Про перемоги, ковбасу і знову про футбол

Молодий фанат

Кожна нація потребує перемог. Навіть хворі, із психічними розладами, нації просто не можуть існувати без перемог. Високі темпи зростання ВВП та дешева ковбаса не здатні замінити у свідомості народу оте солодке відчуття звитяги. Перемоги, на відміну від дешевої ковбаси, дозволяють відчути свою причетність до свого народу. Й не тільки відчути, але й пишатись цим. Триває, як правило, це недовго – залежно від масштабів перемог. Але в умовах тотальної й перманентної «дупи на усіх фронтах», особливо як в нашій державі, дрібні перемоги стають таким собі знеболювальним – вони не лікують, але на певний час дозволяють забути про вищезгадану «дупу» і навіть отримати певний кайф від усвідомлення себе українцем. Минуть лічені дні, і ефект послабне. Згодом зникне повністю. Та як приємно було бачити радість за Україну в очах знайомих, далеко не патріотів, після перемоги нашої збірної над шведами. Люди скучили за цим відчуттям – відчуттям гордості за свою причетність до цієї країни.

Перемоги в свою чергу теж не замінять дешевої ковбаси (от причепився я до неї, але ж такий образ колоритний:) ). Так само спортивні звитяги не здатні зробити людей добрішими та вихованішими, духовно багатшими та освіченішими. І, звісно, певний парадокс в тому, що збірну України представляють серед інших і відверті (чи приховані) українофоби. Та це, ймовірно, закономірно. Перемоги робляться героями. А кожен народ має героїв, гідних самому собі. У хворої нації – хворі герої. Але так хочеться вірити, що згодом і проти цієї хвороби будуть винайдені ліки. А ще хочеться знову відчути радість перемог, що консолідують. На цьому і закінчую.

Емоційно про футбол

Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція
Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція

На другий день після матчу України з Францією у ЖЖ Галини Тельнюк з’явилось таке:

“«Все просто», – сказав мені na3ar:
«У французів є своя мова, свої пісні, свій театр, своя література, своя, ФРАНЦУЗЬКА МОВА! Тому у французів є СВІЙ футбол. А українського футболу не існує. І даремно ото вболівальники пхалися на стадіон. Найкраще було б залишити там усіх українських президентів сам-на-сам з гравцями під дощем! Красиво було б, а головне – чесно. Щоб вони усі, разом з нині діючим, зрозуміли, що їхня країна нещасна і недолуга, як український футбол. Ну не може футболіст грати за українську збірну добре, якщо він слухає Стаса Міхайлова і дивиться 95 квартал. Не може і не буде!».
Від себе додам: шкода, що лише два голи вклепали, я бажала б їм – 10, щонайменше.”

Та ні, пані Галино, не з усім згодна. Он ірландські вболівальники на трибунах співали для своєї команди на останніх хвилинах матчу з Іспанією, коли вже ясно було, що та перемогла. Вони не стануть менше любити свою збірну через цю поразку так само, як не забудуть, в якій країні вони живуть.

Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди
Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди

Це футбол, в якому буває різний рахунок, але, яким би він не був, Франція так само лишається Францією, Німеччина — Німеччиною, Англія — Англією… Для України в принципі теж не важливо, яким буде кінцевий результат змагань, бо вже за тиждень після їхнього закінчення з автівок, маршруток, трамваїв зникнуть синьо-жовті прапорці, емоції ущухнуть, і казочка закінчиться. “Ласкаво просимо в реальність!” А реальність така, що водій маршрутки, який слухав Стаса Міхайлова, не стане слухати Сестер Тельнюк. Хай навіть учора він кричав у барі з друзями “Україно, вперед! Зроби їх!” Йому б щось простіше для початку. Щось на зразок Міхайлова, але своє. Не знаю, чи є таке, бо я особисто слухаю все ж таки іншу музику. Та справа не в цьому. Українська музика має бути представлена на всіх рівнях, які могли б задовільнити і вишуканий смак спраглої до високого мистецтва людини, і молодь, яка любить потусуватись в клубах та погецати під “унца-унца”, і того самого водія маршрутки, що полюбляє пісеньки “за жизнь”… В літературі так само поряд з класикою має бути і жіночий роман, і детектив, і дитяча казка, і фантастика, і все на світі… Та на жаль, панує стереотип, що українська мова — це або мова пихатої інтелігенції, яка відірвана від народу, або мова бабусь із села (хоча ні, їхня мова — суржик). А звичайний будівельник, сантехнік, водій, студент-фізик, продавець овочів — скоріш за все, цілком задовільнять свої скромні духовні потреби за допомоги наявного в нашому інформаційному просторі російського або ж “російськомовного” продукту. І хто винен у тому, що так склалось? Чому, наприклад, популярна на початку 90-х “Аква Віта” зараз “повертається” уже з піснею на “общєпонятном”?

Та я повертаюсь до футболу. Повторюсь, це гра, в якій рахунок може бути різним. І залежить він від багатьох факторів. Не думаю, що визначальними є інтелектуальні вподобання футболістів. Хоча, звісно, важко уявити собі гравця збірної, який не те, що мови не знає, а й саму країну, за яку грає, не поважає. Але, на жаль, в нас такі екземпляри трапляються. Та попри все це, футбол здатен об’єднувати. Хай на короткий час. Але навіть ця ілюзія єднання — така сильна і яскрава, що це таки позитив! Якби ж то політики теж давали людям привід порадіти успіхам нашої країни! Так ні. Я мовчу про купу наших внутрішніх негарахдів, мовчу про паскудну законоСПОТВОРЧУ діяльність “народних” обранців, але ж навіть перед очима світу — і те, не можемо себе показати з кращого боку. Чого варта тільки заява голови Київської міської держадміністрації Попова про те, що, мовляв, хай собі іноземці спокійно пісяють в кущах та по підворіттях, штрафувати за це не будемо, люди ж ВІДПОЧИВАТИ приїхали! Своїх — так, ясна річ, штрафуватимемо. От цікаво, чи зрозуміють мене десь в європейському місті, якщо я спробую “присісти в кущиках”, я ж бо відпочивати приїхала… Невже замість того, щоб продумати систему туалетів по місту, владі краще створити образ України як величезної безкоштовної вбиральні? Що це за збочений прояв “національної гостинності”?

А хоча чому я дивуюсь. Все закономірно. Нам щодня сруть у голови: свої ж політики, власники телеканалів, закордонні “експерти” (особливо ті, які знаються на “дружніх стосунках” із сусідами), власне, “сусіди” з усім своїм “рускім міром”, а насправді ж ідеологічними помиями… Тому те, що якісь іноземні гості сратимуть в наших кущах — не найстрашніше. На ранок двірники впораються.

Отже, не варто чекати від футболу дива. Наші хлопці грають, як можуть. І до рівня тієї самої Франції ще рости і рости! Зрештою, футбол дає можливість тієї самої “маленької переможної війни”, яка пробуджує гордість народу. Але це тільки іскра. Щоб з неї утворилось полум’я — вже мало футболу (або Євробачення). А що потрібно? Це питання не лише до політиків. А й до кожного з нас.

У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов
У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов