилетів самурай  чоловік спеціально, щоб відвідати Музей судноплавства.  “Доколє!” — подумала я і вирішила не відкладати екскурсію надовго. А щоб було веселіше, запропонувала клубу “Солов’ята” долучитись.  Читати далі “Солов’ята у музеї судноплавства на о. Хортиця”

І на тім рушничкові…

Рушник, выполненый в технике "вирізування". Натуральный лен, домотканное полотно
Рушник, выполненый в технике “вирізування”. Натуральный лен, домотканное полотно

“І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю,
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов”

“У мамы были добрые, трудолюбивые руки”, — говорит Нина Николаевна, раскладывая свои сокровища: несколько рушников и пару сорочек. Все — ручной работы. Некоторым из этих вещей более ста лет. Читати далі “І на тім рушничкові…”

Оксана Левкова, Владислав Куценко про щоденний героїзм, небайдужість і перемогу України

Оксана Левкова, Владислав Куценко у програмі "Я й ЦЕ"
Оксана Левкова, Владислав Куценко у програмі “Я й ЦЕ”

30-31 березня до Запоріжжя завітала творча група авторів фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” Про те, як зустрічало цю документальну стрічку наше місто, можна почитати у звітах Аріни Мосягіної та Вікторії Петрової. Читати далі “Оксана Левкова, Владислав Куценко про щоденний героїзм, небайдужість і перемогу України”

Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!”

Показ фільму "Холодний Яр. Воля України — або смерть!" у військовому ліцеї "Захисник", м. Запоріжжя
Показ фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” у військовому ліцеї “Захисник”, м. Запоріжжя

30—31 березня 2015 року в Запоріжжі відбулись покази і обговорення фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” Про те, що це за фільм, можна почитати тут. А зараз пропонуємо згадати те, як сприйняло Запоріжжя цю подію. Розказує одна з організаторок показу в нашому місті, Аріна Мосягіна: Читати далі “Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!””

Вкотре про “переписування” історії

ніколи зновуЧас чи не час “переписувати історію”. Що таке взагалі оце — “переписування”. Хіба існує якийсь “канонічний канон”, який однаково задовільнив би і “жертву”, і “насильника”, і “переможця”, і “переможеного”? А як на мене, переусвідомлення (“переписування”) завжди на часі. Нове покоління цілком вправі озвучувати своє ставлення до подій минулого. Старе — теж вправі сприймати все так, як йому звично. Читати далі “Вкотре про “переписування” історії”

Сотник Хмельницький — підприємець Олійников. Історична паралель

“Приключилася кривда велика отому сотникові чигиринському Богданові Хмельницькому: забрали йому старостинські урядники його батьківщину Суботівську, знищили господарство, наругалися з сім’ї його, а як він став тої кривди доходити, сам опинився у в’язниці панській, з котрої його тільки приятелі виручили. Розгніваний і розжалений, стративши все, постановив Хмельницький підняти повстання” (М. Грушевський, “Ілюстрована історія України”).

Що було далі, пам’ятаємо зі школи. Спочатку Богдан пробував звертатись до польського суду, та все намарно. Не знайшовши справедливості, він тікає на Січ, де його обирають гетьманом. Відтак під його проводом 1648 року там починається повстання проти польського панування, яке швидко охоплює всю Україну…

Рік 2011. Через продаж футболок “Спасибо жителям Донбасса…” починаються серйозні проблеми в українського підприємця Дениса Олійникова. Це міг би бути смішний сюжет абсурдного оповідання! Та це не оповідання. Тому страшно. Але влада, яка так реагує на будь-які карикатури, гумор (іронію чи сарказм), я вже не кажу про критику, у свій бік, показує свою слабкість. Замість того, щоб публічно проігнорувати ці факти і зробити для себе певні висновки, як зробив би справді сильний і мудрий керівник, влада починає справжній терор: погрози, обшуки, переслідування. Агресивна форма захисту. Раджу почитати на Уніані інтерв’ю з Денисом, де він коментує всі ці події, тут лише наведу кілька його слів: “Мы как народ имеем право не любить нашего президента. Он же не имеет права нас не любить, а мы можем. Соответственно, мы можем его критиковать, высмеивать, но в рамках некой общечеловеческой этики. После появления этого продукта мне позвонил человек, некий аноним и попросил убрать футболки из продажи. У меня не было принципиальной позиции: умереть, но оставить их в продаже. Но меня, во-первых, возмутила анонимность звонка. Во-вторых, я считал, что первая часть мэма (Интернет-мэм – название информации или фразы, ставшей популярной в Интернет-среде), где мы благодарим жителям Донбасса, никого не оскорбляет. Тем более что мы не придумываем футболки сами, мы агрегируем народное творчество. И если бы мне просто предъявили заключение эксперта-филолога или даже решение суда, то я бы как законопослушный гражданин поступил, как сказано. Я был абсолютно непредвзят в данной ситуации. Мне политика и на фиг была не нужна. А вот то, что случилось потом, после 6 сентября, – грубое, наглое, агрессивное попрание свобод – сделало меня предвзятым. Да, теперь для меня эти футболки – дело принципа”.

Так само колись особиста образа Богдана Хмельницького переросла в повстання по всій Україні, та, схоже, представники панівної верхівки свого часу не вчили уроків історії. Відчуваю, що ми з вами, громадяни нинішньої України, скоро влаштуємо владі лікнеп. Дивімось відеозвернення Дениса Олійникова!

“Вільний університет” в Одесі. Простір для пошуку істини

Ярослав Грицак

Колись, на початку минулого століття, в Одесі існував Український Клуб. 29 травня 2010 р. було відновлено діяльність клубу, пройшло урочисте святкування 100-річчя Українського клубу Одеси (УКО). А 17 лютого 2011 р. УКО розпочав роботу “Вільного університету”.

Володимир Полторак, один з організаторів проекту, надає таку інформацію: “«Вільний університет» Українського клубу Одеси є простором для обговорення нагальних важливих суспільних проблем. Зокрема – проблеми становлення української політичної нації, що об’єднує усі етнічні спільноти України із збереженням національних культурних особливостей. Для представлення тем запрошено провідних учених, публіцистів та політичних діячів України, Росії та Центральної Європи. На лекції, семінари та круглі столи «Вільного університету» запрошуються усі, кому близька ідея побудови відкритого, вільного громадянського суспільства – фундаменту української політичної нації.
Місія «Вільного університету»: пробудження громадянської активності в українському багатонаціональному суспільстві через просвітництво, приєднання до загальноєвропейських процесів усвідомлення історичних та культурних надбань, звільнення від нав’язаних суспільству ідеологічних догматів та стереотипів.”

Лекції проходитимуть щомісячно у концертній залі Культурного центру «Beit Grand», вулиця Ніжинська, 77/79.

А мені хочеться поділитися ще доволі свіжими враженнями від першої лекції Ярослава Грицака. Ми можемо по-різному ставитись до деяких поглядів пана Грицака (наприклад, вже наступного дня, на “круглому столі” він сказав наприкінці: “Пропоную компроміс: ми їм другу державну – російську, а вони нам – НАТО…”). Але впевнена, ніхто не заперечить, що його лекція – це був успіх! Аншлаг, нестача вільних місць – є тому підтвердженням! Люди слухали, затамувавши подих, стоячи протягом кількох годин. Приємно вражав контингент слухачів, тут можна було побачити всіх: і представників різних національностей, студентів, викладачів, музикантів, людей різного віку, представників влади, минулої і теперішньої. Як на мене, то для Одеси це рідкісне явище. Думаю, і по всій Україні рідко проходять подібні лекції, щоб зрозуміти, про що я, треба було бути там присутнім. Однак прикро, що представників ЗМІ було не багато.

На наступну лекцію, 9 березня, впевнена вже чекають із нетерпінням!

Більш детально про лекцію Ярослава Грицака можна прочитати тут.

Повний список лекторів:

  1. Ярослав Грицак. Хто такі українці і чого вони хочуть?
  2. Наталя Яковенко. Концепція нового підручника історії України.
  3. Георгій Касьянов. Історія і політика: Україна і пострадянський простір.
  4. Андреас Каппелер. Українське та російське націєтворення на європейському тлі (ХІХ – поч. ХХ ст.)
  5. Андрій Оскара. Альтернативи найновішої націоналізації українців. Як “національна ідея” може стати конкурентноздатною?
  6. Алєксєй Міллєр. Опозиція між нацією і державою в Україні та історичні коріння двох українських ідентичностей.
  7. Микола Рябчук. Посткомуністичні трансформації в Україні.
  8. Віталій Портніков. Чи може відбутися в Україні одна політична нація?

Данило Самойлович. Двобій із чумою

Данило СамойловичЧи знаєте ви, що сучасна російська епідеміологія має українські корені? Ясна річ, коли у XVIII ст. Гетьманщина не без допомоги сусідів спочила в Бозі, то формально начебто ми маємо говорити про Данила Самойловича (Сушковського) (1742-1805) як про російського лікаря. Але все ж таки, народившись на Чернігівщині, здобувши перші знання у Чернігівському колегіумі, а згодом у Київській академії, звідки перевівся на навчання у Петербурзьку адміралтейську шпитальну школу, опинившись після численних випробувань долі знову на Херсонщині і тут продовживши свою самовіддану працю та врешті решт померши в Миколаєві, Данило Самойлович є, без сумніву, одним з насправді численної когорти великих українців, якими ми, їхні нащадки, маємо пишатись.

Ім’я Самойловича світовій медичній спільноті відоме не тільки тому, що він зміг свого часу приборкати не одну епідемію чуми, а й через те, що докорінно змінив уявлення про цю хворобу. Його сучасники хибно вважали, що зараза передається повітрям, а не при безпосередньому контакті з хворим чи його речами, що є насправді.
Пам’ятник Д. Самойловичу в Миколаєві
Будучи членом протичумної комісії та завідувачем чумними шпиталями, він здолав одну з найлютіших епідемій, у Москві 1771 року, а потім продовжив своє навчання в Європі, спочатку в Страсбурзькому, а згодом у Лейденському університетах. В Європі ж захистив докторську дисертацію, яка, між іншим, стосувалась питань акушерства. Але справжню славу йому принесли саме роботи, присвячені питанням боротьби з чумою та методам її запобігання.

Самойловича було обрано почесним членом 13-ти медичних академій та інших закладів Європи, а, повернувшись до Росії, він опинився елементарно без роботи, не кажучи вже про відмову в членстві в академії. Як це часто буває, в своїй землі пророка не визнають, аж поки не вдарить грім. Тобто не станеться нова епідемія… Цього разу на Херсонщині…

20 лютого 1805 року у віці 63 років від «жестокой желчной горячки, сопряженной с холерическими припадками» померла ця відчайдушна, смілива людин, лікар і дослідник, наш земляк, Данило Самойлович. Цей 15-хвилинний документальний фільм з серії “Невідома Україна” присвячено йому.

Козаки, казахи. Пошук відповідностей

Спочатку я трошки розповім про історію Казахстану, потім ще трошки – про одного з найвидатніших казахів, а ви поки що ламайте собі голови, до чого я веду, та й до чого тут козаки.

Після розпаду Золотої Орди утворилося суцільне пекло, кочові племена тлумили одне одного та ділили все, що не встигли відхряпати загребущі самодержці. І так аж до повного виснаження. А потім відбулись такі події:

  • казахи просять у Петра І протекторату за умови збереження ханської влади, без обкладання податками та без виконання повинностей (1717 р.);
  • з частини війська утворюється «почесна» «Царская Служилая Рать»;
  • військова допомога казахам від царату так і не надходить;
  • за деякий час, після тривалих виснажливих війн, казахська територія переходить під владу Росії (1860 р.).

Нічого не нагадує? А ось в мене чомусь виникає стійка асоціація з подіями, які передували Переяславській Раді, та її наслідками.

А далі казахську землю почали роздавати російським переселенцям. Та ще й з отакими наказами: «Местное население интересует для выполнения в будущем работ русских крестьян, поэтому необходимо впитать им в кровь почитание всех русских, если кто-либо не пожелает подчиниться — лишённый земли, — умрет с голоду или же Россия распрощается с ними». Цитата з циркуляру туркестанського генерал-губернатора Самсонова.
Під час столипінських реформ усі найкращі для землеробства та скотарства землі передано перевезеним з Росії селянським господарствам, яких було близько 500 000, а самих казахів витіснено далеко у степ.
Після революції, незважаючи на національно–визвольний рух, казахські території було включено до складу Радянського Союзу.

А як-то ці події відбилися на самосвідомості казахів?

Якщо вивчати це питання з радянських джерел, то складається враження, що в тих краях споконвіку жили неосвічені, темні скотопаси, яких, окрім того скота, нічого й не цікавило, які не вміли читати та писати, поки не прийшла «совєтська» влада та всіх не врятувала, слава їй.
Про метаморфози, які відбувалися з казахським народом у дорадянський період, можна скласти враження з творів поета Абайя Кунанбаєва (1845-1904). Я була вражена, коли дізналася про існування такої людини в історії Казахстану. От зізнайтеся чесно, скільки ви можете назвати видатних казахських поетів? Отож. У кращому випадку на згадку прийде слово «акин». (Хто часом не знає, акин – то є співучий поет-імпровізатор у тюркських народів, зокрема, у казахів, тобто той, що йде собі та співає про все, що бачить). Тож ким був Абай?

  • поет;
  • композитор;
  • просвітник;
  • засновник казахської письмової літератури та перший її класик (!);
  • перекладач (завдяки йому казахи змогли познайомитися з творами російських та європейських авторів).

Сучасні критики вважають його твори надбанням світової літератури, його порівнюють з Омаром Хайямом. А я особисто назвала б його казахським Шевченком… Все своє життя він присвятив боротьбі з невіглаством свого народу та спробам повернути його із тьми до світла.

Абай народився за 15 років до остаточної окупації казахських земель царською Росією, яку зафіксовано у 1860 році Пекінським додатковим договором про офіційне приєднання до Росії територій Казахстану. Ось що він пише про спогади дитинства:

“В детстве мне приходилось слышать, как казахи смеялись над узбеками: “Ах вы, сарты широкополые, камыш издалека носите, чтобы крыши покрыть, при встрече лебезите, а за спиной друг друга браните, каждого куста пугаетесь, трещите без умолку, за что и прозвали-то вас сарт-сурт”.
При встрече с ногаями тоже смеялись и ругали их: “Ногай верблюда боится, верхом на коне устает, пешком идет, – и беглые, и солдаты, и торговцы из ногаев. Не ногаем, а нокаем бы следовало вас назвать”.
“Рыжеголовый урус, этому стоит завидеть аул, как скачет к нему сломя голову, позволяет себе все, что на ум взбредет, требует “узун-кулака” показать, верит всему, что ни скажут”, – говорили они о русских.
“Бог мой! – думал я тогда с гордостью. – Оказывается, не найти на свете народа достойнее и благороднее казахов!” Радовали и веселили меня эти разговоры.”

З цього можна зробити висновки, що казахи були амбітним народом, який ставив себе вище за інших, мав високу самооцінку, розвинену систему моральних та духовних цінностей. Але далі Абай пише:

“Теперь вижу – нет такого растения, которое не вырастил бы сарт, нет такого края, где бы не побывал торговец-сарт, нет такой вещи, которую бы он не смастерил. Живут миряне в ладу, вражды не ищут…. И знатные баи, и грамотные муллы, и мастерство, и роскошь, и учтивость – все есть у сартов.
Смотрю на ногаев, они могут быть хорошими солдатами, стойко переносят нужду, смиренно встречают смерть, берегут школы, чтят религию, умеют трудиться и наживать богатство, наряжаться и веселиться…. Сила их в том, что неустанно учатся они ремеслу, трудятся, а не проводят время в унизительных раздорах между собой.
О просвещенных и знатных русских и речи нет. Нам не сравняться с их прислугой. Куда сгинули наши былые восторги? Где наш радостный смех?
<…>
Не о науке и знаниях, не о мире и справедливости радеет казах, ему бы разбогатеть, да не знает – как? Вот и ловчит, хитрит, чтоб хоть лестью выманить богатств у других, не удастся – будет люто враждовать со всем светом;
<…>
Скот заменяет им все – родину, народ, религию, родных, знания”.

Це що ж таке треба з народом зробити, щоб один з найкращих синів його, що прагнув для свого народу якнайкращого, пише такі речі? Що сталося з тими, хто ще сто років тому вели запеклу боротьбу з сусідами за своє вільне існування, хто презирливо дивився на інші племена? Та ще й за такий короткий час… Ще у дитинстві поет пишався своїм народом, і народ пишався собою, а потім, ставши дорослим, автор наче прозрів, що все не так. А, може, не прозрів – просто все так швидко змінилось? Точніше, зовнішні окупаційні сили спричинили зміни. Добре вдалося виховати той самий комплекс меншовартості , про який зараз так часто говорять. Ось вона – чудова ілюстрація словами митця.

Яким-то чином окупація вплинула на культуру казахського народу?

Ще з початку XIX сторіччя російська культура, зокрема, російська мова, почала проникати до Казахстану. Було утворено російські школи, в яких також навчалися діти казахської шляхти. Згідно з указами, школи повинні були «сприяти зближенню азіатів с росіянами, вселяти першим любов та довіру до російського уряду та постачати краю освічених діячів». Тобто переслідували русифікаторську мету: підготовку кадрів для колоніального управлінського апарату.
Таким чином, перші казахські інтелігенти, які отримали «європейську» освіту, походили з султанської верхівки, що перейшла на службу царизму. Вони були палкими прибічниками російської просвіти та культури, зближення казахського та російського народів, вважали свій народ неосвіченим та відсталим.
Прихід радянської влади відзначився боротьбою за загальнонародну освіту. На той час відкривалося дуже багато шкіл, але найголовнішим досягненням 20-х – 30-х років стало усунення неосвіченості серед дорослого населення. Але всі ті навчальні заклади були російськими, казахських шкіл тоді взагалі не існувало.

Найважчого удару культурі у 1929 році завдало насильницьке переведення казахської мови з арабської абетки на латинську, а ще пізніше й взагалі на кирилицю. Цим підступним кроком радянський уряд намагався відірвати казахів від великої духовної спадщини поколінь, яку містили книги з арабським шрифтом. Сотням тисяч казахів, які вміли читати казахською, довелося навчатися новому алфавіту.
На початок XX сторіччя казахська література була досить розвинена, але митці творили здебільшого у стилі класицизму. Однака влада, яка розуміла, який вплив має слово на свідомість народу, додала всіх можливих зусиль для створення казахського «соціалістичного реалізму». На початок 30-х років ціла низка жанрів, тем та напрямків стають забороненими як «націоналістичні» та «антисовєтські». Багато авторів було репресовано.

Наприкінці 30-х років вже діє чимало російськомовних професійно-технічних навчальних закладів, вишів, аспірантура. На початку війни до Казахстану було перевезено 149 дитячих закладів, та 19 тис. дітей, яких евакуювали з західних регіонів союзу.
У 1946 році урочисто відкрито казахську академію наук. Але не дарма радянська влада нарощувала науковий потенціал регіону – вже у 1949 році пролунав перший вибух на полігоні з випробування ядерної зброї у Семипалатинську. Випробування провадились територіях, де жили здебільшого казахи. Лікарям було заборонено ставити справжні діагнози захворілим від опромінення.

У повоєнні роки найбільше місце у духовному житті народу займає творчість акинів. Письмова література, обмежена інструкціями та виснажена репресіями, розвивалася у напрямку оспівування дружби народів та переваги соціалістичного впорядкування. Але популярності почали набувати теми націоналізму та патріотизму. Багато письменників не повернулося з фронту. Та що там казати – за підрахунками, кожний другий казах, який потрапив на лінію фронту, не повернувся.

Розвиток культури у 50-80-ті роки був процесом неоднозначним. Разом з безсумнівними успіхами у різних сферах під час хрущовської відлиги, було помітно явні кризисні тенденції, викликані національною політикою колоністів. Йшло скорочення сфер вживання казахської мови. 95% книг та 70% телепередач виходили російською. Наприкінці 70-х вже біля третини казахів не знали рідної мови. Це призвело до скорочення аудиторії казахськомовних літераторів та відчуття дискомфорту у міжетнічних відносинах.

Наприкінці радянського періоду казахську мову взагалі ледь не було занесено до списку мов, що вмирають. На той час у столиці залишилася тільки одна казахська школа та існував лише один на всю республіку виш з викладанням казахською, та й той готував лише викладачів рідної мови для молодших класів сільських шкіл. Завдяки масовим, часто насильницьким, переселенням людей з інших країн, кількість казахів відносно загальної кількості населення у республіці вже не досягала й 50%. До речі, негативний вплив на демографію казахів створив ще й голод 30-х років.

То що мали казахи на момент розвалу Радянського Союзу?

Майже померлу мову, забуті традиції, витіснені так званими «європейськими», той самий пресловутий комплекс меншовартості, малий відсоток представників титульної нації серед населення, радіаційне забруднення, ну, й, звісно, відсутність економічної та політичної системи в країні.
Як бачимо, багато спільного є в наших країн у минулому. І важко сказати, який народ постраждав більше від «патронату старшого брату». Та це й не головне. Набагато важливішим є те, яким є сьогодення цих двох народів. Про нашу країну казати не буду. В кого очі є й кому не бракує клепки в голові, ті й самі бачать, що коїться навкруги. А ось про те, чого досяг Казахстан за роки своєї незалежності, варто розказати.

Досягнення за роки незалежності

  • Спочатку було проголошено дві державні мови – російська та казахська, але з 1993 року залишили лише єдину державну мову – казахську, а російську проголосили мовою міжетнічного спілкування.
  • Казахи відчувають себе «нацією номер один» на своїй землі.
  • Головні посади майже скрізь обіймають казахи. А чому б ні? Хто краще самого казаха опікуватиметься казахськими проблемами? Невже людина іншої нації, віри та культури?
  • Знання казахської мови є обов’язковим для гідного життя. Росіяни «просто в панике». Ось як! Як казахів примушували вчити російську, то була благодать божа, дарована убогим, а як самим вивчити державну мову країни, де живеш, – то одразу здіймається галас про асиміляцію. А багато хто з них і взагалі «пожитки» позбирав та й гайнув на історичну батьківщину. Ніхто не виганяє, але й залишитися теж ніхто не благатиме.
  • Майже всюди мова спілкування казахів – казахська. (За словами самих казахів, були навіть приклади, коли батьки починали вчити мову своїх предків, щоб розуміти дитину, яка пішла до казахського дитячого садка).
  • Бурхливо відроджуються давні національні традиції. Вже ніхто не вчить вважати їх «дикунськими».
  • Значно покращився рівень життя, частково, за рахунок власних нафтових розробок. До речі, на нафтовий бізнес там державна монополія.
  • Казахстан зараз – найміцніша тюркська держава Середньої Азії.

Так, Казахстану весь час прогнозували крах, здичавілість. Бо Росія начебто до темного степу принесла європейське світло. Вибачте, а з якого це дива сама Росія стала вважатися Європою? Від протягу з кватирки, прорубаної до Європи Петром? То хай зараз поїдуть, та порівняють хоча б зовнішній вигляд своїх регіональних центрів з маленькими містечками Казахстану. І зрозуміло стане, де тепер знаходиться “темний степ”.

Казахстан звинувачують в недемократичності та таке інше. У відповідь на це просто процитую Д. Верхотурова. Не як догму чи абсолютну істину , а лише як їхню власну відповідь: «Для того, чтобы оценить достижения независимости Казахстана, нужно также отказаться от западного отношения к Казахстану как к некоей “восточной деспотии”. Казахстану в вину нельзя поставить ни известный авторитаризм управления, ни клановость политики, ни проблемы со свободой слова и преследования инакомыслящих. Все это есть и в тех странах, которые присвоили себе ярлык “эталон демократии”. В США и странах Евросоюза авторитаризм гораздо круче, чем в Казахстане. Клановость там имет давние традиции и прочные корни, весьма часто просто неотличима от мафиозности. Казахские жузы вряд ли можно сопоставить с кланами сенаторов, миллиардеров и президентов США. Свободу слова на “западе” давят гораздо жестче, чем во всех странах бывшего Советского Союза. Инакомыслящих там преследуют намного жестче, последовательнее и масштабнее.
Казахстан ни в какой степени нельзя отнести к “восточным деспотиям”. Это вполне нормальное, социально-динамичное государство, уровень жесткости которого намного ниже, чем у нынешнего “лидера демократии” во всем мире».

То ж чи не варто задуматися, чому два народи, які мали таке схоже минуле, мають таке різне сьогодення? Чи може треба придивитися до сусіда, та й навчитися чогось, а не продовжувати розбивати лоба тими самими граблями протягом двадцяти років?
Бо дуже хочеться, щоб кожний українець пишався тим, хто він є так, як зараз хизується своїм походженням, мовою та культурою кожен казах.

Малоросійство (читаючи Є. Маланюка)

Євген МаланюкЗ підручників вилучають згадку про Крути, з курсу української літератури – роман В. Барки “Жовтий князь”, натомість додають у хрестоматії російськомовні твори… “Дрібнички”, що складаються у невтішну мозаїку. Щодня влада робить сюрпризи своїми реформами та проектами в царині освіти і культури. Інколи ці сюрпризи спричиняють у нашому суспільстві резонанс, і влада робить нам незначні поступки. Але в цілому це не заважає їй провадити свою руйнівну політику, що на підґрунті нашого загального малоросійства дає отруйні плоди.

В день народження Євгена Маланюка наведемо уривки з його статті 1959 року “Малоросійство”. Бо, як зазначає він у цій праці, ” усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування…”

“Що ж таке малорос?

Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а — в наслідках, часом — і расово.

<…>

У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомости, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема відбігає від дійсности.

Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації.

І в цім — суть проблеми.

<…>

Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо.

<…>

Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) то є можливий напрям нашої національної політики, і в цім сенсі був «переяславський» момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене польонофільство Виговського чи — на наших очах — Петлюри. Всі ці приклади — то політика чи тактика.

Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

Капітуляція ще перед боєм.

<…>

В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте. Боже — диявольське.

В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику.

<…>

Що ж таке малоросійство?

Це також затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яти. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи зцентралізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці історії, яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою (а т. зв. російська література є першорядний чинник деморалізації, про що попереджував, але безуспішно, ще Володимир Антонович) — забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи.

Придивімось, що робиться в сучасній совєтській історіографії! Яку до дрібниць продуману програму здеформованої й зденатурованої історії там розроблено! Бо то — найважливіший відділ лябораторії малоросіянства.

Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартости («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, плянові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура — через різні «капелі» — в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартости бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціялізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи — тепер — «совєтським»).

Для сучасників Шевченка національність нашого великого математика Михайла Остроградського була річчю очевидною. Сьогодні це «русскій учоний» — вже для цілого світу. Ми знаємо, що один з фундаторів науки про міцність матеріялів та будівельної механіки — Степан Тимошенко є син нашого народу і найстарший член Наукового Т-ва ім. Шевченка, але для цілого світу він сьогодні навіть не американець, а просто «русскій», і його, навіть перекладені, підручники в СССР давно вже «націоналізовано» для генія «совєтського народу»…

Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури і показують обсяг продукції всеохоплюючого малоросійства на нашій Батьківщині, де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто «народ України», отже не нація, а населення, мешканці, people, або, як тепер кажуть, жителі цієї «республіканської» колонії «совєтского государства».

<…>

Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування….

Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70—80 рр. його писали з великої букви: «Малоросіяне»), саме як слово ганьби й погорди. «А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія» — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагнозу і cформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в «На ріках вавилонських»:

І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.

<…>

Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника «Вестник Европы» і наш дипломат в часах Державности, десь в середині 20-х рр. щиро признався був в розмові, що страшне пророцтво Шевченка —

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять, —

було для нього довший час незрозуміле. Що то значить «присплять»? І чому «збудять в огні»? І чому «окраденую»? Як це можна «окрасти» цілу країну, цілий нарід? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту «неясну» шевченківську строфу клав на карб «слабої оброблености віршу», «малої освіти», мовляв, «самоука» і т. п. інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій «неясній» і «необробленій» строфі. Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окрадености. В сорок першу річницю проголошення Державності”.

Євген Маланюк, 1959 р.