Потреба діалогу. Мысли жителя независимой “Республики Крым”

В ці дні, коли відбувся так званий Кримський референдум, скільки думок передумала. Зокрема про те, що за всі роки незалежності влада по суті нічого не зробила, щоб Крим почувався українським. А якщо і були рухи в цьому напрямку, то лише такі, що викликали спротив у його жителів. Натомість Росія давно готувала ідейний ґрунт для своїх цілей.

Тож зараз відчуваю глибоке почуття провини і досаду за нинішні події в Криму і на Сході. Коли я зустрічаю прояви неприйняття, а то й ненависті, спрямовані на своїх земляків з протилежного кутка України, мені стає боляче і соромно водночас. Соромно, бо, видно, мало було в нас діалогів, щоб порозумітись. Лише власні стереотипи. Схід здебільшого вважав Захід колаборантами і зрадниками, так званими “бендерівцями” (думаю, не треба розшифровувати це поняття і що воно значить для типового східняка). Та доводилось бачити і принизливо-поблажливе ставлення західняків до мешканців сходу, мовляв, нерозумні (або просто тупі) раби з совковим мисленням. А правда в тому, що і те, і те — лише ярлики і взаємні образи, які не ведуть до єдності.

Дехто розуміє єдність як однаковість і це теж неправильно. Права і ліва півкулі мозку абсолютно різні і мають різне призначення, але вони діють спільно і в єдності. Бути різними в деталях, але єднатись у спільному прагненні до розвитку, поступу, дорослішання, добробуту, справедливості, процвітання…

Сьогодні я спілкувалась зі знайомим з Криму. І хотіла би навести повністю його слова. Не для образ, а для розуміння різних точок зору. При цьому цей знайомий зовсім не фанатик і має помірковані погляди, тож публікую дослівно. З деякими деталями я, можливо, не погоджуюсь, але не сперечатимусь про це зараз. Мені б хотілось, щоби просто були почуті думки. Кілька думок одного з жителів півдня нашої країни. Або з недавніх пір, як з’ясувалось, — незалежної “Республіки Крим”. Поживемо-побачимо, куди винесе всіх нас ця бурхлива ріка подій. А вчитися чути одне одного пропоную починати вже зараз. Це те, без чого неможливі жодні діалоги і, звісно, жодна єдність!

” Я — русский по национальности, даже являлся членом Русской общины Крыма, политикой занимался постольку-поскольку, только во время работы в крымском правительстве, в основном, культурные мероприятия любил: 9 мая, какие-нибудь пушкинские чтения, театральные летние фестивали на открытых площадках, конкурсы школьных сочинений или рисунков и экскурсии для деток по Крыму. Ушел оттуда, как и многие, после начала сотрудничества с Аксеновым (так как с откровенным криминальным элементов мало кто захотел яшкаться). Но я прыгал от злости на стадионе Донбасс-арена с украинским флагом на плечах, когда судья не засчитал гол в ворота англичан, я собирался поехать на первомайские праздники во Львов, гимн Украины я выучил еще в школе и до сих пор не знаю слов гимна российского, на обложке паспорта у меня трезубец, а не какая-нибудь абстракция, я обожаю серию мультфильмов про казаков…

У меня намного больше гордости и патриотизма возникало, когда я смотрел (в записи, естественно) открытие московской Олимпиады, где был танцевальный номер от Украины. О, вот это настоящая Украина! И мне бы хотелось в своем сознании знать Украину такой, а не по разгромленному центру Киева и не орущим толпам “Ющенко или Янукович (Яценюк, Тимошенко, да, не важно…) – так!!!”.

Но всегда сталкивался с проблемой, когда ярые галичане называли украинцами себя и говорили, как именно должны себя вести остальные граждане Украины, во мне всегда поселялось чувство грусти. Так как Украиной, той самой настоящей, которая говорит языком Коцюбинского и Котляревского, я всегда считал территорию Полтавы, Запорожья, Чернигова, в общем центр Украины, ее ядро. А тут появляются галичане со своими “міліціянти” вместо міліціонери, “роковини” вместо “річниці”, “перемовини” вместо “переговори” (помню рассуждения нашей учительницы на эту тему, что перемовини ведут бабульки в селе через забор, а государственные деятели — все таки переговори). И более того, что они стали на себя забирать роль так сказать движущей силы украинского самосознания, так еще и чем дальше на юг и восток, так ущербней и ущербней им казались люди.

Накатавшись в Польшу и увидев, что можно жить лучше, мне кажется, они обрели чувство неудовлетворенности, и чем чаще они пересекают границу, тем это чувство становится все отчетливее и требовало выплеска.

Героями были не только студенты, которые полегли под Крутами, но и рабочие завода Арсенал, которых расстреляла Центральная Рада. В западных областях во время войны, считаю, была гражданская война и это — общая трагедия, а не “мы были классные, а вы — какашки”. Но и в рядах Красной армии воевало 7 млн. украинцев — они же не все баранами были, которые за “совок” воевали. И СССР для меня — это, в первую очередь, не карточки на продукты и парады на 1 мая, а передовая держава в спорте и освоении космоса.  Я употребляю слово “совок”, например, когда в гостиницах наволочки не налазят на подушку, когда коньяк в кафе на набережной наливают в пластиковый стаканчик, а уборщицы моют полы не вечером или рано утром, а во время работы остального персонала, чтобы постоянно мешать друг другу. И когда оскорбляют весь тот период, то становится обидно. Сталина сами же коммунисты и заклеймили, и после его смерти еще 40 лет страна жила и развивалась, ВВП Украины в конце 80-х был на уровне Франции и Италии, уже через 16 лет после ужасной войны, когда вся экономика была разгромлена, а страна потеряла больше 20 млн. людей, наши люди полетели в космос, а какими достижениями мирового значения может реально похвастаться Украина за 23 года независимости? Я глубоко задумаюсь, прежде, чем смогу ответить…”

Козаки, казахи. Пошук відповідностей

Спочатку я трошки розповім про історію Казахстану, потім ще трошки – про одного з найвидатніших казахів, а ви поки що ламайте собі голови, до чого я веду, та й до чого тут козаки.

Після розпаду Золотої Орди утворилося суцільне пекло, кочові племена тлумили одне одного та ділили все, що не встигли відхряпати загребущі самодержці. І так аж до повного виснаження. А потім відбулись такі події:

  • казахи просять у Петра І протекторату за умови збереження ханської влади, без обкладання податками та без виконання повинностей (1717 р.);
  • з частини війська утворюється «почесна» «Царская Служилая Рать»;
  • військова допомога казахам від царату так і не надходить;
  • за деякий час, після тривалих виснажливих війн, казахська територія переходить під владу Росії (1860 р.).

Нічого не нагадує? А ось в мене чомусь виникає стійка асоціація з подіями, які передували Переяславській Раді, та її наслідками.

А далі казахську землю почали роздавати російським переселенцям. Та ще й з отакими наказами: «Местное население интересует для выполнения в будущем работ русских крестьян, поэтому необходимо впитать им в кровь почитание всех русских, если кто-либо не пожелает подчиниться — лишённый земли, — умрет с голоду или же Россия распрощается с ними». Цитата з циркуляру туркестанського генерал-губернатора Самсонова.
Під час столипінських реформ усі найкращі для землеробства та скотарства землі передано перевезеним з Росії селянським господарствам, яких було близько 500 000, а самих казахів витіснено далеко у степ.
Після революції, незважаючи на національно–визвольний рух, казахські території було включено до складу Радянського Союзу.

А як-то ці події відбилися на самосвідомості казахів?

Якщо вивчати це питання з радянських джерел, то складається враження, що в тих краях споконвіку жили неосвічені, темні скотопаси, яких, окрім того скота, нічого й не цікавило, які не вміли читати та писати, поки не прийшла «совєтська» влада та всіх не врятувала, слава їй.
Про метаморфози, які відбувалися з казахським народом у дорадянський період, можна скласти враження з творів поета Абайя Кунанбаєва (1845-1904). Я була вражена, коли дізналася про існування такої людини в історії Казахстану. От зізнайтеся чесно, скільки ви можете назвати видатних казахських поетів? Отож. У кращому випадку на згадку прийде слово «акин». (Хто часом не знає, акин – то є співучий поет-імпровізатор у тюркських народів, зокрема, у казахів, тобто той, що йде собі та співає про все, що бачить). Тож ким був Абай?

  • поет;
  • композитор;
  • просвітник;
  • засновник казахської письмової літератури та перший її класик (!);
  • перекладач (завдяки йому казахи змогли познайомитися з творами російських та європейських авторів).

Сучасні критики вважають його твори надбанням світової літератури, його порівнюють з Омаром Хайямом. А я особисто назвала б його казахським Шевченком… Все своє життя він присвятив боротьбі з невіглаством свого народу та спробам повернути його із тьми до світла.

Абай народився за 15 років до остаточної окупації казахських земель царською Росією, яку зафіксовано у 1860 році Пекінським додатковим договором про офіційне приєднання до Росії територій Казахстану. Ось що він пише про спогади дитинства:

“В детстве мне приходилось слышать, как казахи смеялись над узбеками: “Ах вы, сарты широкополые, камыш издалека носите, чтобы крыши покрыть, при встрече лебезите, а за спиной друг друга браните, каждого куста пугаетесь, трещите без умолку, за что и прозвали-то вас сарт-сурт”.
При встрече с ногаями тоже смеялись и ругали их: “Ногай верблюда боится, верхом на коне устает, пешком идет, – и беглые, и солдаты, и торговцы из ногаев. Не ногаем, а нокаем бы следовало вас назвать”.
“Рыжеголовый урус, этому стоит завидеть аул, как скачет к нему сломя голову, позволяет себе все, что на ум взбредет, требует “узун-кулака” показать, верит всему, что ни скажут”, – говорили они о русских.
“Бог мой! – думал я тогда с гордостью. – Оказывается, не найти на свете народа достойнее и благороднее казахов!” Радовали и веселили меня эти разговоры.”

З цього можна зробити висновки, що казахи були амбітним народом, який ставив себе вище за інших, мав високу самооцінку, розвинену систему моральних та духовних цінностей. Але далі Абай пише:

“Теперь вижу – нет такого растения, которое не вырастил бы сарт, нет такого края, где бы не побывал торговец-сарт, нет такой вещи, которую бы он не смастерил. Живут миряне в ладу, вражды не ищут…. И знатные баи, и грамотные муллы, и мастерство, и роскошь, и учтивость – все есть у сартов.
Смотрю на ногаев, они могут быть хорошими солдатами, стойко переносят нужду, смиренно встречают смерть, берегут школы, чтят религию, умеют трудиться и наживать богатство, наряжаться и веселиться…. Сила их в том, что неустанно учатся они ремеслу, трудятся, а не проводят время в унизительных раздорах между собой.
О просвещенных и знатных русских и речи нет. Нам не сравняться с их прислугой. Куда сгинули наши былые восторги? Где наш радостный смех?
<…>
Не о науке и знаниях, не о мире и справедливости радеет казах, ему бы разбогатеть, да не знает – как? Вот и ловчит, хитрит, чтоб хоть лестью выманить богатств у других, не удастся – будет люто враждовать со всем светом;
<…>
Скот заменяет им все – родину, народ, религию, родных, знания”.

Це що ж таке треба з народом зробити, щоб один з найкращих синів його, що прагнув для свого народу якнайкращого, пише такі речі? Що сталося з тими, хто ще сто років тому вели запеклу боротьбу з сусідами за своє вільне існування, хто презирливо дивився на інші племена? Та ще й за такий короткий час… Ще у дитинстві поет пишався своїм народом, і народ пишався собою, а потім, ставши дорослим, автор наче прозрів, що все не так. А, може, не прозрів – просто все так швидко змінилось? Точніше, зовнішні окупаційні сили спричинили зміни. Добре вдалося виховати той самий комплекс меншовартості , про який зараз так часто говорять. Ось вона – чудова ілюстрація словами митця.

Яким-то чином окупація вплинула на культуру казахського народу?

Ще з початку XIX сторіччя російська культура, зокрема, російська мова, почала проникати до Казахстану. Було утворено російські школи, в яких також навчалися діти казахської шляхти. Згідно з указами, школи повинні були «сприяти зближенню азіатів с росіянами, вселяти першим любов та довіру до російського уряду та постачати краю освічених діячів». Тобто переслідували русифікаторську мету: підготовку кадрів для колоніального управлінського апарату.
Таким чином, перші казахські інтелігенти, які отримали «європейську» освіту, походили з султанської верхівки, що перейшла на службу царизму. Вони були палкими прибічниками російської просвіти та культури, зближення казахського та російського народів, вважали свій народ неосвіченим та відсталим.
Прихід радянської влади відзначився боротьбою за загальнонародну освіту. На той час відкривалося дуже багато шкіл, але найголовнішим досягненням 20-х – 30-х років стало усунення неосвіченості серед дорослого населення. Але всі ті навчальні заклади були російськими, казахських шкіл тоді взагалі не існувало.

Найважчого удару культурі у 1929 році завдало насильницьке переведення казахської мови з арабської абетки на латинську, а ще пізніше й взагалі на кирилицю. Цим підступним кроком радянський уряд намагався відірвати казахів від великої духовної спадщини поколінь, яку містили книги з арабським шрифтом. Сотням тисяч казахів, які вміли читати казахською, довелося навчатися новому алфавіту.
На початок XX сторіччя казахська література була досить розвинена, але митці творили здебільшого у стилі класицизму. Однака влада, яка розуміла, який вплив має слово на свідомість народу, додала всіх можливих зусиль для створення казахського «соціалістичного реалізму». На початок 30-х років ціла низка жанрів, тем та напрямків стають забороненими як «націоналістичні» та «антисовєтські». Багато авторів було репресовано.

Наприкінці 30-х років вже діє чимало російськомовних професійно-технічних навчальних закладів, вишів, аспірантура. На початку війни до Казахстану було перевезено 149 дитячих закладів, та 19 тис. дітей, яких евакуювали з західних регіонів союзу.
У 1946 році урочисто відкрито казахську академію наук. Але не дарма радянська влада нарощувала науковий потенціал регіону – вже у 1949 році пролунав перший вибух на полігоні з випробування ядерної зброї у Семипалатинську. Випробування провадились територіях, де жили здебільшого казахи. Лікарям було заборонено ставити справжні діагнози захворілим від опромінення.

У повоєнні роки найбільше місце у духовному житті народу займає творчість акинів. Письмова література, обмежена інструкціями та виснажена репресіями, розвивалася у напрямку оспівування дружби народів та переваги соціалістичного впорядкування. Але популярності почали набувати теми націоналізму та патріотизму. Багато письменників не повернулося з фронту. Та що там казати – за підрахунками, кожний другий казах, який потрапив на лінію фронту, не повернувся.

Розвиток культури у 50-80-ті роки був процесом неоднозначним. Разом з безсумнівними успіхами у різних сферах під час хрущовської відлиги, було помітно явні кризисні тенденції, викликані національною політикою колоністів. Йшло скорочення сфер вживання казахської мови. 95% книг та 70% телепередач виходили російською. Наприкінці 70-х вже біля третини казахів не знали рідної мови. Це призвело до скорочення аудиторії казахськомовних літераторів та відчуття дискомфорту у міжетнічних відносинах.

Наприкінці радянського періоду казахську мову взагалі ледь не було занесено до списку мов, що вмирають. На той час у столиці залишилася тільки одна казахська школа та існував лише один на всю республіку виш з викладанням казахською, та й той готував лише викладачів рідної мови для молодших класів сільських шкіл. Завдяки масовим, часто насильницьким, переселенням людей з інших країн, кількість казахів відносно загальної кількості населення у республіці вже не досягала й 50%. До речі, негативний вплив на демографію казахів створив ще й голод 30-х років.

То що мали казахи на момент розвалу Радянського Союзу?

Майже померлу мову, забуті традиції, витіснені так званими «європейськими», той самий пресловутий комплекс меншовартості, малий відсоток представників титульної нації серед населення, радіаційне забруднення, ну, й, звісно, відсутність економічної та політичної системи в країні.
Як бачимо, багато спільного є в наших країн у минулому. І важко сказати, який народ постраждав більше від «патронату старшого брату». Та це й не головне. Набагато важливішим є те, яким є сьогодення цих двох народів. Про нашу країну казати не буду. В кого очі є й кому не бракує клепки в голові, ті й самі бачать, що коїться навкруги. А ось про те, чого досяг Казахстан за роки своєї незалежності, варто розказати.

Досягнення за роки незалежності

  • Спочатку було проголошено дві державні мови – російська та казахська, але з 1993 року залишили лише єдину державну мову – казахську, а російську проголосили мовою міжетнічного спілкування.
  • Казахи відчувають себе «нацією номер один» на своїй землі.
  • Головні посади майже скрізь обіймають казахи. А чому б ні? Хто краще самого казаха опікуватиметься казахськими проблемами? Невже людина іншої нації, віри та культури?
  • Знання казахської мови є обов’язковим для гідного життя. Росіяни «просто в панике». Ось як! Як казахів примушували вчити російську, то була благодать божа, дарована убогим, а як самим вивчити державну мову країни, де живеш, – то одразу здіймається галас про асиміляцію. А багато хто з них і взагалі «пожитки» позбирав та й гайнув на історичну батьківщину. Ніхто не виганяє, але й залишитися теж ніхто не благатиме.
  • Майже всюди мова спілкування казахів – казахська. (За словами самих казахів, були навіть приклади, коли батьки починали вчити мову своїх предків, щоб розуміти дитину, яка пішла до казахського дитячого садка).
  • Бурхливо відроджуються давні національні традиції. Вже ніхто не вчить вважати їх «дикунськими».
  • Значно покращився рівень життя, частково, за рахунок власних нафтових розробок. До речі, на нафтовий бізнес там державна монополія.
  • Казахстан зараз – найміцніша тюркська держава Середньої Азії.

Так, Казахстану весь час прогнозували крах, здичавілість. Бо Росія начебто до темного степу принесла європейське світло. Вибачте, а з якого це дива сама Росія стала вважатися Європою? Від протягу з кватирки, прорубаної до Європи Петром? То хай зараз поїдуть, та порівняють хоча б зовнішній вигляд своїх регіональних центрів з маленькими містечками Казахстану. І зрозуміло стане, де тепер знаходиться “темний степ”.

Казахстан звинувачують в недемократичності та таке інше. У відповідь на це просто процитую Д. Верхотурова. Не як догму чи абсолютну істину , а лише як їхню власну відповідь: «Для того, чтобы оценить достижения независимости Казахстана, нужно также отказаться от западного отношения к Казахстану как к некоей “восточной деспотии”. Казахстану в вину нельзя поставить ни известный авторитаризм управления, ни клановость политики, ни проблемы со свободой слова и преследования инакомыслящих. Все это есть и в тех странах, которые присвоили себе ярлык “эталон демократии”. В США и странах Евросоюза авторитаризм гораздо круче, чем в Казахстане. Клановость там имет давние традиции и прочные корни, весьма часто просто неотличима от мафиозности. Казахские жузы вряд ли можно сопоставить с кланами сенаторов, миллиардеров и президентов США. Свободу слова на “западе” давят гораздо жестче, чем во всех странах бывшего Советского Союза. Инакомыслящих там преследуют намного жестче, последовательнее и масштабнее.
Казахстан ни в какой степени нельзя отнести к “восточным деспотиям”. Это вполне нормальное, социально-динамичное государство, уровень жесткости которого намного ниже, чем у нынешнего “лидера демократии” во всем мире».

То ж чи не варто задуматися, чому два народи, які мали таке схоже минуле, мають таке різне сьогодення? Чи може треба придивитися до сусіда, та й навчитися чогось, а не продовжувати розбивати лоба тими самими граблями протягом двадцяти років?
Бо дуже хочеться, щоб кожний українець пишався тим, хто він є так, як зараз хизується своїм походженням, мовою та культурою кожен казах.

Малоросійство (читаючи Є. Маланюка)

Євген МаланюкЗ підручників вилучають згадку про Крути, з курсу української літератури – роман В. Барки “Жовтий князь”, натомість додають у хрестоматії російськомовні твори… “Дрібнички”, що складаються у невтішну мозаїку. Щодня влада робить сюрпризи своїми реформами та проектами в царині освіти і культури. Інколи ці сюрпризи спричиняють у нашому суспільстві резонанс, і влада робить нам незначні поступки. Але в цілому це не заважає їй провадити свою руйнівну політику, що на підґрунті нашого загального малоросійства дає отруйні плоди.

В день народження Євгена Маланюка наведемо уривки з його статті 1959 року “Малоросійство”. Бо, як зазначає він у цій праці, ” усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування…”

“Що ж таке малорос?

Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а — в наслідках, часом — і расово.

<…>

У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомости, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі «Просвіти» просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема відбігає від дійсности.

Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації.

І в цім — суть проблеми.

<…>

Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо.

<…>

Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) то є можливий напрям нашої національної політики, і в цім сенсі був «переяславський» момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене польонофільство Виговського чи — на наших очах — Петлюри. Всі ці приклади — то політика чи тактика.

Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

Капітуляція ще перед боєм.

<…>

В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина народу існують своєрідні «умовні рефлекси» національного інстинкту: чорне — біле, добре — зле, вірне — невірне, чисте — нечисте. Боже — диявольське.

В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику.

<…>

Що ж таке малоросійство?

Це також затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яти. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи зцентралізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці історії, яка, в сполученні з відповідно підібраною літературою (а т. зв. російська література є першорядний чинник деморалізації, про що попереджував, але безуспішно, ще Володимир Антонович) — забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи.

Придивімось, що робиться в сучасній совєтській історіографії! Яку до дрібниць продуману програму здеформованої й зденатурованої історії там розроблено! Бо то — найважливіший відділ лябораторії малоросіянства.

Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартости («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, плянові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура — через різні «капелі» — в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартости бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціялізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи — тепер — «совєтським»).

Для сучасників Шевченка національність нашого великого математика Михайла Остроградського була річчю очевидною. Сьогодні це «русскій учоний» — вже для цілого світу. Ми знаємо, що один з фундаторів науки про міцність матеріялів та будівельної механіки — Степан Тимошенко є син нашого народу і найстарший член Наукового Т-ва ім. Шевченка, але для цілого світу він сьогодні навіть не американець, а просто «русскій», і його, навіть перекладені, підручники в СССР давно вже «націоналізовано» для генія «совєтського народу»…

Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури і показують обсяг продукції всеохоплюючого малоросійства на нашій Батьківщині, де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто «народ України», отже не нація, а населення, мешканці, people, або, як тепер кажуть, жителі цієї «республіканської» колонії «совєтского государства».

<…>

Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діягнози є початком лікування….

Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70—80 рр. його писали з великої букви: «Малоросіяне»), саме як слово ганьби й погорди. «А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія» — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагнозу і cформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в «На ріках вавилонських»:

І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.

<…>

Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника «Вестник Европы» і наш дипломат в часах Державности, десь в середині 20-х рр. щиро признався був в розмові, що страшне пророцтво Шевченка —

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять, —

було для нього довший час незрозуміле. Що то значить «присплять»? І чому «збудять в огні»? І чому «окраденую»? Як це можна «окрасти» цілу країну, цілий нарід? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту «неясну» шевченківську строфу клав на карб «слабої оброблености віршу», «малої освіти», мовляв, «самоука» і т. п. інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій «неясній» і «необробленій» строфі. Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окрадености. В сорок першу річницю проголошення Державності”.

Євген Маланюк, 1959 р.

1937 рік – повернення?

В Україні триває “полювання на відьом”. Навіть якщо залишити поза увагою зміст багатьох звинувачень, що висуваються затриманим і що не витримують жодної критики, жахають самі методи, які в цьому “полюванні” застосовують правоохоронці. Охоронці права. Зокрема, права людини хоча б на адвоката…