Геловін vs Святвечір

Ок. Давайте не про вибори. А про традиції.

Не коментуватиму серію мотиваторів проти Геловіна з релігійним нахилом. Це тема окремої розмови. А от більше про те, що “чуже святкуємо, а свого не знаємо”. Визнаю, мене воно теж часом шкребе. Але водночас я зустрічаю й інші нарікання від справжніх знавців традицій. Коли, скажімо, ВВС зняли фільм про Хортицю на 4 хвилини, але там “не тих козаків показали”, і вбрання не те, і ваще Січі на Хортиці не було, і все те шароваництво, а не справжні традиції, і суцільна ганьба, коротше. Майже зрада:) Так от, наскільки я можу судити, оцей весь Геловін — таке саме “шароварництво”. Попса тобто. Чисто по приколу вирізати з гарбуза ту голову. Ну, ще розфарбуватись під зомбака. Ніхто не згадує корені свята, не вкладає жодного глибоко змісту. Гарбуз і зомбаківський прикид. Ну, як наші оті козаки у шароварах несправжніх. Ті, що теж попса. Власне, як і натовпи людей з кошиками на Великдень у церквах. Теж “шароварництво” і попса. Бо 90 відсотків з них навіть Отче наш на пам’ять не згадають, а ще більше половини з них колишні комуністи. І нічого. Це я до чого… Читати далі “Геловін vs Святвечір”

І на тім рушничкові…

Рушник, выполненый в технике "вирізування". Натуральный лен, домотканное полотно
Рушник, выполненый в технике “вирізування”. Натуральный лен, домотканное полотно

“І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю,
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов”

“У мамы были добрые, трудолюбивые руки”, — говорит Нина Николаевна, раскладывая свои сокровища: несколько рушников и пару сорочек. Все — ручной работы. Некоторым из этих вещей более ста лет. Читати далі “І на тім рушничкові…”

Вкотре про “переписування” історії

ніколи зновуЧас чи не час “переписувати історію”. Що таке взагалі оце — “переписування”. Хіба існує якийсь “канонічний канон”, який однаково задовільнив би і “жертву”, і “насильника”, і “переможця”, і “переможеного”? А як на мене, переусвідомлення (“переписування”) завжди на часі. Нове покоління цілком вправі озвучувати своє ставлення до подій минулого. Старе — теж вправі сприймати все так, як йому звично. Читати далі “Вкотре про “переписування” історії”

Без пафосу про День Незалежності

Google вітає!
Google вітає!

Черговий День Незалежності. Чергове роздратування і розчарування від урочистої ходи проспектом. “Голова” вигукує свої гасла, “хвіст” — свої. Все як у житті. “Єдність” у мініатюрі. Та й самі гасла… Ну, до чого кричати “Слава Нації — смерть ворогам!” чи “Ворогів — на ножі!”, чи “Бандера — вождь!” Я не маю нічого проти цих гасел в історичному контексті або на націоналістичному мітингу. Але в рамках всеукраїнського свята це звучить аж надто. Мені хочеться, щоб свято асоціювалось із позитивними емоціями! От був же навесні в Запоріжжі Марш вишиванок. Попри мій скептицизм щодо цього заходу, як раз він мені сподобався: було багато молоді і дітей, всі йшли усміхнені, співали українських пісень, не було жодних партійних прапорів, всі фотографувались одне з одним, знайомились і милувались. І у звичайних перехожих теж на обличчях з’являлись усмішки.

А День Незалежності виглядав сьгодні як партійне свято ВО “Свободи”. Особисто мені неприємно, що у людей нейтральних поглядів всі національні свята асоціюватимуться з цією політичною силою. Таке відчуття, що 24 серпня — це свято купки маргіналів, які здатні тільки нарікати, що нема з нами зараз Бандери, а от він би прийшов і порядок навів (прямо як Сталін для комуністів). Йти до кінця в ході ми не стали, бо не схотіли слухати палкі промови про те, як страшно жити і як треба піднімати Україну з колін. Може, звісно, я помиляюсь і насправді планувалися конкурс дитячого малюнку на асфальті та караоке українських пісень вкупі з яскравим ярмарком, але сумніваюсь. Яке тут караоке, коли “ворогів — на ножі!”

Друзі! Живімо в сьогоднішніх реаліях! Ніхто не прийде “рятувати націю”, та і поняття нації тепер давно вже не тотожне поняттю початку ХХ-го століття. Мені байдуже, яке в людини прізвище і хто її предки. Важливо лише те, що вона робить. Я знаю росіян, євреїв, вірменів, татар і кого завгодно, чий внесок у незалежність України значно більший і вагоміший, ніж деяких коваленків та пилипенків. То кого треба “на ножі”? Можна скільки завгодно нарікати на погане сусідство з Росією, але у тому ж Криму хіба сруть тільки туристи-москалі? А що ж місцеві? Як вони дбають про історичні та природні пам’ятки півострова? Аналогічні питання до жителів Сходу і Заходу, Півночі і Центру України. Хто винен у тому, що навколо повна дупа? Росія, Америка, масони, прибульці?

Отже, як щойно написав у своєму Фейсбуці художник Андрій Єрмоленко, “прохання одне: не пиздіти , а щось робити для цієї країни!!!” Тож з Днем Незалежності, друзі!

Африка, хай їй… Частина 3

Вулицями Орану
Вулицями Орану

Продовження. Частина 1.Частина 2.

Місто, пляжі і дозвілля
04.05.13

Оран є старовинним і великим містом на узбережжі Середземного моря. Населення складають близько 2,5 млн. арабів і пара-трійка європеоїдів. Тому наша присутність у центрі міста, напевне, не на жарт різала очі мешканцям Орану. Тобто звісно ніякої агресії в наш бік не було, на нас окрім декількох дітей навіть пальцями не показували. Але знову із підсвідомості вилізла фобія бути нацменшиною у середовищі арабів-мусульман. Втім, не забігатиму вперед, і про все по порядку.

Строкаті балкони
Строкаті балкони

У зв’язку із складною ситуацією у країні очікувати на повноцінну екскурсію нам не доводилося. Фактично, переважно усе що ми побачили, ми бачили із вікон автобусу, який доволі довго возив нас Ораном. Спасибі, що бодай так вивезли покататись. Тим більше я б сам не наважився гуляти там по вулицях наодинці. Хоча місто, принаймні в центрі, виглядало дуже цивілізованим. Правда, не без тієї гри контрастів і мішанини, про які я згадував ще раніше. Від французів алжирцям дісталася непогана культурна спадщина, яку, схоже, тут цінують вельми умовно. Отже знову та сама картина розвішаної білизни на фасадах красивої архітектури будівель. Та й взагалі багато споруд мали доволі занехаяний вигляд. Вузькі вулички. Багато людей, які нікуди не поспішають. На дорогах нові авто і старі розвалюхи, сучасний трамвай, до якого нам ще років 20 розвиватися. Старі квартали. Подекуди бруківка. Що кидалося в очі, так це відсутність окремих будівель кафе, крамниць, торговельних центрів тощо. Всі ці заклади були розташовані на перших поверхах будинків. При чому ледь не всі з них виглядали майже однаково, так ніби раніше на їм місці були гаражі.

Типові міські краєвиди
Типові міські краєвиди

Загалом місто склало враження однієї суцільної недобудови. І навіть не тому, що багато є різного будівництва (хоча і його теж достатньо), справа в тому, що ледь не кожен другий жилий дім має незавершений вигляд. Скажімо, от стоїть багатоповерхівка, на 3-4 поверхи, усі з яких заселені. Але даху в неї немає. Тобто споруда закінчується черговим недобудованим поверхом. А якщо точніше, поверх закінчується стелею, з якої вгору стирчить арматура. Отже в будь-який момент можна збільшити житлову площу. Що, як нам пояснили, місцеві і роблять час від часу. Наприклад, живе в домі родина. Дітей одружили, жити молодим немає де. От і починають молодята над головами батьків «гніздуватись» – у будь якому випадку краще, ніж на шиї. Крім того повертати кредит на житло можна не поспішати – будинок же недобудований. Але загальний дизайн міста від цього псується не на жарт. Втім, тут це нікого особливо не хвилює. «Ага, – думаю, – вам би наших опадів сюди. Подивився б я, як вас без дахів заливало б». Щоправда, їм тут напевно навіть в радість, коли їх заливає. Африка ж. Це вам не жарти.

Депресивні райончики
Депресивні райончики
Кози на смітнику
Кози на смітнику

Жартів також не знайшлося взагалі, коли ми проїздили повз один район (чи то було передмістя?) Орану. Не район, а один великий смітник. Не будинки, а сараї сараями. В наших селах курники і сажі виглядають комфортабельнішими. Замість безпритульних собак у горі сміття на узбіччі дороги копирсались зі скляними очима кілька кіз. Чи цапів. Не думаю, що це дуже принципово. Крім того скоріш за все про каналізацію тут взагалі не чули. Натомість вочевидь чули про супутникове телебачення. Тарілки були майже на кожному будинку, перепрошую, курнику. Ну і звісно ж білизна розвішана усюди, куди ж без неї. От такий от веселий райончик (чи передмістя?).

05.05.13

Великдень тут чомусь ніхто не святкував. І нам довелося виходити на роботу. Хотіли організувати свято собі самі, але тут навіть яйця фарбувати не було чим, не говорячи вже про те, щоб розговітися свяченою крашанкою чи водичкою. Замовляли в Фаріда цибулиння – каже, що не сезон на стару цибулю, є тільки молода, і продається вона без лушпин. Поросили принаймні буряку дістати – він дістав. Але потім з’ясувалося, що ніхто з нас не знав, як правильно буряком фарбувати. Тому в результаті розговілися простими вареними яйцями і салом, ще з запорізьких запасів. Гадаю, не варто і пояснювати, що замовляти в Фаріда сала ми навіть не намагались. Бува ще образиться. І все рівно ж не дістане.

Зате починаючи з Великодня прийшла нарешті спека (як потім з’ясувалося, мінлива, та хоч щось). Ми всі раділи, казали: «Африка, ну нарешті почалася Африка», але відверто кажучи в цей самий час в Запоріжжі панувала така сама Африка. І ніхто там чомусь цьому факту не радів.

11.05.13

З моря ми приїхали, як варені раки. Бо, по-перше, були червоними, а по-друге, відчували себе так само, як, напевно, почуваються раки у каструлі із окропом. І що характерно, ми знали, що все скінчиться саме так. Проінформований – значить озброєний, ага. Дуже нам це допомогло (читати із сарказмом в голосі).

Пляжний відпочинок
Пляжний відпочинок

Покупатись у Середземному морі нас повезли на офіцерський пляж, закритий для простих смертних. Бо, як і в місті, перебувати на цивільному пляжу для нас могло бути небезпечно. Натомість на офіцерському пляжі, схоже, загрозу становили для відвідувачів саме ми. Бо інакше як пояснити той факт, що невдовзі після того, як ми розклалися на піску, найближчі до нас араби зібрали парасольки, дітей, дружин та інші лахи і перебралися подалі? Припускаю, що причин існувало декілька. Наприклад, те що ми були єдиними, хто був у плавках. Решта чоловіків купалася в шортах, жінки, вдягнені у свої ряси, або взагалі не купалися, або просто мочили ноги. Тож наші тісні, за місцевими мірками, плавки, мабуть, просто не в’язалися із тисячолітньою мусульманською традицією купань у Середземному морі. Отже від гріха подалі чоловіки поспішили забрати своїх жінок на таку відстань, з якої не можливо було б роздивитися окремі частини тіл отої галасливої групи мужчин слов’янської зовнішності.

Другою причиною, іншим прикладом нашого морального занепаду і відповідного негативного впливу на арабську спільноту, стало те, що ми пили на пляжі пиво. Щоправда, потім ми загорнули банки у серветки і пили так, щоб не було видно, що саме ми п’ємо. І порожню тару також ховали. Адже дратувати мусульман – погана прикмета. Крім того до нас підійшов один араб і непоганою російською мовою пояснив, що в них не прийнято демонстративно розпивати алкоголь на пляжі, і попросив сховати порожні банки, а саме пиво пити так, щоб ніхто не бачив. Нам стало соромно, ми відповіли: «Окей, ноу проблем». Здивований араб пішов геть. Мабуть, він чекав, що ми почнемо відстоювати своє конституційне право на алкоголізм у громадських місцях за кордоном, мабуть, до нас так робили усі російськомовні групи, але ми погодились зі справедливістю зауваження, чим не на жарт приголомшили араба.

Ну а власне сам пляж справив подвійне враження. З одного боку мені, який на море їздить раз на десятиріччя, сподобалось. Та й як не крути, покупатись у Середземному морі куди епічніше, ніж, на приклад, в Кирилівці. Але разом з тим пляж був брудним… Могло бути й гірше, разом з тим різного сміття у піску лежало достатньо. Й у самій воді плавали порожня баклажка з коли та пачка від мальборо. Таке собі помірне свинство, на межі із надмірним свинством. І це ж ніби елітний пляж, офіцерський. Втім, прикро мені стало не за арабів, хоча Алжир спокійно міг би мати гарні курорти. Дивлячись на те неподобство, одразу згадав Україну. Що вже сміятись над алжирцями, як в самих не краще. Той факт, що десь є такі самі свині як і ми, мене чомусь не заспокоїв.

А тим часом палюче сонце припікало, тіні на пляжі фактично не було, парасольки нам ніхто не виділив, і пообгорали ми так, що на наступний день пересувалися як інваліди. Бо найбільше обгоріли ноги, які до того своєї частки сонячної радіації не отримували. В результаті наші задні кінцівки, покриті засмаженою хрумкою скоринкою, не здатні були без болю згинатись. І знали ж, що все буде саме так. Знали ж!

***

На пляж нас везли Ораном. У місті зробили зупинку. Як завжди перекладача не передбачалося культурною програмою в принципі, тож спілкувалися із сек’юріті ми жестами. Причина зупинки теж була пояснена невербально. Супроводжуючий ніби казав нам: «Виходьте хутко з автобусу! І покваптеся, через вас я у вихідний день вийшов на роботу! Тож давайте ворушіться, блідолиці». Ну а нам що – вийшли. Виявляється нам хотіли показати місцеву християнську церкву. Правда, не було зрозуміло з якою метою. Чи то хотіли похвастатись алжирською толерантністю, чи може вирішили, що нам час вже молитись (все ж таки місяць минув, як ми в Алжирі, а в церкві жодного разу не були), чи може просто жадали пригрозити. Мовляв, ось вона, остання християнська церква на Африканському континенті. Ми так і не зрозуміли. Жести супроводжуючого не змогли надати повної картини.

Конструкція церкви нічим зовні не нагадувала церкву. Поки не потрапили в середину, і не здогадались, куди нас ведуть. В холі за столом сидів негр, перепрошую, афро-африканець – вахтер, мабуть. Або сторож. І ще там була жінка: чи то екскурсовод, чи адміністратор, чи священик – хіба їх розбереш, як перекладача немає. Більше прихожан не було. Хоча лавок було достатньо, як і притаманно нормальним католицьким костьолам. Отже напевно інколи люди там бувають, і навіть сидять. Ми зайшли, постояли, подивились – дивитись особливо не було на що – і пішли собі в автобус.

***

Зазвичай перед роботою пара чоловік з нашої групи робили ранкову пробіжку. Бо вдома ти ніколи не бігав і малоймовірно що бігатимеш. Бо це рано вставати треба, спускатися з 8-го поверху, а надворі холодно, дикі собаки бігають, маючи намір вкусити тебе за п’ятки, і шорти в тебе порвані, і люди на тебе як на ідіота дивитимуться, і ще чимало інших тупих відмазок вигадати можеш. А тут за компанію та знічев’я чом би і не побігати. Тим не менш як на ідіотів дивилися і тут. Солдати. Зиркають на нас зі своїм специфічним мусульманським співчуттям у погляді, думають либонь: «Ну добре, нас-то змушують бігати. Армія ж бо. А вам, невірним, чому не спиться о цій благословенній ранковій годині?» І ніби на підтвердження своїх думок вони міцно засинають у своїх вартових вежах, наочно демонструючи нам, що ми втрачаємо.

Далі буде…

Я кохаю тебе, Тарасе!

Шева і Доктор Хаус
Шева і Доктор Хаус. Кадр із серіалу.

Хотіла написати щось з нагоди Шевченківських днів. Щось особисте. Про те, ким є Шевченко просто для мене. Для пересічної українки, яка пропускала повз вуха все, що колись розказували у школі, яка не досліджує ретельно творчість поета і художника, якій остогидли урочистості та шароварщина навкого цього імені… Коли я кілька років тому поринула у пісні “Кому вниз” на його вірші, це було прозріння, схоже на землетрус. Це був початок кохання. Яке триває і досі. Коли кохаєш, важко бути об’єктивною. Але, на щастя, є експерти. Такі-от, як, скажімо, Дмитро Горбачов. Його інтерв’ю на тему Тарасової спадщини спричинили в моїй свідомості ще один землетрус. Для мене Шевченко — це бунт. Мій особистий бунт. “Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись”, — це один з лейтмотивів мого життя. До речі, теж відкритий, завдяки музиці. Цього разу авторства мого брата, Андрія Толстікова.

Тож, Тарасе, вітаю! Замутимо щось наступного року тобі на кругленьку дату!

Я кохаю тебе, Тарасе,
без істерики і без пафосу.
Не стелитиму рушниками
і не бризкатиму сльозами,
не ридатиму про Вкраїну,
про спаплюжену “солов’їну”.
Обійдусь без гілляк калинових,
без цитат затертих-заслинених.
Та щоразу, як проти дурощів
повстає в мені хлопчик внутрішній —
бунтівний і зухвалий підліток, —
проти рабства, гниття і підлості,
я тобі, Тарасе, завдячую,
за його непокірну вдачу.
Без істерики і без пафосу,
будь здоровий, друже Тарасе!

©Олександра Сергієнко, 8.03.2013

Китайське чаювання: досвід “чайника”

Майстер-клас з чайної церемонії. "Бочка меда". Запоріжжя. 17 лютого 2013 року. (фото Я. Яковенко)
Майстер-клас з чайної церемонії. "Бочка меда". Запоріжжя. 17 лютого 2013 року. (фото Я. Яковенка)

Я людина не вибаглива, демократична і далека від будь-яких церемоній. Ба більше, слово “церемонія” стійко асоціюється в мене з чимось штучним, офіційним, сповненим нещирих дій, отже одразу викликає внутрішній протест. Тому коли Аріна Мосягіна запросила мене на майстер-клас з китайської чайної церемонії, то я погодилась переважно тому, що хотіла підтримати свою подругу в її захопленні та бажанні поділитись своєю любов’ю до Китаю. А щодо теми, власне, я мала певні упередження: ну, чай, ну, не “діжка”, як я звикла, а маленька піала… Аби ото життя собі ускладнювати!  Забігаючи наперед, скажу, що вже після третьої піали мої упередження похитнулись, але про все по порядку.

Майстер-клас з чайної церемонії. "Бочка меда". Запоріжжя. 17 лютого 2013 року. (фото Я. Яковенко)
фото Я. Яковенка
Майстер-клас з чайної церемонії. "Бочка меда". Запоріжжя. 17 лютого 2013 року. (фото Я. Яковенко)
фото Я. Яковенка

Почала Аріна з того, що в двох словах розказала про традиції гостинності китайців, про те, що такий специфічний ритуал чаювання був і залишається покликаним познайомити людей, дозволити їм налаштуватись одне на одного, створити затишну і невимушену атмосферу спілкування, а також, безперечно, насолодитись всіма відтінками смаку, аромату і післясмаку напою. Не буду описувати всю послідовність дій, яку ми, як учасники майстер-класу, здійснювали з підказками Аріни, та вже після 10-15 хвилин знайомства з ритуалом я стала відчувати, що таки відбувається спільна настройка. Всі оці наші рухи, переливання води і заварки, порівняння смаків і ароматів справді зближують. Заповнюють собою простір, не залишають в ньому місця для “незручного мовчання” малознайомих людей, кожен долучається до процесу, додає в цей простір частку себе, свого настрою і стану, і відбувається спільна магія.

Майстер-клас з чайної церемонії. "Бочка меда". Запоріжжя. 17 лютого 2013 року. (фото Я. Яковенко)
Аріна Мосягіна. "Бочка меда". Запоріжжя. 17 лютого 2013 року. (фото Я. Яковенка)

Я вже мовчу про сам чай, після якого, прийшовши додому і побачивши пакетований грінфілд, я зовсім не надихнулась! Сьогодні ми скуштували 4 різновиди, вибачайте, що не запам’ятала їхні китайські назви. Та для мене це не головне, бо я будь-якої миті зможу звернутись до Аріни, і вона мені їх нагадає. Головне ж — це абсолютно несподіваний новий досвід, позитивні емоції і умиротворений вечірній настрій! Щось є медитативне в такому чаюванні, бо абсолютно не помічаєш часу. Ми всього лише пили чай і говорили про нього, а дві години промайнули як 20 хвилин. Тож коли адміністратори кафе (а точніше, антикафе “Бочка Меда”) недвозначно натякнули нам, що час вертатись на грішну землю, довелось доволі швидко згортати все це чарівне причандалля і звільняти місце для наступного заходу.

Не знаю, чи зможу я тепер пити “звичайний” чай. Що ти зробила, Аріно!:)

А що для вас “рідна мова”?

Кажуть, що мова, якою спілкуються в родині, мова матері і батька — на все життя залишиться для людини мовою найінтимніших почуттів. Так склалось, що з дитинства я чула в родині російську. Воно й не дивно. По-перше, то були 80-ті, ще СРСР. Столиця батьківщини знаходилась у Москві, про це в кожному букварику говорилось. Моя мати росіянка, хоч і народжена в Запоріжжі, а тато, свого часу залишивши батьківський дім і пішовши до армії, остаточно перейшов на російську. Тому українську, а точніше суржик, я могла чути лише в селі, коли залишалась з братом у бабусі та дідуся на літні канікули. Отже, виходячи з визначення, що “рідна мова” — мова найперших слів, мова родини, не важко здогадатись, що такою і досі лишається для мене російська. І досі, коли зашкалюють емоції, я можу зірватись на російську. Бо за 24 роки свого життя я краще навчилась їх висловлювати нею.
І все ж таки, чим ближче свято рідної мови (21 лютого), тим більше розмов про це свято саме в контексті української. Чому? Адже в сучасній Україні багато людей, які стали україномовними уже в свідомому віці!
Думаю, це тому, що поняття “рідної мови” все ж таки дещо глибше. Це не лише мова перших слів, але й мова пращурів. Це таємний код, який пов’язує нас з попередніми поколіннями, і передає нам їхні знання, силу, біль, перемоги, поразки, прагнення, мудрість. Переглядаючи свій дитячий “поэтический дневник”, я знайшла такий запис: “А це — мій перший вірш, написаний рідною мовою”. І далі йшлося про червону калину і молоду дівчину. Оформлювати мій “дневник” допомагав мені тато і фраза про “рідну мову” була продиктована ним. Я, як дитина, тоді взагалі не усвідомлювала таких речей. В цей час на уроках “рідної мови” у школі ми вчили російську. Лише коли я зробила свій свідомий вибір на користь української, стала згадувати подібні моменти. Бо самій було цікаво, звідки в російськомовній родині, ба більше — у родині “русских филологов”! —  з’явився потяг до свого українського коріння.
Власне, одним з мотивів моєї особистої українізації була думка про майбутніх дітей. Мені хотілось, щоб вони могли без всіляких “але” назвати українську своєю рідною, бо чули її від матері. І щоб де б вони не жили, скільки мов не знали б, — в моменти, коли емоції зашкалюють, їм хотілось говорити українською. А чому і навіщо? Бо українська того варта!
IMG_4529_

Про веснянки, Галю і кривий танець

Фото Ю. Жука
Фото Ю. Жука

З’їздили з синочком на свято веснянок на Хортицю. Прогулялись лісочком, подивились “велику воду” Дніпро, побили в барабани (зовсім не українські, але то не суттєво!), поводили кривий танець з усіма… Чудовий ранок!

Людей на Козацькому Колі, де все відбувалось, було не дуже багато, може, близько сотні всього (з учасниками), та це і не погано. Складалось враження якогось родинного свята, або свята десь на селі, де також всі один одному родич-брат-сват. Єдине, що викликало в мене “коґнітивний дисонанс” — пісня “Підманули Галю”, яка з колонок звучала постійно в паузах. Я поганий народознавець, що вже там. Але текст пісні та її веселий мотив у моїй свідомості ніяк не в’яжуться між собою. Зустрічала в інтернеті думку, що то є змінений текст, а в першому варіанті пісні колись були “хозари”. Хочеться, думати, що так воно і є. Бо мозок відмовляється вірити у те, що козаки могли так вчинити з дівчиною (до сосни косами і далі по тексту…). Зате коли дівчата співали веснянки під акомпанемент тамтамів і дарбук (чи що воно було?) — це моя душа поєднала цілком органічно. Культури зливаються, доповнюють одна одну, відтіняють, додають барв. На українській землі приживаються і буйно квітнуть собі східні віяння, західні мотиви. Але головне у всьому цьому не загубити і не втратити відчуття свого коріння. Тому дякую організаторам (колективу “Оріяни” та Національному заповіднику “Хортиця”) за свято весни (хоча погода вже цілком літня!) і за можливість трохи зануритись у рідні традиції. А ще, коли радість ділиш з кимсь — маєш уже дві радості.  Тож дякую за відчуття єдності в радості (саме так я відчула себе в кривому танці, який водили всі присутні, старе й мале!).

Нумо кликати весну! Молодіжна вечірка «Одеські веснянки» (5 березня)

Одним із найцікавіших звичаїв наших предків є закликання весни. У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ Весни-дівчини з вінком квітів на буйних косах. Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають «закликати» весну та добрий урожай. З сивої давнини у слов’янських народів вважалася першим річним святом весна, і її всюди зустрічали пишно і радісно, з піснями та іграми. В українського народу це свято молодості породило могутній життєрадісний і барвистий, як сама весна, потік ліричної поезії, верхів’я якого сховані в далеких язичницьких часах. Це — звичаєво-обрядові пісні та ігри, що на Наддніпрянщині, Поділлі і Волині мають назву веснянки, а в Галичині — гаївки чи гагілки.
Весна — це чудова пора молодості, зустрічей, товаришування, поетична пора кохання, найніжніших, найліричніших почуттів, а отже й пісень.
Тож ми просто не могли не захотіти провести молодіжну й веселу вечірку, якою б привітали одеситів, гостей міста та всіх українців із початком такої довгоочікуваної пори року!

Першої суботи весни, 5 березня, чекаємо на Вас у будинку театра мод Перуцького (вул. Канатна, 71 / Мала Арнаутська, 37) .

У плані заходу:

  • майстер-клас з українського народного танцю;
  • малюнки на тіло в українському стилі всім охочим;
  • веселі конкурси;
  • любовна поезія від Анатолія Хромова.

А справжньою РОДЗИНКОЮ буде вибухова та екслюзивна дискотека українських хітів різних років та стилів від DJ Dred (всім вже добре відомого, неперевершеного ведучого фестивалю «Захід», МЯЧа, солісту гурту “Мій батько п’є”)!

Дрес код: бажано з елементами українського одягу ( вишиванки, футболки, стрічки, значки, жовто- блакитний одяг (варіації).

А для любих дівчат на нашій весняній вечірці буде проводитися конкурс «Дівчина Весна»!
Для участі вам потрібно буде передати власне сприйняття образу весни через свій одяг (можливо, зачіску, манери, просто красу)! Оригінальність тільки вітається!
Всі присутні будуть допомагати обрати ту дівчину, яка зможе передати образ Весни найближче!
А призом буде студійна фотосесія від професійного фотографа Дмитра Титова!
Тож чекаємо на Вас! Весняного всім настрою!

Початок о 18:00.

Захід проходить за підтримки Християнсько-Демократичної партії України!
Детальна інформація на сайті “ВКонтакте”.