Кому потрібен російськомовний Шевченко?

Тарас Шевченко. АвтопортретВ коментарях до однієї статті на просторах інтернету прочитала таке:
“Тільки от кому потрібні російськомовні писання Шевченка, крім купки літературонавців? Мені точно ні.”
Отак і розкидуємось власним минулим по дурості. От тому і не знаємо своїх класиків, бо як же ж ти їх знатимеш, коли на половину їхнього життя і творчості очі заплющиш. От тому всякі “бузини” і можуть нам потім голови дурити.
Як на мене, подібна позиція — це наші комплекси. Ми й досі настільки не впевнені у собі, що боїмося втратити себе, визнавши очевидний факт, що наші, українські класики не просто навчались і творили в російськомовному середовищі, але й часом писали російською (а часом — багато писали!). Невже це зменшує якось їхній внесок в українську культуру? Чи ми маємо віддати всі ці надбання росіянам тільки через цей факт?
Мені ж здається, що російськомовна писемна спадщина наших класиків — це один із способів достукатись до серця сучасних російськомовних земляків, які й росіянами себе не відчувають, бо, умовно кажучи,”шокають”, але й зв’язок з корінням втратили, бо мову забули… А сказати їм: “Дивись, Тарас Шевченко, один з найвеличніших синів нашого народу, теж писав російською, але при цьому хіба був він меншим українцем за будь-кого іншого? Звісно ж, ні! Недарма його портрет поряд з іконами у кожній хаті висів ціле століття!”

Про перемоги, ковбасу і знову про футбол

Молодий фанат

Кожна нація потребує перемог. Навіть хворі, із психічними розладами, нації просто не можуть існувати без перемог. Високі темпи зростання ВВП та дешева ковбаса не здатні замінити у свідомості народу оте солодке відчуття звитяги. Перемоги, на відміну від дешевої ковбаси, дозволяють відчути свою причетність до свого народу. Й не тільки відчути, але й пишатись цим. Триває, як правило, це недовго – залежно від масштабів перемог. Але в умовах тотальної й перманентної «дупи на усіх фронтах», особливо як в нашій державі, дрібні перемоги стають таким собі знеболювальним – вони не лікують, але на певний час дозволяють забути про вищезгадану «дупу» і навіть отримати певний кайф від усвідомлення себе українцем. Минуть лічені дні, і ефект послабне. Згодом зникне повністю. Та як приємно було бачити радість за Україну в очах знайомих, далеко не патріотів, після перемоги нашої збірної над шведами. Люди скучили за цим відчуттям – відчуттям гордості за свою причетність до цієї країни.

Перемоги в свою чергу теж не замінять дешевої ковбаси (от причепився я до неї, але ж такий образ колоритний:) ). Так само спортивні звитяги не здатні зробити людей добрішими та вихованішими, духовно багатшими та освіченішими. І, звісно, певний парадокс в тому, що збірну України представляють серед інших і відверті (чи приховані) українофоби. Та це, ймовірно, закономірно. Перемоги робляться героями. А кожен народ має героїв, гідних самому собі. У хворої нації – хворі герої. Але так хочеться вірити, що згодом і проти цієї хвороби будуть винайдені ліки. А ще хочеться знову відчути радість перемог, що консолідують. На цьому і закінчую.

"Я радий, що я українець" (фото by Intro Spirit)

Уроки рідної мови

"Я радий, що я українець" (фото by Intro Spirit)
"Я радий, що я українець" (фото by Intro Spirit)

21 лютого світ відзначає День рідної мови. Так склалося, що для значної кількості українців, на жаль, українська мова не є рідною. При чому йдеться не про тих, хто народився і виріс за кордоном. Наприклад, я прийшла до української 4 роки тому, але свої перші слова у житті промовила російською. Та й зараз, якщо бути до кінця відвертою, у миті, коли розривають емоції, мимоволі переходжу на російську. Але не в останню чергу тому, що майже всі мої близькі люди, друзі, колеги і приятелі — російськомовні. Тож про яке свято я можу говорити в цей день особисто для себе? Я не маю нічого проти російської мови як такої, насправді. Та, на мою думку, питання мови для таких українців, як я, є питанням власної гідності. Яку б сферу відносин з Росією ми не взяли б, коли виникають спірні моменти, росіяни одразу ж апелюють до мови, бо, хочемо ми того чи ні, вона є візитівкою не лише окремо взятої людини, але й держави. То яку культуру, яку націю, яку державу ми, російськомовні українці, презентуємо в світі? Федеральний Малоросійський округ? Чи все ж таки незалежну, хай і проблемну, але перспективну і енергійну державу Україну?
В неті зараз доволі популярний ролик соціальної реклами, де іноземці українською мовою зі зворушливими акцентами розказують про те, яка ця мова милозвучна, гарна і цікава, а наприкінці мила дівчина-українка запитує російською: “Почему же мы на ней (тобто на “украинской мове”. — прим. авт.) не разговариваем?” Коли дивилась цей ролик вперше, не змогла збагнути одразу, що ж у ньому не так? Ідея-то зрозуміла, але щось ріже слух. І нарешті дійшло! Іноземці говорять про українську — українською. “Мова” в українській — жіночого роду, в російській “язык” — чоловічого. Дівчина запитує російською, тож мала б спитати: “Почему же мы на нем не разговариваем?” Але ж на початку йшлося про “неї”. Цю лінгвістичну задачу можна було б розв’язати просто і чесно. Дівчина мала б спитати: “Почему же мы говорим по-русски?” І справді, угорською, вірменською, польською та іншими мовами в побуті кориcтуються в нас переважно далеко не українці, чи не так?
Тому в День рідної мови хочу побажати всім російськомовним українцям, щоб принаймні їхні діти могли б сказати без сумнівів, що їхня рідна мова — українська. Не забуваймо, рідна мова — мова батьків і пращурів!

З Днем Незалежності! (роздуми “простого українця”)

День Незалежності України в соціальних мережах виглядає так: вітальні статуси та аватарки, купа української музики та картинок у стрічці новин. І суперечливі коментарі. Мовляв, “якщо навколо стільки патріотів, чому країна в дупі” або “ви тут святкуєте, а вони розвалюють державу”… Хтось звинувачує всіх навколо у лицемірстві, хтось, навпаки, обстоює право людей ділитись святковим настроєм вірить у те, що слава України ще попереду. Часто можна зустріти такі закиди, типу, “а що ти зробив для України, що почепив собі на аватару її прапор?” Цікаво, коли так само в мережі масово вітають всіх з Новим Роком, ніхто не питає: “А що корисного ти зробив у цьому році, що сидиш у капелюсі Діда Мороза?” Справді, абсурдно звучить!.. Та не у випадку Дня Незалежності, який, наразі, далеко не для кожного українця, на жаль, є святом. Але чому має бути соромно привітати друзів з цією датою тільки тому, що комусь це може видатись лицемірством? Чому має бути соромно відчути себе українцем? Зрештою, чи настільки погана “мода на патріотизм”?

Колись мій друг попросив мене написати вірш на тему “Україно, що я можу для тебе зробити?” Це було завданням в універі (!), я написала… І з того моменту це питання час від часу мене переслідувало. А й справді, що можу зробити я — не політик, не відомий громадський діяч, не знаний митець. “Простий маленький українець”. Відповідь була очевидною і не дуже — “перейти на українську”! Це справді найпростіше і найменше, що можна зробити. Для цього не треба міняти роботу, друзів, звички. Не треба лізти з вилами на барикади. Зате вже це допомогло б позбутися паскудного відчуття “недоукраїнця зі Сходу”, яке нам ще й досі прищеплюється…

Тож, ризикуючи нарватись на звинувачення у псевдопатріотизмі, вітаю всіх зі святом Незалежності! Пам’ятаймо, що “дупа” — поняття відносне, а честь і гідність — категорії, якими може оперувати лише вільна людина!
Зі святом! Будьмо!

“Вільний університет” в Одесі. Простір для пошуку істини

Ярослав Грицак

Колись, на початку минулого століття, в Одесі існував Український Клуб. 29 травня 2010 р. було відновлено діяльність клубу, пройшло урочисте святкування 100-річчя Українського клубу Одеси (УКО). А 17 лютого 2011 р. УКО розпочав роботу “Вільного університету”.

Володимир Полторак, один з організаторів проекту, надає таку інформацію: “«Вільний університет» Українського клубу Одеси є простором для обговорення нагальних важливих суспільних проблем. Зокрема – проблеми становлення української політичної нації, що об’єднує усі етнічні спільноти України із збереженням національних культурних особливостей. Для представлення тем запрошено провідних учених, публіцистів та політичних діячів України, Росії та Центральної Європи. На лекції, семінари та круглі столи «Вільного університету» запрошуються усі, кому близька ідея побудови відкритого, вільного громадянського суспільства – фундаменту української політичної нації.
Місія «Вільного університету»: пробудження громадянської активності в українському багатонаціональному суспільстві через просвітництво, приєднання до загальноєвропейських процесів усвідомлення історичних та культурних надбань, звільнення від нав’язаних суспільству ідеологічних догматів та стереотипів.”

Лекції проходитимуть щомісячно у концертній залі Культурного центру «Beit Grand», вулиця Ніжинська, 77/79.

А мені хочеться поділитися ще доволі свіжими враженнями від першої лекції Ярослава Грицака. Ми можемо по-різному ставитись до деяких поглядів пана Грицака (наприклад, вже наступного дня, на “круглому столі” він сказав наприкінці: “Пропоную компроміс: ми їм другу державну – російську, а вони нам – НАТО…”). Але впевнена, ніхто не заперечить, що його лекція – це був успіх! Аншлаг, нестача вільних місць – є тому підтвердженням! Люди слухали, затамувавши подих, стоячи протягом кількох годин. Приємно вражав контингент слухачів, тут можна було побачити всіх: і представників різних національностей, студентів, викладачів, музикантів, людей різного віку, представників влади, минулої і теперішньої. Як на мене, то для Одеси це рідкісне явище. Думаю, і по всій Україні рідко проходять подібні лекції, щоб зрозуміти, про що я, треба було бути там присутнім. Однак прикро, що представників ЗМІ було не багато.

На наступну лекцію, 9 березня, впевнена вже чекають із нетерпінням!

Більш детально про лекцію Ярослава Грицака можна прочитати тут.

Повний список лекторів:

  1. Ярослав Грицак. Хто такі українці і чого вони хочуть?
  2. Наталя Яковенко. Концепція нового підручника історії України.
  3. Георгій Касьянов. Історія і політика: Україна і пострадянський простір.
  4. Андреас Каппелер. Українське та російське націєтворення на європейському тлі (ХІХ – поч. ХХ ст.)
  5. Андрій Оскара. Альтернативи найновішої націоналізації українців. Як “національна ідея” може стати конкурентноздатною?
  6. Алєксєй Міллєр. Опозиція між нацією і державою в Україні та історичні коріння двох українських ідентичностей.
  7. Микола Рябчук. Посткомуністичні трансформації в Україні.
  8. Віталій Портніков. Чи може відбутися в Україні одна політична нація?