Артем Чапай у Запоріжжі презентував книжку “Тато в декреті”

Артем Чапай презентував книжку "Тато в декреті" у Запоріжжі
фото з сайту 061.ua

Після презентації книги Artem Chapeye “Тато в декреті”, що відбулась у Запоріжжі 15 грудня 2016 в рамках міжфестивальних зустрічей Запорізької книжкової толоки, залишились теплі враження. Інтуїція підказувала, що так воно і буде. Бо, коли, читаючи книжку, мимоволі погоджуєшся мало не з кожним абзацом, а насамкінець уже хочеш задушити автора в обіймах чи, принаймні, потиснути руку і подякувати за все те, озвучене на сторінках книги, — цілком ймовірно, що й особисте знайомство з автором не розчарує. Читати далі “Артем Чапай у Запоріжжі презентував книжку “Тато в декреті””

Вова, прощавай!

демонтаж Леніна в Запоріжжі
фото з сайту 061.ua

Сталось. Демонтували. Сьогодні почула думку від однієї близької людини, яка народилась і виросла в СРСР. Ця людина багато в чому кардинально змінила свій світогляд за останні три роки. Зараз вона настільки відчайдушна, що вступає у словесні баталії з ватниками-колегами чи випадковими співрозмовниками у громадському транспорті. Але щодо Леніна прозвучало: “Как-то жалко, аж до слез. Это ведь мой город. Как будто города не стало…” І байдуже, що Ленін до Запоріжжя має такий самий стосунок, як до видання Махабхарати чи підручника з бджолярства, що просто часи були такі, що цього ідола тулили скрізь де доречно і не дуже. І мені стало теж якось трошки прикро, теж мало не до сліз. Невже це єдиний символ, що асоціюється з Запоріжжям? Не славетна давня Хортиця, про яку нещодавно навіть зняли короткометражний документальний фільм BBC, не старенький і кумедний “горбатий”, не трійця непереможних і веселих мультяшних козаків, чий батько-автор Володимир Дахно походить із Запоріжжя, не запорізький дуб, який хоч і дожив свій земний вік, але все ж таки… Не джаз Олександра Цфасмана. Не магнітофон “Весна”, та навіть не металургійні підприємства, наша гордість і одночасно наш біль. І що вже казати, не Дніпрогес, який наші прадіди і прабабки будували, замішуючи бетон ногами. Ні. Без Леніна все це меркне. Так от шо я вам скажу. Саме тому і добре, що його нарешті не стало. Я хочу, щоб запоріжці не підмінювали історію істуканами. В нас купа історичних пам’яток, які знаходяться в аварійному, катастрофічному стані. Ми не замислюємось, в яких будинках живемо, якими вулицями ходимо. Ми маємо перлину посеред Дніпра, і не цінуємо того, засмічуючи і руйнуючи. Ми не можемо спромогтись, щоб заводи контролювали свої викиди. Ми плюємо повз смітники.

Але ми нарешті прибрали Леніна з головного проспекту, який тепер носить назву Соборний. Я не хочу, щоб він був символом нового Запоріжжя. Це не боротьба з пам’ятниками чи з минулим. Це визначення системи координат для майбутнього розвитку.

Символів у нас — достобіса. Дбаймо про те, що справді є цінним, творімо нове. А кривавим ідолам місце в музеях, в кращому випадку, а не на головних вулицях і майданах міст.

Крок до відчуття повноцінності

"Українською прикольніше", акція 2012 року
“Українською прикольніше”, акція 2012 року

Знаєте, чому я у далекому 2008 прийняла остаточне рішення перейти на українську? “Відновити історичну справедливість”, “випєндрітся”… — це, звісно, поважні причини. Але одна з головних була в тому, що я втомилась почуватись неповноцінною. Читати далі “Крок до відчуття повноцінності”

Геловін vs Святвечір

Ок. Давайте не про вибори. А про традиції.

Не коментуватиму серію мотиваторів проти Геловіна з релігійним нахилом. Це тема окремої розмови. А от більше про те, що “чуже святкуємо, а свого не знаємо”. Визнаю, мене воно теж часом шкребе. Але водночас я зустрічаю й інші нарікання від справжніх знавців традицій. Коли, скажімо, ВВС зняли фільм про Хортицю на 4 хвилини, але там “не тих козаків показали”, і вбрання не те, і ваще Січі на Хортиці не було, і все те шароваництво, а не справжні традиції, і суцільна ганьба, коротше. Майже зрада:) Так от, наскільки я можу судити, оцей весь Геловін — таке саме “шароварництво”. Попса тобто. Чисто по приколу вирізати з гарбуза ту голову. Ну, ще розфарбуватись під зомбака. Ніхто не згадує корені свята, не вкладає жодного глибоко змісту. Гарбуз і зомбаківський прикид. Ну, як наші оті козаки у шароварах несправжніх. Ті, що теж попса. Власне, як і натовпи людей з кошиками на Великдень у церквах. Теж “шароварництво” і попса. Бо 90 відсотків з них навіть Отче наш на пам’ять не згадають, а ще більше половини з них колишні комуністи. І нічого. Це я до чого… Читати далі “Геловін vs Святвечір”

Африка, хай їй… Частина 4

Що б це означало?
Що б це означало?

Закінчення. Попередні публікації: частина 1, частина 2, частина 3.

Минула половина нашого перебування тут. Військова база посеред степу між морем і горами була нашим помешканням вже понад місяць. Лишилось десь стільки ж часу провести тут: на Батьківщині Зінедіна Зідана, у цій країні фініків та супутникових антен — потім додому. Хоча гіпотетично полетіти додому ми могли і раніше, бо самі своєю роботою наражалися на це. Річ у тому, що наша група за три тижні встигла зробити все те, що ми мали б робити протягом 6-7 тижнів. В результаті перед нами постала найскладніша задача — імітувати бурхливу діяльність, демонструвати, що ми дуже зайняті, і що роботи в нас до греця. Аби тільки нас завчасно додому не відправили. Тому останні пару тижнів ми фактично перебирали те, що вже було зібрано раніше.

Разом з тим, роботи значно додалося, коли почали установки нарешті запускати. І одночасно дуже стали дратувати деякі, якщо їх так можна назвати, робітники. Про кількох арабів мова йде. Коли було потрібне, їх завжди важко було знайти. Зараз же, коли ми розпочали тестування установок, ото воно стоїть таке серйозне, заглядає усюди, під ногами крутиться, пальцем по якійсь трубі проведе, краплю керосину, не приведи Господи, знайде, показує нам такий, каже:

— Проблем!

— Та бачимо, бачимо. Самі знаємо, зробимо все, — відповідаємо.

Його ця відповідь тимчасово задовольняє, він знову продовжує крутитися під ногами і заважати нам, знаходить іншу краплю:

— Проблем!

— Та як же ти нас вже задовбав. Йшов би ти звідси.

Але ж він нас не розуміє, тому, припускаю, він переконаний, що ми дякуємо йому за цінну допомогу. І він продовжує свої пошуки далі. Хоча, деякі з арабів, хоч вигляду і не подають, досить задовільно нас навчились розуміти. Принаймні досконало вивчити нашу лайку вони мали чимало нагод. Тому все ж таки ми не надто намагаємось у їхній присутності казати все, що про окремих з них думаємо.

Отже, наш африканський друг продовжує своє паломництво навколо установки, час від часу знаходить краплини керосину, зловтішно запитує нас, чи немає в нас проблем, а іноді навіть воліє виступити у ролі втілення Здорового Глузду. Скажімо, розібрали ми клапан аби прокладку замінити. Принесли запасні, але вони виявились завеликими. І тут наш алжирський Капітан Очевидність показує пальцем на прокладку і з серйозним поглядом каже:

— Вері біг. Іт’с пролем.

— Дякую тобі, спостережливий наш друже, що б ми без тебе робили, гадки не маємо, — відповідаємо. Втім, сарказму він не вловив, бо не зрозумів ані слова.

***

Майструємо бесідку
Майструємо бесідку

Паралельно з основною роботою ми робимо бесідку. Навіс.

Наших груп сюди літало чимало. І майже кожна лишала біля готелю по собі той чи інший слід. Не в тому плані, що наслідили, і додому полетіли, ні. Але, наприклад, одні зробили, не знаю як правильно вона зветься, фігню, об яку ноги перед дверима  витирати; інші зварили стійки, натягли проволоку — і от вам є де одяг після прання сушити; хтось зробив у дворі невеличкий цементний майданчик, розміром 4х4 метри, де поставили стільці і стіл.

Ми вирішили перевершити усіх. Бо оскільки є однією з останніх груп, треба поставити жирну крапку, постановив колектив. Тож саме над тією площадкою почали робити навіс.

Мені не пощастило перед вечерею в коридорі зіткнутися із Суворим Начальником, тому своє, як він його назвав, технічне завдання на проектування і, відповідно, конструкторська частина роботи у польових умовах дісталася мені. Цінних порад від групи було багато, нецінних ще більше, в результаті металоконструкція, коли її змонтували, виглядала воістину монументальною. Нормальна така жирна крапка.

жителі Орану
жителі Орану
Сучасні краєвиди
Сучасні краєвиди

***

Вже шостий тиждень серед арабів, а ніяк не звикну, як вони поміж собою спілкуються. Наприклад, не згадаю випадку, щоб два араби йшли (сиділи, їли і т.д.) мовчки. Якщо їх більше ніж один, то вони неодмінно балакають: одночасно і голосно. Дуже голосно. Дуже емоційно. Допомагають собі бурхливими жестами, навіть якщо за кермом. Завжди думав, що не знаючи мови, можна хоч настрій розмови вловити, залежно від інтонацій та емоцій — дзуськи. Принаймні в цьому випадку. Пам’ятаєте «Бриллиантовую руку»? Розмову двох контрабандистів в лікарні, що чекали на «Михаила Светлова»? От приблизно і тут так само. Тут градус спілкування обов’язково високий, здається, ще зовсім трохи, і вони вчепляться в горлянки одне одному своїми алжирськими пазурами. Натомість при цьому може лунати сміх, а якщо їх запитати, про що ж, врешті решт, вони говорять, то виявиться, що, скажімо, один поцікавився як справи у іншого в родині, або як здоров’я тощо.

Центр міста з вікна автобуса
Центр міста з вікна автобуса

***

За сувенірами нас возили на базар. Чи то до базару ми так і не доїхали, чи він і мав так виглядати, не розумію досі. Принаймні зовні звичний нашому оку вигляд ринку він не мав. Ті ж самі крамниці -«гаражі» на перших поверхах будинків у вузьких провулках. Єдина відмінність від побачених раніше магазинів полягала у їх скупченості. Ну і людей там багатсько було, навіть попри те, що будній день.

Картини з піску в сувенірній лавці
Картини з піску в сувенірній лавці

Зате із сувенірами виникли проблеми: магнітиків — зась, а більше особливо і обирати нема з чого. Картини з піску поганої якості, й вибір дуже маленький. Піщані «троянди» з Сахари також мали підозрілий вигляд, припускаю, що транспортування до України вони не пережили б — спіткала б їх трагічна доля руйнації. Тим більше ми мали змогу спостерігати, як у аеропортах обходяться із завантаженням-розвантаженням багажу: зовсім грубо, без любові, я б сказав. Тож сувенірів ми по суті так і не придбали. А на заощаджені гроші докупили пива. Принаймні я зробив саме так.

***

Наш Великий Спеціаліст Fish-man, який прославився вмінням спілкуватися російською мовою із арабами, не припиняв нас радувати цим своїм талантом. Напевно однієї миті він зрозумів, що все якось дуже просто виходить, і вирішив дещо ускладнити задачу, внести додаткову перемінну у складне рівняння порозуміння. Він урізноманітнив свій арсенал жестів неочікуваними та недоречними. Виходило смішно.

Приклад №1. Йдемо ми на роботу, раптом бачимо серед натовпу арабів водія, що возив нас на море.

—  О, бонжур! На море мы на этих выходных едем? — із саркастичною інтонацією запитує Fish-man

— Ееееееее…. — відповідає водій.

— Ну, на море! Море! — уточнює наш Фахівець, руками крутячи невидиме кермо автобуса.

Очима араба, який, ясна річ, окрім «бонжур» ані слова не зрозумів, ця ситуація, мабуть, виглядала забавно.

Приклад №2. Тривалий час ми просили, аби нас відвезли подивитись фортецю Санта-Круз, що розташована на горі в Орані. Але нас відмовлялися везти, мотивуючи це тим, що в автобуса, мовляв, погані гальма, і що на гірській дорозі це небезпечно.

— Фарид, я так понимаю мы опять никуда не поедем! — із такою собі підйобкою в голосі обурювався Fish-man, — я так понимаю все еще тормоза плохие.

В цей самий момент, аби проілюструвати, що він мав на увазі під словом «тормоза», Fish-man чомусь став виконувати характерні рухи тазом і руками, імітуючи щось дуже схоже на статевий акт. Гадаю, що в очах Фаріда, який це міг сприйняти за неприховану погрозу, ця ситуація кумедною й забавною вже не видавалася.

Приклад №3. Під час навчання арабів користуватися нашими установками з Великого Спеціаліста сипали перли, як прищі на лобі підлітка. Ось один з них (перл себто):

Отже стоять араби-учні, араб-перекладач, Fish-man та я — в якості щасливого свідка.

— Коллектор имеет двенадцать форсунок, — показуючи на пальцях сім, своїми досвідом і знаннями ділиться Fish-man.

Поки перекладач намагається перезавантажити свій мозок та якось пов’язати між собою інформацію, що надходить від очей та вух, Спеціаліст щиро обурюється:

— Обана! Вы что, в первый раз слышите, что у коллектора двенадцать форсунок?! — все ще зігнувши на пальцях сім, дивується він — как же вы с такими познаниями работать собираетесь?

— Ну они и тупые, — скаржився цей Задорнов пізніше нам, — им объясняешь-объясняешь, а они все равно ни черта не понимают.

Епілог

Дорога додому мало відрізнялася від тієї, якою ми добиралися в Африку. Все те саме, тільки напрямок інший. Ну, і ще на додачу в салоні Іл-76 чомусь смерділо коров’яком. Але то пусте, оскільки ми так спрагло хотіли додому, що подібні дрібниці не могли зіпсувати настрій.

Ну ось, власне, і все. Цікаве було відрядження. Непогано було б повторити якось. Ну, то таке.

Африка, хай їй… Частина 3

Вулицями Орану
Вулицями Орану

Продовження. Частина 1.Частина 2.

Місто, пляжі і дозвілля
04.05.13

Оран є старовинним і великим містом на узбережжі Середземного моря. Населення складають близько 2,5 млн. арабів і пара-трійка європеоїдів. Тому наша присутність у центрі міста, напевне, не на жарт різала очі мешканцям Орану. Тобто звісно ніякої агресії в наш бік не було, на нас окрім декількох дітей навіть пальцями не показували. Але знову із підсвідомості вилізла фобія бути нацменшиною у середовищі арабів-мусульман. Втім, не забігатиму вперед, і про все по порядку.

Строкаті балкони
Строкаті балкони

У зв’язку із складною ситуацією у країні очікувати на повноцінну екскурсію нам не доводилося. Фактично, переважно усе що ми побачили, ми бачили із вікон автобусу, який доволі довго возив нас Ораном. Спасибі, що бодай так вивезли покататись. Тим більше я б сам не наважився гуляти там по вулицях наодинці. Хоча місто, принаймні в центрі, виглядало дуже цивілізованим. Правда, не без тієї гри контрастів і мішанини, про які я згадував ще раніше. Від французів алжирцям дісталася непогана культурна спадщина, яку, схоже, тут цінують вельми умовно. Отже знову та сама картина розвішаної білизни на фасадах красивої архітектури будівель. Та й взагалі багато споруд мали доволі занехаяний вигляд. Вузькі вулички. Багато людей, які нікуди не поспішають. На дорогах нові авто і старі розвалюхи, сучасний трамвай, до якого нам ще років 20 розвиватися. Старі квартали. Подекуди бруківка. Що кидалося в очі, так це відсутність окремих будівель кафе, крамниць, торговельних центрів тощо. Всі ці заклади були розташовані на перших поверхах будинків. При чому ледь не всі з них виглядали майже однаково, так ніби раніше на їм місці були гаражі.

Типові міські краєвиди
Типові міські краєвиди

Загалом місто склало враження однієї суцільної недобудови. І навіть не тому, що багато є різного будівництва (хоча і його теж достатньо), справа в тому, що ледь не кожен другий жилий дім має незавершений вигляд. Скажімо, от стоїть багатоповерхівка, на 3-4 поверхи, усі з яких заселені. Але даху в неї немає. Тобто споруда закінчується черговим недобудованим поверхом. А якщо точніше, поверх закінчується стелею, з якої вгору стирчить арматура. Отже в будь-який момент можна збільшити житлову площу. Що, як нам пояснили, місцеві і роблять час від часу. Наприклад, живе в домі родина. Дітей одружили, жити молодим немає де. От і починають молодята над головами батьків «гніздуватись» – у будь якому випадку краще, ніж на шиї. Крім того повертати кредит на житло можна не поспішати – будинок же недобудований. Але загальний дизайн міста від цього псується не на жарт. Втім, тут це нікого особливо не хвилює. «Ага, – думаю, – вам би наших опадів сюди. Подивився б я, як вас без дахів заливало б». Щоправда, їм тут напевно навіть в радість, коли їх заливає. Африка ж. Це вам не жарти.

Депресивні райончики
Депресивні райончики
Кози на смітнику
Кози на смітнику

Жартів також не знайшлося взагалі, коли ми проїздили повз один район (чи то було передмістя?) Орану. Не район, а один великий смітник. Не будинки, а сараї сараями. В наших селах курники і сажі виглядають комфортабельнішими. Замість безпритульних собак у горі сміття на узбіччі дороги копирсались зі скляними очима кілька кіз. Чи цапів. Не думаю, що це дуже принципово. Крім того скоріш за все про каналізацію тут взагалі не чули. Натомість вочевидь чули про супутникове телебачення. Тарілки були майже на кожному будинку, перепрошую, курнику. Ну і звісно ж білизна розвішана усюди, куди ж без неї. От такий от веселий райончик (чи передмістя?).

05.05.13

Великдень тут чомусь ніхто не святкував. І нам довелося виходити на роботу. Хотіли організувати свято собі самі, але тут навіть яйця фарбувати не було чим, не говорячи вже про те, щоб розговітися свяченою крашанкою чи водичкою. Замовляли в Фаріда цибулиння – каже, що не сезон на стару цибулю, є тільки молода, і продається вона без лушпин. Поросили принаймні буряку дістати – він дістав. Але потім з’ясувалося, що ніхто з нас не знав, як правильно буряком фарбувати. Тому в результаті розговілися простими вареними яйцями і салом, ще з запорізьких запасів. Гадаю, не варто і пояснювати, що замовляти в Фаріда сала ми навіть не намагались. Бува ще образиться. І все рівно ж не дістане.

Зате починаючи з Великодня прийшла нарешті спека (як потім з’ясувалося, мінлива, та хоч щось). Ми всі раділи, казали: «Африка, ну нарешті почалася Африка», але відверто кажучи в цей самий час в Запоріжжі панувала така сама Африка. І ніхто там чомусь цьому факту не радів.

11.05.13

З моря ми приїхали, як варені раки. Бо, по-перше, були червоними, а по-друге, відчували себе так само, як, напевно, почуваються раки у каструлі із окропом. І що характерно, ми знали, що все скінчиться саме так. Проінформований – значить озброєний, ага. Дуже нам це допомогло (читати із сарказмом в голосі).

Пляжний відпочинок
Пляжний відпочинок

Покупатись у Середземному морі нас повезли на офіцерський пляж, закритий для простих смертних. Бо, як і в місті, перебувати на цивільному пляжу для нас могло бути небезпечно. Натомість на офіцерському пляжі, схоже, загрозу становили для відвідувачів саме ми. Бо інакше як пояснити той факт, що невдовзі після того, як ми розклалися на піску, найближчі до нас араби зібрали парасольки, дітей, дружин та інші лахи і перебралися подалі? Припускаю, що причин існувало декілька. Наприклад, те що ми були єдиними, хто був у плавках. Решта чоловіків купалася в шортах, жінки, вдягнені у свої ряси, або взагалі не купалися, або просто мочили ноги. Тож наші тісні, за місцевими мірками, плавки, мабуть, просто не в’язалися із тисячолітньою мусульманською традицією купань у Середземному морі. Отже від гріха подалі чоловіки поспішили забрати своїх жінок на таку відстань, з якої не можливо було б роздивитися окремі частини тіл отої галасливої групи мужчин слов’янської зовнішності.

Другою причиною, іншим прикладом нашого морального занепаду і відповідного негативного впливу на арабську спільноту, стало те, що ми пили на пляжі пиво. Щоправда, потім ми загорнули банки у серветки і пили так, щоб не було видно, що саме ми п’ємо. І порожню тару також ховали. Адже дратувати мусульман – погана прикмета. Крім того до нас підійшов один араб і непоганою російською мовою пояснив, що в них не прийнято демонстративно розпивати алкоголь на пляжі, і попросив сховати порожні банки, а саме пиво пити так, щоб ніхто не бачив. Нам стало соромно, ми відповіли: «Окей, ноу проблем». Здивований араб пішов геть. Мабуть, він чекав, що ми почнемо відстоювати своє конституційне право на алкоголізм у громадських місцях за кордоном, мабуть, до нас так робили усі російськомовні групи, але ми погодились зі справедливістю зауваження, чим не на жарт приголомшили араба.

Ну а власне сам пляж справив подвійне враження. З одного боку мені, який на море їздить раз на десятиріччя, сподобалось. Та й як не крути, покупатись у Середземному морі куди епічніше, ніж, на приклад, в Кирилівці. Але разом з тим пляж був брудним… Могло бути й гірше, разом з тим різного сміття у піску лежало достатньо. Й у самій воді плавали порожня баклажка з коли та пачка від мальборо. Таке собі помірне свинство, на межі із надмірним свинством. І це ж ніби елітний пляж, офіцерський. Втім, прикро мені стало не за арабів, хоча Алжир спокійно міг би мати гарні курорти. Дивлячись на те неподобство, одразу згадав Україну. Що вже сміятись над алжирцями, як в самих не краще. Той факт, що десь є такі самі свині як і ми, мене чомусь не заспокоїв.

А тим часом палюче сонце припікало, тіні на пляжі фактично не було, парасольки нам ніхто не виділив, і пообгорали ми так, що на наступний день пересувалися як інваліди. Бо найбільше обгоріли ноги, які до того своєї частки сонячної радіації не отримували. В результаті наші задні кінцівки, покриті засмаженою хрумкою скоринкою, не здатні були без болю згинатись. І знали ж, що все буде саме так. Знали ж!

***

На пляж нас везли Ораном. У місті зробили зупинку. Як завжди перекладача не передбачалося культурною програмою в принципі, тож спілкувалися із сек’юріті ми жестами. Причина зупинки теж була пояснена невербально. Супроводжуючий ніби казав нам: «Виходьте хутко з автобусу! І покваптеся, через вас я у вихідний день вийшов на роботу! Тож давайте ворушіться, блідолиці». Ну а нам що – вийшли. Виявляється нам хотіли показати місцеву християнську церкву. Правда, не було зрозуміло з якою метою. Чи то хотіли похвастатись алжирською толерантністю, чи може вирішили, що нам час вже молитись (все ж таки місяць минув, як ми в Алжирі, а в церкві жодного разу не були), чи може просто жадали пригрозити. Мовляв, ось вона, остання християнська церква на Африканському континенті. Ми так і не зрозуміли. Жести супроводжуючого не змогли надати повної картини.

Конструкція церкви нічим зовні не нагадувала церкву. Поки не потрапили в середину, і не здогадались, куди нас ведуть. В холі за столом сидів негр, перепрошую, афро-африканець – вахтер, мабуть. Або сторож. І ще там була жінка: чи то екскурсовод, чи адміністратор, чи священик – хіба їх розбереш, як перекладача немає. Більше прихожан не було. Хоча лавок було достатньо, як і притаманно нормальним католицьким костьолам. Отже напевно інколи люди там бувають, і навіть сидять. Ми зайшли, постояли, подивились – дивитись особливо не було на що – і пішли собі в автобус.

***

Зазвичай перед роботою пара чоловік з нашої групи робили ранкову пробіжку. Бо вдома ти ніколи не бігав і малоймовірно що бігатимеш. Бо це рано вставати треба, спускатися з 8-го поверху, а надворі холодно, дикі собаки бігають, маючи намір вкусити тебе за п’ятки, і шорти в тебе порвані, і люди на тебе як на ідіота дивитимуться, і ще чимало інших тупих відмазок вигадати можеш. А тут за компанію та знічев’я чом би і не побігати. Тим не менш як на ідіотів дивилися і тут. Солдати. Зиркають на нас зі своїм специфічним мусульманським співчуттям у погляді, думають либонь: «Ну добре, нас-то змушують бігати. Армія ж бо. А вам, невірним, чому не спиться о цій благословенній ранковій годині?» І ніби на підтвердження своїх думок вони міцно засинають у своїх вартових вежах, наочно демонструючи нам, що ми втрачаємо.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 2

Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.
Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.

Продовження. Початок тут.

Особливості міжнародної співпраці

Наша робота полягала у шеф-монтажу десятка установок для випробувань окремих деталей моторів: форсунок, колекторів, лопаток тощо. Іншими словами ми мали б керувати діями аборигенів, які мусили б самі монтувати і підключати ці установки. Але шеф-монтажем ми по суті так і не займались. Ми займались монтажем. Різниця полягає лише в тому, то перше — дуже довгий процес. Друге — процес швидкий. Бо легше було щось зробити все самому, ніж змусити арабів.

По-перше, араби виявилися не те щоб лінивими… Важко навіть збагнути у чому причина. Просто їм якось усе пофіг. Усі ті установки, уся та випробувальна станція — усе їм пофіг. Але до цього я ще повернусь нижче.

По-друге, фахівці у них, як і очікувалося, слабенькі. Наприклад, зварник. Про себе він казав, що він «біг професіонал». Але по факту ходив з якимось індиферентним поглядом по цеху, інколи щось кволо зварював, а коли ми його шукали, мав звичку зникати. Втім, таку звичку мали всі араби.

Третя причина була в мовному бар’єрі. Як на будівництві Вавилонської вежі. Теоретично перекладач був. Але як і усі середньостатистичні араби на станції, він мав звичку зникати саме тоді, коли був потрібен. Крім того він був один, нас багато. Та і перекладав так само, як зварник варив. Скажімо, хотіли ми попросити в арабів крейди, задля перевірки герметичності керосинових трубопроводів. Як ми тільки перекладачу не пояснювали… Він ніби зрозумів. Принесли нам пригоршню прального порошку.

Тут необхідно зробити ліричний відступ і згадати одного фахівця із нашої групи. Він був дядько не дурний, свою роботу в принципі знав, але страшенно мене дратував своєю манерою демонструвати який він видатний спеціаліст у всіх галузях. Починаючи від смаження яєчні та риболовлі, і закінчуючи власне калібруванням і експлуатацією установок. Він постійно ходив із розумним виглядом, совав носа куди не просять, і роздавав на всі боки свої, як він вважав, дуже корисні і цінні поради, імітував великого боса, хіба що тільки не поправляв свою невидиму корону. Своєю любов’ю до рибалки він усім нам, а також арабам, пробив у голові величезні дірки (за що отримав кодову назву Fish-man). А ще гучно плямкав під час обіду та просто так, з тільки йому відомих причин, при всіх пальцями виколупував їжу із своїх зубів, ну і ще сотнею тисяч дрібниць він мене дратував. Але згадав я про нього не просто так, а саме в контексті спілкування із аборигенами. Це треба було бачити. Ми, наприклад, під час спілкування із місцевими та пояснення їм плану роботи, використовували прості англійські речення, жести та ледь не малюнки на стінах. Але цей наш товариш такою нісенітницею не займався. Йопта, він Великий Спеціаліст! Він не стане примітивно пояснювати складні речі! Просто шедевральна картина виходила. Стоїть він. Біля нього стоять пара арабів. Араби знають арабську і французьку. Він знає російську.

Він: «Значит так. Эту работу надо выполнить до конца смены».

Вони мовчать.

Він (повільніше і голосніше): «До конца смены. Нужно эту работу закончить. Вы меня понимаете или нет?»

Вони мовчать.

Він (гучно): «Мы же иначе установку не запустим! У коллектора два контура. (Повільніше і показуючи на пальцях «2») Два контура»

Вони щось кажуть французькою.

Він, повністю переконаний, що його зрозуміли, йде з розумним виглядом до нас, далі роздаючи свої цінні поради.

Ось як треба.

Не обов’язково вчити мови, виявляється. Задля того, аби тебе зрозуміли, достатньо пару разів повторити свої слова повільніше.

Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка
Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка

***

А от і обіцяний приклад алжирського пофігізму. На базі тривало будівництво нової злітної смуги: був викопаний котлован метрів так 40-50 завширшки, глибиною метри півтора, і довжиною кількасот метрів. Немаленька така яма. Відповідно і техніки там було достатньо: екскаватори, катки і т.д. І все б нічого. Та якось стався дощ. За місцевими мірками, так взагалі злива. Котлован залило водою по вінця. Наступним ранком ми ходили дивитись навіть на нього: на вигляд — плесо під ранковим сонячним промінням; по суті — калюжа. А посеред цієї калюжі стояла уся напівзатоплена техніка, на півтора метри залита водою. І ніхто з арабів навіть не поворушився, аби завчасно вивезти машини з котловану. Власне, не тільки завчасно, взагалі здається нікого не хвилювало те, що техніка затоплена. Хоча, можливо, в Африці вода настільки незвична, що такий раптовий ставок арабам тільки за щастя, звідки мені знати.

Креслення в пташиних відмітках
Креслення в пташиних відмітках

Або от ще випадок. У цеху, в якому ми працювали, стояли згадувані мною вище установки. В них в якості робочої рідини використовувався керосин 9-го класу чистоти. Говорячи простою мовою, це дуже чистий керосин. І взагалі вимоги до чистоти у приміщеннях були жорсткими, аби результати випробувань були коректними, а деталі, що випробувались, не псувалися. Все це арабським начальникам наші фахівці пояснили. Арабські керманичі цю інформацію донесли до підлеглих — ті ходили по цеху в чистих білих халатах. А от пояснити важливість дотримання чистоти птахам місцеві не змогли. Тому горобці і голуби вільно літали посеред будівлі, гніздувались, створювали свої пташині родини, народжувались, вчилися робити перші свої польоти, і срали. На підлогу, на установки, на розкладені креслення, на нас. Наш Суворий Начальник намагався вкласти трохи розуму в гарячі африканські голови щодо шляхів подолання проблеми. «Замажте дірки у даху і стінах, повставляйте шибки у вікна [недрукована лексика]», — марно радив він. «Добре», — відповідали вони. І на цьому зазвичай все закінчувалось.

01.05.13

Першого травня у нашому готелі вимкнули опалення. Відверто кажучи, опалення таке собі — батареї ледь теплі. Але сам факт наявності в Африці у квітні місяці опалення став черговим цвяхом у кришку труни стереотипів. Взагалі, зв’язуючись із рідними на Батьківщині, з’ясували, що вдома значно тепліше у цій порі виявилось, ніж тут. Якщо першого травня у Запоріжжі було близько 30 градусів, то тут, поблизу Орану, не більше 20. А ще холодний вітер. При чому вітер майже завжди. І вночі холодно. І батареї у квітні теплі.

В принципі, цьому можна знайти пояснення. Ми жили в окремому готельчику, на військовій базі, де все автономно: хочуть — вимикають опалення, хочуть — вмикають. А якщо врахувати, що найкращий бензин у перерахунку на наші гроші 1,5 грн., дизельне пальне 0,8 грн., то стає зрозуміло, що заощаджувати на нафтопродуктах їм не обов’язково.

***

На базі був один араб на ймення Фарід. Він був тут на зразок наших завгоспів. Не знаю, як в арабів називається завгосп, тим більше у військових, тому ми його звали просто Фарідом. Точніше, Фарідом. Без «просто». Звання в нього було еквівалентним нашому прапорщику, що й не дивно — кому ж як не прапору бути завгоспом? Розмовляв із нами він через слово англійською, через слово російською, через слово французькою. Але ми розуміли. Зазвичай під час нашого сніданку чи обіду у їдальні, він заходив до нас і запитував, що нам треба для повного щастя. Як правило для повного щастя декому з нас потрібні були сигарети, декому пиво, декому сланці, декому щире кохання. Фарід як добропорядний завгосп нам все те діставав. Ну, окрім щирого кохання, як ви розумієте. І за гроші переважно.

"Завгосп" Фарід
"Завгосп" Фарід

А одного разу він навіть проявив ініціативу і приніс нам дрожі. Безкоштовно.

— Нащо? Ми ж не замовляли, — здивувалися ми.

— Водка! Водка! — радісно пояснив Фарід.

І тут до нас дійшло: наші попередні групи, як власне і ми, усі запаси міцних алкогольних напоїв спустошували в перші ж дні на чужині (оскільки в літаку можна провозити було тільки літру). І ймовірно замовляли одразу після цього в Фаріда дрожі задля бражки. А ми прилетіли із Суворим Начальником, який не заохочував алкоголізм у відрядженні. Тому нічого такого не просили. Але Фарід був гарним завгоспом. Він чи то інтуїтивно відчув нашу тугу, чи просто за звичкою приніс нам цей стратегічний вантаж. Подумав мабуть, що от диваки які, вже третій тиждень пішов, а вони ще не просили дрожів.

— Пфф. Дрожі він приніс. Самогону нам ще тут тільки не вистачало, — сказав після того, як Фарід пішов, наш Суворий Начальник.

— Так, ви праві, самогону дуже не вистачає, — сумно погодився один з нас.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 1

"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"
"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"

Чарівним чином обставини склались так, що випала мені можливість на два місяці злітати у відрядження до Алжиру. Близько десяти спеціалістів, зокрема і мою персону, «Мотор Січ» послав на шеф-монтаж нестандартного обладнання до Африки. Оскільки пам’ять – то штука коротка, вирішив деякі свої враження від поїздки у такому собі режимі прямого ефіру занотовувати. Скажімо, зараз я про ті самі речі написав би вже дещо інакше. Але на момент написання все було саме так. Тож досить вступних слів. Отже.

Перші враження
17.04.13

Відчувати себе нацменшиною спочатку було дуже незвично. І навіть трохи страшно. Ідеш собі по вулицях, а навколо повно бородатих арабів – у своєму національному вбранні, як воно правильно зветься не знаю, але наші люди це називають простирадлом. Алжир зустрів нас непоганим аеропортом, сонячною погодою, озброєними сек’юриті, довгою дорогою до готелю (так що ми подумали, що їдемо взагалі в інше місто), ну і безумовно тими краєвидами, які ми спостерігали із вікон автобусу. Красиві новобудови, гори сміття, гарна автомагістраль з аеропорту, розвішана на просушку на дахах будинків білизна, бараки та сараї, у великій кількості супутникові антени на тих же будинках, отари баранів, корови, напівзавалена сміттям річка, мечеті, пальми, сосни й араби, араби, араби, багато арабів. І все це перемішано. Намішано-перемішано так, що ти просто не встигаєш усвідомлювати увесь цей калейдоскоп. Дуже непоганий готельчик, комфортні номери і смачна вечеря. Але варто вийти з будівлі та пройти 10 метрів, як натикаєшся на пустир із якимись чи то руїнами, чи то просто смітником. Ми усього-лише вийшли знайти крамницю, де було б пиво, натомість ледь не знайшли пригод на свої м’які місця. Араби, араби, араби. Багато арабів. Усі гучно розмовляють своєю химерною мовою, і ти не розумієш, чи то вони просто ведуть світські бесіди, чи закликають Аллаха благословити їх на священну війну проти невірних, якими є ми зі своїми українськими пиками. Навколо бородаті араби у своїх простирадлах, і в кожному другому з них мені здавався потенційний терорист. А в їхніх очах, напевно, ми виглядали як нові окупанти-колонізатори, які прийшли збирати данину, не менше. І ми раптом зрозуміли, що не дуже-то ми хочемо того пива. Що ми, пива не пили ніколи? Обійдемось. Для першого дня на чужині достатньо вражень буде і без кровопролиття або міжнародного конфлікту, вирішили ми.

"Летюча електричка" Іл-76
"Летюча електричка" Іл-76
Вдало приземлились!
Вдало приземлились!

18.04.13

На місце призначення – військову базу поблизу міста Оран – ми добиралися трьома авіа перельотами. Дніпропетровськ – Стамбул, Стамбул – Алжир, Алжир – Оран. Якщо про перші два перельоти нічого особливого сказати нема, то третій заслуговує на окреме згадування. Причина проста – це були тутешні алжирські авіалінії. Іл-76. Такий собі повітряний трамвайчик. На своєму маршруті він мав кілька зупинок, частина людей виходила, частина заходила. Навіть не знав, що таке практикується.

Одним словом незабутній політ. Оце я розумію авіація. Які там вимкнені мобільні телефони, які там паски безпеки, які к бісам незашторені ілюмінатори! Наскільки я розумію, від початку це був транспортний (або десантний) літак, перероблений (не надто старанно судячи з усього) під пасажирський. Чотири довжелезні лавки протягом усього салону вздовж фюзеляжу. Тобто сидиш ти під час польоту фактично боком, як у вагонах метро. Ніяких пасків безпеки не передбачено. Ще чого! Ілюмінаторів штуки чотири на увесь салон, тож летіли у напівтемряві. Звукоізоляція? Не чули тут про таку. Хоча ні, брешу, подекуди звукоізоляційними матами фюзеляж з середини був викладений, але вуха від ревіння двигунів (здається, наших, «моторівських») закладало все рівно. Здоровенною відкидною рампою у хвості літака заходили пасажири, хоча при бажанні могла б заїхати вантажівка. Але справжньою родзинкою дизайнерської та конструкторської ідеї в цьому літаку став другий поверх у салоні. Такі собі ще дві додаткові лавки під стелею, підвішені на кронштейнах, ближче до неба так би мовити. Контингент набився в літак відповідний. Типу як в нас дачники в приміських електричках. Хіба що худоби з собою не везли. В тій ситуації нас вже не здивували б навіть стоячі пасажири, але якось обійшлося. Коли літак відірвався від землі, усі пасажири на усіх шести лавках (включно із тими, що на «другому поверсі») за інерцією посунулися в напрямку хвоста. Нам було весело. Араби були спокійні, як двері.

Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові
Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові

Перші дні на базі

У душовій кімнаті знайшов якусь незвичну і на вигляд страшну, але, на щастя, напівмертву істоту – сантиметрів десяти завдовжки, схожу на сороконіжку, Не сподобалась вона мені. А десь через півгодини у тій самій душовій був мною помічений і мною ж таки жорстоко замордований величезний тарган. Не душ, а зоопарк якийсь. Хоча з іншого боку це навіть добре. Хоч якась екзотика, якась місцева фауна, бодай якийсь екстрим. Думали ми, що приїдемо в Африку, і побачимо її такою, якою уявляли ще зі школи. Ага, одразу. Ні тобі левів, ні тобі скорпіонів, ні тобі баобабів, ні крокодилів, ні навіть пустелі. Так нехай принаймні великі таргани будуть. І оті страшні істоти із безліччю лап. Як сказав один мій друг з цього приводу «Третій світ, що з нього узяти – не спроможні навіть відповідати нашим примітивним стереотипним уявленням про Африку!»

А ще тут до біса лелек. На кожному дереві, на кожному даху, усюди. Якщо довго стояти і милуватися краєвидами, лелеки сплітають гнізда на твоїй голові… А якщо стояти ще довше, тебе загризуть равлики, яких тут ще більше ніж лелек, і які, за свідченням аборигенів, жеруть усе підряд.

***

Купили ми місцеві телефонні картки, щоб додому дешевше телефонувати можна було. І все б нічого, але повадився мені надзвонювати один хрін. Ймовірно мобільний оператор. Від чого не легше, щоправда. Настирливий паразит. Якщо слухавку підняти, він щось там французькою белькотить, що нічорта не зрозуміти. Я йому кажу: «Ай ем фром Юкрейн. Ай донт андестенд! Донт кол мі». Але він поки не виговориться, не стулить пельку. Тому слухавку я кладу. Втім його це не зупиняє, і десь до пів на дванадцятої вечора він систематично телефонує. Вочевидь в цей час його робочий день закінчується, понаднормових йому не дають, отже аж до наступного ранку він свої дзвінки припиняє. Потім він трохи попустився, і дзвонив лише раз на день. Я не піднімав, але вже не відчував себе на чужині самотнім. Адже бодай хтось мені час від часу телефонував.

***

Араби на базі виявилися напрочуд привітними. Посміхаються, кажуть: «Бонжур! Сова?». А ти їм такий у відповідь: «Бонжур! Треб’єн!». І всі щасливі, і всі задоволені. Але про всяк випадок натільні хрестики ми не надто демонстрували. Ніколи не знаєш, що у голові у правовірного відбувається, коли він бачить хрестик. А нам тут ще два місяці жити.

***

База ця дуже велика. Хоча, не так багато я військових баз бачив, порівнювати нема з чим. Огороджена парканом із колючим дротом, будки для вартових вздовж паркану. В будках цих нами були помічені вартові під час міцного денного сну. Злітна слуга, кілька навчальних ескадрилій, ангари,  цвинтар літаків, казарми, адміністративні будівлі, випробувальна станція наших двигунів, пара цехів, готель, в якому мешкали ми, здорова отара баранів і степ. Переважно степ, решта з мною перерахованого губилася на фоні степу. Патрулюють базу теж військові і ще якась дивна жандармерія. Остання взагалі на вертольотах та авто. Із жандармерією наші стосунки склались краще – вони дозволили нам пофоткатись біля гелікоптеру. А от військовий патруль не дозволив нам одного разу подивитись на стадо баранів. Стоїть такий араб-патрульний, гладить ствол свого калашнікова, і знай тільки повторює: «Інтердір! Інтердір!». Майже як у Подерев’янського: «По руськи ніх**я не понімають». Ми не зовсім зрозуміли тлумачення цього слова, «інтердір», але натяк із автоматом був дуже переконливим. Отже на стадо ми не подивились. Ми пішли іншою дорогою і вийшли на аеродром, із усією відповідною військовою технікою тощо. Тож патрульний араб вчинив мудро, не давши нам поглянути на справжню стратегічну цінність бази. Я завжди казав, що головне правильно розставити пріоритети.

Далі буде…

Емоційно про футбол

Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція
Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція

На другий день після матчу України з Францією у ЖЖ Галини Тельнюк з’явилось таке:

“«Все просто», – сказав мені na3ar:
«У французів є своя мова, свої пісні, свій театр, своя література, своя, ФРАНЦУЗЬКА МОВА! Тому у французів є СВІЙ футбол. А українського футболу не існує. І даремно ото вболівальники пхалися на стадіон. Найкраще було б залишити там усіх українських президентів сам-на-сам з гравцями під дощем! Красиво було б, а головне – чесно. Щоб вони усі, разом з нині діючим, зрозуміли, що їхня країна нещасна і недолуга, як український футбол. Ну не може футболіст грати за українську збірну добре, якщо він слухає Стаса Міхайлова і дивиться 95 квартал. Не може і не буде!».
Від себе додам: шкода, що лише два голи вклепали, я бажала б їм – 10, щонайменше.”

Та ні, пані Галино, не з усім згодна. Он ірландські вболівальники на трибунах співали для своєї команди на останніх хвилинах матчу з Іспанією, коли вже ясно було, що та перемогла. Вони не стануть менше любити свою збірну через цю поразку так само, як не забудуть, в якій країні вони живуть.

Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди
Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди

Це футбол, в якому буває різний рахунок, але, яким би він не був, Франція так само лишається Францією, Німеччина — Німеччиною, Англія — Англією… Для України в принципі теж не важливо, яким буде кінцевий результат змагань, бо вже за тиждень після їхнього закінчення з автівок, маршруток, трамваїв зникнуть синьо-жовті прапорці, емоції ущухнуть, і казочка закінчиться. “Ласкаво просимо в реальність!” А реальність така, що водій маршрутки, який слухав Стаса Міхайлова, не стане слухати Сестер Тельнюк. Хай навіть учора він кричав у барі з друзями “Україно, вперед! Зроби їх!” Йому б щось простіше для початку. Щось на зразок Міхайлова, але своє. Не знаю, чи є таке, бо я особисто слухаю все ж таки іншу музику. Та справа не в цьому. Українська музика має бути представлена на всіх рівнях, які могли б задовільнити і вишуканий смак спраглої до високого мистецтва людини, і молодь, яка любить потусуватись в клубах та погецати під “унца-унца”, і того самого водія маршрутки, що полюбляє пісеньки “за жизнь”… В літературі так само поряд з класикою має бути і жіночий роман, і детектив, і дитяча казка, і фантастика, і все на світі… Та на жаль, панує стереотип, що українська мова — це або мова пихатої інтелігенції, яка відірвана від народу, або мова бабусь із села (хоча ні, їхня мова — суржик). А звичайний будівельник, сантехнік, водій, студент-фізик, продавець овочів — скоріш за все, цілком задовільнять свої скромні духовні потреби за допомоги наявного в нашому інформаційному просторі російського або ж “російськомовного” продукту. І хто винен у тому, що так склалось? Чому, наприклад, популярна на початку 90-х “Аква Віта” зараз “повертається” уже з піснею на “общєпонятном”?

Та я повертаюсь до футболу. Повторюсь, це гра, в якій рахунок може бути різним. І залежить він від багатьох факторів. Не думаю, що визначальними є інтелектуальні вподобання футболістів. Хоча, звісно, важко уявити собі гравця збірної, який не те, що мови не знає, а й саму країну, за яку грає, не поважає. Але, на жаль, в нас такі екземпляри трапляються. Та попри все це, футбол здатен об’єднувати. Хай на короткий час. Але навіть ця ілюзія єднання — така сильна і яскрава, що це таки позитив! Якби ж то політики теж давали людям привід порадіти успіхам нашої країни! Так ні. Я мовчу про купу наших внутрішніх негарахдів, мовчу про паскудну законоСПОТВОРЧУ діяльність “народних” обранців, але ж навіть перед очима світу — і те, не можемо себе показати з кращого боку. Чого варта тільки заява голови Київської міської держадміністрації Попова про те, що, мовляв, хай собі іноземці спокійно пісяють в кущах та по підворіттях, штрафувати за це не будемо, люди ж ВІДПОЧИВАТИ приїхали! Своїх — так, ясна річ, штрафуватимемо. От цікаво, чи зрозуміють мене десь в європейському місті, якщо я спробую “присісти в кущиках”, я ж бо відпочивати приїхала… Невже замість того, щоб продумати систему туалетів по місту, владі краще створити образ України як величезної безкоштовної вбиральні? Що це за збочений прояв “національної гостинності”?

А хоча чому я дивуюсь. Все закономірно. Нам щодня сруть у голови: свої ж політики, власники телеканалів, закордонні “експерти” (особливо ті, які знаються на “дружніх стосунках” із сусідами), власне, “сусіди” з усім своїм “рускім міром”, а насправді ж ідеологічними помиями… Тому те, що якісь іноземні гості сратимуть в наших кущах — не найстрашніше. На ранок двірники впораються.

Отже, не варто чекати від футболу дива. Наші хлопці грають, як можуть. І до рівня тієї самої Франції ще рости і рости! Зрештою, футбол дає можливість тієї самої “маленької переможної війни”, яка пробуджує гордість народу. Але це тільки іскра. Щоб з неї утворилось полум’я — вже мало футболу (або Євробачення). А що потрібно? Це питання не лише до політиків. А й до кожного з нас.

У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов
У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов

Заметки бойца рок-н-ролла

Продовжуємо збирати різноманітні відгуки про концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі. Приємно, що люди не лінуються і пишуть. Ось, наприклад, Джиммі Хендрікс, доволі відомий в нашому місті і за його межами рок-н-рольщик і організатор багатьох музичних подій (скажімо, фестивалю “Дырокол“), дозволив мені здерти з його стіни “вконтакті” цей докладний звіт. Тож тримайтесь!

26 травня 2010 року, концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі
26 травня 2012 року, концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі (фото Н. Бойченко)

Про сестер я знаю эдак года с … 2002 (?). Без особого, впрочем, фанатизма. Потом помню рецензию в журнале WHF — на альбом ” Жовта кульбаба”, который я благополучно и приобрел, и даже советовал друзьям. С тех пор многое изменилось, я стал чертовски многогранной личностью, полюбил корневой блюз и нойз, сам стал играть всякий индастриал, организовывать концерты… То есть сестры (как и многое другое) остались где-то в прошлой жизни, и даже где-то было благополучно затерявшееся в просторах интернета мыло-приглашение им сыграть концерт у нас.
К чему это я? А, да, концерт. Узнал несколько внезапно и случайно.
Вспомнил (ясен пень!) старую свою увлеченность хорошим звуком.

Теперь надобно сказать, что в последние годы я жестко провожу разделение между коммерческой музыкой и “бессеребренической” и прочими святыми (ну или юродивыми) бойцами нашего с тобой рок-н-ролльного фронта.

Так вот, меня, а также моих близких, которые знают моё презрение к музыке “элитарной”, гламурной и прочей хуите, по ходу, и во время, и до, и некоторое время после концерта все мучал вопрос — вот как же так, есть же, что-то в них, есть “элитарно-коммерческое”, что же я прусь их слушать, говно и попс — эта вся коммерция…
И всё равно, есть в них что-то такое… неземное, как и в мною любимой Умке (хотя она бы мне в лицо расхохоталась за такое сравнение, наверно), как и в десятках других столь же глубоко презирающих весь этот шоу-бизнес моих любимых музыкантах )))

Так вот… после концерта, я прикинул…
По моим прикидкам — максимум, что они (теоретически) заработали… это пара сотен грн! А прикинь, музыкантов кормить надо, зарплату платить, да? Звукорежиссеру? Всем. Так.
Так вот, после концерта организаторы отдают им свои деньги (ха-ха, до чего, до боли знакомая картинка!), от чего те КАТЕГОРИЧНО ОТКАЗЫВАЮТСЯ! Мол, от сердца к сердцу, а не ради денег это всё! Вот тут-то я и понял, что моя жопа правильно их чувствовала, несмотря на пафос музыки и прочего, это другое, и тоже юродиво-святое-безденежное, хотя эти два мира: эдакий босоного-хипповский и их, консерваторско-пафосный в совершенно разных вселенных, которые, тем не менее – зеркально повторяют друг друга.

Ну а теперь о музыке и ложках.
Сразу о наболевшем. Начало концерта практически совпало с заявленным, хотя я и не ожидал, что раньше чем через час задержки всё случится. В 15 минут уложились – блестяще, я считаю. Теперь об опоздавших. Уважаемый слушатель не привык приходить вовремя, не знаю, я устал уже объяснять и бороться. Может давайте дружно перестанем пускать опоздавших в аудиторию, как школе? Это, впрочем, взаимная проблема – музыканты не начинают, потому что знают, что половина народу придет через час, народ не спешит, потому что знают – вовремя не начнут.
Сразу же началась свистопляска со светом, которая очень понравилась оператору с камерой. Кстати, дико раздражали, мало того, что чуваки заняли проходы, кое-кому закрыли обзор, так это я вам скажу, не главное. Самое меня ВЗБЕСИВШЕЕ – это когда во время аплодисментов на меня начинают светить фонарями и тыкать в морду камерой. Нельзя так, товарищи. Я пришел уединиться со своими чувствами, я может рыдаю, я не хочу, чтобы мои интимные и растерянные чувства снимали. Это съемка домашнего порно, я считаю, извините. Нельзя так. Лично мое мнение – нужно спрашивать разрешения. Мало того, некоторые верят, что камера вытягивает душу человека. Разве так далеко это от истины в столь интимный момент?
Тем более мои глазки и зрачки в темноте и полумраке расширены – а тут резкий свет. В минус. Для меня – значительный, как вам – не знаю, это кому как; а еще мне непонятно было, кто эти идиоты, местные ли это телепузики экрана или приезжие, мол, мы сегодня пишем концерт, поэтому, пожалуйста ведите себя прилично и не говорите слова “жопа”. Закончил с этим.

26 травня 2010 року, концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі
26 травня 2012 року, концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі (фото Н. Бойченко)

Дальше сплошные дифирамбы. Вот тут брат-соорганизатор сказал, мол, виолончель инструмент не рокерский. Дорогие мои! Виолончель – самый что ни на есть рокерский и прочая инструмент! Есть мною лично любимый питерский деятель – Вовка Белов, популяризатор виолончели в роке, и просто хороший музыкант. Спасибо ему, за привитую любовь к виолончели (Апокалиптика, тьфу! Три аккорда, два припева). Музыканты с сестрами – великолепны, нет слов! Поначалу было тонкое чувство на подсознании – некая нехватка драйва (то есть гула, грохота и каши), все-таки панк-рок-концерты – обычный опыт. Но! (тут переходим к звуку в зале) я также являюсь сторонником того, что пусть будет чуть-чуть не хватать, чем блевать этим звуком. 99% посещенных мной концертов выставлялся звук по принципу – чем громче, тем меньше заметно, что звукач идиот, а музыканты лажают. Мало того, привычка настолько укоренилась, что народ, посещающий данные концерты с хорошо и правильно выставленным звуком весь вечер мучается – мало, мы не глохнем, знач плохой звук и т.п. Работать надо над собой, товарищи! Посещать хорошие концерты – правильные места, консерватории и концертный зал Глинки с классическим репертуаром, например – умение слушать надо развивать и тренировать. На сестер Тельнюк вот сходить надо было, я понимаю, классику не все осилят.

Звук – отлично, просто отлично. мне очень нравится, когда звук выставлен так, что и не поймешь сразу – это я слышу натуральный звук инструмента (и/или голос) или усиленный? В сочетании с прекрасными музыкантами и голосами – ну, это отдельное удовольствие!

Теперь об организации. Собрать практически летом, (а на обычные мероприятия уже народ не ходит) такое количество народа – несомненный подвиг и успех, не стоит говорить о пиздаболах, они есть, будут и будут есть. Давайте судить по фактам. А я , как организатор с некоторым опытом – говорю, все отлично, вряд ли кто-либо смог бы сделать в данных обстоятельствах больше.
Верней, тот кто смог бы (теоретически), во-первых, не взялся бы за этот концерт (шо? а “мурку” ани петь када будут?) . Во-вторых, билеты по 50 грн. – это праздник какой-то! Любой “типа нормальный” организатор поставил бы по 150 со старта (и то по предпродаже, и то на балконе), и был бы неправ. Очень важно и ценно когда ты несешь культуру в массы, а не ты мне – я тебе. И, поверьте, это ценно, хоть и хлопотно, но это и есть наш с вами рок-н-ролльный фронт.