Магія Жіночої Душі, або про концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі

Сестри Тельнюк. Спілкування із пресою. Запоріжжя. 26 травня 2012 року (фото А. Переверзевої)

О, що Вам ця жінка?! Та, власне, й не жінка, а — острів:

До неї плисти по диму через цілий прокурений зал…

(О. Забужко)

26 травня 2012 року на концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі “припливло” не настільки багато людей, як хотілося б, та і не мало як для нашого доволі інертного міста. “Плисти” декому довелось крізь свої упередження, крізь настороженість, крізь перші не дуже зрозумілі враження від знайомства з новою програмою сестер в інтернеті… Крізь власну лінь, крізь спокусу піти розважитись із друзями в кафешці, крізь весь цей “дим” власних уявлень і стереотипів про попередню творчість дуету… Та що казати, навіть ми, організатори цього дійства (творча група “Своєрідне Коло”), які давно вже хотіли почути і побачити Галю і Лесю в Запоріжжі, не до кінця уявляли собі, що ж це буде за програма із загадковою назвою “Дорога зі скла”. Три віолончелі? Два жіночих голоси? Поезія Оксани Забужко? Чи не буде все це надто штучно? Чи надто інтелектуально? Чи надто манірно? Як сприйме цю програму публіка, яка, скажімо, вподобала більш рокове звучання сестер? А як сприймуть ті, хто взагалі вперше про них чує?

Сподіваюсь, в неті ще будуть відгуки тих, хто відвідав концерт, тому зараз писатиму лише про свої враження.

Запоріжжя. 26 травня 2012 року (фото А. Переверзевої)
Галя Тельнюк. Запоріжжя. 26 травня 2012 року (фото А. Переверзевої)

Я такого не чекала! Ні, я знала, що все буде на найвищому рівні, бо інакше сестри та їхня творча команда просто не вміють, але, що це буде так! Так… Як? Як словами передати весь той об’єм і глибину звуку, що втрачаються на всіх ютубівських любительських відео з концертів? Як передати ту енергетику, яка ллється зі сцени, і з перших нот переповнює залу, змушує затамувати подих і ловити кожне слово? Про яку штучність, про яку манірність, про яку надмірну інтелектуальність ви говорите, люди! Ця музика — це оголений нерв. Це найглибші, найпотаємніші переживання, це жіночість у своєму чистому вигляді, це безпорадність і водночас сила, це те, що не впадає у вічі при першому погляді… Це справді те, до чого треба “приплисти”, прийти. Це цілий Всесвіт під скромною оболонкою. Найскладніші філософські тексти завдяки музиці стають зрозумілими. Їх починаєш розуміти не головою, а серцем. Просто все стає ясно! І легко, на “ох-ох-ох!”, розсіюється туман, приходить осяяння, очищення, відчуття цілісності. Це — без перебільшення — магія. Магія Любові та Мистецтва! Магія Музики і Слова! Магія Жіночої Душі…

Запоріжжя. 26 травня 2012 року (фото А. Переверзевої)
Леся Тельнюк. Запоріжжя. 26 травня 2012 року (фото А. Переверзевої)

Та сьогодні всі ці слова, що я написала з великої літери, так заялозили, що, боюсь, для тих, хто не був на концерті, вони прозвучать занадто пафосно. А не хотілося б! Бо я не помітила жодного пафосу ані на концерті, ані в спілкуванні за лаштунками. Галя і Леся абсолютно щирі як у своїй творчості, так і в житті. Просто наш світ стає все більш штучним, ми так звикли, що скрізь потрібні якісь хитрощі, якісь прийоми, звикли до масок, до “іміджів”, до строкатих, як папуги, “епатажних зірок”, що нас справді шокує щирість. Вона обеззброює. І змушує повірити в існування якихось більш важливих речей, ніж те, про що нам нав’язливо кричать політики з бігбордів, штамповані “зірки” з екранів ТБ, недорікуваті діджеї радіоефірів…

Мені справді дуже прикро, що для того, щоб достукатись до людей, треба знову ж таки вигадувати “прийоми” і що артисти такого рівня змушені виступати в напівпорожній залі. Нам, як організаторам, дехто дорікав, що було мало реклами, що мало афіш висіло в місті, мало писали, мало казали… Звісно, озираючись назад, думаєш, так, треба було зробити ще те і те, сходити ще до тих і до тих, надрукувати, розвісити, постукати, умовити… Може, ще десяток чи два було б охочих відвідати концерт! Може… Та де були ті люди, які розказували мені про свою любов до творчості гурту? Ті, які вважають себе патріотами? Ті, які вважають себе закоханими у високе мистецтво? Ті, які люблять казати, що вітчизняного виконавця треба підтримувати? Все це питання, на які нема відповіді.

Та попри все це, позитиву, звісно, значно більше! За словами директора проекту, Назара Стригуна, Запоріжжя — перше місто, в якому, представляючи “Дорогу зі скла”, сестри заспівали на біс! І як вони це зробили! “Я любитиму тебе, навіть якщо ти тікатимеш і пручатимешся”, — під кінець імпровізувала Галя, а я собі думала: “Куди ж я втечу! Та хіба ж я пручатимусь!” Дякую вам, любі Галя і Леся, за той ковток Любові, що ви подарували. Дякую музикантам-віолончелістам Святославові Боровику, Ігору Пацовському і Макcиму Римару, що відкрили для мене надзвичайний, дивовижний світ цього інструменту. Дякую чарівникам техніки і звуку — Олегу Репецькому і Костянтину Костенко. Дякую Назарові Стригуну за довіру, співпрацю і розуміння.

Також дякую всім, хто словом та ділом допоміг в організації, всім журналістам, які лишились небайдужими до події, та тим, хто відважився цього суботнього вечора пройти “Дорогою зі скла” в Запоріжжі.

Сподіваюсь, далі буде!

"Сестри Тельнюк" і "Своєрідне Коло" (фото Н. Стригуна)
"Сестри Тельнюк" і "Своєрідне Коло" (фото Н. Стригуна)

Як Запоріжжя зустріло Георгія Матвіїва (звіт)

Георгій Матвіїв у Запоріжжі2 квітня 2011 року в Обласному центрі молоді відбувся концерт бандуриста Георгія Матвіїва. Незважаючи на те, що з його творчістю запоріжці були знайомі мало (якщо не рахувати шанувальників гурту “Фльор”, учасником якого він є), зала все ж таки не була порожня. І, судячи з різних відгуків, а також з рекордної, за словами самого Георгія, кількості проданих дисків після концерту, бандура як джазовий інструмент приємно вразила багатьох. Та, як це завжди буває, сприйняття все ж таки у кожного своє, тож ми запитали декого з глядачів про їхні враження.

Жанна, студентка: “Как сказал кто-то из зала, когда выходил, “просветились духовно”. Правда, здорово. Я, конечно, и предполагала, что так будет, послушав его записи в нете, но вживую в тысячу раз лучше. Пришла на концерт заболевшая, простуда, температура, горло, голова болела жутко. Уходя, уже забыла, что это все было. Жалко, что так мало… Многое еще бы хотелось послушать, но, с другой стороны, сама играла на бандуре, знаю, как тяжело это отыграть… Пальцы устают после 5 минут, а он вообще умничка, час почти без перерыва. Такой скромный, смущающийся… А когда начинает играть – просто совершенно другой человек: уверенный,сильный, экспрессивный…”

Дмитро, інженер: “Відверто кажучи,  я прозрівав від усвідомлення того, що йду слухати бандуру. Але то таке, стереотипи… Щодо вражень,  то неоднозначні, грає він звісно ду-у-уже круто, але мені швидко набридло. Слухати його як фон під шось,  так, мені подобається, але сидіти й просто дивитись мені було не дуже весело. І коли він сказав, шо кінець, наче й стало шкода, що так швидко, а з іншого боку, зрадів, що нарешті вже. Попереду себе бачив двох окремих чоловіків, які чесно спали і прокинулись тільки від вигуків наприкінці. Висновок: жодного разу не пожалкував!!! Але все-таки не моє. Мені ліпше його слухати з дисків. А чувак Віртуоз!!!”

Дмитро, журналіст: “Взагалі, як на мене, творчість Георгія та інших подібних музикантів може виконувати одну дуже важливу суспільно-мистецьку функцію. Показувати юнакові (чи дівчині): навіть якщо тебе батьки заперли вчитися грати на якийсь “шлак” типу акордеона чи бандури, ти все одно можеш бути сучасним, відомим та крутим:) Але мені, попри те, що концерт був, безперечно, гарним, можливо, не вистачало мінімального спілкування з публікою, можливо, не вистачало “декорацій”…”

Олена, програміст: “Це було дивовижно! Думаю, що ніхно не очікував, що бандура може так звучати, і що такі відомі твори можно так неймовірно зіграти на бандурі. Інколи складалося враження, що грає не один, а декілька музик. Концерт пройшов на одному подиху. Шкода, що скінчився так швидко…”

Наталя, викладач бандури: “Я здивована, що  просто ось так Георгій Матвіїв виступав у Запоріжжі! Я давно слідкую за його творчістю. Зазвичай музикантів такого рівня запрошують на концерти в Європу. Хто його запросив до нас? “Своєрідне Коло”? Спасибі! Це неймовірно!”

Але найцікавіше відреагував на музику Георгія відвідувач, що лишився невідомим. Він посеред концерту зайшов з незадоволеним виглядом, ясна річ, не збираючись платити за вхід, буркотів щось собі під ніс і в бік організаторів і, врешті решт, коли хлопці зі “Своєрідного Кола” вже зібрались його м’яко попросити вийти, той несподіванно… купив диск і пішов геть!

Година концерту промайнула, як одна мить. Сподіваємось, після нього у Запоріжжі з’явилось більше шанувальників такого дивовижного інструменту як бандура. А ми пропонуємо читачам нашого сайту невеличкий відеофрагмент з виступу Георгія Матвіїва у Запоріжжі.

Георгій Матвіїв: “Бандура обрала мене”

Георгій Матвіїв
Георгій Матвіїв

Не так давно натрапила в мережі на цікаву інтерпретацію джазової теми “Осіннього листя” (“Autumn leaves” by Kosma) у виконанні бенду бандуриста Георгія Матвіїва. Розділила своє захоплення з друзями. Стала шукати інші композиції в його виконанні. І несподівано вийшла на самого Георгія. З’ясувалось, що він є солістом Одеської філармонії, неодноразовим переможцем Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів. У першій же віртуальній розмові виникла ідея запросити Георгія до Запоріжжя. Адже в нашому місті (принаймні, на моїй пам’яті) ще жодного разу не виступав бандурист, та ще й з таким сучасним, новаторським відчуттям свого інструменту. Отже творча група “Своєрідне Коло” має намір виправити цю несправедливість і запрошує запоріжців на сольний концерт Георгія Матвіїва, що відбудеться 2 квітня о 19-00 в Обласному Центрі Молоді на пл. Фестивальній (подробиці тут).

А поки пропоную познайомитися з молодим талановитим музикантом!

Скажи, Георгію, як ти обрав бандуру?

Це скоріше, бандура обрала мене. Коли мені було 5 років, батьки привели мене на хор, де через місяць керівник їм сказав, що “у хлопчика нема ні слуху, ні голосу”. Після такої відповіді мої батьки забрали мене звідти з чистою совістю. Так сталося, що ще з дитинства я грав з рідними в банк: брав гроші, рахував відсотки тощо… Саме тому мене віддали у школу з поглибленим вивченням математики. І саме в цій школі я потрапив у самодіяльний гурток з бандури, куди обирали за принципом: в кого найкращі оцінки з математики. В перший клас музичної школи я пішов аж у 12 років.

Чи подобалось тобі вчитись грати? Адже це певною мірою рутина. Що для тебе музика зараз? Чи змінилось твоє ставлення до інструменту протягом твого творчого і професійного зростання?

Вчитись подобається. Навіть, незважаючи на те, що граю вже понад 12 років, здається, що лише зараз входжу у смак. Зараз мені вже здається дивним, що в процесі навчання вдалося створити багато нового (прийоми гри, музика). Думаю, якби не задоволення, то не було б цього всього. Займатись музикою останнім часом для мене є настільки природнім, що я навіть про це не думаю. Людина ж не думає про те, як вона дихає: просто дихає і все тут.
Ставлення до інструменту змінилось – він став рідним.

Я час від часу чую таку думку, що, мовляв, не варто змішувати стилі, тобто, грубо кажучи, грати кантрі на тій самій бандурі. Бо “вона не для цього”. Або не варто автентичні співи якихось бабусь з карпатського села змішувати з хіп-хопом. Як ти ставишся до такої точки зору?

Таку думку я також чую. Якось пару місяців тому в прямому ефірі національного радіо в інтерв’ю я почув майже обурені відгуки щодо виконання сучасної музики на бандурі в принципі, мовляв, це знищує традиції. Я з щирою цікавістю слухаю таких людей. Добре, що вони знають, “для чого вона”, бандура. На мій погляд, найжахливіша річ – це сформовані стереотипи та активне небажання людей навіть бачити щось нове. Нові стилі та їх змішування збагачують репертуар та розширюють слухацьку аудиторію, не чіпаючи при цьому ортодоксальну музику. Добре, коли це зроблено професійно.

Ти багато подорожуєш і виступаєш не лише в Україні, а й за її межами. Хто зазвичай приходь на твої концерти?

На концерти приходять різні люди з різними слухацькими вподобаннями. Навіть дивуєшся, коли чуєш схвальні відгуки одночасно від прихильників класики, джазу та року.

Георгій Матвіїв и Єлена Войнаровська (Фльор)
Георгій Матвіїв та Єлена Войнаровська (Фльор)

Популярне запитання: чи хотів би з кимсь з відомих музикантів створити якийсь спільний проект?

Зазвичай люблю сам запрошувати музикантів у свої проекти. Зараз паралельно із сольною кар’єрою граю у гурті “Fleur”.

Що б ти сказав тим, хто хоче навчитись грати і обирає інструмент? Які аргументи були б на користь бандури?

Кожен інструмент неповторний. А звучання бандури говорить саме за себе. В наш час, коли людина хоче навчитись грати на музичному інструменті, – це вже диво.

Які твої творчі плани, якщо в двох словах?

Активну гастрольну діяльність поєдную з роботою у студії. В кінці року планується видання третього авторського диску, де буде акцент на твори для складу: бандура, електрогітара, кларнет, контрабас та перкусія.

Яку програму ти збираєшся показати в Запоріжжі?

В Запоріжжі слухачі почують бандуру соло: краще з авторських творів, імпровізації на теми народних пісень, джазових стандартів та світові хіти.

ЛІНА. ІНША АКУСТИКА. Поезія в стилі РОК і не лише…

Ліна. Інша акустикаЦе дивовижна річ! Буває, приходить в голову якась напівбожевільна думка. Ділишся нею з найближчими друзями. Вони моментально підхоплюють її, ще б пак, бо це найближчі друзі! І тепер ви вже разом у полоні спільної ідеї. І чим більше ви про це говорите та думаєте, тим сильніше вона вас захоплює… І світ навколо починає перетворюватись. З’являються люди та можливості, яких не було до того… Наче всесвіту точно потрібно, щоб ви втілили в життя свою ідею! І в такі миті відчуваєш, що справді живеш.

Є такий вислів про те, що “спільне заняття ідіотизмом свідчить про спорідненість душ”. Так ось слово “ідіотизм” я б замінила на слово “творчість”…

Отже, найголовніше і найцікавіше, те, що захопило мене з головою в минулому 2010 році, це підготовка унікального музично-літературного проекту. Унікального в багатьох аспектах. По-перше, це проект в буквальному сенсі колективної творчості, коли кожен учасник пропускає ідею крізь себе, пропонує своє, неповторне бачення матеріалу. В поєднанні таких, здавалося б, різних, іноді зовсім протилежних, бачень змальовується загальна картина, яка часом дивує нас самих. По-друге, ця творчість об’єднала не лише вчителів та учнів нашої школи, які до неї долучились (що, в принципі, для класичного ліцею явище доволі характерне). Цього разу ми вийшли за рамки школи, запропонувавши участь у проекті людям, що виявились до нього небайдужими. Так народилась творча група “Своєрідне Коло”, яка об’єднала всіх цих людей: музикантів, поетів, художників та фотохудожників (власне, ідея вже давно літала в повітрі, ще починаючи з “Шеви”, а може, й раніше)

Цілком логічно, що і презентувати результат нашої творчої співпраці ми вирішили теж на більш високому рівні, бо стало зрозумілим, що наша актова зала не в змозі прийняти всіх бажаючих потрапити на наш захід.

Отже, вперше в Запоріжжі до 80-річчя Ліни Костенко творча група “Своєрідне Коло”, а також “Ламантин” за підтримки Запорізького класичного ліцею представили музично-літературну програму “ЛІНА. ІНША АКУСТИКА . Поезія в стилі РОК і не лише…”

Учасники:

  • Микита Мунтаніол – автор музики, клавішні, вокал
  • Андрій Толстіков – автор музики, гітара, вокал
  • Поліна Сергєєва – вокал
  • Олексій Руднєв – гітара
  • Ігор Ніконов – бас-гітара
  • Альона Сухарь – бандура
  • Сергій Щебликін – труба
  • Олександр Сергієнко – барабани
  • Денис Олійников (“Ламантин”) – автор музики, відеосупровід
  • Юрій Жук – відеосупровід
  • Олександра Сергієнко – керівник проекту, ідеї та вигадки

Захід відбувся 2 квітня 2010 року, о 19.00, у ПК “Кірова” (мала зала).

Відеозвіт про захід (включаючи кадри з запорізького та дніпропетровського виступів, а також з репетицій)

Ось репортажі про цей захід на сторонніх ресурсах:

Sheva Foreva, или Что знаем мы о Тарасе Шевченко?

Sheva Foreva: спали свій стереотип про ШевченкаЭтот простой вопрос мы с подругой-коллегой задали ученикам нашего лицея незадолго до юбилея классика (напомню, 9 марта 2009 исполнилось 195 лет со дня рождения Тараса Шевченко).
При том, что школьная программа в Украине предусматривает всестороннее и достаточно длительное изучение Шевченковского наследия, наши знания о нем оказываются не то чтобы поверхностными, а, скорее, просто набором штампов. Чего греха таить, я и сама не подозревала, насколько интересным может быть погружение в тему, которая, казалось бы, за долгие годы школьной жизни должна уже набить оскомину не только ученикам, но и преподавателям. И проблема (теперь я уверена) не в самой теме, а в устаревших подходах, ярлыках и информационном мусоре, сквозь который далеко не у каждого хватит нервов продираться.

Но давайте вернемся непосредственно к ответам старшеклассников.

«Гениальный поэт, но его стихи не цепляют меня. Так может писать кто угодно, даже я!»

К сожалению, это впечатление не единичное. Не буду бросать камни в огород учителей-филологов, что, дескать, не смогли научить, в чем именно гениальность. Этому следует посвятить не одну статью. А поделюсь собственным совершенно случайным открытием! Оказалось, для того, чтобы стихи Шевченко «зацепили», их надо не читать, а… петь! Или слушать в чужом исполнении. При чем, совершенно не важно, какой это будет стиль – от классики до рока, регги и хип-хопа. В любом случае, Шевченко звучит так органично, что диву даешься. Именно музыка доносит внутреннюю уникальную ритмику, мелодику и смысл его произведений. После этого по-новому воспринимаешь название сборника «Кобзарь»! Может, поэт сам намекал нам на то, как именно следует его стихи воспринимать?
В доказательство привожу несколько музыкальных ссылок:

  • Небольшой любительский клип на песню молодой команды «Бандурбенд», посвященный наиболее стойким образам и ассоциациям, которые вызывает имя Шевченко в воображении «простых смертых», то есть нас с вами

  • Песня Ирины Билык «Бандуристе, орле сизий»

  • Кобзарь Васыль Жданкин «Б’ють пороги»

«Я не знаю, что сказать о Шевченко нового… Разве что рассказать о нем как о художнике или… извращенце и алкоголике»

Истинную правду когда-то сказал Тарас Григорьевич: «Люди б сонце очорнили, якби мали силу». О художнике мы еще поговорим, а вот на последних словах про «извращенца и алкоголика» хотелось бы сейчас остановиться. Почему-то Шевченко относится к той категории исторических личностей, из которых стремятся сделать либо икону, либо вурдалака. В Интернете оказывается очень сложно найти что-то действительно интересное и свежее о нем. Постоянно натыкаешься или на однотипные рефераты, дублирующие школьные учебники, в которых Шевченко весь такой «причесанный и мудрый пророк», или же на такие грязь и пошлость, которые на самом деле не выдерживают аргументов обычной логики, не говоря уже о сомнительном фактическом их обосновании. Безусловно, у каждого из нас есть свои достоинства, недостатки и такие черты, о которых бывает даже стыдно признаться. Но вот только гениям нам бывает сложно простить их «неидеальность». Копошиться в грязном белье мне не хочется. Тарас Шевченко много значит не только для украинского народа, но и для мировой культуры, однако не будем забывать, что был он, прежде всего человеком! И, значит, ничто человеческое чуждо ему не было.

«Шевченко-художник – это вообще оксюморон. Единство не объединяемого. Я не видел его картин, но уверен, что Айвазовский рисовал лучше… Это все равно, что кондуктор трамвая станет президентом!»

Ну, это вообще в нашем духе! Картин не видели, но четкий стереотип на лицо! Между тем, Герберт Маршалл, английский поэт и переводчик еще в 1964 году заявил, что для Европы было бы очень полезно ближе познакомиться с творческим наследием Шевченко-художника, ведь у него есть много чему поучиться! А мы сами и сейчас имеем весьма смутное представление о том, каким богатством обладаем. Многие исследователи (среди них и зарубежные) утверждают, что как художник Шевченко во многом опережал свое время. Брюллов, Венецианов, Жуковский и другие признанные мастера и современники Тараса утверждали, что он не просто художник, а еще и новатор, смелый экспериментатор в области прикладного искусства, специалист «не классической манеры письма». Его работы объединяют в себе многие направления и часто в них видят предтечу таких стилей, о которых речь пойдет десятки лет спустя! Кстати, за работы в области гравюры Тарасу было присвоено звание академика Петербуржской академии искусств.
А это работы, которые впечатлили нас:

«Творчество Шевченко сейчас не актуально. Он жил в иное время, а сегодня уже нет крепостных… Не знаю, чем он может заинтересовать молодежь»

Если вы не поленились и посмотрели предложенные видео, то, думаю, ваших эмоций будет достаточно, чтоб опровергнуть этот стереотип. Ведь по большому счету дело не в физическом закрепощении, а в рабстве духа, равнодушии к своей истории, к себе самим. К счастью, творческая молодежь все чаще обращается к этим темам. И хочется верить, что рано или поздно мы отойдем в праздновании юбилеев и любых значительных дат от приевшихся «совковых» сценариев, за которыми прячется все те же равнодушие и слепота и которые только вызывают рвотные рефлексы.

Надеюсь, мои эмоции и впечатления коснулись и вас. Безусловно, о многом я не сказала, но это только стимул для вашего собственного поиска!