Вова, прощавай!

демонтаж Леніна в Запоріжжі
фото з сайту 061.ua

Сталось. Демонтували. Сьогодні почула думку від однієї близької людини, яка народилась і виросла в СРСР. Ця людина багато в чому кардинально змінила свій світогляд за останні три роки. Зараз вона настільки відчайдушна, що вступає у словесні баталії з ватниками-колегами чи випадковими співрозмовниками у громадському транспорті. Але щодо Леніна прозвучало: “Как-то жалко, аж до слез. Это ведь мой город. Как будто города не стало…” І байдуже, що Ленін до Запоріжжя має такий самий стосунок, як до видання Махабхарати чи підручника з бджолярства, що просто часи були такі, що цього ідола тулили скрізь де доречно і не дуже. І мені стало теж якось трошки прикро, теж мало не до сліз. Невже це єдиний символ, що асоціюється з Запоріжжям? Не славетна давня Хортиця, про яку нещодавно навіть зняли короткометражний документальний фільм BBC, не старенький і кумедний “горбатий”, не трійця непереможних і веселих мультяшних козаків, чий батько-автор Володимир Дахно походить із Запоріжжя, не запорізький дуб, який хоч і дожив свій земний вік, але все ж таки… Не джаз Олександра Цфасмана. Не магнітофон “Весна”, та навіть не металургійні підприємства, наша гордість і одночасно наш біль. І що вже казати, не Дніпрогес, який наші прадіди і прабабки будували, замішуючи бетон ногами. Ні. Без Леніна все це меркне. Так от шо я вам скажу. Саме тому і добре, що його нарешті не стало. Я хочу, щоб запоріжці не підмінювали історію істуканами. В нас купа історичних пам’яток, які знаходяться в аварійному, катастрофічному стані. Ми не замислюємось, в яких будинках живемо, якими вулицями ходимо. Ми маємо перлину посеред Дніпра, і не цінуємо того, засмічуючи і руйнуючи. Ми не можемо спромогтись, щоб заводи контролювали свої викиди. Ми плюємо повз смітники.

Але ми нарешті прибрали Леніна з головного проспекту, який тепер носить назву Соборний. Я не хочу, щоб він був символом нового Запоріжжя. Це не боротьба з пам’ятниками чи з минулим. Це визначення системи координат для майбутнього розвитку.

Символів у нас — достобіса. Дбаймо про те, що справді є цінним, творімо нове. А кривавим ідолам місце в музеях, в кращому випадку, а не на головних вулицях і майданах міст.

Африка, хай їй… Частина 4

Що б це означало?
Що б це означало?

Закінчення. Попередні публікації: частина 1, частина 2, частина 3.

Минула половина нашого перебування тут. Військова база посеред степу між морем і горами була нашим помешканням вже понад місяць. Лишилось десь стільки ж часу провести тут: на Батьківщині Зінедіна Зідана, у цій країні фініків та супутникових антен — потім додому. Хоча гіпотетично полетіти додому ми могли і раніше, бо самі своєю роботою наражалися на це. Річ у тому, що наша група за три тижні встигла зробити все те, що ми мали б робити протягом 6-7 тижнів. В результаті перед нами постала найскладніша задача — імітувати бурхливу діяльність, демонструвати, що ми дуже зайняті, і що роботи в нас до греця. Аби тільки нас завчасно додому не відправили. Тому останні пару тижнів ми фактично перебирали те, що вже було зібрано раніше.

Разом з тим, роботи значно додалося, коли почали установки нарешті запускати. І одночасно дуже стали дратувати деякі, якщо їх так можна назвати, робітники. Про кількох арабів мова йде. Коли було потрібне, їх завжди важко було знайти. Зараз же, коли ми розпочали тестування установок, ото воно стоїть таке серйозне, заглядає усюди, під ногами крутиться, пальцем по якійсь трубі проведе, краплю керосину, не приведи Господи, знайде, показує нам такий, каже:

— Проблем!

— Та бачимо, бачимо. Самі знаємо, зробимо все, — відповідаємо.

Його ця відповідь тимчасово задовольняє, він знову продовжує крутитися під ногами і заважати нам, знаходить іншу краплю:

— Проблем!

— Та як же ти нас вже задовбав. Йшов би ти звідси.

Але ж він нас не розуміє, тому, припускаю, він переконаний, що ми дякуємо йому за цінну допомогу. І він продовжує свої пошуки далі. Хоча, деякі з арабів, хоч вигляду і не подають, досить задовільно нас навчились розуміти. Принаймні досконало вивчити нашу лайку вони мали чимало нагод. Тому все ж таки ми не надто намагаємось у їхній присутності казати все, що про окремих з них думаємо.

Отже, наш африканський друг продовжує своє паломництво навколо установки, час від часу знаходить краплини керосину, зловтішно запитує нас, чи немає в нас проблем, а іноді навіть воліє виступити у ролі втілення Здорового Глузду. Скажімо, розібрали ми клапан аби прокладку замінити. Принесли запасні, але вони виявились завеликими. І тут наш алжирський Капітан Очевидність показує пальцем на прокладку і з серйозним поглядом каже:

— Вері біг. Іт’с пролем.

— Дякую тобі, спостережливий наш друже, що б ми без тебе робили, гадки не маємо, — відповідаємо. Втім, сарказму він не вловив, бо не зрозумів ані слова.

***

Майструємо бесідку
Майструємо бесідку

Паралельно з основною роботою ми робимо бесідку. Навіс.

Наших груп сюди літало чимало. І майже кожна лишала біля готелю по собі той чи інший слід. Не в тому плані, що наслідили, і додому полетіли, ні. Але, наприклад, одні зробили, не знаю як правильно вона зветься, фігню, об яку ноги перед дверима  витирати; інші зварили стійки, натягли проволоку — і от вам є де одяг після прання сушити; хтось зробив у дворі невеличкий цементний майданчик, розміром 4х4 метри, де поставили стільці і стіл.

Ми вирішили перевершити усіх. Бо оскільки є однією з останніх груп, треба поставити жирну крапку, постановив колектив. Тож саме над тією площадкою почали робити навіс.

Мені не пощастило перед вечерею в коридорі зіткнутися із Суворим Начальником, тому своє, як він його назвав, технічне завдання на проектування і, відповідно, конструкторська частина роботи у польових умовах дісталася мені. Цінних порад від групи було багато, нецінних ще більше, в результаті металоконструкція, коли її змонтували, виглядала воістину монументальною. Нормальна така жирна крапка.

жителі Орану
жителі Орану
Сучасні краєвиди
Сучасні краєвиди

***

Вже шостий тиждень серед арабів, а ніяк не звикну, як вони поміж собою спілкуються. Наприклад, не згадаю випадку, щоб два араби йшли (сиділи, їли і т.д.) мовчки. Якщо їх більше ніж один, то вони неодмінно балакають: одночасно і голосно. Дуже голосно. Дуже емоційно. Допомагають собі бурхливими жестами, навіть якщо за кермом. Завжди думав, що не знаючи мови, можна хоч настрій розмови вловити, залежно від інтонацій та емоцій — дзуськи. Принаймні в цьому випадку. Пам’ятаєте «Бриллиантовую руку»? Розмову двох контрабандистів в лікарні, що чекали на «Михаила Светлова»? От приблизно і тут так само. Тут градус спілкування обов’язково високий, здається, ще зовсім трохи, і вони вчепляться в горлянки одне одному своїми алжирськими пазурами. Натомість при цьому може лунати сміх, а якщо їх запитати, про що ж, врешті решт, вони говорять, то виявиться, що, скажімо, один поцікавився як справи у іншого в родині, або як здоров’я тощо.

Центр міста з вікна автобуса
Центр міста з вікна автобуса

***

За сувенірами нас возили на базар. Чи то до базару ми так і не доїхали, чи він і мав так виглядати, не розумію досі. Принаймні зовні звичний нашому оку вигляд ринку він не мав. Ті ж самі крамниці -«гаражі» на перших поверхах будинків у вузьких провулках. Єдина відмінність від побачених раніше магазинів полягала у їх скупченості. Ну і людей там багатсько було, навіть попри те, що будній день.

Картини з піску в сувенірній лавці
Картини з піску в сувенірній лавці

Зате із сувенірами виникли проблеми: магнітиків — зась, а більше особливо і обирати нема з чого. Картини з піску поганої якості, й вибір дуже маленький. Піщані «троянди» з Сахари також мали підозрілий вигляд, припускаю, що транспортування до України вони не пережили б — спіткала б їх трагічна доля руйнації. Тим більше ми мали змогу спостерігати, як у аеропортах обходяться із завантаженням-розвантаженням багажу: зовсім грубо, без любові, я б сказав. Тож сувенірів ми по суті так і не придбали. А на заощаджені гроші докупили пива. Принаймні я зробив саме так.

***

Наш Великий Спеціаліст Fish-man, який прославився вмінням спілкуватися російською мовою із арабами, не припиняв нас радувати цим своїм талантом. Напевно однієї миті він зрозумів, що все якось дуже просто виходить, і вирішив дещо ускладнити задачу, внести додаткову перемінну у складне рівняння порозуміння. Він урізноманітнив свій арсенал жестів неочікуваними та недоречними. Виходило смішно.

Приклад №1. Йдемо ми на роботу, раптом бачимо серед натовпу арабів водія, що возив нас на море.

—  О, бонжур! На море мы на этих выходных едем? — із саркастичною інтонацією запитує Fish-man

— Ееееееее…. — відповідає водій.

— Ну, на море! Море! — уточнює наш Фахівець, руками крутячи невидиме кермо автобуса.

Очима араба, який, ясна річ, окрім «бонжур» ані слова не зрозумів, ця ситуація, мабуть, виглядала забавно.

Приклад №2. Тривалий час ми просили, аби нас відвезли подивитись фортецю Санта-Круз, що розташована на горі в Орані. Але нас відмовлялися везти, мотивуючи це тим, що в автобуса, мовляв, погані гальма, і що на гірській дорозі це небезпечно.

— Фарид, я так понимаю мы опять никуда не поедем! — із такою собі підйобкою в голосі обурювався Fish-man, — я так понимаю все еще тормоза плохие.

В цей самий момент, аби проілюструвати, що він мав на увазі під словом «тормоза», Fish-man чомусь став виконувати характерні рухи тазом і руками, імітуючи щось дуже схоже на статевий акт. Гадаю, що в очах Фаріда, який це міг сприйняти за неприховану погрозу, ця ситуація кумедною й забавною вже не видавалася.

Приклад №3. Під час навчання арабів користуватися нашими установками з Великого Спеціаліста сипали перли, як прищі на лобі підлітка. Ось один з них (перл себто):

Отже стоять араби-учні, араб-перекладач, Fish-man та я — в якості щасливого свідка.

— Коллектор имеет двенадцать форсунок, — показуючи на пальцях сім, своїми досвідом і знаннями ділиться Fish-man.

Поки перекладач намагається перезавантажити свій мозок та якось пов’язати між собою інформацію, що надходить від очей та вух, Спеціаліст щиро обурюється:

— Обана! Вы что, в первый раз слышите, что у коллектора двенадцать форсунок?! — все ще зігнувши на пальцях сім, дивується він — как же вы с такими познаниями работать собираетесь?

— Ну они и тупые, — скаржився цей Задорнов пізніше нам, — им объясняешь-объясняешь, а они все равно ни черта не понимают.

Епілог

Дорога додому мало відрізнялася від тієї, якою ми добиралися в Африку. Все те саме, тільки напрямок інший. Ну, і ще на додачу в салоні Іл-76 чомусь смерділо коров’яком. Але то пусте, оскільки ми так спрагло хотіли додому, що подібні дрібниці не могли зіпсувати настрій.

Ну ось, власне, і все. Цікаве було відрядження. Непогано було б повторити якось. Ну, то таке.

Африка, хай їй… Частина 3

Вулицями Орану
Вулицями Орану

Продовження. Частина 1.Частина 2.

Місто, пляжі і дозвілля
04.05.13

Оран є старовинним і великим містом на узбережжі Середземного моря. Населення складають близько 2,5 млн. арабів і пара-трійка європеоїдів. Тому наша присутність у центрі міста, напевне, не на жарт різала очі мешканцям Орану. Тобто звісно ніякої агресії в наш бік не було, на нас окрім декількох дітей навіть пальцями не показували. Але знову із підсвідомості вилізла фобія бути нацменшиною у середовищі арабів-мусульман. Втім, не забігатиму вперед, і про все по порядку.

Строкаті балкони
Строкаті балкони

У зв’язку із складною ситуацією у країні очікувати на повноцінну екскурсію нам не доводилося. Фактично, переважно усе що ми побачили, ми бачили із вікон автобусу, який доволі довго возив нас Ораном. Спасибі, що бодай так вивезли покататись. Тим більше я б сам не наважився гуляти там по вулицях наодинці. Хоча місто, принаймні в центрі, виглядало дуже цивілізованим. Правда, не без тієї гри контрастів і мішанини, про які я згадував ще раніше. Від французів алжирцям дісталася непогана культурна спадщина, яку, схоже, тут цінують вельми умовно. Отже знову та сама картина розвішаної білизни на фасадах красивої архітектури будівель. Та й взагалі багато споруд мали доволі занехаяний вигляд. Вузькі вулички. Багато людей, які нікуди не поспішають. На дорогах нові авто і старі розвалюхи, сучасний трамвай, до якого нам ще років 20 розвиватися. Старі квартали. Подекуди бруківка. Що кидалося в очі, так це відсутність окремих будівель кафе, крамниць, торговельних центрів тощо. Всі ці заклади були розташовані на перших поверхах будинків. При чому ледь не всі з них виглядали майже однаково, так ніби раніше на їм місці були гаражі.

Типові міські краєвиди
Типові міські краєвиди

Загалом місто склало враження однієї суцільної недобудови. І навіть не тому, що багато є різного будівництва (хоча і його теж достатньо), справа в тому, що ледь не кожен другий жилий дім має незавершений вигляд. Скажімо, от стоїть багатоповерхівка, на 3-4 поверхи, усі з яких заселені. Але даху в неї немає. Тобто споруда закінчується черговим недобудованим поверхом. А якщо точніше, поверх закінчується стелею, з якої вгору стирчить арматура. Отже в будь-який момент можна збільшити житлову площу. Що, як нам пояснили, місцеві і роблять час від часу. Наприклад, живе в домі родина. Дітей одружили, жити молодим немає де. От і починають молодята над головами батьків «гніздуватись» – у будь якому випадку краще, ніж на шиї. Крім того повертати кредит на житло можна не поспішати – будинок же недобудований. Але загальний дизайн міста від цього псується не на жарт. Втім, тут це нікого особливо не хвилює. «Ага, – думаю, – вам би наших опадів сюди. Подивився б я, як вас без дахів заливало б». Щоправда, їм тут напевно навіть в радість, коли їх заливає. Африка ж. Це вам не жарти.

Депресивні райончики
Депресивні райончики
Кози на смітнику
Кози на смітнику

Жартів також не знайшлося взагалі, коли ми проїздили повз один район (чи то було передмістя?) Орану. Не район, а один великий смітник. Не будинки, а сараї сараями. В наших селах курники і сажі виглядають комфортабельнішими. Замість безпритульних собак у горі сміття на узбіччі дороги копирсались зі скляними очима кілька кіз. Чи цапів. Не думаю, що це дуже принципово. Крім того скоріш за все про каналізацію тут взагалі не чули. Натомість вочевидь чули про супутникове телебачення. Тарілки були майже на кожному будинку, перепрошую, курнику. Ну і звісно ж білизна розвішана усюди, куди ж без неї. От такий от веселий райончик (чи передмістя?).

05.05.13

Великдень тут чомусь ніхто не святкував. І нам довелося виходити на роботу. Хотіли організувати свято собі самі, але тут навіть яйця фарбувати не було чим, не говорячи вже про те, щоб розговітися свяченою крашанкою чи водичкою. Замовляли в Фаріда цибулиння – каже, що не сезон на стару цибулю, є тільки молода, і продається вона без лушпин. Поросили принаймні буряку дістати – він дістав. Але потім з’ясувалося, що ніхто з нас не знав, як правильно буряком фарбувати. Тому в результаті розговілися простими вареними яйцями і салом, ще з запорізьких запасів. Гадаю, не варто і пояснювати, що замовляти в Фаріда сала ми навіть не намагались. Бува ще образиться. І все рівно ж не дістане.

Зате починаючи з Великодня прийшла нарешті спека (як потім з’ясувалося, мінлива, та хоч щось). Ми всі раділи, казали: «Африка, ну нарешті почалася Африка», але відверто кажучи в цей самий час в Запоріжжі панувала така сама Африка. І ніхто там чомусь цьому факту не радів.

11.05.13

З моря ми приїхали, як варені раки. Бо, по-перше, були червоними, а по-друге, відчували себе так само, як, напевно, почуваються раки у каструлі із окропом. І що характерно, ми знали, що все скінчиться саме так. Проінформований – значить озброєний, ага. Дуже нам це допомогло (читати із сарказмом в голосі).

Пляжний відпочинок
Пляжний відпочинок

Покупатись у Середземному морі нас повезли на офіцерський пляж, закритий для простих смертних. Бо, як і в місті, перебувати на цивільному пляжу для нас могло бути небезпечно. Натомість на офіцерському пляжі, схоже, загрозу становили для відвідувачів саме ми. Бо інакше як пояснити той факт, що невдовзі після того, як ми розклалися на піску, найближчі до нас араби зібрали парасольки, дітей, дружин та інші лахи і перебралися подалі? Припускаю, що причин існувало декілька. Наприклад, те що ми були єдиними, хто був у плавках. Решта чоловіків купалася в шортах, жінки, вдягнені у свої ряси, або взагалі не купалися, або просто мочили ноги. Тож наші тісні, за місцевими мірками, плавки, мабуть, просто не в’язалися із тисячолітньою мусульманською традицією купань у Середземному морі. Отже від гріха подалі чоловіки поспішили забрати своїх жінок на таку відстань, з якої не можливо було б роздивитися окремі частини тіл отої галасливої групи мужчин слов’янської зовнішності.

Другою причиною, іншим прикладом нашого морального занепаду і відповідного негативного впливу на арабську спільноту, стало те, що ми пили на пляжі пиво. Щоправда, потім ми загорнули банки у серветки і пили так, щоб не було видно, що саме ми п’ємо. І порожню тару також ховали. Адже дратувати мусульман – погана прикмета. Крім того до нас підійшов один араб і непоганою російською мовою пояснив, що в них не прийнято демонстративно розпивати алкоголь на пляжі, і попросив сховати порожні банки, а саме пиво пити так, щоб ніхто не бачив. Нам стало соромно, ми відповіли: «Окей, ноу проблем». Здивований араб пішов геть. Мабуть, він чекав, що ми почнемо відстоювати своє конституційне право на алкоголізм у громадських місцях за кордоном, мабуть, до нас так робили усі російськомовні групи, але ми погодились зі справедливістю зауваження, чим не на жарт приголомшили араба.

Ну а власне сам пляж справив подвійне враження. З одного боку мені, який на море їздить раз на десятиріччя, сподобалось. Та й як не крути, покупатись у Середземному морі куди епічніше, ніж, на приклад, в Кирилівці. Але разом з тим пляж був брудним… Могло бути й гірше, разом з тим різного сміття у піску лежало достатньо. Й у самій воді плавали порожня баклажка з коли та пачка від мальборо. Таке собі помірне свинство, на межі із надмірним свинством. І це ж ніби елітний пляж, офіцерський. Втім, прикро мені стало не за арабів, хоча Алжир спокійно міг би мати гарні курорти. Дивлячись на те неподобство, одразу згадав Україну. Що вже сміятись над алжирцями, як в самих не краще. Той факт, що десь є такі самі свині як і ми, мене чомусь не заспокоїв.

А тим часом палюче сонце припікало, тіні на пляжі фактично не було, парасольки нам ніхто не виділив, і пообгорали ми так, що на наступний день пересувалися як інваліди. Бо найбільше обгоріли ноги, які до того своєї частки сонячної радіації не отримували. В результаті наші задні кінцівки, покриті засмаженою хрумкою скоринкою, не здатні були без болю згинатись. І знали ж, що все буде саме так. Знали ж!

***

На пляж нас везли Ораном. У місті зробили зупинку. Як завжди перекладача не передбачалося культурною програмою в принципі, тож спілкувалися із сек’юріті ми жестами. Причина зупинки теж була пояснена невербально. Супроводжуючий ніби казав нам: «Виходьте хутко з автобусу! І покваптеся, через вас я у вихідний день вийшов на роботу! Тож давайте ворушіться, блідолиці». Ну а нам що – вийшли. Виявляється нам хотіли показати місцеву християнську церкву. Правда, не було зрозуміло з якою метою. Чи то хотіли похвастатись алжирською толерантністю, чи може вирішили, що нам час вже молитись (все ж таки місяць минув, як ми в Алжирі, а в церкві жодного разу не були), чи може просто жадали пригрозити. Мовляв, ось вона, остання християнська церква на Африканському континенті. Ми так і не зрозуміли. Жести супроводжуючого не змогли надати повної картини.

Конструкція церкви нічим зовні не нагадувала церкву. Поки не потрапили в середину, і не здогадались, куди нас ведуть. В холі за столом сидів негр, перепрошую, афро-африканець – вахтер, мабуть. Або сторож. І ще там була жінка: чи то екскурсовод, чи адміністратор, чи священик – хіба їх розбереш, як перекладача немає. Більше прихожан не було. Хоча лавок було достатньо, як і притаманно нормальним католицьким костьолам. Отже напевно інколи люди там бувають, і навіть сидять. Ми зайшли, постояли, подивились – дивитись особливо не було на що – і пішли собі в автобус.

***

Зазвичай перед роботою пара чоловік з нашої групи робили ранкову пробіжку. Бо вдома ти ніколи не бігав і малоймовірно що бігатимеш. Бо це рано вставати треба, спускатися з 8-го поверху, а надворі холодно, дикі собаки бігають, маючи намір вкусити тебе за п’ятки, і шорти в тебе порвані, і люди на тебе як на ідіота дивитимуться, і ще чимало інших тупих відмазок вигадати можеш. А тут за компанію та знічев’я чом би і не побігати. Тим не менш як на ідіотів дивилися і тут. Солдати. Зиркають на нас зі своїм специфічним мусульманським співчуттям у погляді, думають либонь: «Ну добре, нас-то змушують бігати. Армія ж бо. А вам, невірним, чому не спиться о цій благословенній ранковій годині?» І ніби на підтвердження своїх думок вони міцно засинають у своїх вартових вежах, наочно демонструючи нам, що ми втрачаємо.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 2

Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.
Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.

Продовження. Початок тут.

Особливості міжнародної співпраці

Наша робота полягала у шеф-монтажу десятка установок для випробувань окремих деталей моторів: форсунок, колекторів, лопаток тощо. Іншими словами ми мали б керувати діями аборигенів, які мусили б самі монтувати і підключати ці установки. Але шеф-монтажем ми по суті так і не займались. Ми займались монтажем. Різниця полягає лише в тому, то перше — дуже довгий процес. Друге — процес швидкий. Бо легше було щось зробити все самому, ніж змусити арабів.

По-перше, араби виявилися не те щоб лінивими… Важко навіть збагнути у чому причина. Просто їм якось усе пофіг. Усі ті установки, уся та випробувальна станція — усе їм пофіг. Але до цього я ще повернусь нижче.

По-друге, фахівці у них, як і очікувалося, слабенькі. Наприклад, зварник. Про себе він казав, що він «біг професіонал». Але по факту ходив з якимось індиферентним поглядом по цеху, інколи щось кволо зварював, а коли ми його шукали, мав звичку зникати. Втім, таку звичку мали всі араби.

Третя причина була в мовному бар’єрі. Як на будівництві Вавилонської вежі. Теоретично перекладач був. Але як і усі середньостатистичні араби на станції, він мав звичку зникати саме тоді, коли був потрібен. Крім того він був один, нас багато. Та і перекладав так само, як зварник варив. Скажімо, хотіли ми попросити в арабів крейди, задля перевірки герметичності керосинових трубопроводів. Як ми тільки перекладачу не пояснювали… Він ніби зрозумів. Принесли нам пригоршню прального порошку.

Тут необхідно зробити ліричний відступ і згадати одного фахівця із нашої групи. Він був дядько не дурний, свою роботу в принципі знав, але страшенно мене дратував своєю манерою демонструвати який він видатний спеціаліст у всіх галузях. Починаючи від смаження яєчні та риболовлі, і закінчуючи власне калібруванням і експлуатацією установок. Він постійно ходив із розумним виглядом, совав носа куди не просять, і роздавав на всі боки свої, як він вважав, дуже корисні і цінні поради, імітував великого боса, хіба що тільки не поправляв свою невидиму корону. Своєю любов’ю до рибалки він усім нам, а також арабам, пробив у голові величезні дірки (за що отримав кодову назву Fish-man). А ще гучно плямкав під час обіду та просто так, з тільки йому відомих причин, при всіх пальцями виколупував їжу із своїх зубів, ну і ще сотнею тисяч дрібниць він мене дратував. Але згадав я про нього не просто так, а саме в контексті спілкування із аборигенами. Це треба було бачити. Ми, наприклад, під час спілкування із місцевими та пояснення їм плану роботи, використовували прості англійські речення, жести та ледь не малюнки на стінах. Але цей наш товариш такою нісенітницею не займався. Йопта, він Великий Спеціаліст! Він не стане примітивно пояснювати складні речі! Просто шедевральна картина виходила. Стоїть він. Біля нього стоять пара арабів. Араби знають арабську і французьку. Він знає російську.

Він: «Значит так. Эту работу надо выполнить до конца смены».

Вони мовчать.

Він (повільніше і голосніше): «До конца смены. Нужно эту работу закончить. Вы меня понимаете или нет?»

Вони мовчать.

Він (гучно): «Мы же иначе установку не запустим! У коллектора два контура. (Повільніше і показуючи на пальцях «2») Два контура»

Вони щось кажуть французькою.

Він, повністю переконаний, що його зрозуміли, йде з розумним виглядом до нас, далі роздаючи свої цінні поради.

Ось як треба.

Не обов’язково вчити мови, виявляється. Задля того, аби тебе зрозуміли, достатньо пару разів повторити свої слова повільніше.

Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка
Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка

***

А от і обіцяний приклад алжирського пофігізму. На базі тривало будівництво нової злітної смуги: був викопаний котлован метрів так 40-50 завширшки, глибиною метри півтора, і довжиною кількасот метрів. Немаленька така яма. Відповідно і техніки там було достатньо: екскаватори, катки і т.д. І все б нічого. Та якось стався дощ. За місцевими мірками, так взагалі злива. Котлован залило водою по вінця. Наступним ранком ми ходили дивитись навіть на нього: на вигляд — плесо під ранковим сонячним промінням; по суті — калюжа. А посеред цієї калюжі стояла уся напівзатоплена техніка, на півтора метри залита водою. І ніхто з арабів навіть не поворушився, аби завчасно вивезти машини з котловану. Власне, не тільки завчасно, взагалі здається нікого не хвилювало те, що техніка затоплена. Хоча, можливо, в Африці вода настільки незвична, що такий раптовий ставок арабам тільки за щастя, звідки мені знати.

Креслення в пташиних відмітках
Креслення в пташиних відмітках

Або от ще випадок. У цеху, в якому ми працювали, стояли згадувані мною вище установки. В них в якості робочої рідини використовувався керосин 9-го класу чистоти. Говорячи простою мовою, це дуже чистий керосин. І взагалі вимоги до чистоти у приміщеннях були жорсткими, аби результати випробувань були коректними, а деталі, що випробувались, не псувалися. Все це арабським начальникам наші фахівці пояснили. Арабські керманичі цю інформацію донесли до підлеглих — ті ходили по цеху в чистих білих халатах. А от пояснити важливість дотримання чистоти птахам місцеві не змогли. Тому горобці і голуби вільно літали посеред будівлі, гніздувались, створювали свої пташині родини, народжувались, вчилися робити перші свої польоти, і срали. На підлогу, на установки, на розкладені креслення, на нас. Наш Суворий Начальник намагався вкласти трохи розуму в гарячі африканські голови щодо шляхів подолання проблеми. «Замажте дірки у даху і стінах, повставляйте шибки у вікна [недрукована лексика]», — марно радив він. «Добре», — відповідали вони. І на цьому зазвичай все закінчувалось.

01.05.13

Першого травня у нашому готелі вимкнули опалення. Відверто кажучи, опалення таке собі — батареї ледь теплі. Але сам факт наявності в Африці у квітні місяці опалення став черговим цвяхом у кришку труни стереотипів. Взагалі, зв’язуючись із рідними на Батьківщині, з’ясували, що вдома значно тепліше у цій порі виявилось, ніж тут. Якщо першого травня у Запоріжжі було близько 30 градусів, то тут, поблизу Орану, не більше 20. А ще холодний вітер. При чому вітер майже завжди. І вночі холодно. І батареї у квітні теплі.

В принципі, цьому можна знайти пояснення. Ми жили в окремому готельчику, на військовій базі, де все автономно: хочуть — вимикають опалення, хочуть — вмикають. А якщо врахувати, що найкращий бензин у перерахунку на наші гроші 1,5 грн., дизельне пальне 0,8 грн., то стає зрозуміло, що заощаджувати на нафтопродуктах їм не обов’язково.

***

На базі був один араб на ймення Фарід. Він був тут на зразок наших завгоспів. Не знаю, як в арабів називається завгосп, тим більше у військових, тому ми його звали просто Фарідом. Точніше, Фарідом. Без «просто». Звання в нього було еквівалентним нашому прапорщику, що й не дивно — кому ж як не прапору бути завгоспом? Розмовляв із нами він через слово англійською, через слово російською, через слово французькою. Але ми розуміли. Зазвичай під час нашого сніданку чи обіду у їдальні, він заходив до нас і запитував, що нам треба для повного щастя. Як правило для повного щастя декому з нас потрібні були сигарети, декому пиво, декому сланці, декому щире кохання. Фарід як добропорядний завгосп нам все те діставав. Ну, окрім щирого кохання, як ви розумієте. І за гроші переважно.

"Завгосп" Фарід
"Завгосп" Фарід

А одного разу він навіть проявив ініціативу і приніс нам дрожі. Безкоштовно.

— Нащо? Ми ж не замовляли, — здивувалися ми.

— Водка! Водка! — радісно пояснив Фарід.

І тут до нас дійшло: наші попередні групи, як власне і ми, усі запаси міцних алкогольних напоїв спустошували в перші ж дні на чужині (оскільки в літаку можна провозити було тільки літру). І ймовірно замовляли одразу після цього в Фаріда дрожі задля бражки. А ми прилетіли із Суворим Начальником, який не заохочував алкоголізм у відрядженні. Тому нічого такого не просили. Але Фарід був гарним завгоспом. Він чи то інтуїтивно відчув нашу тугу, чи просто за звичкою приніс нам цей стратегічний вантаж. Подумав мабуть, що от диваки які, вже третій тиждень пішов, а вони ще не просили дрожів.

— Пфф. Дрожі він приніс. Самогону нам ще тут тільки не вистачало, — сказав після того, як Фарід пішов, наш Суворий Начальник.

— Так, ви праві, самогону дуже не вистачає, — сумно погодився один з нас.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 1

"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"
"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"

Чарівним чином обставини склались так, що випала мені можливість на два місяці злітати у відрядження до Алжиру. Близько десяти спеціалістів, зокрема і мою персону, «Мотор Січ» послав на шеф-монтаж нестандартного обладнання до Африки. Оскільки пам’ять – то штука коротка, вирішив деякі свої враження від поїздки у такому собі режимі прямого ефіру занотовувати. Скажімо, зараз я про ті самі речі написав би вже дещо інакше. Але на момент написання все було саме так. Тож досить вступних слів. Отже.

Перші враження
17.04.13

Відчувати себе нацменшиною спочатку було дуже незвично. І навіть трохи страшно. Ідеш собі по вулицях, а навколо повно бородатих арабів – у своєму національному вбранні, як воно правильно зветься не знаю, але наші люди це називають простирадлом. Алжир зустрів нас непоганим аеропортом, сонячною погодою, озброєними сек’юриті, довгою дорогою до готелю (так що ми подумали, що їдемо взагалі в інше місто), ну і безумовно тими краєвидами, які ми спостерігали із вікон автобусу. Красиві новобудови, гори сміття, гарна автомагістраль з аеропорту, розвішана на просушку на дахах будинків білизна, бараки та сараї, у великій кількості супутникові антени на тих же будинках, отари баранів, корови, напівзавалена сміттям річка, мечеті, пальми, сосни й араби, араби, араби, багато арабів. І все це перемішано. Намішано-перемішано так, що ти просто не встигаєш усвідомлювати увесь цей калейдоскоп. Дуже непоганий готельчик, комфортні номери і смачна вечеря. Але варто вийти з будівлі та пройти 10 метрів, як натикаєшся на пустир із якимись чи то руїнами, чи то просто смітником. Ми усього-лише вийшли знайти крамницю, де було б пиво, натомість ледь не знайшли пригод на свої м’які місця. Араби, араби, араби. Багато арабів. Усі гучно розмовляють своєю химерною мовою, і ти не розумієш, чи то вони просто ведуть світські бесіди, чи закликають Аллаха благословити їх на священну війну проти невірних, якими є ми зі своїми українськими пиками. Навколо бородаті араби у своїх простирадлах, і в кожному другому з них мені здавався потенційний терорист. А в їхніх очах, напевно, ми виглядали як нові окупанти-колонізатори, які прийшли збирати данину, не менше. І ми раптом зрозуміли, що не дуже-то ми хочемо того пива. Що ми, пива не пили ніколи? Обійдемось. Для першого дня на чужині достатньо вражень буде і без кровопролиття або міжнародного конфлікту, вирішили ми.

"Летюча електричка" Іл-76
"Летюча електричка" Іл-76
Вдало приземлились!
Вдало приземлились!

18.04.13

На місце призначення – військову базу поблизу міста Оран – ми добиралися трьома авіа перельотами. Дніпропетровськ – Стамбул, Стамбул – Алжир, Алжир – Оран. Якщо про перші два перельоти нічого особливого сказати нема, то третій заслуговує на окреме згадування. Причина проста – це були тутешні алжирські авіалінії. Іл-76. Такий собі повітряний трамвайчик. На своєму маршруті він мав кілька зупинок, частина людей виходила, частина заходила. Навіть не знав, що таке практикується.

Одним словом незабутній політ. Оце я розумію авіація. Які там вимкнені мобільні телефони, які там паски безпеки, які к бісам незашторені ілюмінатори! Наскільки я розумію, від початку це був транспортний (або десантний) літак, перероблений (не надто старанно судячи з усього) під пасажирський. Чотири довжелезні лавки протягом усього салону вздовж фюзеляжу. Тобто сидиш ти під час польоту фактично боком, як у вагонах метро. Ніяких пасків безпеки не передбачено. Ще чого! Ілюмінаторів штуки чотири на увесь салон, тож летіли у напівтемряві. Звукоізоляція? Не чули тут про таку. Хоча ні, брешу, подекуди звукоізоляційними матами фюзеляж з середини був викладений, але вуха від ревіння двигунів (здається, наших, «моторівських») закладало все рівно. Здоровенною відкидною рампою у хвості літака заходили пасажири, хоча при бажанні могла б заїхати вантажівка. Але справжньою родзинкою дизайнерської та конструкторської ідеї в цьому літаку став другий поверх у салоні. Такі собі ще дві додаткові лавки під стелею, підвішені на кронштейнах, ближче до неба так би мовити. Контингент набився в літак відповідний. Типу як в нас дачники в приміських електричках. Хіба що худоби з собою не везли. В тій ситуації нас вже не здивували б навіть стоячі пасажири, але якось обійшлося. Коли літак відірвався від землі, усі пасажири на усіх шести лавках (включно із тими, що на «другому поверсі») за інерцією посунулися в напрямку хвоста. Нам було весело. Араби були спокійні, як двері.

Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові
Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові

Перші дні на базі

У душовій кімнаті знайшов якусь незвичну і на вигляд страшну, але, на щастя, напівмертву істоту – сантиметрів десяти завдовжки, схожу на сороконіжку, Не сподобалась вона мені. А десь через півгодини у тій самій душовій був мною помічений і мною ж таки жорстоко замордований величезний тарган. Не душ, а зоопарк якийсь. Хоча з іншого боку це навіть добре. Хоч якась екзотика, якась місцева фауна, бодай якийсь екстрим. Думали ми, що приїдемо в Африку, і побачимо її такою, якою уявляли ще зі школи. Ага, одразу. Ні тобі левів, ні тобі скорпіонів, ні тобі баобабів, ні крокодилів, ні навіть пустелі. Так нехай принаймні великі таргани будуть. І оті страшні істоти із безліччю лап. Як сказав один мій друг з цього приводу «Третій світ, що з нього узяти – не спроможні навіть відповідати нашим примітивним стереотипним уявленням про Африку!»

А ще тут до біса лелек. На кожному дереві, на кожному даху, усюди. Якщо довго стояти і милуватися краєвидами, лелеки сплітають гнізда на твоїй голові… А якщо стояти ще довше, тебе загризуть равлики, яких тут ще більше ніж лелек, і які, за свідченням аборигенів, жеруть усе підряд.

***

Купили ми місцеві телефонні картки, щоб додому дешевше телефонувати можна було. І все б нічого, але повадився мені надзвонювати один хрін. Ймовірно мобільний оператор. Від чого не легше, щоправда. Настирливий паразит. Якщо слухавку підняти, він щось там французькою белькотить, що нічорта не зрозуміти. Я йому кажу: «Ай ем фром Юкрейн. Ай донт андестенд! Донт кол мі». Але він поки не виговориться, не стулить пельку. Тому слухавку я кладу. Втім його це не зупиняє, і десь до пів на дванадцятої вечора він систематично телефонує. Вочевидь в цей час його робочий день закінчується, понаднормових йому не дають, отже аж до наступного ранку він свої дзвінки припиняє. Потім він трохи попустився, і дзвонив лише раз на день. Я не піднімав, але вже не відчував себе на чужині самотнім. Адже бодай хтось мені час від часу телефонував.

***

Араби на базі виявилися напрочуд привітними. Посміхаються, кажуть: «Бонжур! Сова?». А ти їм такий у відповідь: «Бонжур! Треб’єн!». І всі щасливі, і всі задоволені. Але про всяк випадок натільні хрестики ми не надто демонстрували. Ніколи не знаєш, що у голові у правовірного відбувається, коли він бачить хрестик. А нам тут ще два місяці жити.

***

База ця дуже велика. Хоча, не так багато я військових баз бачив, порівнювати нема з чим. Огороджена парканом із колючим дротом, будки для вартових вздовж паркану. В будках цих нами були помічені вартові під час міцного денного сну. Злітна слуга, кілька навчальних ескадрилій, ангари,  цвинтар літаків, казарми, адміністративні будівлі, випробувальна станція наших двигунів, пара цехів, готель, в якому мешкали ми, здорова отара баранів і степ. Переважно степ, решта з мною перерахованого губилася на фоні степу. Патрулюють базу теж військові і ще якась дивна жандармерія. Остання взагалі на вертольотах та авто. Із жандармерією наші стосунки склались краще – вони дозволили нам пофоткатись біля гелікоптеру. А от військовий патруль не дозволив нам одного разу подивитись на стадо баранів. Стоїть такий араб-патрульний, гладить ствол свого калашнікова, і знай тільки повторює: «Інтердір! Інтердір!». Майже як у Подерев’янського: «По руськи ніх**я не понімають». Ми не зовсім зрозуміли тлумачення цього слова, «інтердір», але натяк із автоматом був дуже переконливим. Отже на стадо ми не подивились. Ми пішли іншою дорогою і вийшли на аеродром, із усією відповідною військовою технікою тощо. Тож патрульний араб вчинив мудро, не давши нам поглянути на справжню стратегічну цінність бази. Я завжди казав, що головне правильно розставити пріоритети.

Далі буде…

Емоційно про футбол

Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція
Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція

На другий день після матчу України з Францією у ЖЖ Галини Тельнюк з’явилось таке:

“«Все просто», – сказав мені na3ar:
«У французів є своя мова, свої пісні, свій театр, своя література, своя, ФРАНЦУЗЬКА МОВА! Тому у французів є СВІЙ футбол. А українського футболу не існує. І даремно ото вболівальники пхалися на стадіон. Найкраще було б залишити там усіх українських президентів сам-на-сам з гравцями під дощем! Красиво було б, а головне – чесно. Щоб вони усі, разом з нині діючим, зрозуміли, що їхня країна нещасна і недолуга, як український футбол. Ну не може футболіст грати за українську збірну добре, якщо він слухає Стаса Міхайлова і дивиться 95 квартал. Не може і не буде!».
Від себе додам: шкода, що лише два голи вклепали, я бажала б їм – 10, щонайменше.”

Та ні, пані Галино, не з усім згодна. Он ірландські вболівальники на трибунах співали для своєї команди на останніх хвилинах матчу з Іспанією, коли вже ясно було, що та перемогла. Вони не стануть менше любити свою збірну через цю поразку так само, як не забудуть, в якій країні вони живуть.

Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди
Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди

Це футбол, в якому буває різний рахунок, але, яким би він не був, Франція так само лишається Францією, Німеччина — Німеччиною, Англія — Англією… Для України в принципі теж не важливо, яким буде кінцевий результат змагань, бо вже за тиждень після їхнього закінчення з автівок, маршруток, трамваїв зникнуть синьо-жовті прапорці, емоції ущухнуть, і казочка закінчиться. “Ласкаво просимо в реальність!” А реальність така, що водій маршрутки, який слухав Стаса Міхайлова, не стане слухати Сестер Тельнюк. Хай навіть учора він кричав у барі з друзями “Україно, вперед! Зроби їх!” Йому б щось простіше для початку. Щось на зразок Міхайлова, але своє. Не знаю, чи є таке, бо я особисто слухаю все ж таки іншу музику. Та справа не в цьому. Українська музика має бути представлена на всіх рівнях, які могли б задовільнити і вишуканий смак спраглої до високого мистецтва людини, і молодь, яка любить потусуватись в клубах та погецати під “унца-унца”, і того самого водія маршрутки, що полюбляє пісеньки “за жизнь”… В літературі так само поряд з класикою має бути і жіночий роман, і детектив, і дитяча казка, і фантастика, і все на світі… Та на жаль, панує стереотип, що українська мова — це або мова пихатої інтелігенції, яка відірвана від народу, або мова бабусь із села (хоча ні, їхня мова — суржик). А звичайний будівельник, сантехнік, водій, студент-фізик, продавець овочів — скоріш за все, цілком задовільнять свої скромні духовні потреби за допомоги наявного в нашому інформаційному просторі російського або ж “російськомовного” продукту. І хто винен у тому, що так склалось? Чому, наприклад, популярна на початку 90-х “Аква Віта” зараз “повертається” уже з піснею на “общєпонятном”?

Та я повертаюсь до футболу. Повторюсь, це гра, в якій рахунок може бути різним. І залежить він від багатьох факторів. Не думаю, що визначальними є інтелектуальні вподобання футболістів. Хоча, звісно, важко уявити собі гравця збірної, який не те, що мови не знає, а й саму країну, за яку грає, не поважає. Але, на жаль, в нас такі екземпляри трапляються. Та попри все це, футбол здатен об’єднувати. Хай на короткий час. Але навіть ця ілюзія єднання — така сильна і яскрава, що це таки позитив! Якби ж то політики теж давали людям привід порадіти успіхам нашої країни! Так ні. Я мовчу про купу наших внутрішніх негарахдів, мовчу про паскудну законоСПОТВОРЧУ діяльність “народних” обранців, але ж навіть перед очима світу — і те, не можемо себе показати з кращого боку. Чого варта тільки заява голови Київської міської держадміністрації Попова про те, що, мовляв, хай собі іноземці спокійно пісяють в кущах та по підворіттях, штрафувати за це не будемо, люди ж ВІДПОЧИВАТИ приїхали! Своїх — так, ясна річ, штрафуватимемо. От цікаво, чи зрозуміють мене десь в європейському місті, якщо я спробую “присісти в кущиках”, я ж бо відпочивати приїхала… Невже замість того, щоб продумати систему туалетів по місту, владі краще створити образ України як величезної безкоштовної вбиральні? Що це за збочений прояв “національної гостинності”?

А хоча чому я дивуюсь. Все закономірно. Нам щодня сруть у голови: свої ж політики, власники телеканалів, закордонні “експерти” (особливо ті, які знаються на “дружніх стосунках” із сусідами), власне, “сусіди” з усім своїм “рускім міром”, а насправді ж ідеологічними помиями… Тому те, що якісь іноземні гості сратимуть в наших кущах — не найстрашніше. На ранок двірники впораються.

Отже, не варто чекати від футболу дива. Наші хлопці грають, як можуть. І до рівня тієї самої Франції ще рости і рости! Зрештою, футбол дає можливість тієї самої “маленької переможної війни”, яка пробуджує гордість народу. Але це тільки іскра. Щоб з неї утворилось полум’я — вже мало футболу (або Євробачення). А що потрібно? Це питання не лише до політиків. А й до кожного з нас.

У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов
У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов

Вкотре про “хату скраю”

Сьогодні побачила в новинах, що підприємець Денис Олійников, чия фірма друкувала на футболках сумнозвісну подяку мешканцям Донбасу, виїхав разом із країни з сім’єю. “Ой, тільки не треба про політику! Це така гидота! Вона мене не стосується…” Ми чуємо це чи не щодня з вуст знайомих, незнайомих, та й, що гріха таїти, самі час від часу так говоримо, бо не віримо вже жодному політику, хай би якого кольору він не був. І ми кажемо, що нам “плювати на демократію” і що “свободу слова їсти не будеш”. І так може тривати доти, доки, не дай боже, ця “гидота-політика” раптом не постукає у наші двері (ні, навіть виламає їх з ноги), перекине наш світ догори дригом і змусить нас тікати, ховатись, боятись за себе чи близьких.

А поки все в нашому, маленькому світі більш-менш стабільно — гори все інше синім полум’ям. Підприємці виходять на Майдан — лікарі кажуть “нас це не стосується”, страйкують шахтарі — це не цікавить людей мистецтва, закриваються книгарні — хіба це справа робочого люду? Та така подільність суспільства аж ніяк не на руку самому суспільству! Чи варто згадати народну мудрість про батька та синів, що не могли зламати віник?

Але що робити, коли здається, що наш голос не вплине ні на що? Коли здається, що хрін не солодший за редьку. Принаймні не мовчати, коли десь поруч коїться несправедливість, щоб це було уроком і застереженням для інших, щоб цьому можна було зашкодити. Бо комусь вигідна не тільки наша розділеність, та ще й наше мовчання.

Козаки, казахи. Пошук відповідностей

Спочатку я трошки розповім про історію Казахстану, потім ще трошки – про одного з найвидатніших казахів, а ви поки що ламайте собі голови, до чого я веду, та й до чого тут козаки.

Після розпаду Золотої Орди утворилося суцільне пекло, кочові племена тлумили одне одного та ділили все, що не встигли відхряпати загребущі самодержці. І так аж до повного виснаження. А потім відбулись такі події:

  • казахи просять у Петра І протекторату за умови збереження ханської влади, без обкладання податками та без виконання повинностей (1717 р.);
  • з частини війська утворюється «почесна» «Царская Служилая Рать»;
  • військова допомога казахам від царату так і не надходить;
  • за деякий час, після тривалих виснажливих війн, казахська територія переходить під владу Росії (1860 р.).

Нічого не нагадує? А ось в мене чомусь виникає стійка асоціація з подіями, які передували Переяславській Раді, та її наслідками.

А далі казахську землю почали роздавати російським переселенцям. Та ще й з отакими наказами: «Местное население интересует для выполнения в будущем работ русских крестьян, поэтому необходимо впитать им в кровь почитание всех русских, если кто-либо не пожелает подчиниться — лишённый земли, — умрет с голоду или же Россия распрощается с ними». Цитата з циркуляру туркестанського генерал-губернатора Самсонова.
Під час столипінських реформ усі найкращі для землеробства та скотарства землі передано перевезеним з Росії селянським господарствам, яких було близько 500 000, а самих казахів витіснено далеко у степ.
Після революції, незважаючи на національно–визвольний рух, казахські території було включено до складу Радянського Союзу.

А як-то ці події відбилися на самосвідомості казахів?

Якщо вивчати це питання з радянських джерел, то складається враження, що в тих краях споконвіку жили неосвічені, темні скотопаси, яких, окрім того скота, нічого й не цікавило, які не вміли читати та писати, поки не прийшла «совєтська» влада та всіх не врятувала, слава їй.
Про метаморфози, які відбувалися з казахським народом у дорадянський період, можна скласти враження з творів поета Абайя Кунанбаєва (1845-1904). Я була вражена, коли дізналася про існування такої людини в історії Казахстану. От зізнайтеся чесно, скільки ви можете назвати видатних казахських поетів? Отож. У кращому випадку на згадку прийде слово «акин». (Хто часом не знає, акин – то є співучий поет-імпровізатор у тюркських народів, зокрема, у казахів, тобто той, що йде собі та співає про все, що бачить). Тож ким був Абай?

  • поет;
  • композитор;
  • просвітник;
  • засновник казахської письмової літератури та перший її класик (!);
  • перекладач (завдяки йому казахи змогли познайомитися з творами російських та європейських авторів).

Сучасні критики вважають його твори надбанням світової літератури, його порівнюють з Омаром Хайямом. А я особисто назвала б його казахським Шевченком… Все своє життя він присвятив боротьбі з невіглаством свого народу та спробам повернути його із тьми до світла.

Абай народився за 15 років до остаточної окупації казахських земель царською Росією, яку зафіксовано у 1860 році Пекінським додатковим договором про офіційне приєднання до Росії територій Казахстану. Ось що він пише про спогади дитинства:

“В детстве мне приходилось слышать, как казахи смеялись над узбеками: “Ах вы, сарты широкополые, камыш издалека носите, чтобы крыши покрыть, при встрече лебезите, а за спиной друг друга браните, каждого куста пугаетесь, трещите без умолку, за что и прозвали-то вас сарт-сурт”.
При встрече с ногаями тоже смеялись и ругали их: “Ногай верблюда боится, верхом на коне устает, пешком идет, – и беглые, и солдаты, и торговцы из ногаев. Не ногаем, а нокаем бы следовало вас назвать”.
“Рыжеголовый урус, этому стоит завидеть аул, как скачет к нему сломя голову, позволяет себе все, что на ум взбредет, требует “узун-кулака” показать, верит всему, что ни скажут”, – говорили они о русских.
“Бог мой! – думал я тогда с гордостью. – Оказывается, не найти на свете народа достойнее и благороднее казахов!” Радовали и веселили меня эти разговоры.”

З цього можна зробити висновки, що казахи були амбітним народом, який ставив себе вище за інших, мав високу самооцінку, розвинену систему моральних та духовних цінностей. Але далі Абай пише:

“Теперь вижу – нет такого растения, которое не вырастил бы сарт, нет такого края, где бы не побывал торговец-сарт, нет такой вещи, которую бы он не смастерил. Живут миряне в ладу, вражды не ищут…. И знатные баи, и грамотные муллы, и мастерство, и роскошь, и учтивость – все есть у сартов.
Смотрю на ногаев, они могут быть хорошими солдатами, стойко переносят нужду, смиренно встречают смерть, берегут школы, чтят религию, умеют трудиться и наживать богатство, наряжаться и веселиться…. Сила их в том, что неустанно учатся они ремеслу, трудятся, а не проводят время в унизительных раздорах между собой.
О просвещенных и знатных русских и речи нет. Нам не сравняться с их прислугой. Куда сгинули наши былые восторги? Где наш радостный смех?
<…>
Не о науке и знаниях, не о мире и справедливости радеет казах, ему бы разбогатеть, да не знает – как? Вот и ловчит, хитрит, чтоб хоть лестью выманить богатств у других, не удастся – будет люто враждовать со всем светом;
<…>
Скот заменяет им все – родину, народ, религию, родных, знания”.

Це що ж таке треба з народом зробити, щоб один з найкращих синів його, що прагнув для свого народу якнайкращого, пише такі речі? Що сталося з тими, хто ще сто років тому вели запеклу боротьбу з сусідами за своє вільне існування, хто презирливо дивився на інші племена? Та ще й за такий короткий час… Ще у дитинстві поет пишався своїм народом, і народ пишався собою, а потім, ставши дорослим, автор наче прозрів, що все не так. А, може, не прозрів – просто все так швидко змінилось? Точніше, зовнішні окупаційні сили спричинили зміни. Добре вдалося виховати той самий комплекс меншовартості , про який зараз так часто говорять. Ось вона – чудова ілюстрація словами митця.

Яким-то чином окупація вплинула на культуру казахського народу?

Ще з початку XIX сторіччя російська культура, зокрема, російська мова, почала проникати до Казахстану. Було утворено російські школи, в яких також навчалися діти казахської шляхти. Згідно з указами, школи повинні були «сприяти зближенню азіатів с росіянами, вселяти першим любов та довіру до російського уряду та постачати краю освічених діячів». Тобто переслідували русифікаторську мету: підготовку кадрів для колоніального управлінського апарату.
Таким чином, перші казахські інтелігенти, які отримали «європейську» освіту, походили з султанської верхівки, що перейшла на службу царизму. Вони були палкими прибічниками російської просвіти та культури, зближення казахського та російського народів, вважали свій народ неосвіченим та відсталим.
Прихід радянської влади відзначився боротьбою за загальнонародну освіту. На той час відкривалося дуже багато шкіл, але найголовнішим досягненням 20-х – 30-х років стало усунення неосвіченості серед дорослого населення. Але всі ті навчальні заклади були російськими, казахських шкіл тоді взагалі не існувало.

Найважчого удару культурі у 1929 році завдало насильницьке переведення казахської мови з арабської абетки на латинську, а ще пізніше й взагалі на кирилицю. Цим підступним кроком радянський уряд намагався відірвати казахів від великої духовної спадщини поколінь, яку містили книги з арабським шрифтом. Сотням тисяч казахів, які вміли читати казахською, довелося навчатися новому алфавіту.
На початок XX сторіччя казахська література була досить розвинена, але митці творили здебільшого у стилі класицизму. Однака влада, яка розуміла, який вплив має слово на свідомість народу, додала всіх можливих зусиль для створення казахського «соціалістичного реалізму». На початок 30-х років ціла низка жанрів, тем та напрямків стають забороненими як «націоналістичні» та «антисовєтські». Багато авторів було репресовано.

Наприкінці 30-х років вже діє чимало російськомовних професійно-технічних навчальних закладів, вишів, аспірантура. На початку війни до Казахстану було перевезено 149 дитячих закладів, та 19 тис. дітей, яких евакуювали з західних регіонів союзу.
У 1946 році урочисто відкрито казахську академію наук. Але не дарма радянська влада нарощувала науковий потенціал регіону – вже у 1949 році пролунав перший вибух на полігоні з випробування ядерної зброї у Семипалатинську. Випробування провадились територіях, де жили здебільшого казахи. Лікарям було заборонено ставити справжні діагнози захворілим від опромінення.

У повоєнні роки найбільше місце у духовному житті народу займає творчість акинів. Письмова література, обмежена інструкціями та виснажена репресіями, розвивалася у напрямку оспівування дружби народів та переваги соціалістичного впорядкування. Але популярності почали набувати теми націоналізму та патріотизму. Багато письменників не повернулося з фронту. Та що там казати – за підрахунками, кожний другий казах, який потрапив на лінію фронту, не повернувся.

Розвиток культури у 50-80-ті роки був процесом неоднозначним. Разом з безсумнівними успіхами у різних сферах під час хрущовської відлиги, було помітно явні кризисні тенденції, викликані національною політикою колоністів. Йшло скорочення сфер вживання казахської мови. 95% книг та 70% телепередач виходили російською. Наприкінці 70-х вже біля третини казахів не знали рідної мови. Це призвело до скорочення аудиторії казахськомовних літераторів та відчуття дискомфорту у міжетнічних відносинах.

Наприкінці радянського періоду казахську мову взагалі ледь не було занесено до списку мов, що вмирають. На той час у столиці залишилася тільки одна казахська школа та існував лише один на всю республіку виш з викладанням казахською, та й той готував лише викладачів рідної мови для молодших класів сільських шкіл. Завдяки масовим, часто насильницьким, переселенням людей з інших країн, кількість казахів відносно загальної кількості населення у республіці вже не досягала й 50%. До речі, негативний вплив на демографію казахів створив ще й голод 30-х років.

То що мали казахи на момент розвалу Радянського Союзу?

Майже померлу мову, забуті традиції, витіснені так званими «європейськими», той самий пресловутий комплекс меншовартості, малий відсоток представників титульної нації серед населення, радіаційне забруднення, ну, й, звісно, відсутність економічної та політичної системи в країні.
Як бачимо, багато спільного є в наших країн у минулому. І важко сказати, який народ постраждав більше від «патронату старшого брату». Та це й не головне. Набагато важливішим є те, яким є сьогодення цих двох народів. Про нашу країну казати не буду. В кого очі є й кому не бракує клепки в голові, ті й самі бачать, що коїться навкруги. А ось про те, чого досяг Казахстан за роки своєї незалежності, варто розказати.

Досягнення за роки незалежності

  • Спочатку було проголошено дві державні мови – російська та казахська, але з 1993 року залишили лише єдину державну мову – казахську, а російську проголосили мовою міжетнічного спілкування.
  • Казахи відчувають себе «нацією номер один» на своїй землі.
  • Головні посади майже скрізь обіймають казахи. А чому б ні? Хто краще самого казаха опікуватиметься казахськими проблемами? Невже людина іншої нації, віри та культури?
  • Знання казахської мови є обов’язковим для гідного життя. Росіяни «просто в панике». Ось як! Як казахів примушували вчити російську, то була благодать божа, дарована убогим, а як самим вивчити державну мову країни, де живеш, – то одразу здіймається галас про асиміляцію. А багато хто з них і взагалі «пожитки» позбирав та й гайнув на історичну батьківщину. Ніхто не виганяє, але й залишитися теж ніхто не благатиме.
  • Майже всюди мова спілкування казахів – казахська. (За словами самих казахів, були навіть приклади, коли батьки починали вчити мову своїх предків, щоб розуміти дитину, яка пішла до казахського дитячого садка).
  • Бурхливо відроджуються давні національні традиції. Вже ніхто не вчить вважати їх «дикунськими».
  • Значно покращився рівень життя, частково, за рахунок власних нафтових розробок. До речі, на нафтовий бізнес там державна монополія.
  • Казахстан зараз – найміцніша тюркська держава Середньої Азії.

Так, Казахстану весь час прогнозували крах, здичавілість. Бо Росія начебто до темного степу принесла європейське світло. Вибачте, а з якого це дива сама Росія стала вважатися Європою? Від протягу з кватирки, прорубаної до Європи Петром? То хай зараз поїдуть, та порівняють хоча б зовнішній вигляд своїх регіональних центрів з маленькими містечками Казахстану. І зрозуміло стане, де тепер знаходиться “темний степ”.

Казахстан звинувачують в недемократичності та таке інше. У відповідь на це просто процитую Д. Верхотурова. Не як догму чи абсолютну істину , а лише як їхню власну відповідь: «Для того, чтобы оценить достижения независимости Казахстана, нужно также отказаться от западного отношения к Казахстану как к некоей “восточной деспотии”. Казахстану в вину нельзя поставить ни известный авторитаризм управления, ни клановость политики, ни проблемы со свободой слова и преследования инакомыслящих. Все это есть и в тех странах, которые присвоили себе ярлык “эталон демократии”. В США и странах Евросоюза авторитаризм гораздо круче, чем в Казахстане. Клановость там имет давние традиции и прочные корни, весьма часто просто неотличима от мафиозности. Казахские жузы вряд ли можно сопоставить с кланами сенаторов, миллиардеров и президентов США. Свободу слова на “западе” давят гораздо жестче, чем во всех странах бывшего Советского Союза. Инакомыслящих там преследуют намного жестче, последовательнее и масштабнее.
Казахстан ни в какой степени нельзя отнести к “восточным деспотиям”. Это вполне нормальное, социально-динамичное государство, уровень жесткости которого намного ниже, чем у нынешнего “лидера демократии” во всем мире».

То ж чи не варто задуматися, чому два народи, які мали таке схоже минуле, мають таке різне сьогодення? Чи може треба придивитися до сусіда, та й навчитися чогось, а не продовжувати розбивати лоба тими самими граблями протягом двадцяти років?
Бо дуже хочеться, щоб кожний українець пишався тим, хто він є так, як зараз хизується своїм походженням, мовою та культурою кожен казах.

Малоросійство (читаючи Є. Маланюка)

Євген МаланюкЗ підручників вилучають згадку про Крути, з курсу української літератури – роман В. Барки “Жовтий князь”, натомість додають у хрестоматії російськомовні твори… “Дрібнички”, що складаються у невтішну мозаїку. Щодня влада робить сюрпризи своїми реформами та проектами в царині освіти і культури. Інколи ці сюрпризи спричиняють у нашому суспільстві резонанс, і влада робить нам незначні поступки. Але в цілому це не заважає їй провадити свою руйнівну політику, що на підґрунті нашого загального малоросійства дає отруйні плоди.

В день народження Євгена Маланюка наведемо уривки з його статті 1959 року “Малоросійство”. Бо, як зазначає він у цій праці, ” усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування…”

“Що ж таке малорос?

Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а — в наслідках, часом — і расово.

<…>

У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомости, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема відбігає від дійсности.

Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації.

І в цім — суть проблеми.

<…>

Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо.

<…>

Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) то є можливий напрям нашої національної політики, і в цім сенсі був «переяславський» момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене польонофільство Виговського чи — на наших очах — Петлюри. Всі ці приклади — то політика чи тактика.

Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

Капітуляція ще перед боєм.

<…>

В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте. Боже — диявольське.

В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику.

<…>

Що ж таке малоросійство?

Це також затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яти. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи зцентралізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці історії, яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою (а т. зв. російська література є першорядний чинник деморалізації, про що попереджував, але безуспішно, ще Володимир Антонович) — забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи.

Придивімось, що робиться в сучасній совєтській історіографії! Яку до дрібниць продуману програму здеформованої й зденатурованої історії там розроблено! Бо то — найважливіший відділ лябораторії малоросіянства.

Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартости («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, плянові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура — через різні «капелі» — в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартости бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціялізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи — тепер — «совєтським»).

Для сучасників Шевченка національність нашого великого математика Михайла Остроградського була річчю очевидною. Сьогодні це «русскій учоний» — вже для цілого світу. Ми знаємо, що один з фундаторів науки про міцність матеріялів та будівельної механіки — Степан Тимошенко є син нашого народу і найстарший член Наукового Т-ва ім. Шевченка, але для цілого світу він сьогодні навіть не американець, а просто «русскій», і його, навіть перекладені, підручники в СССР давно вже «націоналізовано» для генія «совєтського народу»…

Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури і показують обсяг продукції всеохоплюючого малоросійства на нашій Батьківщині, де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто «народ України», отже не нація, а населення, мешканці, people, або, як тепер кажуть, жителі цієї «республіканської» колонії «совєтского государства».

<…>

Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування….

Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70—80 рр. його писали з великої букви: «Малоросіяне»), саме як слово ганьби й погорди. «А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія» — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагнозу і cформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в «На ріках вавилонських»:

І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.

<…>

Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника «Вестник Европы» і наш дипломат в часах Державности, десь в середині 20-х рр. щиро признався був в розмові, що страшне пророцтво Шевченка —

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять, —

було для нього довший час незрозуміле. Що то значить «присплять»? І чому «збудять в огні»? І чому «окраденую»? Як це можна «окрасти» цілу країну, цілий нарід? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту «неясну» шевченківську строфу клав на карб «слабої оброблености віршу», «малої освіти», мовляв, «самоука» і т. п. інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій «неясній» і «необробленій» строфі. Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окрадености. В сорок першу річницю проголошення Державності”.

Євген Маланюк, 1959 р.