Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!”

Показ фільму "Холодний Яр. Воля України — або смерть!" у військовому ліцеї "Захисник", м. Запоріжжя
Показ фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” у військовому ліцеї “Захисник”, м. Запоріжжя

30—31 березня 2015 року в Запоріжжі відбулись покази і обговорення фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” Про те, що це за фільм, можна почитати тут. А зараз пропонуємо згадати те, як сприйняло Запоріжжя цю подію. Розказує одна з організаторок показу в нашому місті, Аріна Мосягіна: Читати далі “Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!””

Ліки від зневіри, або Правда завжди переможе

Іван СилаІдучи в кіно на свіженький пригодницький фільм для підлітків “Іван Сила” від Віктора Андрієнка, і до того ж підбивши на цей похід кілька своїх знайомих, я таки не мала райдужних ілюзій. Так, цікаво було подивитись, що ж таке примудрились зняти, та ще й на державний кошт, та ще й “патріотичного” (бо в основі сюжету — історія реального українського силача з Закарпаття Івана Фірцака, який на початку ХХ століття дивував увесь світ своїми перемогами і рекордами). Та фільм щиро порадував. Андрієнкові вдалося зняти просту, але при цьому не примітивну (!), і добру, трохи наївну, місцями навіть дуже зворушливу картину. Потішив акторський склад: самого Андрієнка, Вірастюка, Бенюка, Барського, Комарова я давно люблю і поважаю. Ну, і виконавець головної ролі — силач Дмитро Халаджі — викликав у мене симпатію ще в шоу “Україна має талант”. А тут змусив відчути щиру гордість за перемоги нашого легендарного земляка.

Порадувало кіно дотепними деталями і репліками, усміхатись під час перегляду хотілося не один раз. Порадувала візуальна картинка, поєднання з графікою, музичний супровід. Особисто мені нема до чого причепитись. Єдине — якось дивно наприкінці умовно “погані” герої одумались і змінилися на краще. Але, з іншого боку, хіба кожному з нас не хотілося б, щоб “Правда завжди перемагала”? Хай це наївно і по-дитячому, та цей ковток позитиву і наївності — чудові ліки від надмірного цинізму і зневіри, які ми відчуваємо щодня.

Тож з чистою совістю ставлю свою суб’єктивну десятку з десяти! Хороша стрічка і хороший вийшов вечір.

Антон Жадько: “Кіно — це саме те, що мені потрібно і що я так довго шукав”

Антон Жадько на зйомках свого епізоду в рамках проекту "Буріме"
Антон Жадько на зйомках свого епізоду в рамках проекту "Буріме"

— Аккуратнее… Это всемирная история синематографа.
— Признаться, грамматика не моя стихия. Но даже я могу разобрать, что многие страницы здесь пусты…
— Так это место для истории, сэр. Дерзните, и быть может, ваше имя впишут в эти страницы. Они ждут своих героев.
к/ф “Человек з бульвара Капуцинов”

Донедавна Антон Жадько, молодий, талановитий і амбітний кінорежиссер із Запоріжжя, знімав лише короткометражки, та на початку цього року переміг у конкурсі сценаріїв одного з епізодів повнометражної картини і його запросили до Москви, де він взяв участь у створенні першого фільму в жанрі буріме. Автори цього унікального проекту заклали в основу принцип однойменної поетичної гри, в якій учасники пишуть віршовані рядки на задану заздалегідь риму. В даному ж випадку йдеться про кінорими — короткі ключові фрагменти фільму. Режисери мають придумати і зняти свій варіант розвитку сюжету між кіноримами. Наразі роботу Антона, а саме п’ятий епізод фільму, виставлено на голосування, яке триватиме ще один день. Якщо його варіант набере більшу кількість “лайків” (на ФБ і ВК), то саме він увійде до фільму, а наш земляк отримає шанс зняти фінал картини!
Ось тут можна переглянути перші 35 хвилин фільму, а тут — безпосередньо епізод, придуманий і знятий Антоном. Сподіваємось, він сподобається вам і ви не забудете поставити “лайк”.
А поки голосування триває, є можливість поспілкуватись із самим молодим режиссером.

Робочі моменти на знімальному майданчику
Робочі моменти на знімальному майданчику

Антоне, як ти зрозумів, що хочеш знімати кіно?

Понимание пришло постепенно. Мне еще с детства нравилось заниматься всевозможными видами творчества. В школьные годы стал рисовать карикатуры, отсылать их на международные конкурсы. И было очень приятно получать, скажем, из Италии или Японии каталоги с работами, прошедшими на конкурс, и видеть в этом списке свое имя. Для середины девяностых, с учетом моего юного возраста, это воспринималось как настоящее событие и достижение. Но со временем мне стало тесно в одном виде искусства, хотелось большего. И уже в студенческие годы я всерьез занялся музыкой. Написал материал для шести-семи альбомов, но выступать со своей музыкой в одиночку я не мог. Поэтому следующим шагом было создание своей команды. И уже в свежеиспеченной группе мне нужно было в срочном порядке осваивать не только вокал, которым я никогда не занимался, но и поэзию, умение грамотно переносить свои мысли в стихотворную форму. А очень скоро остро стал вопрос о пиаре группы. Нужно было активно пестрить во всевозможных СМИ. В начале нулевых о моей команде не хотели писать те журналы, на которые хотелось сделать ставку. Отчасти по этой причине я решил, что если о нас не хотят писать журналы, то я сам создам свой журнал и не буду ни от кого зависеть. И меня не остановило полное отсутствие опыта работы в этой сфере. Пришлось самостоятельно в кратчайшие сроки осваивать журналистику и дизайн (ведь оформлением журнала тоже некому было заниматься, кроме меня). А результат не заставил себя долго ждать: после выхода первого номера журнала ATMOSFEAR (так я решил его назвать) ко мне обратился с предложением о сотрудничестве профессиональный дизайнер из Днепропетровска. И уже над вторым номером журнала мы работали вместе. Очень быстро получилось собрать команду энтузиастов, желающих приобщиться к созданию своего собственного печатного журнала (сейчас он является одним из лучших в стране). Чуть позже я занялся освоением искусства фотографии. Однажды друзья из группы HELL:ON попросили снять для их группы музыкальный клип. У меня не было опыта в сфере клипмейкерства, но почему бы не попробовать? А вслед за первым клипом последовали многие другие, их качество постоянно росло, вместе с моим опытом и уверенностью в своих силах и возможностях. После этого я с другом отважился на создание собственной музыкальной передачи – «D-Drive с Антоном DragonT Павленко». Пусть первые выпуски передач изобиловали техническими недочетами, но со временем они свелись к минимуму. Так же удалось снять несколько документальных фильмов о музыкальных рок-фестивалях. Нам предложили сотрудничество с первым (на то время) интернет телеканалом. Примерно в это же время я снял на цифромыльницу свою первую документалку под названием «Зона смерти». В ней мои друзья рассуждали о вопросах счастья и несчастья. Получилось довольно интересно, но самое главное – я понял, что вполне в силах замахнуться на создание художественного фильма. Я наконец-то подошел к пониманию того, что кино – это именно то, чем мне необходимо заниматься. Ведь оно максимально задействует мой творческий потенциал. Судите сами: снимая кино в одиночку, вы обязаны быть сценаристом, режиссером, оператором, осветителем, звукорежиссером, композитором, вы должны уметь монтировать отснятый материал, должны разбираться в актерской игре, владеть хотя бы основами компьютерной графики… А это как раз то, что мне нужно и что я все время искал.

Кадр з 5-го епізоду фільму "Игры в темноте"
Кадр з 5-го епізоду фільму "Игры в темноте"

Які твої успіхи на сьогодні? Чим ти можеш уже похвастатись?

Не знаю, как насчет похвастаться, мне это не свойственно, но работы проделано не мало. На моем счету несколько документальных фильмов, музыкальных клипов, промо-роликов, множество выпусков музыкальных (и не только) передач. Вот уже два года подряд я активно помогаю всеукраинскому кинофестивалю «Запорожская Синерама». Очень радует то, что ее уровень из года в год ощутимо растет. Я был одним из организаторов первой киношколы в Запорожье. Думаю, что нам удалось передать нашим первым выпускникам очень ценные знания и навыки, необходимые для съемки в кино.

Но отдельным пунктом, конечно же, стоит отметить мои художественные игровые фильмы. Это дебютный фильм «Алло», последовавший за ним «Испорченный телефон» (кстати, фильм снимался в рамках проекта киноальманаха «Україно, goodbye!», который продюсировали Денис Иванов и Владимир Тихий), а также фильм «Окно». Все фильмы уже успели принять участие в кинофестивалях, каждый из них занял призовые места. Радует и то, что фильмы проходят в конкурсную программу международных кинофестивалей ближнего зарубежья. И последней моей завершенной работой является пятый эпизод для уникального российского полнометражного художественного фильма, рабочее название которого «Игры в темноте». Фильм уникален тем, что создается по принципу «буриме». Опыт, который я получил на съемке в Москве, для меня бесценен. Я очень многому там научился. Плюс, приятно то, что на моем счету, по сути, уже есть полнометражная картина. А в планах – съемка трех короткометражных фильмов и одного полнометражного.

Чи пов’язуєш ти свою творчу і професійну реалізацію з Україною і що саме міг би зробити для розвитку українського кінематографу?

Для нашего кинематографа я бы мог сделать все возможное, чтобы о нем узнали во всем мире с лучшей стороны (по сути, сейчас я именно этим и занимаюсь). Другое дело, что наша страна пока что не желает помогать мне, чтобы я был в состоянии помочь ей более качественно. Однако я не руководствуюсь принципом «сделаю, как только наступит какое-то условие». Так можно всю жизнь просидеть в ожиданиях и в итоге остаться ни с чем. Я все равно продолжаю снимать кино, каждый раз поднимая планку качества. А качественный продукт не должен остаться незамеченным. Думаю, что близок тот час, когда удастся изменить нынешнее положение дел.
А вот насчет надежд, которые я связываю с Украиной… Надежды есть, их достаточно много. Некоторые из них я уже начал реализовывать. Но все надежды напрямую зависят от положения дел в стране, от политики, которую ведет государство. Так что со своей стороны я настроен максимально оптимистично, слово за правящей верхушкой.

У кого з майстрів ти вчишся, з ким хотів би попрацювати?

Я всегда стараюсь учиться у тех мастеров, чье творчество меня поражает до глубины души, чьи работы максимально резонируют с моей сущностью. Безусловно, это такие режиссеры, как Алехандро Гонсалес Иньярриту, Хулио Медем, Терренс Малик, Вуди Аллен, Коэн Мортье… Вообще, перечень моих любимых режиссеров из так называемого «артхаусного» кино очень велик – сложно выделить нескольких. А если говорить о режиссерах массового, коммерческого кино, кем я восхищаюсь, то в первую очередь это Джеймс Кэмерон, Питер Джексон и Кристофер Нолан. Смотреть их фильмы всегда сплошное удовольствие, а уж мечты о возможном сотрудничестве даже на уровне фантазии кажутся недостижимыми. А если спуститься с небес в наши реалии, то мне всегда приятно и полезно работать просто среди профессионалов, которые сильнее меня, а таких людей, к счастью, достаточно много.

Триває робота над епізодом
Триває робота над епізодом

Радянська школа кінематографу була дуже сильна, безліч геніальних стрічок знято на студіях УРСР нашими режисерами, з нашими акторами… Куди все це поділось? Питання риторичне. Є відчуття, що весь цей спадок привласнила сучасна Росія.

Согласен… Вопрос риторический, но от этого он не становится менее актуальным… Если рассматривать его с позиции силы, то правильно Россия сделала! Так будет продолжаться до тех пор, пока украинцы не найдут в себе силы переиначить себя (возможно ли это?). Но это уже совершенно другой разговор…

Часто, коли кажуть про український кінематограф, згадують невдалі спроби за останні 20 років…

Да, за последние 20 лет действительно особо нечем похвастаться… Но тому есть объективные причины, о которых я упоминал ранее.

Але чому вважається провальним знімати щось в Україні? Я чула, що “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” не окупився, наприклад.

Да, сам фильм не окупил вложенные в него затраты, однако, если говорить о кассовых сборах, то он получил завидную кассу по меркам отечественного кино. Нужно же с чего-то начинать. Как долго будет продолжаться подобное положение дел, зависит не только от политики государства, но и от гибкости самих кинематографистов. Нужно научиться снимать конкурентоспособный продукт за минимально необходимый бюджет. И тогда ситуация на рынке отечественного кинопроизводства сможет кардинально измениться.

Антоне, коротко про найближчі плани.

С одной стороны они предельно просты и универсальны для любого творческого человека, стремящегося к постоянному совершенствованию не только своего мастерства, но и максимального расширения круга зрителей, а с другой стороны, нужно делать поправку на непредсказуемость судьбы. Ведь редко когда получается все сделать так, как запланировал. Однако в чем точно не нужно сомневаться, так это в том, что скоро я сниму еще больше интересных фильмов, каждый из которых непременно откликнется в сердцах зрителей, которых, как я надеюсь, будет становиться все больше и больше.

Ми ані трохи не сумніваємось, що так і буде, Антоне! Дякуємо тобі за цікаву розмову, я впевнена, що вона не остання. Бажаємо успіхів, натхнення, сили, чудової команди і, безперечно, матеріального забезпечення для всіх твоїх майбутніх проектів!

ДОВІДКА: Перелік робіт

– музичні кліпи 2008 – 2013 рр.;
– цикл музичних передач «D-Drive с Антоном DragonT Павленко» 2008 – 2010 рр.;
– цикл передач МОДА-БАР – 2010-2011 рр.;
– документальний фільм «Зона смерті» – 2008 р.;
– документальний фільм “Про-Рок 2009” – 2009 рр.;
– документальний фільм «Глобал-Іст 2010» – 2010р.;
– короткометражний фільм «Алло» – 2011 р.;
– короткометражний фільм «Пошкоджений телефон» – 2012р.;
– короткометражний фільм «Вікно» – 2012 р.;
– 5-й епізод для повнометражного фільму «Игры в темноте» (Росія) – 2013р.

Тарас Василенко на Природному Незалежнику (2010)

Тарас Василенко. “Ламай мене через коліно”

Тарас Василенко на Природному Незалежнику (2010)
Тарас Василенко на Природному Незалежнику разом з гуртом "Своєрідне Коло" (2010)

Презентуємо аматорський відеокліп на пісню нашого друга, запорізького поета і музиканта Тараса Василенка. Було використано кадри з фільму Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою”. На жаль, знайти цей фільм у пристойній якості в інтернеті не вийшло… Але скористаємось моментом і нагадаємо широкому загалу про один з шедеврів українського кінематографу, однозначно вартий перегляду. А ще послухаємо чудову пісню Тараса!

«Проспівав кіно, немов пісню…»

Олександр ДовженкоВін прийшов у кіно, коли йому було 32 роки. Чарлі Чаплін скаже про нього, що в його особі слов’янство дало світовому кінематографу найвидатнішого художника та поета. Його назвуть генієм за життя. Але й сьогодні мало хто сповна відчув всю глибину і масштабність його геніальності.

Сам же геній напише в своєму щоденнику, що жодного разу не мав морального задоволення від жодної своєї прем’єри і даремно витратив стільки років життя та кропіткої праці, а міг би створити так багато чудових картин. І справа, мабуть, головним чином не в бідних технічних можливостях, що не дали у всій повноті відтворити творчі задуми. А в тому, що творити майже завжди доводилося з «обрізаними крилами»…

«Якщо обирати між красою та правдою, я обираю красу. В ній більш глибокі істини, аніж в одній тільки голій правді. Істинно тільки те, що прекрасно», –  напише Олександр Петрович Довженко в щоденнику 30 квітня 1944, без малого 15 років потому, як вийшла на екрани «Земля» (1930). З того моменту до наших днів для кінематографа минула ціла вічність. Сюжет «Землі» нинішньому глядачу напевно може видатись надто простим, а ідея – наївною та неактуальною. Сьогоднішні школярі погано уявляють собі, що означає слово «розкуркулювання» і в чому смисл подій, про які йде мова у кадрах німого чорно-білого фільму. Але чомусь досі цю картину відносять до числа найкращих за всю історію кіно. Мені давно було цікаво, чому. І нарешті познайомившись з нею, я подумала, що, мабуть, її однієї вистачило б, щоб назвати Олександра Довженка геніальним.

А свого часу ані глядач, ані керманичі держави не зрозуміли цього режисера. Хоча… Мабуть, саме Сталін зрозумів його надто добре. Не дарма ж сам Довженко після виходу «Звенигори» (1928) та «Землі» думав, що його напевно «заарештують та з’їдять» як «українського буржуазного націоналіста». У пресі його добряче «вичитали». Чого вартий був тільки знущальний фейлетон Дем’яна Бідного в газеті «Ізвєстія». Довженко признавався в «Автобіографії» (1939), що після цього він «посивів та постарішав за декілька днів».

А насправді-то видатний режисер вірив у те «світле майбутнє», обіцяне більшовиками. Головні його герої – це молоді комсомольці, носії революційної ідеї, що веде людство до нового, щасливого життя. І в цьому майбутньому український народ нарешті щасливий, бо він має дивовижні багатства рідної землі. Україна врешті-решт піднялася з колін, її більше не шматують сусідні держави.

Ідеї, що є в принципі абсолютно несумісні одна з одною, органічно сплелись у його фільмах. Узяти хоча б «Звенигору». Я не дивуюсь, що її поява на екранах, з одного боку, поставила Довженка в один ряд з видатнішими радянськими кінорежисерами того часу Ейзенштейном та Пудовкіним, а з іншого – викликала вельми неоднозначну реакцію глядачів. Адже цей твір був настільки масштабним, він охопив історію України мало не з часів скіфів до початку 20 століття. Те, як вільно Довженко поводиться у фільмі з хронологією, виявилось незвичним і складним для глядацької аудиторії. Метафори та образи, використані в картині, легко сприйнялися б у літературному творі, але на екрані вони виявились незрозумілими широкому загалу. Олександр Довженко був, перш за все, художником і поетом, що «проспівав свою картину, немов пісню».

Після «Звенигори» був «Арсенал» (1929), присвячений повстанню більшовиків на київському збройному заводі. Це розповідь уже про цілком реальні події, але й тут у Довженка, як наче в казці, коні говорять людськими голосами (з урахуванням того, що кіно німе – за допомогою текстових вставок), головного героя «кулі не беруть» в буквальному сенсі. Але «Земля»… «Земля», на думку багатьох, стала вершиною кінотворчості Довженка. Та не тому, що в ній він вичерпав свій потенціал, не том, що звукове кіно в чомусь позбавило його фільми образності та багатозначності. А тому, що після «Землі» творити стало майже неможливо. Сувора критика висмоктувала з Довженка сили і натхнення.

1934 року він переїздить до Москви і звертається до Сталіна по підтримку. Вождь народів відіграє роль спасителя для Довженка, але віднині кожне рішення режисера, кожний рядок сценарію, кожний відзнятий кадр підлягатимуть найжорсткішій цензурі. На довершення, Довженкові заборонять працювати в Україні. Відбудеться це, щоправда, трохи згодом. Коли він запропонує Сталіну для ознайомлення сценарії «Україна в огні», присвячений подіям Другої світової війни. І знову – звинувачення в націоналізмі, занепадницькому настрої. Все це в черговий раз спричиняє у режисера глибоку депресію. 27 липня 1945 року він зробить запис у щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть богом, і тоді б я не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба таврувати і тримати в чорному тілі. <…> невже любов до свого народу – це націоналім?»

Облишимо зараз довгі філософсько-політичні суперечки, бо за ними ми ризикуємо втратити найголовніше – Красу-Істину в довженківському розумінні.

Я й досі не поділилась з вами враженнями від перегляду «Землі»! Не переказуватиму сюжет – за бажання в Інтернеті ви відшукаєте докладні рецензії. Але, якщо вийде, знайдіть та скачайте цей фільм. Відчуйте любов до життя не в розмитому езотеричному сенсі, а кожною клітинкою тіла, як це зміг передати в своїх кадрах Довженко. Стиглі соковиті яблука… Безмежне поле, що хвилюється від подиху вітру… Молоді, гарні дівчата, спідницями яких безсоромно грає вітер, оголюючи їхні повненькі, спокусливі литки… І дощ на останніх хвилинах фільму… Чиста вода, що змиває все мінливе та несправжнє, що дає нове народження всьому живому. Ось чому і досі цей фільм може зацікавити глядача. Неважливо, які політичні сили зараз при владі, неважливо, що основний сюжет фільму наївний та відірваний від сучасності. Відчуйте красу у всьому людському, як це відчував видатний режисер…

… Я не ставлю крапку. Бо в статті лише доторкнулась до творчої біографії українського режисера. А ще тому, що більшість щоденників, листів та інших паперів Довженка досі засекречені. Так заповіла вдова Олександра Петровича, Юлія Солнцева. Наприкінці 2009 року, згідно з її волею, нарешті мали б зняти з них гриф «цілком таємно». Нам лишається чекати…