Поразка, варта перемоги

Чим може пишатися середньостатистична держава? Як Україна?
Економіка? Просто слово. Сказати можна що завгодно.
Політика?      Не смішіть.
Підтримка Сходу?  Де?
Ммм..підтримка Заходу?  Де?

4:0

Ми програли?

А що буде,як поставити гроші, владу, вплив проти сили народу?
1918 рік.
Україну атакують червоноармійські війська.
Страх.
Терор.
Паніка.
Влада постійно змінюється. Армія за армією марширує полями України.
Харків. Полтава. Київ.
Тисячі жертв. Тисячі зруйнованих доль.
29 січня 1918 року на станцію Крути,що під Києвом, підійшло більшовицьке угрупування кількістю в 6600 чоловік. Їх зустріли. Але не професійна армія. Їх зустріли 300 студентів з найближчих юнацьких шкіл. Озброєні вони були однією гарматою. А четверта частина взагалі ніколи не мали справу зі зброєю.

Бій почався о 9 годині ранку. Ніхто не очікував, але українські підрозділи протримались декілька годин.  Більшовики втратили біля 300 чоловік. Українці близько 50. Виходить, кожен українець продав своє життя за 6 ворожих. Дорого? Дешево? Безцінно.

Відступаючи в сутінках, один український загін потрапив у полон. Дізнавшись про втрати, червоний лейтенант наказав розстріляти полонених. Кажуть, перед розстрілом гімназисти-галичани затягнули «Ще не вмерла Україна». Один полонений встиг збігти. Напівголого босого студентика наздогнали,застрелили і спалили дім, в якому той переховувався.

28 тіл викопали з масового поховання і перенесли в Київ. Це все, чим ми можемо віддячити цим людям.

Учений – біолог, один із небагатьох, що вижили в бою під Крутами, називає цей бій тактичною помилкою та непорозумінням. Крути — помилка, Крути — непорозуміння.

Але саме цим вчинком молодь створила новий тип українця. Еволюція? Хомо українес моралєс?

А як би назвав цей бій інший учасник? Сучасників неодноразово згадують кулеметника, інваліда-фронтовика з однією ногою, який самотужки переносив тяжкий кулемет без набоїв, не бажаючи залишити його ворогові.  Жадібність? Впертість? Сила.

Ми програли Крути.

Програли?

Виграли.

1:0

То чим може пишатися середньостатистична держава? Як Україна?

Символічне свято

«- Поймала она русских военноморских офицеров и пытает: что, мол, такое “Дэнь Злукы”. А кто не знал – заперла в русскоязычном ночном клубе и подожгла.
– А что за “Злукы” такой? – удивился Гундырев.
– Дык когда петлюровцы с бандеровцами объединились, чтоб наступить на права России.»

(с) Уривок з «поучительной истории» «Город Львов» невідомого автора

Універсал Директорії

Свята бувають різні. Але головна відмінність у тому, як на них чекаєш, і як проводиш. Бувають такі, наближення яких відчуваєш заздалегідь, готуєш подарунки, або сам розраховуєш їх отримати. І в атмосфері загальної радості, яка висить у повітрі незалежно від твого особистого настрою, добре чи погано, але зустрічаєш його. Бувають свята, які для тебе нічим окрім вихідних не є. А бувають і такі, що навіть і вихідного для них немає.

Але є ще одна категорія свят. Назвемо їх символічними. На честь таких прийнято у вечірньому випуску новин зробити невеличкий репортаж, політикам сказати про актуальність та уроки історії, і іноді (залежно від «формату» свята) покласти квіти до пам’ятника якого-небудь діяча, ну а нам принаймні просто поговорити.

«Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю.»

З тексту акта Злуки 22 січня 1919 р.

День Соборності Україні – яскравий приклад символічного свята, де символом (такою собі першою зіркою на нічному небі) є споконвічна мрія українського народу (дехто, напевно, взяв би цей вираз в лапки). Причому подія символічна від самого початку, з моменту підписання 22 січня 1919 року акту Злуки – документа про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину, соборну державу. Напевно, всі, хто бодай трохи пам’ятає шкільний курс історії, знає, що ніякого реального об’єднання не відбулося, що більша частина України контролювалась ким завгодно, але не урядами УНР та ЗУНР. Зрештою, що невдовзі після цієї урочистої та пафосної події в обмін на військову допомогу була віддана полякам Західна Україна. Тож сьогодні у світлі політичних протистоянь нерідко можна почути, що акт Злуки – історичне непорозуміння, фікція, випадковість…

«Покликав перед смертю дід онука й каже: «Навчу тебе мудрості. Візьми оду жердину і зламай її». Той узяв і зламав. «А тепер, – каже дід, – візьми в’язанку жердин, і спробуй зламати їх». Онук потужився трохи і теж зламав. «От гівнюк малий, таку промову зіпсував»

Анекдот (для тих, хто не зрозумів)

День Соборності для нас є навіть у певній мірі актуальнішим за День Незалежності. Адже, звісно, незалежність – це не тільки власні державні атрибути та «чесні й прозорі вибори». І ні для кого не секрет, що повної незалежності ми не мали ніколи. Але навіть те що в нас є зараз, ми ніколи не втратимо. Правда, за однієї умови – єдності. Надзвичайно банальні і, здавалося б, примітивні істини.

«Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,— хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…
Як запитають було їх:
– Якої ви, люди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.»

О. Вишня

Живий ланцюг

21 січня 1990 року від Львову до Києва утворився живий ланцюг з майже трьох мільйонів українців. Тож є привід замислитись, чи насправді події бурхливого 19-го року були випадковістю.

Ми українці. І ми не такі різні, як нам намагаються вбити в голови. Ми не хороші, не погані. Ми озлоблені і недовірливі. Але ми маємо шанс все виправити. І дуже хочеться вірити, ми ним скористаємося.