Крок до відчуття повноцінності

"Українською прикольніше", акція 2012 року
“Українською прикольніше”, акція 2012 року

Знаєте, чому я у далекому 2008 прийняла остаточне рішення перейти на українську? “Відновити історичну справедливість”, “випєндрітся”… — це, звісно, поважні причини. Але одна з головних була в тому, що я втомилась почуватись неповноцінною. Читати далі “Крок до відчуття повноцінності”

Повернутися до себе

2012 рік, "Українською прикольніше" (фото А. Мосягіної)
2012 рік, “Українською прикольніше” (фото А. Мосягіної)

Замахали. Кореспонденти певних ЗМІ беруть інтерв’ю або коментарі, на які я витрачаю багато часу, а через день-два пишуть вибачення типу “Пані Оксано, топ-менеджмент нашого телеканалу (онлайн-видання) вирішив, що питання мови, культури, історії та національно-патріотичного виховання, на яких Ви спеціалізуєтеся, не на часі. Знайшлися більш важливі теми, яким буде присвячено ефір (або шпальти)…”. Всьо. Починаю складати список ЗМІ, яким відмовлятиму з порога.

P.S. Люди, які ухвалюють рішення в інформаційній сфері, так і не зрозуміли, чому в України не стало Криму й частини Донбасу.

Оксана Левкова, виконавчий директор ВГР “Не будь байдужим!”

Хотіла написати якісь думки до Дня української мови і писемності. Наприклад, згадати акцію 2012 року “Українською прикольніше”, коли ми роздавали книжки на вулицях. Тоді я писала про це так: Читати далі “Повернутися до себе”

Оксана Забужко і сестри Тельнюк у Запоріжжі презентували “Літопис самовидців”

Оксана Забужко і сестри Тельнюк у Запоріжжі
Фото Назара Стригуна

Вчора на зустрічі з Оксаною Забужко і сестрами Тельнюк у Запорізькому театрі молоді в одній з записок із залу прозвучало питання: “Що змушує вас робити те, що ви робите?”. Пані Оксана на мить замислилась, а тоді сказала: “Любов. Війна…” Після того були оплески, і я не почула, що вона додала до тих слів. Але оці два — настільки влучні, що я би особисто і не казала вже нічого. Особливо перше. Любов. Читати далі “Оксана Забужко і сестри Тельнюк у Запоріжжі презентували “Літопис самовидців””

Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!”

Показ фільму "Холодний Яр. Воля України — або смерть!" у військовому ліцеї "Захисник", м. Запоріжжя
Показ фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” у військовому ліцеї “Захисник”, м. Запоріжжя

30—31 березня 2015 року в Запоріжжі відбулись покази і обговорення фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” Про те, що це за фільм, можна почитати тут. А зараз пропонуємо згадати те, як сприйняло Запоріжжя цю подію. Розказує одна з організаторок показу в нашому місті, Аріна Мосягіна: Читати далі “Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!””

Фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” покажуть у Запоріжжі

Фільм "Холодний Яр. Воля України — або смерть!" покажуть у Запоріжжі
Фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” покажуть у Запоріжжі

Всеукраїнська громадська організація «Не будь байдужим!» презентує в Запоріжжі короткометражний фільм за твором Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр. Воля України — або смерть!» про черкаських героїв визвольної боротьби на початку 20 ст., знятий спільно з продакшн-студією «Диваки production». Читати далі “Фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” покажуть у Запоріжжі”

Герої не вмирають

УкраїнаКоли я думаю про смерть, мене лякає не сама думка, що колись мене не буде, а те, що я можу піти, не завершивши свої земні справи. Так, їх в принципі неможливо завершити. Та можна поставити якісь логічні крапки, морально підготуватись, попрощатись з рідними і світом, все відпустити. Це важко, але хотілося би піти саме так. Раніше я вважала, що раптова смерть, без усвідомлення, легша. Тепер — так не думаю. Раптова смерть порушує правила (якщо вони існують, принаймні, мені хочеться вірити у якісь правила). Порушує потік енергії, створює розриви і воронки. Залишає живим нерозв’язані жмутки чужих бажань, мрій, емоцій. Чужі непрожиті долі.

За останній рік я часто чую “Герої не вмирають!”. І кожен раз серце обливається кров’ю. Я не можу звикнути до цих слів. Відчуваю, що це теж неправильно і штучно. Як це — не вмирають. Ось, була серед нас людина, ходила собі, про щось думала, кудись прагнула, мала родину, мала справу, планувала відпочити влітку в Криму чи одружитись, хтось чекав на первістка, хтось уявляв перший дзвінок у школі і те, як вестиме туди своїх близнят… І раптом — людини нема. Підступна куля в Києві на Інститутській чи ворожа міна на Донбасі… Рідні чують цю мантру “Герої не вмирають”, але нема вже з ними їхнього героя, звичайного коханого тата чи брата, чи чоловіка, чи друга. І ніякі мантри і молитви не повернуть його з того світу, якщо він існує.

Сьогодні у Запоріжжі ховають 55 неопізнаних тіл. І знову звучатиме “Герої не вмирають”. А десь рідні цих загиблих героїв ще живуть надією… І впевнена, ніхто з тих, кого сьогодні з нами вже нема, не хотів бути героєм. Тим більше, мертвим героєм. Кому потрібна ця слава, якщо нема вже шансу втілити у життя свої мрії?

Треба докласти неймовірних зусиль і дізнатись всі імена. Щоб не було безіменних могил. Не можна забути жодного прізвища, скільки б їх ще не було. Гидко дивитись, як відгодовані морди міркують про те, що “ці смерті не будуть марними”. Ще мине не один рік, коли ми таки спроможемось зробити так, щоб справді все це не було марним. А поки — щодня ховаємо Героїв. Кращих, відважних і чесних синів і дочок України. І в голові звучить пісня гурту “Тартак”: “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна!” Не можна, шоб ці слова виявились правдивими!

Вибачте, бентежні Душі, що не досить молились про ваше повернення. Знайдіть собі спокій, пробачте живих за те, що живі. Прийміть подяку за вашу неосяжну жертву, адже нема нічого ціннішого за Життя. Спасибі вам за наш шанс на краще Життя, на Волю і Честь.

Герої вмирають. Себе не обдуриш.
Смерть — вправний музика,
їй все по цимбалах.
Герої вмирають. В боях чи тортурах.
Хто б що не базікав —
а Смерті все мало…
Герої вмирають. І крається серце.
Смерть — знову сміється
обвугленим ротом.
Герої вмирають. Узуті у берці,
під супровід “Терції”,
за Тим поворотом
зникають Герої. Лишається відчай.
І сльози. І смуток.
І вічна спокута.
І Час — непідкупний і втомлений слідчий —
розплутує жмуток
“не бути чи бути”.

30.09.2014

Думи про “Тарасові сни”

Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"
Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"

Відвідала в Запорізькому театру молоді виставу “Тарасові сни і думи” (режисер-постановник Генадій Широченко). Маю суперечливі враження щодо побаченого. Отже, почну. Особисто мені давно бракувало в репертуарі театру україномовних п’єс. А тут, як кажуть, і сам бог велів, все ж таки, 200 років Кобзарю. Вік чималенький.

Та вийшов головний герой, сам Тарас, якимось надто втомленим на свої літа. Протягом вистави він згадував своє життя: втрату матері, дитинство, службу в Енгельгардта, Петербург, навчання в Академії мистецтв, візит на Україну, арешт, заслання і повернення. Окремо наприкінці головний герой згадував стосунки з жінками і з сумом зазначав, що “не склалося”, а ще зітхав, зітхав, зітхав. І у мене зате склалось враження, що режисер розривався між прагненням показати Тараса як людину важкої долі і бажанням коротко переповісти біографію поета. В результаті образ головного героя вийшов, як на мене, схематичним і не дуже далеким від знайомих шаблонів. Можливо авторське сприйняття Шевченка просто увійшло в дисонанс з моїм власним.

Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"
Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"

Зате сподобались власне “думи і сни”. Вони вийшли атмосферними, завдяки вдалому музичному супроводу, відеопроекціям, “подвійній сцені” (дія відбувалась не лише на передньому плані, а й за прозорими лаштунками), грі світла і хореографії акторів. Порадувала козацько-гайдамацька тема, в наші буремні часи образ мужнього сильного чоловіка, козака-характерника, непереможного воїна — це те, що треба для підняття духу. Дивилась на сцену і сама собі думала, які ж вони красені, наші запорозькі лицарі! Просто свято для моїх очей. Купальська ніч вийшла містичною і таємничою, сповненою молодої жагучої енергії. Запам’ятався також відьомський танок.

Потішила музична складова вистави. І добір пісень, і виконання.

Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"
Сцена з вистави "Тарасові сни і думи"

У залі було чимало школярів, і це нагадало мені одну з кінопрем’єр минулого року, “Івана Силу”. Чомусь провелись паралелі з цим фільмом. Думаю, діти і підлітки добре сприйняли б виставу. Але і дорослим, особливо тим, хто небайдужий до долі України, теж не завадило би її подивитись! Запоріжжя зовсім не розпещене українським мистецьким продуктом, тож від кожної новинки підсвідомо чекаєш чогось надзвичаного. Напевно, це не правильно, бо так більша ймовірність розчаруватись. Тож у випадку “Тарасових снів” я намагалась нічого не чекати, і загалом отримала більше позитивних вражень, ніж негативних. Найголовніше, за що я хочу від щирого серця подякувати творцям вистави, — це те, що у мене виникло бажання прийти додому і почитати Шевченка. Не погодившись з режисерським баченням, знайти своє. Відповісти самій собі на питання, хто ж він для мене — цей Тарас.

Коли спитаєте мене, чи йти в театр на “Тарасові сни”, однозначно відповім: ТАК! Щоб скласти своє враження, знайти свого Шевченка і показати, що в Запоріжжі таки є попит на українське слово.

Потреба діалогу. Мысли жителя независимой “Республики Крым”

В ці дні, коли відбувся так званий Кримський референдум, скільки думок передумала. Зокрема про те, що за всі роки незалежності влада по суті нічого не зробила, щоб Крим почувався українським. А якщо і були рухи в цьому напрямку, то лише такі, що викликали спротив у його жителів. Натомість Росія давно готувала ідейний ґрунт для своїх цілей.

Тож зараз відчуваю глибоке почуття провини і досаду за нинішні події в Криму і на Сході. Коли я зустрічаю прояви неприйняття, а то й ненависті, спрямовані на своїх земляків з протилежного кутка України, мені стає боляче і соромно водночас. Соромно, бо, видно, мало було в нас діалогів, щоб порозумітись. Лише власні стереотипи. Схід здебільшого вважав Захід колаборантами і зрадниками, так званими “бендерівцями” (думаю, не треба розшифровувати це поняття і що воно значить для типового східняка). Та доводилось бачити і принизливо-поблажливе ставлення західняків до мешканців сходу, мовляв, нерозумні (або просто тупі) раби з совковим мисленням. А правда в тому, що і те, і те — лише ярлики і взаємні образи, які не ведуть до єдності.

Дехто розуміє єдність як однаковість і це теж неправильно. Права і ліва півкулі мозку абсолютно різні і мають різне призначення, але вони діють спільно і в єдності. Бути різними в деталях, але єднатись у спільному прагненні до розвитку, поступу, дорослішання, добробуту, справедливості, процвітання…

Сьогодні я спілкувалась зі знайомим з Криму. І хотіла би навести повністю його слова. Не для образ, а для розуміння різних точок зору. При цьому цей знайомий зовсім не фанатик і має помірковані погляди, тож публікую дослівно. З деякими деталями я, можливо, не погоджуюсь, але не сперечатимусь про це зараз. Мені б хотілось, щоби просто були почуті думки. Кілька думок одного з жителів півдня нашої країни. Або з недавніх пір, як з’ясувалось, — незалежної “Республіки Крим”. Поживемо-побачимо, куди винесе всіх нас ця бурхлива ріка подій. А вчитися чути одне одного пропоную починати вже зараз. Це те, без чого неможливі жодні діалоги і, звісно, жодна єдність!

” Я — русский по национальности, даже являлся членом Русской общины Крыма, политикой занимался постольку-поскольку, только во время работы в крымском правительстве, в основном, культурные мероприятия любил: 9 мая, какие-нибудь пушкинские чтения, театральные летние фестивали на открытых площадках, конкурсы школьных сочинений или рисунков и экскурсии для деток по Крыму. Ушел оттуда, как и многие, после начала сотрудничества с Аксеновым (так как с откровенным криминальным элементов мало кто захотел яшкаться). Но я прыгал от злости на стадионе Донбасс-арена с украинским флагом на плечах, когда судья не засчитал гол в ворота англичан, я собирался поехать на первомайские праздники во Львов, гимн Украины я выучил еще в школе и до сих пор не знаю слов гимна российского, на обложке паспорта у меня трезубец, а не какая-нибудь абстракция, я обожаю серию мультфильмов про казаков…

У меня намного больше гордости и патриотизма возникало, когда я смотрел (в записи, естественно) открытие московской Олимпиады, где был танцевальный номер от Украины. О, вот это настоящая Украина! И мне бы хотелось в своем сознании знать Украину такой, а не по разгромленному центру Киева и не орущим толпам “Ющенко или Янукович (Яценюк, Тимошенко, да, не важно…) – так!!!”.

Но всегда сталкивался с проблемой, когда ярые галичане называли украинцами себя и говорили, как именно должны себя вести остальные граждане Украины, во мне всегда поселялось чувство грусти. Так как Украиной, той самой настоящей, которая говорит языком Коцюбинского и Котляревского, я всегда считал территорию Полтавы, Запорожья, Чернигова, в общем центр Украины, ее ядро. А тут появляются галичане со своими “міліціянти” вместо міліціонери, “роковини” вместо “річниці”, “перемовини” вместо “переговори” (помню рассуждения нашей учительницы на эту тему, что перемовини ведут бабульки в селе через забор, а государственные деятели — все таки переговори). И более того, что они стали на себя забирать роль так сказать движущей силы украинского самосознания, так еще и чем дальше на юг и восток, так ущербней и ущербней им казались люди.

Накатавшись в Польшу и увидев, что можно жить лучше, мне кажется, они обрели чувство неудовлетворенности, и чем чаще они пересекают границу, тем это чувство становится все отчетливее и требовало выплеска.

Героями были не только студенты, которые полегли под Крутами, но и рабочие завода Арсенал, которых расстреляла Центральная Рада. В западных областях во время войны, считаю, была гражданская война и это — общая трагедия, а не “мы были классные, а вы — какашки”. Но и в рядах Красной армии воевало 7 млн. украинцев — они же не все баранами были, которые за “совок” воевали. И СССР для меня — это, в первую очередь, не карточки на продукты и парады на 1 мая, а передовая держава в спорте и освоении космоса.  Я употребляю слово “совок”, например, когда в гостиницах наволочки не налазят на подушку, когда коньяк в кафе на набережной наливают в пластиковый стаканчик, а уборщицы моют полы не вечером или рано утром, а во время работы остального персонала, чтобы постоянно мешать друг другу. И когда оскорбляют весь тот период, то становится обидно. Сталина сами же коммунисты и заклеймили, и после его смерти еще 40 лет страна жила и развивалась, ВВП Украины в конце 80-х был на уровне Франции и Италии, уже через 16 лет после ужасной войны, когда вся экономика была разгромлена, а страна потеряла больше 20 млн. людей, наши люди полетели в космос, а какими достижениями мирового значения может реально похвастаться Украина за 23 года независимости? Я глубоко задумаюсь, прежде, чем смогу ответить…”

Ліки від зневіри, або Правда завжди переможе

Іван СилаІдучи в кіно на свіженький пригодницький фільм для підлітків “Іван Сила” від Віктора Андрієнка, і до того ж підбивши на цей похід кілька своїх знайомих, я таки не мала райдужних ілюзій. Так, цікаво було подивитись, що ж таке примудрились зняти, та ще й на державний кошт, та ще й “патріотичного” (бо в основі сюжету — історія реального українського силача з Закарпаття Івана Фірцака, який на початку ХХ століття дивував увесь світ своїми перемогами і рекордами). Та фільм щиро порадував. Андрієнкові вдалося зняти просту, але при цьому не примітивну (!), і добру, трохи наївну, місцями навіть дуже зворушливу картину. Потішив акторський склад: самого Андрієнка, Вірастюка, Бенюка, Барського, Комарова я давно люблю і поважаю. Ну, і виконавець головної ролі — силач Дмитро Халаджі — викликав у мене симпатію ще в шоу “Україна має талант”. А тут змусив відчути щиру гордість за перемоги нашого легендарного земляка.

Порадувало кіно дотепними деталями і репліками, усміхатись під час перегляду хотілося не один раз. Порадувала візуальна картинка, поєднання з графікою, музичний супровід. Особисто мені нема до чого причепитись. Єдине — якось дивно наприкінці умовно “погані” герої одумались і змінилися на краще. Але, з іншого боку, хіба кожному з нас не хотілося б, щоб “Правда завжди перемагала”? Хай це наївно і по-дитячому, та цей ковток позитиву і наївності — чудові ліки від надмірного цинізму і зневіри, які ми відчуваємо щодня.

Тож з чистою совістю ставлю свою суб’єктивну десятку з десяти! Хороша стрічка і хороший вийшов вечір.

Без пафосу про День Незалежності

Google вітає!
Google вітає!

Черговий День Незалежності. Чергове роздратування і розчарування від урочистої ходи проспектом. “Голова” вигукує свої гасла, “хвіст” — свої. Все як у житті. “Єдність” у мініатюрі. Та й самі гасла… Ну, до чого кричати “Слава Нації — смерть ворогам!” чи “Ворогів — на ножі!”, чи “Бандера — вождь!” Я не маю нічого проти цих гасел в історичному контексті або на націоналістичному мітингу. Але в рамках всеукраїнського свята це звучить аж надто. Мені хочеться, щоб свято асоціювалось із позитивними емоціями! От був же навесні в Запоріжжі Марш вишиванок. Попри мій скептицизм щодо цього заходу, як раз він мені сподобався: було багато молоді і дітей, всі йшли усміхнені, співали українських пісень, не було жодних партійних прапорів, всі фотографувались одне з одним, знайомились і милувались. І у звичайних перехожих теж на обличчях з’являлись усмішки.

А День Незалежності виглядав сьгодні як партійне свято ВО “Свободи”. Особисто мені неприємно, що у людей нейтральних поглядів всі національні свята асоціюватимуться з цією політичною силою. Таке відчуття, що 24 серпня — це свято купки маргіналів, які здатні тільки нарікати, що нема з нами зараз Бандери, а от він би прийшов і порядок навів (прямо як Сталін для комуністів). Йти до кінця в ході ми не стали, бо не схотіли слухати палкі промови про те, як страшно жити і як треба піднімати Україну з колін. Може, звісно, я помиляюсь і насправді планувалися конкурс дитячого малюнку на асфальті та караоке українських пісень вкупі з яскравим ярмарком, але сумніваюсь. Яке тут караоке, коли “ворогів — на ножі!”

Друзі! Живімо в сьогоднішніх реаліях! Ніхто не прийде “рятувати націю”, та і поняття нації тепер давно вже не тотожне поняттю початку ХХ-го століття. Мені байдуже, яке в людини прізвище і хто її предки. Важливо лише те, що вона робить. Я знаю росіян, євреїв, вірменів, татар і кого завгодно, чий внесок у незалежність України значно більший і вагоміший, ніж деяких коваленків та пилипенків. То кого треба “на ножі”? Можна скільки завгодно нарікати на погане сусідство з Росією, але у тому ж Криму хіба сруть тільки туристи-москалі? А що ж місцеві? Як вони дбають про історичні та природні пам’ятки півострова? Аналогічні питання до жителів Сходу і Заходу, Півночі і Центру України. Хто винен у тому, що навколо повна дупа? Росія, Америка, масони, прибульці?

Отже, як щойно написав у своєму Фейсбуці художник Андрій Єрмоленко, “прохання одне: не пиздіти , а щось робити для цієї країни!!!” Тож з Днем Незалежності, друзі!