З Новим 2015 роком!

Це був найдовший і морально найтяжчий рік в моєму житті. Перечитала минулорічний звіт, свої надії і сподівання, і можу сказати, що доля виявилась геть непередбачуваною. Це був дуже особистий рік. Такий, про який я майже не можу розповісти загалу, бо він був сповнений розчарувань і зневіри, і водночас надії і почуття вдячності. В країні відбулось стільки подій, що зимові запорізькі Майдани видаються зараз чимось з іншого життя. Згадую, тоді я до кінця не вірила, що Януковича можна посунути, мені здавалось, він триматиметься за владу зубами, і в той же час усвідомлювала, що шляху назад вже немає, бо це шлях до репресій і закручування гайок. Що не можна спустити на гальмах все те свавілля, яке розгорталось у нас на очах: викрадення і залякування активістів, людожерські закони 16 січня, перші смерті, другі смерті… Небесна Сотня. Пливе кача. Пам’ять спалахує яскравими болючими моментами. Я ненавиджу слово Герої, бо воно затьмарює собою Людину, чіпляє на неї німб і віддалює її від тебе. І це слово, яке я чую протягом року щодня, і від якого мені болить. Я згадую Сашка Положинського і його “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна”, і переконуюсь, що нічого не змінюється. Та мова не про це…

Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка
Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка

Рік тривав. 2014 — рік Тараса Шевченка в Україні, йому бо виповнилось 200 років. Я так чекала на цю дату, мала стільки ідей і планів. Але навіть у найфантастичніших з них я не могла уявити, як наш Кобзар відзначить свій ювілей. “Борітеся — поборете!” — звучало в голові у мене весь час, кожен рядок класика, включно з Заповітом лише тепер набув справжнього сенсу. Я все ж таки ініціювала акцію до дня народження Шеви, але порівняно з тим, що гуло по всій країні, ця акція — просто дитячі забавки.

Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"
Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"

А потім був Крим. Відкриття і розчарування. Відкриття для себе кримських татар. Переосмислення прислів’я “незванный гость хуже татарина”. Не татарина, а москаля. Хайтарма. Розчарування і образа. На деяких російських знайомих. На деяких близьких. Колишніх близьких. Бо зрада — це боляче. Болить досі. Болітиме довго. А потім була війна. Антитерористична операція. АТО. Та це війна. Яка триває досі. І там, на цій війні, зараз є люди, яких я знаю особисто. Яких я теж відкрила для себе з нової сторони цього року. А ще сила силенна друзів і знайомих — волонтерів. Тепер я знаю, що означає це слово. А ще знаю, що таке тепловізор, целокс, кікімора… Знаю, що кіборги існують насправді і що укроп діє на москаля, мов ладан на чорта. Знаю, що найкращий оберіг українця — візитка Яроша. Знаю, що Ейнштейн помилявся, кажучи, ніби тільки дві речі є неосяжними — Всесвіт і тупість. Насправді цинізм російських ЗМІ може сміливо скласти їм конкуренцію… Я не вірила, що Янукович злетить зі свого золотого уні… ой, себто престолу. Але сьогодні я вірю в перемогу України. Бо на нашому боці правда, і ми захищаємо свою землю. Ми боремось з зовнішнім ворогом і з ворогом всередині країни (продажні політики, корупція, беззаконня…). Тому ця боротьба складна і виснажлива. Але все одно Україна переможе. І ми з друзями обов’язково відсвяткуємо ць перемогу!

Ромчик влітку на прогулянці

На противагу всьому, що відбувалось навколо, в моєму маленькому особистому просторі було часом затишно, часом задушно. Ромчик виявився непростим хлопчиком, в жовтні він переніс операцію, і наша невидима боротьба з хворобою досі триває. І зараз мені дуже хочеться подякувати всім-всім, хто нас підтримав словом, ділом, гривнею, порадою. Завдяки вам, мої друзі і люди, яких я навіть не знаю, я усвідомила, як багато може значити така підтримка. Ще раз від душі Спасибі вам! Будьте здорові ви і ваші рідні!

Щоб відволікатись від важких думок, продовжила вишивати, і навіть запустила свій рукодільний блог. До речі, рукоділля — це теж одна з речей, які я робила вперше. Моя муза перейшла з інтелектуальної в рукотворну площину, і це виявилось доволі цікавим досвідом, який я залюбки продовжу в новому році.

Тарасик в Запорізькому кінному театрі

Якщо вже підбивати підсумки, то минулий рік, звісно, приніс болючі розчарування в деяких людях, але людей, яким я вдячна, кого люблю і поважаю, які надихають і підтримують, — виявилось значно більше! Занесемо це до позитивних здобутків.

Хочу побажати в новому році: Україні — перемоги і миру, змоги залікувати рани і розпочати роботу над помилками задля нового, кращого устрою життя в країні; її людям — здоров’я, сил і щастя в родинах; собі — здоров’я, сил, натхнення і віри; моєму коханому чоловікові — здоров’я, сили, успіху і задоволення від життя; нашим дітям — здоров’я і цікавих відкриттів; нашим рідним — здоров’я, щастя, добробуту, здійснення всіх мрій. В новому році я любитиму, кохатиму, робитиму все від мене належне, творитиму, вчитимусь, вигадуватиму, надихатиму, боротимусь і перемагатиму.

Колись я любила Росію

Піймала себе на такій думці. А я ж колись любила Росію. Справді вважала росіян і українців братськими народами, слов’яни, всє дєла… А оце зараз думаю. Яка це маячня про слов’ян. Хто такі СУЧАСНІ росіяни? Про який союз слов’янських народів вони говорять? Справжніх слов’ян в РФ меншість, чи я помиляюсь? Це багатонаціональна країна, більша частина якої лежить в Азії. То навіщо оця казочка про братів-слов’ян? Ну, добре, сама ця казочка позбавлена логіки, грець з ним. Так мило обурюються росіяни нашій “ворожості”. Вони кажуть, яка може бути ворожість між братами. Це якась в них національна шиза, роздвоєння особистості державного масштабу. Одна рука намагається тебе обійняти, а інша холоднокровно встромляє в спину ножа. А чому ти раптом такий ворожий? Ми ж брати-слов’яни!
Так, колись я любила Росію. Я так само називала радянських людей “русскімі” і не бачила в цьому суперечностей. І тепер Росія-спадкоємиця СРСР без докорів сумління привласнила собі все, що колись називалось совєцьким: наукові здобутки, імена героїв, культурні надбання… І нинішні “русскіє” мені дорікають тим, що гасло “Слава Україні – героям слава” надто нахабне для народу, в якого і героїв нема. Це якась нація-крадій. Вони крадуть твою історію, і тобі ж потім “прєд’являют”, що ти нічого не маєш.
Я завжди казала, що розділяю владу і народ, що Кремль – це не вся Росія, але дедалі більше я переконуюсь, що таки росіяни мають адекватну собі владу. От тільки не треба казати “а у вас!” І не треба це казати, в першу чергу, тому, що це не ми припхались у вашу країну з автоматами і танками “відновлювати справедливість”. Колись я любила Росію і поважала російський народ, а зараз мені не хочеться мати з ним нічого спільного. І не Бандера в цьому винен, і не Америка, а Росія.

Владимир Рыжков для The Moscow Times: Военная пропаганда Кремля

Дія пропагандиВладимир Рыжков:

Несколько лет назад я путешествовал по алтайской тайге с бывшим советским офицером-афганцем, который в годы афганской войны решал там по линии КГБ СССР задачи военной пропаганды и контрпропаганды. За чаем у костра он подробно рассказал о том, что такое военная пропаганда и на каких принципах она строится. Сегодня я вижу реализацию всех этих принципов в российской государственной информационной политике вокруг украинского кризиса.

Главная задача военной пропаганды – мобилизовать поддержку своего населения на одобрение войны (или экспансии). А также – деморализовать население противника, и привлечь симпатии третьих стран (с этим в итоге ничего не вышло). Первые две задачи в целом решены – российский народ в большинстве своем поддерживает крымскую операцию, рейтинги власти растут.

Как это достигается?

Во-первых, надо убедить свое население в правильности своих действий и обвинить в разжигании кризиса противника. В данном случае – новые власти в Киеве и Запад. Для этого вся вина за кризис возлагается на Майдан, оппозицию и стоящий за ними Запад. Вина Януковича за развал экономики, непоследовательные игры с ЕС, дикую коррупцию в его семье и ее окружении уводится в тень. Для разжигания ненависти к противнику новая власть в Киеве навязчиво ассоциируется исключительно с «фашистами», «крайними радикалами», «бандитами», непопулярными в России Западом и США.

Во-вторых, агрессором надо объявить противную сторону («мы не хотели войны/экспансии»). Для этого придумываются истории о страшных преследованиях русских, о планах нападения на Крым, и даже о жертвах (жертву в Крыму придумала, например, спикер Совфеда В. Матвиенко). Правда должна ловко смешиваться с вымыслом. Геббельс говорил, что если добавить к ¾ лжи ¼ правды – тебе поверят. Именно Гитлер и Сталин применили принципы и методы военной пропаганды в масштабах целой страны.

В-третьих, врага надо персонифицировать и демонизировать. Здесь годится все – от принадлежности лидеров противника к секте сайентологов до справки на них из психлечебницы. Особенно полезно выведение на первый план реальных бандитов и националистов – как будто бы именно они и только они являют собой новое киевское руководство (Ярош, Парубий, Музычко и пр.) Увод в тень умеренных лидеров – как будто их нет.

В – четвертых, свои действия надо объяснять не стремлением к захватам и экспансии, а исключительно гуманистическими мотивами. Никто не хотел и не собирался вводить военных или аннексировать Крым или другие части соседних государств. Речь идет исключительно о защите беззащитных напуганных людей, о следовании их доброй воле. Иначе (это подается как само собой разумеещееся) – им всем грозила бы смертельная опасность.

В – пятых, надо показать народу, что враг жесток, циничен, бесчеловечен. В отличие от нас – гуманистов и пацифистов. Тут очень пригодилась история с прослушкой Эштон и эстонского министра – о том, что Майдан расстреливали якобы сами лидеры Майдана. Что там было на самом деле никто, похоже, разбираться не хочет. Западу выгодно выставить чудовищем Януковича, а Москве – Майдан и Запад. Жертвы и их семьи сами по себе никому не интересны. Врага надо изобразить нелюдями, чтобы оправдать возможные свои жестокости и зверства. Неудобные факты следует замалчивать.

В – шестых, полезно свои истинные намерения приписать врагу. Например, если речь идет о стремлении присоединить к себе часть другого, братского и соседнего государства, то следует обвинить ЕС, США, Запад в целом, а также новые власти в Киеве в стремлении к мировому господству, гегемонии, к отторжению от России ее исконных территорий и сфер жизненно важных интересов.

В – седьмых, надо подавать все свои действия, как сугубо законные, легитимные. А действия противника – как нарушение всех мыслимых правил и законов. Поэтому Путин ссылается на «законное право народов на самоопределение», которое он решительно отрицал в отношении народа Чечни и народа Косово, но так же решительно поддерживает в отношении народов Абхазии, Южной Осетии и Крыма. Захват власти в Киеве – это преступление и узурпация, а референдум за отделение в Крыму, не предусмотренный ни Конституцией, ни законами Украины – законное и легитимное действие.

В – восьмых, успех военной пропаганды всецело зависит от ее тотальности. Недопустимо наличие сильных независимых от властей каналов встречной информации, способной выявить и разоблачить ложь, распространяемую военной пропагандой. Поэтому на Украине отключают российские телеканалы, а в России принимаются решения по еще большей зачистке СМИ (фактическое закрытие «Дождя», покупка АиФ государством, смена главреда Ленты.ру и пр.)

Информационные войны, построенные на принципах военной пропаганды хорошо известны во всем мире и используются всеми ведущими государствами. США успешно применяли те же принципы во время бомбежек в Югославии, вторжений в Гренаду, Панаму, Ирак и т.д. Западные СМИ применяют эти принципы и сегодня, освещая события на Украине. Их картина часто выглядит зеркально противоположной российским государственным СМИ.

Независимая информация проигрывает массовой пропаганде. Целые народы становятся жертвами промывания мозгов. Под заявления политиков о поиске мира на самом деле разжигается военная истерия. Это означает, что война куда вероятнее и ближе к нам, чем это может показаться.

Владимир Рыжков

The Moscow Times

25 марта 2014

Потреба діалогу. Мысли жителя независимой “Республики Крым”

В ці дні, коли відбувся так званий Кримський референдум, скільки думок передумала. Зокрема про те, що за всі роки незалежності влада по суті нічого не зробила, щоб Крим почувався українським. А якщо і були рухи в цьому напрямку, то лише такі, що викликали спротив у його жителів. Натомість Росія давно готувала ідейний ґрунт для своїх цілей.

Тож зараз відчуваю глибоке почуття провини і досаду за нинішні події в Криму і на Сході. Коли я зустрічаю прояви неприйняття, а то й ненависті, спрямовані на своїх земляків з протилежного кутка України, мені стає боляче і соромно водночас. Соромно, бо, видно, мало було в нас діалогів, щоб порозумітись. Лише власні стереотипи. Схід здебільшого вважав Захід колаборантами і зрадниками, так званими “бендерівцями” (думаю, не треба розшифровувати це поняття і що воно значить для типового східняка). Та доводилось бачити і принизливо-поблажливе ставлення західняків до мешканців сходу, мовляв, нерозумні (або просто тупі) раби з совковим мисленням. А правда в тому, що і те, і те — лише ярлики і взаємні образи, які не ведуть до єдності.

Дехто розуміє єдність як однаковість і це теж неправильно. Права і ліва півкулі мозку абсолютно різні і мають різне призначення, але вони діють спільно і в єдності. Бути різними в деталях, але єднатись у спільному прагненні до розвитку, поступу, дорослішання, добробуту, справедливості, процвітання…

Сьогодні я спілкувалась зі знайомим з Криму. І хотіла би навести повністю його слова. Не для образ, а для розуміння різних точок зору. При цьому цей знайомий зовсім не фанатик і має помірковані погляди, тож публікую дослівно. З деякими деталями я, можливо, не погоджуюсь, але не сперечатимусь про це зараз. Мені б хотілось, щоби просто були почуті думки. Кілька думок одного з жителів півдня нашої країни. Або з недавніх пір, як з’ясувалось, — незалежної “Республіки Крим”. Поживемо-побачимо, куди винесе всіх нас ця бурхлива ріка подій. А вчитися чути одне одного пропоную починати вже зараз. Це те, без чого неможливі жодні діалоги і, звісно, жодна єдність!

” Я — русский по национальности, даже являлся членом Русской общины Крыма, политикой занимался постольку-поскольку, только во время работы в крымском правительстве, в основном, культурные мероприятия любил: 9 мая, какие-нибудь пушкинские чтения, театральные летние фестивали на открытых площадках, конкурсы школьных сочинений или рисунков и экскурсии для деток по Крыму. Ушел оттуда, как и многие, после начала сотрудничества с Аксеновым (так как с откровенным криминальным элементов мало кто захотел яшкаться). Но я прыгал от злости на стадионе Донбасс-арена с украинским флагом на плечах, когда судья не засчитал гол в ворота англичан, я собирался поехать на первомайские праздники во Львов, гимн Украины я выучил еще в школе и до сих пор не знаю слов гимна российского, на обложке паспорта у меня трезубец, а не какая-нибудь абстракция, я обожаю серию мультфильмов про казаков…

У меня намного больше гордости и патриотизма возникало, когда я смотрел (в записи, естественно) открытие московской Олимпиады, где был танцевальный номер от Украины. О, вот это настоящая Украина! И мне бы хотелось в своем сознании знать Украину такой, а не по разгромленному центру Киева и не орущим толпам “Ющенко или Янукович (Яценюк, Тимошенко, да, не важно…) – так!!!”.

Но всегда сталкивался с проблемой, когда ярые галичане называли украинцами себя и говорили, как именно должны себя вести остальные граждане Украины, во мне всегда поселялось чувство грусти. Так как Украиной, той самой настоящей, которая говорит языком Коцюбинского и Котляревского, я всегда считал территорию Полтавы, Запорожья, Чернигова, в общем центр Украины, ее ядро. А тут появляются галичане со своими “міліціянти” вместо міліціонери, “роковини” вместо “річниці”, “перемовини” вместо “переговори” (помню рассуждения нашей учительницы на эту тему, что перемовини ведут бабульки в селе через забор, а государственные деятели — все таки переговори). И более того, что они стали на себя забирать роль так сказать движущей силы украинского самосознания, так еще и чем дальше на юг и восток, так ущербней и ущербней им казались люди.

Накатавшись в Польшу и увидев, что можно жить лучше, мне кажется, они обрели чувство неудовлетворенности, и чем чаще они пересекают границу, тем это чувство становится все отчетливее и требовало выплеска.

Героями были не только студенты, которые полегли под Крутами, но и рабочие завода Арсенал, которых расстреляла Центральная Рада. В западных областях во время войны, считаю, была гражданская война и это — общая трагедия, а не “мы были классные, а вы — какашки”. Но и в рядах Красной армии воевало 7 млн. украинцев — они же не все баранами были, которые за “совок” воевали. И СССР для меня — это, в первую очередь, не карточки на продукты и парады на 1 мая, а передовая держава в спорте и освоении космоса.  Я употребляю слово “совок”, например, когда в гостиницах наволочки не налазят на подушку, когда коньяк в кафе на набережной наливают в пластиковый стаканчик, а уборщицы моют полы не вечером или рано утром, а во время работы остального персонала, чтобы постоянно мешать друг другу. И когда оскорбляют весь тот период, то становится обидно. Сталина сами же коммунисты и заклеймили, и после его смерти еще 40 лет страна жила и развивалась, ВВП Украины в конце 80-х был на уровне Франции и Италии, уже через 16 лет после ужасной войны, когда вся экономика была разгромлена, а страна потеряла больше 20 млн. людей, наши люди полетели в космос, а какими достижениями мирового значения может реально похвастаться Украина за 23 года независимости? Я глубоко задумаюсь, прежде, чем смогу ответить…”

Історія, яка твориться на очах (буде поповнюватись)

Вже три місяці я намагаюсь щось написати про українські події, про свої емоції і зупиняюсь. Бо події відбуваються так швидко, ситуація змінюється блискавично, що мій мозок просто не встигає. Тож я вирішила просто зробити підбірку посилань на матеріали авторів, з думкою яких я згодна.

Хронологія українського спротиву (до кінця лютого, з купою відео)

Фотохроника украинской революции от Михаила Криволапова

Яичное воскресенье. Как Запорожье закидало яйцами сепаратистов (подробно, фото)

Вся сіль — в “акцентах”

Сволота Хрущов
Сволота Хрущов

Спілкуються два кума.
— Куме, а поясніть-но мені, що таке нюанс!
— Все дуже просто, куме, знімайте штани, ставайте рачки!
Робити нічого. Зняв. Став. Ну, товариш всадив йому добряче і каже:
— От бачиш, куме: у тебе хрін в дупі — у мене хрін в дупі. Але є один нюанс…
(анекдот)

Отже, про нюанси. Або про акценти.
Періодично отримую розсилку від громадської молодіжної організації “Прес-центр “Акцент”. Давно знаю цих людей, ще з часів, коли займалась шкільною газетою в рамках журналістського гуртка, працюючи в класичному ліцеї. Мої учні залюбки брали участь у конкурсах, ініційованих “Акцентом”, виставках шкільної преси, семінарах для юних журналістів. Я мала щиру симпатію до колективу “Акценту”, бо бачила в цих людях ентузіазм, бажання працювати з молоддю, зацікавлювати її, змінювати життя на краще. Із року в рік рівень заходів зростав, воно й не дивно, бо місцева влада стала активно їх підтримувати. Пізніше до співзасновників заходів стали долучатись організації типу “Русскоязычной Украины” (я вже мовчу про банальну Партію Регіонів). Отже, все це не могло не позначитись на, даруйте за тавтологію, акцентах конкурсів. Ще кілька років назад ми з моїми учнями це відчули: у будь-якому конкурсі творчих робіт (чи до Дня Перемоги, чи до дня визволення Запоріжжя) призові місця віддавались “ідеологічно правильним” творам, складалось враження, що достатньо переказати параграфи з радянських підручників про “велику вітчизняну” — і матимеш реальний шанс на перемогу. При цьому в переліку номінацій — формально — якісь українофобські формулювання начебто відсутні. Але по факту все поступово ставало дуже передбачуваним і нецікавим. Всього лише треба знати “правильні” відповіді і не намагатись, не дай боже, “переписати історію”.

Я вже давно охолола до цих заходів, тим більше, що тимчасово відійшла від роботи у школі. Але розсилка приходила, змушувала мене час від часу сумно усміхатись, і не більше.

Та сьогодні анонс чергового конкурсу від “Прес-центру “Акцент” мене вже справді обурив. Далі цитуватиму положення.

ПОЛОЖЕНИЕ
О КОНКУРСЕ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ
«230 лет присоединения Крыма к России: история и современность»

Конкурс творческих работ «230 лет присоединения Крыма к России: история и современность» (далее Конкурс) посвящен историческому событию – 230-летию присоединения Крыма к России. Настоящее Положение регламентирует порядок организации и условия проведения Конкурса.

1. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ

1.1. Конкурс проводится  с целью  воспитания чувства патриотизма, сохранения памяти о героическом событии Российской истории – 230-летия присоединения Крыма к России, формирования у молодёжи национального, гражданского самосознания, выявления и поддержки талантливой молодежи.
1.2. Задачи Конкурса:

  • содействовать формированию нравственных ценностей молодежи;
  • сохранять единое русское языковое и культурное пространство;
  • способствовать взаимосвязи молодежи со старшими поколениями.

2. УЧРЕДИТЕЛИ И ОРГАНИЗАТОРЫ КОНКУРСА

  • Запорожская областная общественная организация «Русский Культурный Центр»;
  • Запорожский областной институт  последипломного педагогического образования;
  • Всеукраинская общественная организация «Русская школа»;
  • Региональное педставительство «Восток» Всеукраинской общественной организации «Русскоязычная Украина»;
  • Запорожский областной центр патриотического воспитания молодежи;
  • Межвузовский исследовательский центр «Политика и образование».

3. УЧАСТНИКИ КОНКУРСА

К участию в Конкурсе приглашаются молодые люди 18 – 30 лет, желающие представить взгляд молодежи ХХI века на событие 230-летия присоединения Крыма к России.

4. РУКОВОДСТВО КОНКУРСОМ

4.1. Общее руководство Конкурсом осуществляет Оргкомитет, созданный учредителями.
4.2. Оргкомитет утверждает состав жюри и подводит итоги Конкурса.

5. НОМИНАЦИИ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ КОНКУРСАНТОВ:

Тематика работ должна быть связана с Крымом и предполагает широкое освещение материала в данном направлении:

  • герои Русско-турецкой войны 1768-го–74-го годов;
  • памятники и памятные места Крыма времен Великой Отечественной войны;
  • роль Екатерины Великой  в истории России;
  • единый русский народ;
  • Крым – жемчужина Черного моря;
  • вехи истории Крыма: от греков до сегодняшнего дня;
  • выдающиеся люди в истории Крыма;
  • свободная тема.

Далі стандартно: перелік документів на конкурс, порядок і строки проведення, оголошення призів, а також вимоги до оформлення робіт.

Увага, риторичні запитання.

  1. Яким чином цей конкурс сприяє вихованню патріотизму в української молоді?
  2. Що це за “единое русское языковое и культурное пространство”, яке так треба зберігати (і головне питання: кому треба)?
  3. Що серед засновників роблять Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (український державний заклад!) і Запорізький обласний центр патріотичного виховання молоді (українська державна установа!)? До всіляких “русскіх центров” і “рускаязичних украін” в мене питань нема, вони просто нахабно гнуть свою лінію, не про Бандеру же ж їм конкурс проводити, чи не так!
  4. Як в контексті цієї великої історичної події — 230-річчя приєднання Криму до Росії — почуватись нам, простим українцям? Відчувати провину, бо “Хрущов на п’яну голову нам подарував Крим”? Сором’язливо опускати очі на нахабні вислови російських політиків про те, що “Крым — руССкая зємля” і “Сєвастополь — город руССкой славы”?

Наостанок, ліричний відступ. На початку ХХ ст. вважалось, що героїн — чудовий засіб від кашлю, його вільно продавали в аптеках і давали навіть немовлятам. Можливо, це й позбавляло кашлю, але чи треба казати, що занадто дорогою ціною?

Я розумію бажання колективу “Акценту” робити добру справу (без лапок!): виховувати громадську свідомість молоді, навчати юних журналістів, проводити цікаві і корисні тренінги успішної людини і ще багато-багато іншого. Та чи варто при цьому приймати “безкорисливу допомогу” від відвертих антиукраїнських сил, жертвуючи власною гідністю і совістю? Останнє на сьогодні риторичне запитання…

А що для вас “рідна мова”?

Кажуть, що мова, якою спілкуються в родині, мова матері і батька — на все життя залишиться для людини мовою найінтимніших почуттів. Так склалось, що з дитинства я чула в родині російську. Воно й не дивно. По-перше, то були 80-ті, ще СРСР. Столиця батьківщини знаходилась у Москві, про це в кожному букварику говорилось. Моя мати росіянка, хоч і народжена в Запоріжжі, а тато, свого часу залишивши батьківський дім і пішовши до армії, остаточно перейшов на російську. Тому українську, а точніше суржик, я могла чути лише в селі, коли залишалась з братом у бабусі та дідуся на літні канікули. Отже, виходячи з визначення, що “рідна мова” — мова найперших слів, мова родини, не важко здогадатись, що такою і досі лишається для мене російська. І досі, коли зашкалюють емоції, я можу зірватись на російську. Бо за 24 роки свого життя я краще навчилась їх висловлювати нею.
І все ж таки, чим ближче свято рідної мови (21 лютого), тим більше розмов про це свято саме в контексті української. Чому? Адже в сучасній Україні багато людей, які стали україномовними уже в свідомому віці!
Думаю, це тому, що поняття “рідної мови” все ж таки дещо глибше. Це не лише мова перших слів, але й мова пращурів. Це таємний код, який пов’язує нас з попередніми поколіннями, і передає нам їхні знання, силу, біль, перемоги, поразки, прагнення, мудрість. Переглядаючи свій дитячий “поэтический дневник”, я знайшла такий запис: “А це — мій перший вірш, написаний рідною мовою”. І далі йшлося про червону калину і молоду дівчину. Оформлювати мій “дневник” допомагав мені тато і фраза про “рідну мову” була продиктована ним. Я, як дитина, тоді взагалі не усвідомлювала таких речей. В цей час на уроках “рідної мови” у школі ми вчили російську. Лише коли я зробила свій свідомий вибір на користь української, стала згадувати подібні моменти. Бо самій було цікаво, звідки в російськомовній родині, ба більше — у родині “русских филологов”! —  з’явився потяг до свого українського коріння.
Власне, одним з мотивів моєї особистої українізації була думка про майбутніх дітей. Мені хотілось, щоб вони могли без всіляких “але” назвати українську своєю рідною, бо чули її від матері. І щоб де б вони не жили, скільки мов не знали б, — в моменти, коли емоції зашкалюють, їм хотілось говорити українською. А чому і навіщо? Бо українська того варта!

Емоційно про футбол

Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція
Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція

На другий день після матчу України з Францією у ЖЖ Галини Тельнюк з’явилось таке:

“«Все просто», – сказав мені na3ar:
«У французів є своя мова, свої пісні, свій театр, своя література, своя, ФРАНЦУЗЬКА МОВА! Тому у французів є СВІЙ футбол. А українського футболу не існує. І даремно ото вболівальники пхалися на стадіон. Найкраще було б залишити там усіх українських президентів сам-на-сам з гравцями під дощем! Красиво було б, а головне – чесно. Щоб вони усі, разом з нині діючим, зрозуміли, що їхня країна нещасна і недолуга, як український футбол. Ну не може футболіст грати за українську збірну добре, якщо він слухає Стаса Міхайлова і дивиться 95 квартал. Не може і не буде!».
Від себе додам: шкода, що лише два голи вклепали, я бажала б їм – 10, щонайменше.”

Та ні, пані Галино, не з усім згодна. Он ірландські вболівальники на трибунах співали для своєї команди на останніх хвилинах матчу з Іспанією, коли вже ясно було, що та перемогла. Вони не стануть менше любити свою збірну через цю поразку так само, як не забудуть, в якій країні вони живуть.

Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди
Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди

Це футбол, в якому буває різний рахунок, але, яким би він не був, Франція так само лишається Францією, Німеччина — Німеччиною, Англія — Англією… Для України в принципі теж не важливо, яким буде кінцевий результат змагань, бо вже за тиждень після їхнього закінчення з автівок, маршруток, трамваїв зникнуть синьо-жовті прапорці, емоції ущухнуть, і казочка закінчиться. “Ласкаво просимо в реальність!” А реальність така, що водій маршрутки, який слухав Стаса Міхайлова, не стане слухати Сестер Тельнюк. Хай навіть учора він кричав у барі з друзями “Україно, вперед! Зроби їх!” Йому б щось простіше для початку. Щось на зразок Міхайлова, але своє. Не знаю, чи є таке, бо я особисто слухаю все ж таки іншу музику. Та справа не в цьому. Українська музика має бути представлена на всіх рівнях, які могли б задовільнити і вишуканий смак спраглої до високого мистецтва людини, і молодь, яка любить потусуватись в клубах та погецати під “унца-унца”, і того самого водія маршрутки, що полюбляє пісеньки “за жизнь”… В літературі так само поряд з класикою має бути і жіночий роман, і детектив, і дитяча казка, і фантастика, і все на світі… Та на жаль, панує стереотип, що українська мова — це або мова пихатої інтелігенції, яка відірвана від народу, або мова бабусь із села (хоча ні, їхня мова — суржик). А звичайний будівельник, сантехнік, водій, студент-фізик, продавець овочів — скоріш за все, цілком задовільнять свої скромні духовні потреби за допомоги наявного в нашому інформаційному просторі російського або ж “російськомовного” продукту. І хто винен у тому, що так склалось? Чому, наприклад, популярна на початку 90-х “Аква Віта” зараз “повертається” уже з піснею на “общєпонятном”?

Та я повертаюсь до футболу. Повторюсь, це гра, в якій рахунок може бути різним. І залежить він від багатьох факторів. Не думаю, що визначальними є інтелектуальні вподобання футболістів. Хоча, звісно, важко уявити собі гравця збірної, який не те, що мови не знає, а й саму країну, за яку грає, не поважає. Але, на жаль, в нас такі екземпляри трапляються. Та попри все це, футбол здатен об’єднувати. Хай на короткий час. Але навіть ця ілюзія єднання — така сильна і яскрава, що це таки позитив! Якби ж то політики теж давали людям привід порадіти успіхам нашої країни! Так ні. Я мовчу про купу наших внутрішніх негарахдів, мовчу про паскудну законоСПОТВОРЧУ діяльність “народних” обранців, але ж навіть перед очима світу — і те, не можемо себе показати з кращого боку. Чого варта тільки заява голови Київської міської держадміністрації Попова про те, що, мовляв, хай собі іноземці спокійно пісяють в кущах та по підворіттях, штрафувати за це не будемо, люди ж ВІДПОЧИВАТИ приїхали! Своїх — так, ясна річ, штрафуватимемо. От цікаво, чи зрозуміють мене десь в європейському місті, якщо я спробую “присісти в кущиках”, я ж бо відпочивати приїхала… Невже замість того, щоб продумати систему туалетів по місту, владі краще створити образ України як величезної безкоштовної вбиральні? Що це за збочений прояв “національної гостинності”?

А хоча чому я дивуюсь. Все закономірно. Нам щодня сруть у голови: свої ж політики, власники телеканалів, закордонні “експерти” (особливо ті, які знаються на “дружніх стосунках” із сусідами), власне, “сусіди” з усім своїм “рускім міром”, а насправді ж ідеологічними помиями… Тому те, що якісь іноземні гості сратимуть в наших кущах — не найстрашніше. На ранок двірники впораються.

Отже, не варто чекати від футболу дива. Наші хлопці грають, як можуть. І до рівня тієї самої Франції ще рости і рости! Зрештою, футбол дає можливість тієї самої “маленької переможної війни”, яка пробуджує гордість народу. Але це тільки іскра. Щоб з неї утворилось полум’я — вже мало футболу (або Євробачення). А що потрібно? Це питання не лише до політиків. А й до кожного з нас.

У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов
У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов

“Вільний університет” в Одесі. Простір для пошуку істини

Ярослав Грицак

Колись, на початку минулого століття, в Одесі існував Український Клуб. 29 травня 2010 р. було відновлено діяльність клубу, пройшло урочисте святкування 100-річчя Українського клубу Одеси (УКО). А 17 лютого 2011 р. УКО розпочав роботу “Вільного університету”.

Володимир Полторак, один з організаторів проекту, надає таку інформацію: “«Вільний університет» Українського клубу Одеси є простором для обговорення нагальних важливих суспільних проблем. Зокрема – проблеми становлення української політичної нації, що об’єднує усі етнічні спільноти України із збереженням національних культурних особливостей. Для представлення тем запрошено провідних учених, публіцистів та політичних діячів України, Росії та Центральної Європи. На лекції, семінари та круглі столи «Вільного університету» запрошуються усі, кому близька ідея побудови відкритого, вільного громадянського суспільства – фундаменту української політичної нації.
Місія «Вільного університету»: пробудження громадянської активності в українському багатонаціональному суспільстві через просвітництво, приєднання до загальноєвропейських процесів усвідомлення історичних та культурних надбань, звільнення від нав’язаних суспільству ідеологічних догматів та стереотипів.”

Лекції проходитимуть щомісячно у концертній залі Культурного центру «Beit Grand», вулиця Ніжинська, 77/79.

А мені хочеться поділитися ще доволі свіжими враженнями від першої лекції Ярослава Грицака. Ми можемо по-різному ставитись до деяких поглядів пана Грицака (наприклад, вже наступного дня, на “круглому столі” він сказав наприкінці: “Пропоную компроміс: ми їм другу державну – російську, а вони нам – НАТО…”). Але впевнена, ніхто не заперечить, що його лекція – це був успіх! Аншлаг, нестача вільних місць – є тому підтвердженням! Люди слухали, затамувавши подих, стоячи протягом кількох годин. Приємно вражав контингент слухачів, тут можна було побачити всіх: і представників різних національностей, студентів, викладачів, музикантів, людей різного віку, представників влади, минулої і теперішньої. Як на мене, то для Одеси це рідкісне явище. Думаю, і по всій Україні рідко проходять подібні лекції, щоб зрозуміти, про що я, треба було бути там присутнім. Однак прикро, що представників ЗМІ було не багато.

На наступну лекцію, 9 березня, впевнена вже чекають із нетерпінням!

Більш детально про лекцію Ярослава Грицака можна прочитати тут.

Повний список лекторів:

  1. Ярослав Грицак. Хто такі українці і чого вони хочуть?
  2. Наталя Яковенко. Концепція нового підручника історії України.
  3. Георгій Касьянов. Історія і політика: Україна і пострадянський простір.
  4. Андреас Каппелер. Українське та російське націєтворення на європейському тлі (ХІХ – поч. ХХ ст.)
  5. Андрій Оскара. Альтернативи найновішої націоналізації українців. Як “національна ідея” може стати конкурентноздатною?
  6. Алєксєй Міллєр. Опозиція між нацією і державою в Україні та історичні коріння двох українських ідентичностей.
  7. Микола Рябчук. Посткомуністичні трансформації в Україні.
  8. Віталій Портніков. Чи може відбутися в Україні одна політична нація?

Данило Самойлович. Двобій із чумою

Данило СамойловичЧи знаєте ви, що сучасна російська епідеміологія має українські корені? Ясна річ, коли у XVIII ст. Гетьманщина не без допомоги сусідів спочила в Бозі, то формально начебто ми маємо говорити про Данила Самойловича (Сушковського) (1742-1805) як про російського лікаря. Але все ж таки, народившись на Чернігівщині, здобувши перші знання у Чернігівському колегіумі, а згодом у Київській академії, звідки перевівся на навчання у Петербурзьку адміралтейську шпитальну школу, опинившись після численних випробувань долі знову на Херсонщині і тут продовживши свою самовіддану працю та врешті решт померши в Миколаєві, Данило Самойлович є, без сумніву, одним з насправді численної когорти великих українців, якими ми, їхні нащадки, маємо пишатись.

Ім’я Самойловича світовій медичній спільноті відоме не тільки тому, що він зміг свого часу приборкати не одну епідемію чуми, а й через те, що докорінно змінив уявлення про цю хворобу. Його сучасники хибно вважали, що зараза передається повітрям, а не при безпосередньому контакті з хворим чи його речами, що є насправді.
Пам’ятник Д. Самойловичу в Миколаєві
Будучи членом протичумної комісії та завідувачем чумними шпиталями, він здолав одну з найлютіших епідемій, у Москві 1771 року, а потім продовжив своє навчання в Європі, спочатку в Страсбурзькому, а згодом у Лейденському університетах. В Європі ж захистив докторську дисертацію, яка, між іншим, стосувалась питань акушерства. Але справжню славу йому принесли саме роботи, присвячені питанням боротьби з чумою та методам її запобігання.

Самойловича було обрано почесним членом 13-ти медичних академій та інших закладів Європи, а, повернувшись до Росії, він опинився елементарно без роботи, не кажучи вже про відмову в членстві в академії. Як це часто буває, в своїй землі пророка не визнають, аж поки не вдарить грім. Тобто не станеться нова епідемія… Цього разу на Херсонщині…

20 лютого 1805 року у віці 63 років від «жестокой желчной горячки, сопряженной с холерическими припадками» померла ця відчайдушна, смілива людин, лікар і дослідник, наш земляк, Данило Самойлович. Цей 15-хвилинний документальний фільм з серії “Невідома Україна” присвячено йому.