Російськомовний Шевченко та “багатодітний” Котляревський

Тарас ШевченкоКолись, будучи десь 12-річною дитиною, я мала декілька “незаперечних аргументів” на користь узаконення двомовності в Україні (так-так, тоді, наприкінці 90-х мої погляди на це питання дещо відрізнялись від нинішніх). Одним з таких “аргументів” було те, що Шевченко, той, що Тарас Григорович, писав свої щоденники російською мовою. Тобто якщо вже він, “пророк нації”, писав не будь-що, а свої потаємні думки, щось особисте, інтимне, російською, то чому б в сучасній Україні не затвердити офіційно дві державні мови. Логіка в цьому, напевно, є. Дитяча логіка. Мені тодішній, 12-річній, таку логіку можна вибачити.

Але ж подібні міркування, на жаль, не рідкість і серед людей цілком дорослих та, здавалося б, розумних! Наче те, що Шевченко досконало володів обома мовами, має характеризувати його не як освічену людину, а як “запроданця”. Чи цей російськомовний щоденник якось зменшує його неоцінимий внесок у національну (і світову) культуру та розвиток української літературної мови. Казахам не заважають ані його щоденник, ані його вірші, ані його походження вважати Шевченка своїм героєм. То чому якісь сумніви виникають у нас, українців?

Зустрічала неодноразово думку, що, мовляв, Шевченко писав щоденник російською, а українську “вигадав з нуля”. В крайньому випадку ще згадують Котляревського. Стоп! А до них люди хіба не говорили? Чи бодай якоїсь літератури не було? То якою ж мовою?

С. Караванський у книзі “Пошук українського слова” пише: “Літературною мовою України тих часів була старослов’янська мова, читана і виголошувана з українською вимовою.” Тобто літера ѣ озвучувалась як український звук і, а літера и – як звук и. Молитва Отче нашь, иже еси на небесѣх в устах українців звучала тоді так: Отче наш, їже єси на небесіх. Вираз во вѣки вѣков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли літера о записувалась з дашком (ô), її теж слід було вимовляти як звук і. Далі Караванський зазначає: “…така вимова – хай яке її походження – наближала старослов’янські тексти до розуміння широкого українського загалу.  На той час це була українська літературна мова. Своєю вимовою ця українська старослов’янщина відрізнялася від вимови, яка пізніше закріпилася в Московській Русі. На ділі, ті самі тексти можна було прочитати ”по-руськи” (в сучасній термінології – по-українськи) і “по-московськи” (в сучасній термінології – по-російськи). <…> Вимова друкованих та писаних старослов’янських текстів була головною різницею між українською та російською літературними мовами у ХVІІІ ст. Саме тому Петро І, почавши боротьбу з українською культурною самобутністю, став поборювати українську вимову, “дабы не было различия” між цими мовами”.

Ця боротьба тривала не одне десятиліття. Зі шкільного курсу історії пригадуються численні накази: заборони правити служби в церквах українською мовою (тепер уже зрозуміло, що, по суті, це означало наказ читати церковні тексти “по-московськи”), друкувати будь-які книги, окрім церковних, викладати українською мовою в Києво-Могилянській Академії тощо. Хоч як давно минули ті часи, а в мовознавстві дотепер “московська” вимова старослов’янських текстів вважається єдино правильною…

Та повернімося до Котляревського. Тепер стає цілком зрозумілим, що насправді означає вираз “батько української мови”, лише до нього варто додати слова “сучасної літературної”. Поема “Енеїда” (1798 р.) стала першим українським літературним твором, написаним живою народною мовою. Як справедливо зазначає С. Караванський, Котляревський виявився “не бездітним батьком”, адже мав багато послідовників: Стороженко, Квітка, Гребінка, Боровиковський і, звісно ж, Шевченко. Може, хтось досі не вбачає в такому “батьківстві” нічого надзвичайного (подумаєш! хіба до цього не було пісень, казок, іншого фольклору!). Але при цьому забуває, що зараз нам легко так міркувати: не знаємо слова – ліземо у словничок. Забули правило – заглядаємо у правопис. А в словниках і правописі кожне слово і правило ілюструється прикладом з класики чи з періодики. Так от ані таких словників, ані правопису в Івана Котляревського, як ви розумієте, не було. Лише жива мова. Те саме великою мірою стосується і Шевченка.

А щодо російської мови, не забуваймо, що активні діячі українського відродження ХІХ ст. мали здобувати освіту саме нею (дякуємо Петру I та його наступникам), тож російськомовне середовище дійсно впливало на їхнє інтелектуальне та духовне формування. Але хіба це якось зменшує їхні внески в українську культуру?

Можливо, і не варто було б на всьому цьому зупинятись. Адже про це мають говорити на уроках української літератури та історії у школах. Мають. І здебільшого говорять!.. Чому ж тоді сумніви і питання, з яких я почала, виникають у вже дорослих людей?.. Чому посіяне ще в школі “розумне, добре, вічне” так важко сходить, зате яка-небудь отруйна “бузина” так глибоко пускає корені в наші голови?..

До речі, один з відомих шевченкознавців, Д. Горбачов так коментує російськомовність нашого українського генія: “Ми робимо велику помилку, “не помічаючи” його російськомовних прозових творів, бо тим самим збіднюємо не лише нашу, а й світову культуру”.

То, може, годі нам вестись на провокації, розраховані на “дитячу логіку”, і час навчитись справді цінувати своїх геніїв, не роблячи з них ікон, але й не поливаючи брудом, бо так ми поливаємо брудом самі себе!

“Своєрідне Коло” в ефірі на ТВ-5 (31.03.2010)

Олександра Сергієнко, Поліна Сергєєва, Олексій Руднєв анонсують проект “Ліна. Інша акустика”

Sheva Foreva, или Что знаем мы о Тарасе Шевченко?

Sheva Foreva: спали свій стереотип про ШевченкаЭтот простой вопрос мы с подругой-коллегой задали ученикам нашего лицея незадолго до юбилея классика (напомню, 9 марта 2009 исполнилось 195 лет со дня рождения Тараса Шевченко).
При том, что школьная программа в Украине предусматривает всестороннее и достаточно длительное изучение Шевченковского наследия, наши знания о нем оказываются не то чтобы поверхностными, а, скорее, просто набором штампов. Чего греха таить, я и сама не подозревала, насколько интересным может быть погружение в тему, которая, казалось бы, за долгие годы школьной жизни должна уже набить оскомину не только ученикам, но и преподавателям. И проблема (теперь я уверена) не в самой теме, а в устаревших подходах, ярлыках и информационном мусоре, сквозь который далеко не у каждого хватит нервов продираться.

Но давайте вернемся непосредственно к ответам старшеклассников.

«Гениальный поэт, но его стихи не цепляют меня. Так может писать кто угодно, даже я!»

К сожалению, это впечатление не единичное. Не буду бросать камни в огород учителей-филологов, что, дескать, не смогли научить, в чем именно гениальность. Этому следует посвятить не одну статью. А поделюсь собственным совершенно случайным открытием! Оказалось, для того, чтобы стихи Шевченко «зацепили», их надо не читать, а… петь! Или слушать в чужом исполнении. При чем, совершенно не важно, какой это будет стиль – от классики до рока, регги и хип-хопа. В любом случае, Шевченко звучит так органично, что диву даешься. Именно музыка доносит внутреннюю уникальную ритмику, мелодику и смысл его произведений. После этого по-новому воспринимаешь название сборника «Кобзарь»! Может, поэт сам намекал нам на то, как именно следует его стихи воспринимать?
В доказательство привожу несколько музыкальных ссылок:

  • Небольшой любительский клип на песню молодой команды «Бандурбенд», посвященный наиболее стойким образам и ассоциациям, которые вызывает имя Шевченко в воображении «простых смертых», то есть нас с вами

  • Песня Ирины Билык «Бандуристе, орле сизий»

  • Кобзарь Васыль Жданкин «Б’ють пороги»

«Я не знаю, что сказать о Шевченко нового… Разве что рассказать о нем как о художнике или… извращенце и алкоголике»

Истинную правду когда-то сказал Тарас Григорьевич: «Люди б сонце очорнили, якби мали силу». О художнике мы еще поговорим, а вот на последних словах про «извращенца и алкоголика» хотелось бы сейчас остановиться. Почему-то Шевченко относится к той категории исторических личностей, из которых стремятся сделать либо икону, либо вурдалака. В Интернете оказывается очень сложно найти что-то действительно интересное и свежее о нем. Постоянно натыкаешься или на однотипные рефераты, дублирующие школьные учебники, в которых Шевченко весь такой «причесанный и мудрый пророк», или же на такие грязь и пошлость, которые на самом деле не выдерживают аргументов обычной логики, не говоря уже о сомнительном фактическом их обосновании. Безусловно, у каждого из нас есть свои достоинства, недостатки и такие черты, о которых бывает даже стыдно признаться. Но вот только гениям нам бывает сложно простить их «неидеальность». Копошиться в грязном белье мне не хочется. Тарас Шевченко много значит не только для украинского народа, но и для мировой культуры, однако не будем забывать, что был он, прежде всего человеком! И, значит, ничто человеческое чуждо ему не было.

«Шевченко-художник – это вообще оксюморон. Единство не объединяемого. Я не видел его картин, но уверен, что Айвазовский рисовал лучше… Это все равно, что кондуктор трамвая станет президентом!»

Ну, это вообще в нашем духе! Картин не видели, но четкий стереотип на лицо! Между тем, Герберт Маршалл, английский поэт и переводчик еще в 1964 году заявил, что для Европы было бы очень полезно ближе познакомиться с творческим наследием Шевченко-художника, ведь у него есть много чему поучиться! А мы сами и сейчас имеем весьма смутное представление о том, каким богатством обладаем. Многие исследователи (среди них и зарубежные) утверждают, что как художник Шевченко во многом опережал свое время. Брюллов, Венецианов, Жуковский и другие признанные мастера и современники Тараса утверждали, что он не просто художник, а еще и новатор, смелый экспериментатор в области прикладного искусства, специалист «не классической манеры письма». Его работы объединяют в себе многие направления и часто в них видят предтечу таких стилей, о которых речь пойдет десятки лет спустя! Кстати, за работы в области гравюры Тарасу было присвоено звание академика Петербуржской академии искусств.
А это работы, которые впечатлили нас:

«Творчество Шевченко сейчас не актуально. Он жил в иное время, а сегодня уже нет крепостных… Не знаю, чем он может заинтересовать молодежь»

Если вы не поленились и посмотрели предложенные видео, то, думаю, ваших эмоций будет достаточно, чтоб опровергнуть этот стереотип. Ведь по большому счету дело не в физическом закрепощении, а в рабстве духа, равнодушии к своей истории, к себе самим. К счастью, творческая молодежь все чаще обращается к этим темам. И хочется верить, что рано или поздно мы отойдем в праздновании юбилеев и любых значительных дат от приевшихся «совковых» сценариев, за которыми прячется все те же равнодушие и слепота и которые только вызывают рвотные рефлексы.

Надеюсь, мои эмоции и впечатления коснулись и вас. Безусловно, о многом я не сказала, но это только стимул для вашего собственного поиска!