Чоловіче враження від Жінок

Галя Тельнюк, Олександра Сергієнко, Леся Тельнюк, Андрій Толстіков
Галя Тельнюк, Олександра Сергієнко, Леся Тельнюк, Андрій Толстіков

Вже пара днів минула з моменту концерту сестер Тельнюк у Запоріжжі. Почали з’являтись відгуки. Я за ними стежу. І знаходжу переважно емоційні відгуки від жінок. Це нормально. Жіноча лірика знайшла відгуки у серцях запоріжанок. Але позаяк я є не жінкою, а суворим і неголеним чоловіком, мені хотілося б прочитати дещо інші слова. Оскільки я таких не знайшов, то, либонь, варто написати їх самому.  Отже до справи.

Я не люблю вірші. Я їх часто не можу зрозуміти. Більше того, коли пишу пісні на слова сестри, часто навіть не дочитую до кінця її вірш – просто вигадую музику. І лише тоді, коли вже слова існують у пісні, я починаю до них прислухатись, починаю їх розуміти. Мабуть то не є правильним. Але в мене так. І не хочу щось змінювати.

Тому з такої позиції сприймати нову програму сестер Тельнюк, напевно, абсолютно некоректно.  Адже квінтесенція програми побудована саме на ліриці Оксани Забужко. Плюс має місце не улюблене мною рОкове звучання, а повністю камерне – три віолончелі і вокал. Далі більше. Я не люблю в поезії жіночу лірику. Вона далека для мене. Оце все «кохання-зітхання» мене не тільки не чіпляє, але й часто дратує. Ну і далі можна ще продовжувати. Отже я підвів до того, що за логікою мені мало б не сподобатись. Але сподобалось…

Вперше про сестер я почув кілька років тому: побачив про них статтю у місцевій газеті «Просто». Читати не став. Думав, чергова шароващина. Але запам’ятав. Далі було «Стусове Коло». Коли дивився по ТБ про нього репортаж, зрозумів, що від початку був неправим. Коли потім на ютубі переглядав виступи Тельнюк, остаточно визнав свою неправоту.

А далі був запорізький концерт… Я йшов на нього як один з співорганізаторів (де-факто, всі питання організації вирішувались сестрою, Олександрою. Але позаяк я теж в «Своєрідному», офіційно вважався одним з організаторів). Разом з тим зовсім не уявляв, що доведеться почути. Декілька днів перед концертом передивився пару свіжих записів Тельнюк – зокрема і «Нічні метелики». Сподобалось, але не надто. Цитуючи себе: «симпатично, але дуже незвичне звучання. Я люблю більш млосний саунд. Віолончелі не дають усього необхідного звуку». І я мав рацію, і я був неправим. Коли живцем послухав ці пісні, я взяв усі свої слова назад, адже та енергетика, той звук, той драйв, які нам подарували Сестри, не мав нічого спільного із сухими записами ютубу.

І ще. Напевно, це дуже важливо. Як я вже казав, мене подібна інтимна лірика дратує неймовірно.  Але сестри вхитрились зробити все так, що увесь виступ був пронизаний первісною жіночістю, при цьому вона (жіночість) не дратувала, ба навпаки.

Сестри Тельнюк показали мені, що я здатен любити поезію. Нехай не з першого разу) Вони продемонстрували, що гарний звук (дякуємо звукорежисерові Костянтинові Костенку!:)), висока майстерність, харизма і відмінне виконання можуть переламати критичне ставлення навіть суворого і неголеного вуйка).

Ну а зараз прийшов момент трохи розбавити ці солодкі слова ложкою гівна. Я розумію, що існує форс-мажор. Буває, плануєш щось, а не виходить. Розумію, що той чи інший музичний проект може не подобатись. Буває, любиш якихось виконавців, а їх концертна програма «не пре». Я розумію, що часто бракує часу, можливостей і т.д.  Але. Я не розумію, вибачте, п***ів. Кажуть, що будуть, а не приходять. На нікому не потрібних мітингах прапорами розмахують, а коли доходить до справи – зась. Палкі промови виголошують, а елементарно заплатити за квиток скупляться. Бо «а що, хіба це не безкоштовно?», або «а чо так дорого?», або «а можна мені як другу/журналісту/папіримському не платити?». Патріотизм починається, друзі, не з мітингів і навіть не зі статусів у «контакті». Таке життя, що й казати.

Але закінчити хочеться все ж таки на мажорній ноті. І ця мажорна нота – самі сестри Тельнюк. Не знаю хто як, а я в них закохався) Жінки часто бувають розумними. Жінки часто бувають кмітливими. Жінки часто бувають красивими. Жінки часто бувають дотепними. Жінки часто бувають особливими… Але якщо все це підсумувати – то вийдуть сестри Тельнюк.

Озираючись назад, я шкодую лише про одне: чому я, в біса, такий молодий! ))

Дякую сестрам за чудовий концерт. Дякую запорожцям за віддачу. Дякую «своєрідній» Олександрі за організацію.

Хм. Який красивим словом це все закінчити можна? О. Є думка одна:

«А, ну і ще одна важлива особисто для мене причина для відвідування концерту – це можливість зробити внесок (хай навіть і лише фінансово-аплодисментний) в сучасну українську культуру. От цікаво, чому для мене, російськомовного ультралівого, це важливо, а для запорізьких тисяч і тисяч “інтернет-правих” – ні?!:)» (с) наш Друг-панк-лівий. Сюрреаліст, між іншим.

Амінь, мб

Невгамовна муза і розсудливий джедай. Олександра Сергієнко та Андрій Толстіков

Формула щастя

Невгамовна муза і розсудливий джедай. Олександра Сергієнко та Андрій Толстіков
Дивлюсь на свого малого і розумію: дитині справді дуже мало потрібно, щоб бути щасливою. Коли дитина щаслива — вона сміється. І тут неможливо помилитись! І від щастя до печалі один крок, але й такий самий один крок у зворотному напрямку! І жодних труднощів. Жодного складного пошуку. Жодних надуманих проблем. Дитина сидить поруч з мамою, бавиться ложкою і каструлею (навіть не яскравими іграшками!), час від часу заглядає мамі в очі, в моменти особливої ніжності підхоплюється на ніжки і присмоктується до маминої щоки а потім продовжує свою нехитру гру… І ти усвідомлюєш, що для щастя всього лише потрібно бути поруч з кимсь, кому беззастережно довіряєш, хто не втручатиметься у твій простір, якщо ти сам не захочеш, але просто буде поряд, і у складній ситуації ти зможеш звернутись по допомогу, навіть без слів. І цей хтось — частина твого світу. Бозна чому так сталось, але так є. І це добре! І це щастя!

Дитина росте… Пізнає світ і все далі і далі насмілюється відходити від мами. Інші люди стають все цікавішими. З татком так весело гарчати і беркицати на дивані… Бабуся знає смішні віршики… А ще дітки, з якими все частіше виходить грати у дворі… Але формула щастя все одно лишається простою. Дитина не робить того, що їй не подобається. А все, що вона робить, — робить із натхненням! Звісно, буває і нудно. Та дитяча нудьга ніколи не розтягується на години, не кажучи вже на дні, тижні, місяці. Якщо все навколо вже вивчено, то просто треба долізти до он тієї шухляди! Напевно, там будуть цікаві знахідки!..

Та час минає. І згодом стає зрозумілим, що дитина більше любить малювати. Чи танцювати. Чи бігати з дітьми. Чи, навпаки, любить усамітнитись з конструктором або мозаїкою. З’являється щось, що приносить найбільше радості, та й сама ця радість набуває відтінків: переповнює гордість за перший у житті складений віршик чи валить з ніг приємна втома від підкорення нового дерева; посинілі від тривалого пірнання у річці губи осяює посмішка чи захоплює процес майстрування справжньої табуретки удосконаленої моделі для коханої бабусі… І все одно не набагато змінилась формула щастя. Любов і взаєморозуміння у родині та заняття, яке приносить задоволення.

Та рік за роком дорослішає дитина. Школа, випускний, універ, кохання, робота, своя родина… І чомусь проста формула щастя стає дуже складною. З’являється втома, лінь, пошук себе заводить у такі нетрі, з яких не знаєш як вибратись. А потім увечері дивишся на власну дитину і починаєш згадувати…

Так, колись ми з братом, сидячи у підвалі і перебираючи картоплю, вигадували пісні та самі собі їх співали. І нудна робота не здавалась уже такою, бо ми швидко з усім порались. А ще раніше самі вигадували коротенькі лялькові вистави для батьків. Я друкувала на машинці сценарії. Це, між іншим, мені подобалось не менше, ніж самі вистави! А ще створювали “секретні організації” та “слідкували за порядком і дотриманням справедливості”. Також я любила “вчити”, “писала конспекти” і “влаштовувала контрольні”, а брат з дитинства конструював дивовижні механізми з усього непотребу, що тільки опинявся у полі нашої діяльності…

Дітки виросли. Я вчитель у декретній відпустці. Брат — інженер-конструктор.  Я пишу вірші, брат — музику. Час від часу невгамовна муза підбиває нас “щось таке влаштувати” і ми це робимо. І озираючись назад, я розумію, що ми з ним просто продовжуємо грати у наші улюблені “дитячі ігри”. У дитинстві ми робили це просто тому, що це подобалось. І тепер робимо так само — це приносить задоволення і дарує відчуття щастя. Можливо, формула щастя і стала дещо складнішою. Та в моменти, коли в ній з’являється забагато невідомих, я дивлюсь на свого малого, і згадую, що насправді все значно простіше. Треба слухати своє серце і дозволяти йому радіти. Не коли-небудь завтра. А сьогодні. Прямо зараз!

Вкотре про “хату скраю”

Сьогодні побачила в новинах, що підприємець Денис Олійников, чия фірма друкувала на футболках сумнозвісну подяку мешканцям Донбасу, виїхав разом із країни з сім’єю. “Ой, тільки не треба про політику! Це така гидота! Вона мене не стосується…” Ми чуємо це чи не щодня з вуст знайомих, незнайомих, та й, що гріха таїти, самі час від часу так говоримо, бо не віримо вже жодному політику, хай би якого кольору він не був. І ми кажемо, що нам “плювати на демократію” і що “свободу слова їсти не будеш”. І так може тривати доти, доки, не дай боже, ця “гидота-політика” раптом не постукає у наші двері (ні, навіть виламає їх з ноги), перекине наш світ догори дригом і змусить нас тікати, ховатись, боятись за себе чи близьких.

А поки все в нашому, маленькому світі більш-менш стабільно — гори все інше синім полум’ям. Підприємці виходять на Майдан — лікарі кажуть “нас це не стосується”, страйкують шахтарі — це не цікавить людей мистецтва, закриваються книгарні — хіба це справа робочого люду? Та така подільність суспільства аж ніяк не на руку самому суспільству! Чи варто згадати народну мудрість про батька та синів, що не могли зламати віник?

Але що робити, коли здається, що наш голос не вплине ні на що? Коли здається, що хрін не солодший за редьку. Принаймні не мовчати, коли десь поруч коїться несправедливість, щоб це було уроком і застереженням для інших, щоб цьому можна було зашкодити. Бо комусь вигідна не тільки наша розділеність, та ще й наше мовчання.

Звичайне глупство

Вміння бути циніком
дасться і без зусиль.
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні.
Сізіфова робота.
Звичайне глупство.
Кому то вдавалось —
дертися по вертикальній стіні.
Василь Стус

Навколо явища “платних” мітингів розгорілась суперечка. Одна точка зору: це явище викорінити неможливо, бо люди зневірились у будь-якій владі, вони не знають, чого чекати від завтрашнього дня, тож краще мати маленьку вигоду сьогодні. Якби влада не була такою цинічною по відношенню до людей, то й люди б ходили на мітинги за ідею, а не за купюру в 50-100-200 грн. Інша точка зору, що це триватиме доти, доки люди не збагнуть, що зміни починаються з кожного з нас і що влада чинитиме з нами так, як ми їй дозволимо. І що, принаймні, треба мати самоповагу, бо інакше як змусити ще когось нас поважати.
Тож хто правий у цій суперечці? Чи те, що “все навколо дупа” є виправданням для власної безпринципності та бездіяльності, чи – поштовхом для дії, для самовдосконалення, для зміни маленького світу навколо себе?
Бути циніком і скептиком вигідно. Це форма самозахисту. “Ідейні” – вони вразливі. Але якою має стати критична маса цих “ідейних” в суспільстві, щоб це суспільство врешті решт змінилось? Чи мріяти про це – звичайне глупство, бо споконвіку “наша хата була скраю”?