Козаки, казахи. Пошук відповідностей

Спочатку я трошки розповім про історію Казахстану, потім ще трошки – про одного з найвидатніших казахів, а ви поки що ламайте собі голови, до чого я веду, та й до чого тут козаки.

Після розпаду Золотої Орди утворилося суцільне пекло, кочові племена тлумили одне одного та ділили все, що не встигли відхряпати загребущі самодержці. І так аж до повного виснаження. А потім відбулись такі події:

  • казахи просять у Петра І протекторату за умови збереження ханської влади, без обкладання податками та без виконання повинностей (1717 р.);
  • з частини війська утворюється «почесна» «Царская Служилая Рать»;
  • військова допомога казахам від царату так і не надходить;
  • за деякий час, після тривалих виснажливих війн, казахська територія переходить під владу Росії (1860 р.).

Нічого не нагадує? А ось в мене чомусь виникає стійка асоціація з подіями, які передували Переяславській Раді, та її наслідками.

А далі казахську землю почали роздавати російським переселенцям. Та ще й з отакими наказами: «Местное население интересует для выполнения в будущем работ русских крестьян, поэтому необходимо впитать им в кровь почитание всех русских, если кто-либо не пожелает подчиниться — лишённый земли, — умрет с голоду или же Россия распрощается с ними». Цитата з циркуляру туркестанського генерал-губернатора Самсонова.
Під час столипінських реформ усі найкращі для землеробства та скотарства землі передано перевезеним з Росії селянським господарствам, яких було близько 500 000, а самих казахів витіснено далеко у степ.
Після революції, незважаючи на національно–визвольний рух, казахські території було включено до складу Радянського Союзу.

А як-то ці події відбилися на самосвідомості казахів?

Якщо вивчати це питання з радянських джерел, то складається враження, що в тих краях споконвіку жили неосвічені, темні скотопаси, яких, окрім того скота, нічого й не цікавило, які не вміли читати та писати, поки не прийшла «совєтська» влада та всіх не врятувала, слава їй.
Про метаморфози, які відбувалися з казахським народом у дорадянський період, можна скласти враження з творів поета Абайя Кунанбаєва (1845-1904). Я була вражена, коли дізналася про існування такої людини в історії Казахстану. От зізнайтеся чесно, скільки ви можете назвати видатних казахських поетів? Отож. У кращому випадку на згадку прийде слово «акин». (Хто часом не знає, акин – то є співучий поет-імпровізатор у тюркських народів, зокрема, у казахів, тобто той, що йде собі та співає про все, що бачить). Тож ким був Абай?

  • поет;
  • композитор;
  • просвітник;
  • засновник казахської письмової літератури та перший її класик (!);
  • перекладач (завдяки йому казахи змогли познайомитися з творами російських та європейських авторів).

Сучасні критики вважають його твори надбанням світової літератури, його порівнюють з Омаром Хайямом. А я особисто назвала б його казахським Шевченком… Все своє життя він присвятив боротьбі з невіглаством свого народу та спробам повернути його із тьми до світла.

Абай народився за 15 років до остаточної окупації казахських земель царською Росією, яку зафіксовано у 1860 році Пекінським додатковим договором про офіційне приєднання до Росії територій Казахстану. Ось що він пише про спогади дитинства:

“В детстве мне приходилось слышать, как казахи смеялись над узбеками: “Ах вы, сарты широкополые, камыш издалека носите, чтобы крыши покрыть, при встрече лебезите, а за спиной друг друга браните, каждого куста пугаетесь, трещите без умолку, за что и прозвали-то вас сарт-сурт”.
При встрече с ногаями тоже смеялись и ругали их: “Ногай верблюда боится, верхом на коне устает, пешком идет, – и беглые, и солдаты, и торговцы из ногаев. Не ногаем, а нокаем бы следовало вас назвать”.
“Рыжеголовый урус, этому стоит завидеть аул, как скачет к нему сломя голову, позволяет себе все, что на ум взбредет, требует “узун-кулака” показать, верит всему, что ни скажут”, – говорили они о русских.
“Бог мой! – думал я тогда с гордостью. – Оказывается, не найти на свете народа достойнее и благороднее казахов!” Радовали и веселили меня эти разговоры.”

З цього можна зробити висновки, що казахи були амбітним народом, який ставив себе вище за інших, мав високу самооцінку, розвинену систему моральних та духовних цінностей. Але далі Абай пише:

“Теперь вижу – нет такого растения, которое не вырастил бы сарт, нет такого края, где бы не побывал торговец-сарт, нет такой вещи, которую бы он не смастерил. Живут миряне в ладу, вражды не ищут…. И знатные баи, и грамотные муллы, и мастерство, и роскошь, и учтивость – все есть у сартов.
Смотрю на ногаев, они могут быть хорошими солдатами, стойко переносят нужду, смиренно встречают смерть, берегут школы, чтят религию, умеют трудиться и наживать богатство, наряжаться и веселиться…. Сила их в том, что неустанно учатся они ремеслу, трудятся, а не проводят время в унизительных раздорах между собой.
О просвещенных и знатных русских и речи нет. Нам не сравняться с их прислугой. Куда сгинули наши былые восторги? Где наш радостный смех?
<…>
Не о науке и знаниях, не о мире и справедливости радеет казах, ему бы разбогатеть, да не знает – как? Вот и ловчит, хитрит, чтоб хоть лестью выманить богатств у других, не удастся – будет люто враждовать со всем светом;
<…>
Скот заменяет им все – родину, народ, религию, родных, знания”.

Це що ж таке треба з народом зробити, щоб один з найкращих синів його, що прагнув для свого народу якнайкращого, пише такі речі? Що сталося з тими, хто ще сто років тому вели запеклу боротьбу з сусідами за своє вільне існування, хто презирливо дивився на інші племена? Та ще й за такий короткий час… Ще у дитинстві поет пишався своїм народом, і народ пишався собою, а потім, ставши дорослим, автор наче прозрів, що все не так. А, може, не прозрів – просто все так швидко змінилось? Точніше, зовнішні окупаційні сили спричинили зміни. Добре вдалося виховати той самий комплекс меншовартості , про який зараз так часто говорять. Ось вона – чудова ілюстрація словами митця.

Яким-то чином окупація вплинула на культуру казахського народу?

Ще з початку XIX сторіччя російська культура, зокрема, російська мова, почала проникати до Казахстану. Було утворено російські школи, в яких також навчалися діти казахської шляхти. Згідно з указами, школи повинні були «сприяти зближенню азіатів с росіянами, вселяти першим любов та довіру до російського уряду та постачати краю освічених діячів». Тобто переслідували русифікаторську мету: підготовку кадрів для колоніального управлінського апарату.
Таким чином, перші казахські інтелігенти, які отримали «європейську» освіту, походили з султанської верхівки, що перейшла на службу царизму. Вони були палкими прибічниками російської просвіти та культури, зближення казахського та російського народів, вважали свій народ неосвіченим та відсталим.
Прихід радянської влади відзначився боротьбою за загальнонародну освіту. На той час відкривалося дуже багато шкіл, але найголовнішим досягненням 20-х – 30-х років стало усунення неосвіченості серед дорослого населення. Але всі ті навчальні заклади були російськими, казахських шкіл тоді взагалі не існувало.

Найважчого удару культурі у 1929 році завдало насильницьке переведення казахської мови з арабської абетки на латинську, а ще пізніше й взагалі на кирилицю. Цим підступним кроком радянський уряд намагався відірвати казахів від великої духовної спадщини поколінь, яку містили книги з арабським шрифтом. Сотням тисяч казахів, які вміли читати казахською, довелося навчатися новому алфавіту.
На початок XX сторіччя казахська література була досить розвинена, але митці творили здебільшого у стилі класицизму. Однака влада, яка розуміла, який вплив має слово на свідомість народу, додала всіх можливих зусиль для створення казахського «соціалістичного реалізму». На початок 30-х років ціла низка жанрів, тем та напрямків стають забороненими як «націоналістичні» та «антисовєтські». Багато авторів було репресовано.

Наприкінці 30-х років вже діє чимало російськомовних професійно-технічних навчальних закладів, вишів, аспірантура. На початку війни до Казахстану було перевезено 149 дитячих закладів, та 19 тис. дітей, яких евакуювали з західних регіонів союзу.
У 1946 році урочисто відкрито казахську академію наук. Але не дарма радянська влада нарощувала науковий потенціал регіону – вже у 1949 році пролунав перший вибух на полігоні з випробування ядерної зброї у Семипалатинську. Випробування провадились територіях, де жили здебільшого казахи. Лікарям було заборонено ставити справжні діагнози захворілим від опромінення.

У повоєнні роки найбільше місце у духовному житті народу займає творчість акинів. Письмова література, обмежена інструкціями та виснажена репресіями, розвивалася у напрямку оспівування дружби народів та переваги соціалістичного впорядкування. Але популярності почали набувати теми націоналізму та патріотизму. Багато письменників не повернулося з фронту. Та що там казати – за підрахунками, кожний другий казах, який потрапив на лінію фронту, не повернувся.

Розвиток культури у 50-80-ті роки був процесом неоднозначним. Разом з безсумнівними успіхами у різних сферах під час хрущовської відлиги, було помітно явні кризисні тенденції, викликані національною політикою колоністів. Йшло скорочення сфер вживання казахської мови. 95% книг та 70% телепередач виходили російською. Наприкінці 70-х вже біля третини казахів не знали рідної мови. Це призвело до скорочення аудиторії казахськомовних літераторів та відчуття дискомфорту у міжетнічних відносинах.

Наприкінці радянського періоду казахську мову взагалі ледь не було занесено до списку мов, що вмирають. На той час у столиці залишилася тільки одна казахська школа та існував лише один на всю республіку виш з викладанням казахською, та й той готував лише викладачів рідної мови для молодших класів сільських шкіл. Завдяки масовим, часто насильницьким, переселенням людей з інших країн, кількість казахів відносно загальної кількості населення у республіці вже не досягала й 50%. До речі, негативний вплив на демографію казахів створив ще й голод 30-х років.

То що мали казахи на момент розвалу Радянського Союзу?

Майже померлу мову, забуті традиції, витіснені так званими «європейськими», той самий пресловутий комплекс меншовартості, малий відсоток представників титульної нації серед населення, радіаційне забруднення, ну, й, звісно, відсутність економічної та політичної системи в країні.
Як бачимо, багато спільного є в наших країн у минулому. І важко сказати, який народ постраждав більше від «патронату старшого брату». Та це й не головне. Набагато важливішим є те, яким є сьогодення цих двох народів. Про нашу країну казати не буду. В кого очі є й кому не бракує клепки в голові, ті й самі бачать, що коїться навкруги. А ось про те, чого досяг Казахстан за роки своєї незалежності, варто розказати.

Досягнення за роки незалежності

  • Спочатку було проголошено дві державні мови – російська та казахська, але з 1993 року залишили лише єдину державну мову – казахську, а російську проголосили мовою міжетнічного спілкування.
  • Казахи відчувають себе «нацією номер один» на своїй землі.
  • Головні посади майже скрізь обіймають казахи. А чому б ні? Хто краще самого казаха опікуватиметься казахськими проблемами? Невже людина іншої нації, віри та культури?
  • Знання казахської мови є обов’язковим для гідного життя. Росіяни «просто в панике». Ось як! Як казахів примушували вчити російську, то була благодать божа, дарована убогим, а як самим вивчити державну мову країни, де живеш, – то одразу здіймається галас про асиміляцію. А багато хто з них і взагалі «пожитки» позбирав та й гайнув на історичну батьківщину. Ніхто не виганяє, але й залишитися теж ніхто не благатиме.
  • Майже всюди мова спілкування казахів – казахська. (За словами самих казахів, були навіть приклади, коли батьки починали вчити мову своїх предків, щоб розуміти дитину, яка пішла до казахського дитячого садка).
  • Бурхливо відроджуються давні національні традиції. Вже ніхто не вчить вважати їх «дикунськими».
  • Значно покращився рівень життя, частково, за рахунок власних нафтових розробок. До речі, на нафтовий бізнес там державна монополія.
  • Казахстан зараз – найміцніша тюркська держава Середньої Азії.

Так, Казахстану весь час прогнозували крах, здичавілість. Бо Росія начебто до темного степу принесла європейське світло. Вибачте, а з якого це дива сама Росія стала вважатися Європою? Від протягу з кватирки, прорубаної до Європи Петром? То хай зараз поїдуть, та порівняють хоча б зовнішній вигляд своїх регіональних центрів з маленькими містечками Казахстану. І зрозуміло стане, де тепер знаходиться “темний степ”.

Казахстан звинувачують в недемократичності та таке інше. У відповідь на це просто процитую Д. Верхотурова. Не як догму чи абсолютну істину , а лише як їхню власну відповідь: «Для того, чтобы оценить достижения независимости Казахстана, нужно также отказаться от западного отношения к Казахстану как к некоей “восточной деспотии”. Казахстану в вину нельзя поставить ни известный авторитаризм управления, ни клановость политики, ни проблемы со свободой слова и преследования инакомыслящих. Все это есть и в тех странах, которые присвоили себе ярлык “эталон демократии”. В США и странах Евросоюза авторитаризм гораздо круче, чем в Казахстане. Клановость там имет давние традиции и прочные корни, весьма часто просто неотличима от мафиозности. Казахские жузы вряд ли можно сопоставить с кланами сенаторов, миллиардеров и президентов США. Свободу слова на “западе” давят гораздо жестче, чем во всех странах бывшего Советского Союза. Инакомыслящих там преследуют намного жестче, последовательнее и масштабнее.
Казахстан ни в какой степени нельзя отнести к “восточным деспотиям”. Это вполне нормальное, социально-динамичное государство, уровень жесткости которого намного ниже, чем у нынешнего “лидера демократии” во всем мире».

То ж чи не варто задуматися, чому два народи, які мали таке схоже минуле, мають таке різне сьогодення? Чи може треба придивитися до сусіда, та й навчитися чогось, а не продовжувати розбивати лоба тими самими граблями протягом двадцяти років?
Бо дуже хочеться, щоб кожний українець пишався тим, хто він є так, як зараз хизується своїм походженням, мовою та культурою кожен казах.

Символічне свято

«- Поймала она русских военноморских офицеров и пытает: что, мол, такое “Дэнь Злукы”. А кто не знал – заперла в русскоязычном ночном клубе и подожгла.
– А что за “Злукы” такой? – удивился Гундырев.
– Дык когда петлюровцы с бандеровцами объединились, чтоб наступить на права России.»

(с) Уривок з «поучительной истории» «Город Львов» невідомого автора

Універсал Директорії

Свята бувають різні. Але головна відмінність у тому, як на них чекаєш, і як проводиш. Бувають такі, наближення яких відчуваєш заздалегідь, готуєш подарунки, або сам розраховуєш їх отримати. І в атмосфері загальної радості, яка висить у повітрі незалежно від твого особистого настрою, добре чи погано, але зустрічаєш його. Бувають свята, які для тебе нічим окрім вихідних не є. А бувають і такі, що навіть і вихідного для них немає.

Але є ще одна категорія свят. Назвемо їх символічними. На честь таких прийнято у вечірньому випуску новин зробити невеличкий репортаж, політикам сказати про актуальність та уроки історії, і іноді (залежно від «формату» свята) покласти квіти до пам’ятника якого-небудь діяча, ну а нам принаймні просто поговорити.

«Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю.»

З тексту акта Злуки 22 січня 1919 р.

День Соборності Україні – яскравий приклад символічного свята, де символом (такою собі першою зіркою на нічному небі) є споконвічна мрія українського народу (дехто, напевно, взяв би цей вираз в лапки). Причому подія символічна від самого початку, з моменту підписання 22 січня 1919 року акту Злуки – документа про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину, соборну державу. Напевно, всі, хто бодай трохи пам’ятає шкільний курс історії, знає, що ніякого реального об’єднання не відбулося, що більша частина України контролювалась ким завгодно, але не урядами УНР та ЗУНР. Зрештою, що невдовзі після цієї урочистої та пафосної події в обмін на військову допомогу була віддана полякам Західна Україна. Тож сьогодні у світлі політичних протистоянь нерідко можна почути, що акт Злуки – історичне непорозуміння, фікція, випадковість…

«Покликав перед смертю дід онука й каже: «Навчу тебе мудрості. Візьми оду жердину і зламай її». Той узяв і зламав. «А тепер, – каже дід, – візьми в’язанку жердин, і спробуй зламати їх». Онук потужився трохи і теж зламав. «От гівнюк малий, таку промову зіпсував»

Анекдот (для тих, хто не зрозумів)

День Соборності для нас є навіть у певній мірі актуальнішим за День Незалежності. Адже, звісно, незалежність – це не тільки власні державні атрибути та «чесні й прозорі вибори». І ні для кого не секрет, що повної незалежності ми не мали ніколи. Але навіть те що в нас є зараз, ми ніколи не втратимо. Правда, за однієї умови – єдності. Надзвичайно банальні і, здавалося б, примітивні істини.

«Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,— хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…
Як запитають було їх:
– Якої ви, люди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.»

О. Вишня

Живий ланцюг

21 січня 1990 року від Львову до Києва утворився живий ланцюг з майже трьох мільйонів українців. Тож є привід замислитись, чи насправді події бурхливого 19-го року були випадковістю.

Ми українці. І ми не такі різні, як нам намагаються вбити в голови. Ми не хороші, не погані. Ми озлоблені і недовірливі. Але ми маємо шанс все виправити. І дуже хочеться вірити, ми ним скористаємося.

День знань в українському колі (виступ А. Толстікова)

Відео з виступу Андрія Толстікова у рамках заходу “День знань в українському колі” (3 вересня 2010 року, організатор ЗОГМО “Небо”). Пісні “Хай буде легко” (на сл. Л. Костенко) та “Прокидатися з тобою” (на сл. О. Сергієнко):

Природний Незалежник – 2010. Як запоріжці святкували День Незалежності

Природний незалежник-2010Чомусь вкотре День Незалежності у Запоріжжі пройшов майже тихо і непомітно. Вигляд центральної площі міста, Фестивальної, нічим особливо святковим не відрізнявся. Щось собі тихенько відбулось без зайвого пафосу і галасу в Дубовому Гаю (хор поспівав, віршики почитали…). Таке відчуття, що нам має бути соромно святкувати День Незалежності.

Але на щастя, завдяки небайдужим людям, цей день не став просто черговим вихідним і запоріжці все ж таки мали змогу згадати, що за свято Україна відмічає 24 серпня. Так, наприклад, хлопці та дівчата з організації “Небо” напередодні роздавали на вулицях синьо-жовті стрічки, а безпосередньо у День Незалежності спільно з іншими патріотичними силами і звичайними небайдужими запоріжцями пройшлися по проспекту Леніна урочистою ходою з державними прапорами та у вишиванках.

Увечері ж у всіх охочих була можливість зібратись широким колом друзів та відсвяткувати 19 років нашої держави гарною музикою і спілкуванням! Творча група “Своєрідне Коло” спільно з гуртами “Крапка” та “School Teachers” запросили всіх любителів акустичної музики та дружніх посиденьок на “Природний Незалежник” в парк Металургів. Варто сказати, що таких любителів виявилося справді немало, близько 150 слухачів сиділи на травичці просто неба. А музиканти підготували для них особливі сюрпризи: старі пісні в новому звучанні, з бандурою, подарували “Крапка” та “Своєрідне Коло”; чуттєву англомовну лірику – хлопці зі “School Teachers”; разом з “Колом” співали пісні на слова класиків та сучасників літератури (Т. Шевченка, Л. Костенко, С. Жадана), а з “Крапкою” – під запальні ритми дарбуки – уявляли себе супергероями, освічувались у коханні та, головне, згадали, що всі ми є українцями і, перш за все, людьми.

Справжній хіт – кавер пісні “Stan” (Eminem feat Dido). У версії Тараса Білки (“Крапка”) лист адресувався нинішньому президентові Віктору Януковичу, а тему Dido виконувала Альона Сухарь на бандурі.

Двічі – на початку і наприкінці – прозвучав гімн України. Вдруге його вже співали стоячи всі глядачі. Напевно, свято все ж таки вдалося влаштувати. Нестача апаратури компенсувалась настроєм, драйвом і щирістю почуттів усіх присутніх.

Тож можна було б поставити крапку і сказати, що все вийшло якнайкраще. Але, як у тому анекдоті з “ложками, що знайшлись, та осад лишився”, деякі нюанси все ж таки залишили неприємний присмак. У метушні хтось поцупив прапор України, що музиканти принесли з собою та повісили на дереві, де він собі спокійно висів до кінця концерту. Не така то вже й біда, але дуже засмутив сам факт його раптового зникнення. І чомусь не заспокоює думка про те, що це міг бути недолугий прояв патріотизму…

От власне і всі враження від святкування Дня Незалежності та зокрема “Природного Незалежнику” – подарунку всім небайдужим запоріжцям від музикантів “Своєрідного Кола” (Андрія Толстікова, Альони Сухарь, Ігоря Ніконова), “Крапки” (Тараса Білки, Тараса Василенка, Дмитра Чижа) та “School Teachers” (Олексія Плахоніна та Романа Бойка). Ще раз всіх зі святом! Будьмо людьми у своїй, незалежній, квітучій Україні!