С.Е.К.С. у книгарні “Є”

Активісти НББ запросили журналістів на С.Е.К.С.
Активісти НББ запросили журналістів на С.Е.К.С. (фото Н. Стригуна)

Презентація проекту з провокативною назвою С.Е.К.С. від громадського руху «Не будь байдужим» відбулась 21 лютого 2013 року, в День рідної мови, в книгарні «Є», що на вул. Лисенка у Києві. Йшлося про Сучасне Епатажне Креативне Слово і про те, в який спосіб це слово, а саме твори сучасних українських письменників, популяризувати серед старшокласників загальноосвітніх шкіл. Як зламати стереотип про суцільну депресивність української літератури та її відірваність від сьогодення і показати, що українською мовою можна писати на зрозумілі і близькі молоді теми зрозумілою і близькою мовою.

Про це і говорили на прес-конференції директор руху «Не будь байдужим» Оксана Левкова, Фагот і Фоззі з гурту ТНМК, Галина Тельнюк (учасниця проекту «Тельнюк: Сестри»), Сашко Ярмола («Гайдамаки»), Сергій Іванюк (Києво-Могилянська Академія, журнал «Однокласник»), Катерина Поправка (керівник проекту С.Е.К.С.) та я, Олександра Сергієнко, як представниця руху НББ з Запоріжжя.

В рамках згаданого проекту заплановано, що волонтери — студенти філологічних факультетів різних вишів ­— відвідають близько 100 шкіл не лише Києва, а й інших міст, зокрема, Сум, Харкова, Одеси, Вінниці, Запоріжжя. Твори улюблених сучасних письменників, таких як Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Любко Дереш, Ірен Роздобудько та ін., презентуватимуть в рамках уроку. Але це будуть, скоріше, не лекції, а спілкування з учнями на рівних. Адже нинішні волонтери самі лише два-три роки тому сиділи за шкільними партами, отже, добре розуміють тих, до кого йтимуть. Дехто з активістів чесно визнає, що у школі мало цікавився літературою: і через загальне навантаження, і через те, що твори, які пропонуються до вивчення офіційною програмою, хоч і класика, та для молодої людини є надто абстрактними і часто дисонують з її юним, максималістським, бунтарським поглядом на світ. Учасники проекту жодним чином не проти класики! Навіть радять обов’язково вертатись до неї у більш зрілому віці, коли вже можеш з позиції досвіду перейнятись її цінністю . Та в живому спілкуванні з друзями мало хто з підлітків говорить не те що «солов’їною Шевченковою», а й справді літературною Пушкінською. Українська лишається для уроків, а мову молоді замінює сленг на основі російської. Літературні ж герої Жадана чи Дереша абсолютно органічно розв’язують всі свої проблеми за допомогою української, не цураються міцного слівця, десь вживають суржик і цілком зрозуміло чому є, м’яко кажучи, далеко не завжди симпатичними вчителям української мови. «Текстуально активна молодь» з НББ не збирається доводити до інфаркту шкільних філологів, та впевнена, що знайомство з новими іменами все ж таки піде лише на користь учням, адже, зважаючи на те, що в програмі передбачено усього дві години для огляду сучасної української літератури, не дивно, що багато хто зі школярів помилково вважає, що всі письменники «давно померли».

Учасники презентації ділились своїм ставленням до української літератури, а також досвідом творчої роботи з дітьми і підлітками. Наприклад, Катерина Поправка розказала про те, як у рамках подібного проекту НББ кілька років тому зачитувала твори Іздрика школярам, і як ті на одному з таких уроків навіть примудрились намалювати «портрет» письменника («Принаймні, ніс вийшов схожим», — сміється Катя). Галина Тельнюк згадала, як одного разу несподівано довелось презентувати програму «Дорога зі скла» на вірші Оксани Забужко з дорослою, жіночою, відвертою і складною лірикою — семикласникам! «З дітьми важливо бути щирим!» — підсумувала вона, адже саме щирість і правильні слова є головним ключиком до юних сердець. Між іншим, дітки були приголомшені, вражені і виявились дуже вдячними та вдумливими слухачами! В свою чергу, я пригадала наш найперший проект «Sheva Foreva», який свого часу здивував не лише старшокласників, а й учителів української мови та літератури, бо ми спробували подивитись на творчість класика у контексті прогресивності і сучасності.

Перчинка від Олександри Сергієнко спеціально для проекту С.Е.К.С.
Перчинка від Олександри Сергієнко для проекту С.Е.К.С.

Тепер, коли презентація проекту С.Е.К.С. позаду, починається як раз копітка і масштабна праця: відбір авторів і творів, обговорення способів подачі, безпосередньо уроки в школах, спілкування з учнями і викладачами.

Але, як слушно зауважили волонтери проекту: «Важливо любити те, що ти робиш, викладатись на повну, горіти — і тоді ти зможеш зацікавити інших тим, що цікаве особисто тобі!»

Тож хай буде С.Е.К.С! Себто Сучасне (Спокусливе Симпатичне) Епатажне (Естетичне Екзотичне) Креативне (Карколомне Красномовне) Слово!

“Записки українського самашедшего”. Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу

Ліна КостенкоПрочитала “Записки українського самашедшего”. Хотіла поділитись враженнями. Навіть почала писати, аж стало відомо, що Ліна Костенко раптово скасувала свої презентації у Львові, Кривому Розі та Острозі. Чому? Достеменно невідомо. Шукаючи відповідь на це питання, я натрапила на підкаст з літературної зустрічі у львівській кав’ярні “Кабінет”, де тамтешні інтелектуали (серед них Неборак, Котик, Кучерявий) обговорювали “Записки”. Якщо нема часу послухати, можна прочитати, наприклад, замітку Славінської про це обговорення і резонанс, який воно викликало. Оскільки причина скасування туру не озвучена явно, то лишається тільки здогадуватись, чи ця “кабінетна” дискусія теж вплинула на таке рішення Ліни Василівни.

Та повернімось до роману. Насправді критики щодо нього вже досить багато. Ліні закидають і те, що це ніяка не художня література, а публіцистика, і те, що головний герой зовсім непереконливий програміст. Та що там програміст – непереконливий чоловік (нагадаю, авторка пише від імені чоловіка). Чому в поле зору героя потрапляє лише негатив, чому він (а відповідно, і сама Ліна) не бачить якихось позитивних зрушень у суспільстві, державі та мистецтві? Чому головні персонажі схематичні та деякою мірою статичні? Когось дратує категоричність авторки та “бажання однією фразою ставити діагнози”. Хтось стверджує, що література не повинна займатись моралізаторством… Існують і геть протилежні думки, та вони, як і все позитивне, людей цікавлять менше. Та істина, як відомо, десь посередині. І, насамперед, вона полягає в тому, що будь-який твір мистецтва, в даному випадку, літератури, сприймається кожною людиною на рівні “подобається – не подобається”, “чіпляє – не чіпляє”. І вже потім раціонально обґрунтувати можна будь-яке сприйняття.

Мені роман (чи не роман, як намагаються доводити деякі рецензенти) сподобався. Щиро. Зовсім не тому, що це Ліна Костенко. А саме тому, що зачепив. І “несправжність” програміста (яка мені теж впала у вічі) – діло десяте. Ліна своїми “Записками” спробувала відтворити справді невеличкий фрагмент “сюрреалістичного Вавилону сучасного світу”. Влучний вираз. Саме таке було в мене враження, коли я читала. Не важливо навіть, за яким принципом обирались події, що їх занотовано в “Записках”. Адже щоденний потік інформації, з яким ми маємо справу, теж далеко не впорядкований, алогічний, схожий на потік свідомості божевільного, в якому поруч можуть опинитись виверження вулканів та дитячі посмішки, засудження злочинця і народження левеняти в зоопарку. Ліні дехто докоряє, що з цього потоку вона вихопила суцільний негатив. І починають наводити приклади “позитиву”, який можна було б згадати в романі… Стоп! А може, в цьому секрет? Розворушити саме нас, щоб ми шукали (і знаходили!) той позитив, що міг би врівноважити катастрофи, війни, злість, підлість, неправду, зраду… Може здатись, що це неможливо. Та ми забуваємо, що Добро і Зло (вибачте мені такі не раціональні категорії) мають різну природу. Зло агресивне та активне, його навіть чинити не треба – все саме відбувається. Добро пасивне, його треба плекати, оберігати, віддавати. Його не менше, просто воно, немов повітря, що його не помічаєш, поки не забракне кисню.

Герой “Записок” каже, що люди до всього звикають і про все швидко забувають. Правда. Наче не так давно був той 2000 рік, з якого Ліна починає своєрідний літопис, а проте ми вже звикли, що немає веж у Нью-Йорку, що справу Ґонґадзе досі не розкрито. Ми вже призабули Норд-Ост  і Беслан. І, авжеж, помаранчеві події 2004 року згадуємо без ейфорії, скоріше, з іронією. До речі, про них. Є в мене дурна звичка – зазирати в кінець книги. Так само я вчинила і цього разу, відкривши вперше “Записки українського самашедшего”. “Ну-ну, – подумала я собі. – Помаранчева революція…” Справа в тому, що свого часу ці події якось пройшли повз мене. Сама не знаю, як таке могло статись, та все ж. Я не співчувала Майдану, та й не засуджувала тих, хто там був. Я примудрилась лишитись байдужою. І хоч я не розділила у 2004 році помаранчевої ейфорії, та з часом розчарування мене спіткало так само, як тих, хто тоді повірив у “ідеали Майдану”… Тож мені було цікаво, в якому соусі Ліна Костенко подасть нам той Майдан. Якщо коротко, то “соус” виявився таким: “…мене з душі верне, коли маси шаліють, прославляють чи скандують чиєсь ім’я. Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде… ” Хочеться підписатись під цими словами. І не лише під цими… Адже недарма з моменту виходу роману його вже розібрали на цитати.

Я не знаю, чи буде повністю зрозумілим цей роман читачеві років за п’ятдесят. Напевно, знадобиться багато роз’яснень ледь не до кожного абзацу. Все ж таки, попри сильну емоційність, якою просякнуті “Записки”, вони є водночас певною мірою документальними. А може, це й не так важливо? Здається, цей роман для нас, сучасних, про нас, сучасних. Для тих, хто є тут і тепер. Спроба зупинити час і озирнутись, знайти себе у цьому мінливому і божевільному світу і сенс свого буття…

Щиро шкода, що так перервався тур Ліни Василівни. Можна по-різному сприймати її творчість, але сам факт такого шаленого ажіотажу навколо цих зустрічей свідчить про те, що люди справді стужились за нею, як за ковтком чистого повітря. Але ж у нас, як завжди, від безмірної любові до зневаги чи забуття один крок, досить якомусь заздрісному хробакові у масці інтелектуала вилити свою жовч.

Однак вірю, що забуття не поглине ім’я Ліни Костенко. Бо це ім’я, без перебільшення, є іменем нашої Совісті. Здоров’я і натхнення їй! Сподіваюсь, ми ще матимемо щастя почути її не лише зі сторінок її творів.