З Новим 2015 роком!

Це був найдовший і морально найтяжчий рік в моєму житті. Перечитала минулорічний звіт, свої надії і сподівання, і можу сказати, що доля виявилась геть непередбачуваною. Це був дуже особистий рік. Такий, про який я майже не можу розповісти загалу, бо він був сповнений розчарувань і зневіри, і водночас надії і почуття вдячності. В країні відбулось стільки подій, що зимові запорізькі Майдани видаються зараз чимось з іншого життя. Згадую, тоді я до кінця не вірила, що Януковича можна посунути, мені здавалось, він триматиметься за владу зубами, і в той же час усвідомлювала, що шляху назад вже немає, бо це шлях до репресій і закручування гайок. Що не можна спустити на гальмах все те свавілля, яке розгорталось у нас на очах: викрадення і залякування активістів, людожерські закони 16 січня, перші смерті, другі смерті… Небесна Сотня. Пливе кача. Пам’ять спалахує яскравими болючими моментами. Я ненавиджу слово Герої, бо воно затьмарює собою Людину, чіпляє на неї німб і віддалює її від тебе. І це слово, яке я чую протягом року щодня, і від якого мені болить. Я згадую Сашка Положинського і його “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна”, і переконуюсь, що нічого не змінюється. Та мова не про це…

Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка
Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка

Рік тривав. 2014 — рік Тараса Шевченка в Україні, йому бо виповнилось 200 років. Я так чекала на цю дату, мала стільки ідей і планів. Але навіть у найфантастичніших з них я не могла уявити, як наш Кобзар відзначить свій ювілей. “Борітеся — поборете!” — звучало в голові у мене весь час, кожен рядок класика, включно з Заповітом лише тепер набув справжнього сенсу. Я все ж таки ініціювала акцію до дня народження Шеви, але порівняно з тим, що гуло по всій країні, ця акція — просто дитячі забавки.

Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"
Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"

А потім був Крим. Відкриття і розчарування. Відкриття для себе кримських татар. Переосмислення прислів’я “незванный гость хуже татарина”. Не татарина, а москаля. Хайтарма. Розчарування і образа. На деяких російських знайомих. На деяких близьких. Колишніх близьких. Бо зрада — це боляче. Болить досі. Болітиме довго. А потім була війна. Антитерористична операція. АТО. Та це війна. Яка триває досі. І там, на цій війні, зараз є люди, яких я знаю особисто. Яких я теж відкрила для себе з нової сторони цього року. А ще сила силенна друзів і знайомих — волонтерів. Тепер я знаю, що означає це слово. А ще знаю, що таке тепловізор, целокс, кікімора… Знаю, що кіборги існують насправді і що укроп діє на москаля, мов ладан на чорта. Знаю, що найкращий оберіг українця — візитка Яроша. Знаю, що Ейнштейн помилявся, кажучи, ніби тільки дві речі є неосяжними — Всесвіт і тупість. Насправді цинізм російських ЗМІ може сміливо скласти їм конкуренцію… Я не вірила, що Янукович злетить зі свого золотого уні… ой, себто престолу. Але сьогодні я вірю в перемогу України. Бо на нашому боці правда, і ми захищаємо свою землю. Ми боремось з зовнішнім ворогом і з ворогом всередині країни (продажні політики, корупція, беззаконня…). Тому ця боротьба складна і виснажлива. Але все одно Україна переможе. І ми з друзями обов’язково відсвяткуємо ць перемогу!

Ромчик влітку на прогулянці

На противагу всьому, що відбувалось навколо, в моєму маленькому особистому просторі було часом затишно, часом задушно. Ромчик виявився непростим хлопчиком, в жовтні він переніс операцію, і наша невидима боротьба з хворобою досі триває. І зараз мені дуже хочеться подякувати всім-всім, хто нас підтримав словом, ділом, гривнею, порадою. Завдяки вам, мої друзі і люди, яких я навіть не знаю, я усвідомила, як багато може значити така підтримка. Ще раз від душі Спасибі вам! Будьте здорові ви і ваші рідні!

Щоб відволікатись від важких думок, продовжила вишивати, і навіть запустила свій рукодільний блог. До речі, рукоділля — це теж одна з речей, які я робила вперше. Моя муза перейшла з інтелектуальної в рукотворну площину, і це виявилось доволі цікавим досвідом, який я залюбки продовжу в новому році.

Тарасик в Запорізькому кінному театрі

Якщо вже підбивати підсумки, то минулий рік, звісно, приніс болючі розчарування в деяких людях, але людей, яким я вдячна, кого люблю і поважаю, які надихають і підтримують, — виявилось значно більше! Занесемо це до позитивних здобутків.

Хочу побажати в новому році: Україні — перемоги і миру, змоги залікувати рани і розпочати роботу над помилками задля нового, кращого устрою життя в країні; її людям — здоров’я, сил і щастя в родинах; собі — здоров’я, сил, натхнення і віри; моєму коханому чоловікові — здоров’я, сили, успіху і задоволення від життя; нашим дітям — здоров’я і цікавих відкриттів; нашим рідним — здоров’я, щастя, добробуту, здійснення всіх мрій. В новому році я любитиму, кохатиму, робитиму все від мене належне, творитиму, вчитимусь, вигадуватиму, надихатиму, боротимусь і перемагатиму.

З Новим 2014 роком!

Роби те, що відчуваєш, не шукаючи причин! З новим роком!
Роби те, що відчуваєш, не шукаючи причин! З новим роком! (Краків, 2013)

Традиційно напередодні новорічних свят підбиваю підсумки, щоб закарбувати у пам’яті найвизначніші моменти прожитого року. 2013 рік для мене це нові люди, нові проекти, подорожі і народження сина.

Уляна Кривохатько, молода талановита запорізька поетка і просто чудова людина. Надзвичайні та ліричні Микола Білик і Ксенія Шерстякова (гурт “Все поруч”) теж стали несподіваним відкриттям. А все завдяки березневому квартирнику “Своєрідного Кола” у Олі Філіпової, де вперше перезнайомились між собою наші хороші друзі. Розвіртуалилися остаточно з Дмитром Красовим, потоваришували з Олесею Кулик…

Квартирник "Своєрідного Кола" у Олі Філіпової, 23.03.2013
Квартирник "Своєрідного Кола" у Олі Філіпової, 23.03.2013

Яскраві враження від спілкування у затишному дружньому колі надихнули на спільний музично-літературний проект “Весна ще так ніколи не співала”, завдяки якому, до речі, відкрили для себе українську сторінку творчості Пета (Pat Seventhproof).

Початок року був не менш цікавим для мене. Взяла участь у київській презентації нового проекту “Не будь байдужим!”, присвяченого сучасній українській літературі в школах (“С.Е.К.С.”). З Олею Філіповою та Настею Бондаренко навіть встигли провести пару уроків у рамках цього проекту в запорізькому колегіумі Елінт.

шашлик з НББ
Шашлик з НББ

Чудові емоції і досі виникають, коли згадую червневий “небайдужий шашлик” на березі озера в київських лісах, де я мала змогу познайомитись з великою кількістю цікавезних людей з руху НББ. Ранкова запашна кава в Оксани Левкової, мінливі хмари і надокучливі комари, смачнющий шашлик і невимушене спілкування на природі. Шкода, довелось рано тікати на свій поїзд.

Весна 2013 року, а саме квітень, запам’ятається мені також поїздкою до Кракову. Колись в 11 класі, теж у квітні мені пощастило там побувати. Але що таке поїздка у складі дитячої групи, коли тебе тягають на заплановані екскурсії і нікуди далі, ніж на два метри не пускають? Тому коли чоловік планував поїздку на програмерську конференцію разом із колегами з Хмельницького, мені закортіло “впасти їм на хвіст”.

З Аріною в Криївці
З Аріною в Криївці

Підбили друзів, Аріну Мосягіну і Ярослава Яковенка, вписались вчотирьох у наш “бойовий” Matiz (тоді ми ще не знали, що він бойовий) і жахливими українськими дорогами рушили у бік казкової Європи:) Це була весела подорож: підстрибування на наших трасах під акомпанемент “Серебряной свадьбы” і вишуканої російської лайки в чотири голоси, кілька штрафів за перевищення (куди ж без цього), знайомство з нічним Львовом (коли ми думали, що втратимо всі чотири колеса на розкуроченій бруківці), прогулянка містом з обов’язковим відвіданням Криївки (поки чоловік допомагав друзям-колегам, які все ж таки втратили колеса на під’їзді до Львова)…

Перетин кордону, відчуття контрасту з нашою реальністю вже на перших кілометрах польськими дорогами, нічний приїзд до Кракову і облом з готелем (де абсолютно несподівано з’ясувалось, що нашу бронь відмінено пару днів тому і тепер опівночі дев’ятеро втомлених мандрівників мають щось терміново придумати у вестибюлі готелю). Зрештою, всі проблеми було розв’язано, ми таки переночували в цьому готелі, вранці знайшли інший, переселились туди і поки наші програмісти тусувались на своїй конференції, ми гуляли Краковом.

Пьотрик — власник вінілової крамнички
Пьотрик — власник вінілової крамнички

Ці два повноцінних дні у надзвичайному місті запам’ятаються мені прогулянками по набережній, відпочинку простонеба на траві, інтуітивними маршрутами, вечірнім джазом, зливою, яка накрила нас посеред мосту, непоказними дверима, за якими ми зазвичай знаходили найзатишніші кав’ярні і найцікавіших людей… А ще тим, що за весь час цієї подорожі, на диво, мене жодного разу не мучив токсикоз (про який я згадала, щойно ми повернулись до Запоріжжя)… Так, ми їхали, вже знаючи, що на кінець року наша родина чекає на поповнення.

Ладя і Тарасик
Ладя і Тарасик

Літо 2013 було для мене лінивим і спокійним. Ми з сином кілька разів по тижню гостювали в селі у моєї бабусі, де я відпочивала від людей, політики, інтернету, громадської активності і навіть від творчості. Зате відкрила для себе як спосіб медитації вишивку хрестом. Таким чином, за кілька місяців вишила свою першу картину, яку подарувала мамі.

На тиждень ми родиною вирушили в Євпаторію до друзів Олесі та Андрія Озирських. Для Тарасика це було перше знайомство з морем. А ще він подружився (наскільки так можна казати) із Ладомирчиком, найменшим Озирським. Ладя хоч і переймався за свій особистий простір, але кілька разів навіть обійняв Тарасика, що, на жаль, документально зафіксувати ми не встигли. Ну, а нас Леся весь цей час безжалісно балувала кулінарними шедеврами!

Та літо скінчилось, і чітко за календарем розпочалась осінь, яка для мене минула доволі швидко і в домашніх клопотах. Хоча при цьому я взяла участь у кількох програмах на місцевому ТБ (наприклад, присвяченій Василю Стусу та Тарасу Шевченкові).

Осінь запам’ятається для мене ювілейним концертом Сергія Бабкіна в Запоріжжі. На словах пісні “Привет. Привет, мой сын. Ты не такой как все мы, ты совсем другой.
Смотри. Смотри, вокруг все это, Это ты принес с собою. С собою…” я відчувала, що мій живіт ходить ходором. До нашого знайомства з сином залишалося два тижні…

До зустрічі з сином близько двох тижнів
До зустрічі з сином близько двох тижнів

Але до того в країні розпочалося щось неймовірне, жахливе і прекрасне водночас. Євромайдан, який переріс цей префікс “євро” і став потужним рухом, який охопив всю Україну. Я не могла бути байдужою і зовсім лишатись осторонь, хоча, зважаючи на мій “цікавий” стан, лізти на барикади теж не стала. Всі ці події повернули мене в українські реалії, від яких я віддалилась, починаючи з літа. 1 грудня, гуляючи, з чоловіком і Тарасом ми відвідали запорізький майдан. Я зустріла величезну кількість хороших знайомих, пораділа тому, скільки абсолютно різних людей прийшли висловити своє незадоволення владою і висунути їй претензії та вимоги. Яскраво світило сонце, було тепло і світло. Я щиро раділа тому, що бачу, що люди міняються, суспільство потроху змінюється і ці зміни необратимі. В голові звучала заглавна тема зі стрічки Тарантіно “Джанго”… Це було близько першої дня. А о п’ятій вечора я вже лежала в пологовому будинку з новонародженим сином на грудях і раділа тепер зовсім з іншої причини. Роман з’явився на світ легко і швидко, так, що я не встигла усвідомити, що відбувається. І в нашій родині побільшало стрільців. 3 грудня був день народження в Тарасика, якому виповнилось 3 роки. Старший син вже такий дотепний і кмітливий, а на фоні Ромчика виглядає зовсім дорослим, хоча, звісно, це не так. Ну, а 6 грудня я перетнула свій 30-річний рубіж. Хоч я досі часто думаю про себе як про 20-річну, люди в 40 років мені здаються “дорослими тьотками і дядьками”, хоча це саме визначення вже сміливо можна дати і мені…

На 2014 маю бажання гідно і яскраво відзначити 200-літній ювілей Тараса Шевченка. Звісно, наявність у родині нещодавно народженого малюка накладає на реалізацію цих планів деякі обмеження. Але не забігатиму наперед. Довірюсь часу і життю. Наразі відчуваю в собі потенціал і енергію творити і надихати інших. Відчуваю щастя. Відчуваю себе молодою (ги-ги-ги) і до біса симпатичною, незважаючи на неспокійні ночі. Хай новий рік буде щасливим і для родини, і для країни!

P.S. “Своєрідне Коло”, в особі Андрія Толстікова, цього року також долучилось до таких заходів: вечір, присвячений творчості Ліни Костенко, а також новорічний концерт “Ялинка”. А ще хто не читав раптом його докладного і цікавого звіту про двохмісячне відрядження до Африки, — дуже раджу!

P.P.S. Ще одна приєминка! В цьому році я вже майже забула, що таке громадський транспорт. Бути за кермом значно комфортніше:)

Моя Барселона. Нариси

Краєвид з гори Тібідабо
Краєвид з гори Тібідабо

Коли вже йшла посадка на літак в аеропорту Жирони, я стояла у черзі і намагалась запам’ятати рожеві гори, осяяні вечірнім сонцем. Це був неймовірний краєвид. Попри заборону фотографувати, дехто все ж таки це робив на свої “дзеркалки”, поки не бачили працівники аеропорту, я ж навіть не смикалась з нашою “мильницею” — все одно не взяла б! Та ці гори і досі в мене перед очима… Отак чотири з половиною дні в Барселоні для мене злились в одне яскраве враження від сутінкових рожевих гір.
Чесно намагалась написати звіт “по гарячих слідах”, але всі слова, як і всі мої фото, — лише тьмяні спроби відтворити чудо, яким мені здалася Барселона. Напевно, я поганий турист. Не намагаюсь встигнути скрізь, де тільки можливо, у відведений мені час. Не конспектую сумлінно всі назви, дати, імена. Не продумую детально свої маршрути. Всього цього ви не знайдете тут, у моїх скромних спогадах. Лише кілька віршованих рядків. Це те, що не давало мені спокою з перших годин знайомства з містом. З нічного прибуття на автовокзал Барселона Норд, з пішої прогулянки до найближчої зупинки потрібного нам автобусу, з пізньої вечері у якійсь місцевій забігайлівці, де нас нагодували, мабуть, найкраще за всі 4 дні… І пізніше, гуляючи вулицями, парками, вечірніми пляжами, захоплюючись абстрактними скульптурами і незбагненними конструкціями, архітектурою, краєвидами, я не могла позбавитися відчуття, що це місто без перебільшення полонило моє серце. А ім’я Антоні Ґауді стало для мене в один ряд з іменем, скажімо, Джона Леннона. Ну, і звісно ж, пісня у виконанні Мерк’юрі та Кабальє тепер для мене набула особливого значення.
Отже, не претендуючи на об’єктивність (про яку не йдеться, коли закохуєшся, а я — саме так! — віднині закохана у Барселону), викладаю кілька фото і кілька рядків. Може, ще побачимось, Барселоно?

Лежачи на лавочці в парку Diagonal Mar
Лежачи на лавочці в парку Diagonal Mar
Морські хвилі
Морські хвилі

Барви

Вечір схилився до пагорбів спраглих — рожевих.
Ніжно тремтить, і цілує, і пестить — бузково.
Маки червоні — на білому тлі — королева!
Губи пошерхлі та очі вологі. Раптово —
Глянеш — мов постріл! І знов скаламутило душу.
Чорним — потріскалось щастя безбарвно-химерне.
Мушу — за коло, за обрій, та тільки не зрушу.
Сіра сірома… І смуток ледь сивий, непевний.
Барвами, барвами сповни, дай вволю напитись
Тиші п’янкої, твого соковитого світла.
Щоби злетіти — на вдих! А на видих — розбитись
І у тобі розчинитись — гарячим, розквітлим.

27.07.2012

Лінії

Губились у часі, в його незбагненних тунелях,
Лишали у всесвіті ледве помітні сліди,
І десь перетнулися простори і паралелі —
Химерно і криво, мов лінії Ґауді.
Злилися у примі розділені доти октави —
Такий несподіваний, трохи сумний унісон.
Поранені вістрями веретена Калатрави,
Бентежно пірнули у зачарований сон.
Хапаєм повітря, якого завжди бракувало,
Судомно, мов риби, що раптом стрибнули з води.
Чи стрітимось ще на перетині діагоналей,
Чи пройдемо знову стежинами Ґауді?

28.07.2012

У парку Гуеля
У парку Гуеля

Тіні

Сховаємо літо в глибинах споминів,
Повернем на звичні свої круги.
Мінливе майбутнє безладним гомоном
Уллється в обвуглені береги.
Напевно, так треба. До гнізд вертаються
Закохані в небо, в політ птахи.
Навколо Любові все обертається,
Спіраллю закручуються шляхи.
Життя — не складна, по суті, мозаїка:
В нім чорне і біле, в нім день і ніч.
Ми ж — тіні відтінків в рядках прозаїка,
Життям відкинуті до узбіч.

28.07.2012

Невгамовна муза і розсудливий джедай. Олександра Сергієнко та Андрій Толстіков

Формула щастя

Невгамовна муза і розсудливий джедай. Олександра Сергієнко та Андрій Толстіков
Дивлюсь на свого малого і розумію: дитині справді дуже мало потрібно, щоб бути щасливою. Коли дитина щаслива — вона сміється. І тут неможливо помилитись! І від щастя до печалі один крок, але й такий самий один крок у зворотному напрямку! І жодних труднощів. Жодного складного пошуку. Жодних надуманих проблем. Дитина сидить поруч з мамою, бавиться ложкою і каструлею (навіть не яскравими іграшками!), час від часу заглядає мамі в очі, в моменти особливої ніжності підхоплюється на ніжки і присмоктується до маминої щоки а потім продовжує свою нехитру гру… І ти усвідомлюєш, що для щастя всього лише потрібно бути поруч з кимсь, кому беззастережно довіряєш, хто не втручатиметься у твій простір, якщо ти сам не захочеш, але просто буде поряд, і у складній ситуації ти зможеш звернутись по допомогу, навіть без слів. І цей хтось — частина твого світу. Бозна чому так сталось, але так є. І це добре! І це щастя!

Дитина росте… Пізнає світ і все далі і далі насмілюється відходити від мами. Інші люди стають все цікавішими. З татком так весело гарчати і беркицати на дивані… Бабуся знає смішні віршики… А ще дітки, з якими все частіше виходить грати у дворі… Але формула щастя все одно лишається простою. Дитина не робить того, що їй не подобається. А все, що вона робить, — робить із натхненням! Звісно, буває і нудно. Та дитяча нудьга ніколи не розтягується на години, не кажучи вже на дні, тижні, місяці. Якщо все навколо вже вивчено, то просто треба долізти до он тієї шухляди! Напевно, там будуть цікаві знахідки!..

Та час минає. І згодом стає зрозумілим, що дитина більше любить малювати. Чи танцювати. Чи бігати з дітьми. Чи, навпаки, любить усамітнитись з конструктором або мозаїкою. З’являється щось, що приносить найбільше радості, та й сама ця радість набуває відтінків: переповнює гордість за перший у житті складений віршик чи валить з ніг приємна втома від підкорення нового дерева; посинілі від тривалого пірнання у річці губи осяює посмішка чи захоплює процес майстрування справжньої табуретки удосконаленої моделі для коханої бабусі… І все одно не набагато змінилась формула щастя. Любов і взаєморозуміння у родині та заняття, яке приносить задоволення.

Та рік за роком дорослішає дитина. Школа, випускний, універ, кохання, робота, своя родина… І чомусь проста формула щастя стає дуже складною. З’являється втома, лінь, пошук себе заводить у такі нетрі, з яких не знаєш як вибратись. А потім увечері дивишся на власну дитину і починаєш згадувати…

Так, колись ми з братом, сидячи у підвалі і перебираючи картоплю, вигадували пісні та самі собі їх співали. І нудна робота не здавалась уже такою, бо ми швидко з усім порались. А ще раніше самі вигадували коротенькі лялькові вистави для батьків. Я друкувала на машинці сценарії. Це, між іншим, мені подобалось не менше, ніж самі вистави! А ще створювали “секретні організації” та “слідкували за порядком і дотриманням справедливості”. Також я любила “вчити”, “писала конспекти” і “влаштовувала контрольні”, а брат з дитинства конструював дивовижні механізми з усього непотребу, що тільки опинявся у полі нашої діяльності…

Дітки виросли. Я вчитель у декретній відпустці. Брат — інженер-конструктор.  Я пишу вірші, брат — музику. Час від часу невгамовна муза підбиває нас “щось таке влаштувати” і ми це робимо. І озираючись назад, я розумію, що ми з ним просто продовжуємо грати у наші улюблені “дитячі ігри”. У дитинстві ми робили це просто тому, що це подобалось. І тепер робимо так само — це приносить задоволення і дарує відчуття щастя. Можливо, формула щастя і стала дещо складнішою. Та в моменти, коли в ній з’являється забагато невідомих, я дивлюсь на свого малого, і згадую, що насправді все значно простіше. Треба слухати своє серце і дозволяти йому радіти. Не коли-небудь завтра. А сьогодні. Прямо зараз!