Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!”

Показ фільму "Холодний Яр. Воля України — або смерть!" у військовому ліцеї "Захисник", м. Запоріжжя
Показ фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” у військовому ліцеї “Захисник”, м. Запоріжжя

30—31 березня 2015 року в Запоріжжі відбулись покази і обговорення фільму “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” Про те, що це за фільм, можна почитати тут. А зараз пропонуємо згадати те, як сприйняло Запоріжжя цю подію. Розказує одна з організаторок показу в нашому місті, Аріна Мосягіна: Читати далі “Як запоріжці дивились фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!””

Вкотре про “переписування” історії

ніколи зновуЧас чи не час “переписувати історію”. Що таке взагалі оце — “переписування”. Хіба існує якийсь “канонічний канон”, який однаково задовільнив би і “жертву”, і “насильника”, і “переможця”, і “переможеного”? А як на мене, переусвідомлення (“переписування”) завжди на часі. Нове покоління цілком вправі озвучувати своє ставлення до подій минулого. Старе — теж вправі сприймати все так, як йому звично. Читати далі “Вкотре про “переписування” історії”

Фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” покажуть у Запоріжжі

Фільм "Холодний Яр. Воля України — або смерть!" покажуть у Запоріжжі
Фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” покажуть у Запоріжжі

Всеукраїнська громадська організація «Не будь байдужим!» презентує в Запоріжжі короткометражний фільм за твором Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр. Воля України — або смерть!» про черкаських героїв визвольної боротьби на початку 20 ст., знятий спільно з продакшн-студією «Диваки production». Читати далі “Фільм “Холодний Яр. Воля України — або смерть!” покажуть у Запоріжжі”

Не забудем, не простим!

Сьогодні Прощена Неділя. В інтернетах всі просять пробачення одне в одного і взагалі у Всесвіта. І ось саме сьогодні мені трапляється відео з антимайданівського шабашу у Москві (навіть не хочу давати лінку), де зі сцени лунають істеричні прокляття у бік України, а зібране бидло хаває всю цю словесну блювоту і заряджається ненавистю до “братнього” народу. “Не забудем! Не простим!”

У Харкові на марші Єдності сьогодні пролунав вибух, є загиблі і поранені. “Не забудем! Не простим!” — в дії.

В той же час, попри весь цей потік агресії, брехні, цинізму, абсолютно пекельних метафор, Україна не відповідає агресору (!!!) нічим подібним. Так, в новинах кажуть “російсько-терористичні війська”, так, інтернет наповнений фотожабами, анекдотами, постами і статусами про ПТН ПНХ. Так, вже нема ілюзій щодо “братерства” і ми відкрито говоримо про агресію Росії. Але нічого подібного на оте зібрання нечисті в нас не відбувається! Аж прямо шкода. Ну, можна ж було хоча би “гей-парад” “легіонів НАТО” провести зі спаленням опудала самі-знаєте-кого… Та хоча би снігура розіп’яти! Але ні! Нема часу і бажання на подібний ідіотизм. Відбити ворога, захистити рідну землю (а не якогось там конкретного олігарха), відновити мир. Є купа завдань. Так, ми не забудемо. Так, ми не пробачимо. Ми переможемо. А нечисть найбільше лютує перед світанком.

Город-герой Маларита, или Как пообедать в ресторане “Фаворит”

Наша подруга Роза Люксембург на странице Фейсбука решила поведать небольшую историю о том, как она с друзьями ненадолго побывала в Беларуси. Рассказы о путешествиях мы любим, поэтому  с удовольствием делимся!

Осенью уже прошлого года случилось со мной такое счастье, как велопоход. Катались мы по Волынской области, и вдруг черт (в лице нашего товарища) дернул нас совершить марш-бросок в Беларусь. В качестве пункта назначения был выбран городок с загадочным названием Маларита; находился он недалеко от границы, поэтому мы рассчитывали за световой день доехать туда, немного осмотреться, поесть и вернуться домой. Быстро прошли украинский КПП (заборчик-будочка-улыбчивые погранцы) и махнули по нейтральной территории. Нейтральная, читай, ничья: состояние дороги напомнило родной город – яма на яме. Наконец, мы доехали до границы с Республикой Беларусь. И мне резко стало грустно.

КПП представлял собой капитальное здание из двух этажей, погранцы были одеты в форму советского образца, выражение лиц соответствовало форме, но главной изюминкой КПП был… не поверите – магазин Дьюти-фри… Дьюти-фри на сухопутной границе!!! Картошку они там продают, что ли?

Началась процедура (именно процедура) заполнения таможенных документов. Сама атмосфера на КПП была пропитана совком; эффект от back to USSR дополняли звуки работающего телевизора, доносившиеся из здания; казалось, транслируют передачи, снятые еще в 80-х. Или это мы туда перенеслись?

Где-то читала, что белорусы обменяли свободу на комфортные условия проживания. В принципе, что-то в этом есть. Хорошие дороги, больше, правда, приспособленные для машин, чем для велосипедов, чистота, аккуратные села; в одном из них даже была велодорожка. До этого я была в Беларуси 17 лет назад; с тех пор, по моим субъективным ощущениям, не изменилось НИЧЕГО.
Наконец, добрались до Малариты. Городок небольшой, население около 5 тысяч человек. Ровные, с красивой штукатуркой на фасадах дома, бордюрчики — дворики. Все под линеечку, все гармоничненько, но похоже на кукольный городок. Если бы в это вдохнуть больше жизни, добавить звуков, суеты, асимметрии — получилась бы какая-нибудь Польша.

Было ощущение, что здесь даже на крики детей нажали кнопку “Mute”. Казалось, в Маларите все и вся стремится слиться с ландшафтом и не выделяться. “Лица стерты, краски тусклы”. Центром мироздания в городке была площадь Ленина (неожиданное название, правда?). Центром площади был памятник Ильичу, который, по задумке скульптора, сжимая в руках кЭпку, бодро шагает к светлому будущему. Но воплощено это было так, будто Ильич, как наш некогда легитимный, просто спер эту кэпку и теперь драпает от стражей порядка. Рядом с идолом располагалась почта, местное КГБ и административные здания.

Дело близилось к вечеру, и захотелось есть. Тем более, еще предстояло over 50 км обратной дороги. Пообщавшись с местными мы узнали, что вариантов у нас всего три: гостиница “Европейская”, ресторан “Фаворит” и бар “Скорпион”. Последний был отринут инстинктом самосохранения, в гостинице в тот день пищеблок не работал, оставался “Фаворит”.

Рэсторан представлял из себя обычную сельскую кафешку, в меру чистую, со всем присущим сельскому общепиту антуражем, одинаково уместным как для свадеб, так и для похорон. К нам вышла официантка и снова повеяло 80-ми: начес, накрахмаленный “кокошник”, стрелки на глазах и отрешенное выражение лица. Вопросы по меню задавать было бессмысленно: этого нет, то не положено, берите, что есть. В общем, заказали картошку, салаты, мясо. Приготовлено было довольно неплохо, честные такие, средние порции. Наели мы аж на 120 тысяч местных денег (там страшная инфляция). Что приятно удивило – в рэсторане, равно, как и в местном “супермаркете”, были терминалы для оплаты карточками. Российские деньги, которые так мечтал сбросить наш товарищ, в Беларуси не принимают.

И вот, дорога домой. За день мы увидели всего лишь две машины с колорадскими ленточками; на наши же сине-желтые никто не обращал внимания. Вечерело, мы ехали не спеша, как вдруг меня начало срывать. Почему-то хотелось скорее уехать из Беларуси. На меня давило, буквально, все вокруг. Меня, как Штирлица из анекдота, рвало домой, на Родину… Скорей вдохнуть воздух свободы. вырваться из оков совка, которые, казалось, смыкались вокруг меня… И я притопила…
Я не любитель скоростной езды, но было чувство, что возвращение в Украину — это вопрос моей жизни и смерти. Мне все было не такое: воздух, дома. деревья, появляющиеся на небе первые звезды. Я обогнала мальчишек и летела к границе; казалось, если не доеду, — не выживу. И вот, наконец, огни КПП, паспортный контроль, 5 километров нейтралки и Украина.
— Ну як там, на чужині? — спросили погранцы.
— Хлопці, вдома значно краще. Тут все таке рідне.
И действительно, чувство паники пропало. Появилось то самое чувства дома. Я на родной земле. Я сбавила скорость и ехала домой, любуясь полянами, залитыми туманом и лунным светом.

з.ы. К сожалению, в тот день мы сделали только пару снимков в самом начале пути. Так что любуйтесь “вобласцю”.

З Новим 2015 роком!

Це був найдовший і морально найтяжчий рік в моєму житті. Перечитала минулорічний звіт, свої надії і сподівання, і можу сказати, що доля виявилась геть непередбачуваною. Це був дуже особистий рік. Такий, про який я майже не можу розповісти загалу, бо він був сповнений розчарувань і зневіри, і водночас надії і почуття вдячності. В країні відбулось стільки подій, що зимові запорізькі Майдани видаються зараз чимось з іншого життя. Згадую, тоді я до кінця не вірила, що Януковича можна посунути, мені здавалось, він триматиметься за владу зубами, і в той же час усвідомлювала, що шляху назад вже немає, бо це шлях до репресій і закручування гайок. Що не можна спустити на гальмах все те свавілля, яке розгорталось у нас на очах: викрадення і залякування активістів, людожерські закони 16 січня, перші смерті, другі смерті… Небесна Сотня. Пливе кача. Пам’ять спалахує яскравими болючими моментами. Я ненавиджу слово Герої, бо воно затьмарює собою Людину, чіпляє на неї німб і віддалює її від тебе. І це слово, яке я чую протягом року щодня, і від якого мені болить. Я згадую Сашка Положинського і його “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна”, і переконуюсь, що нічого не змінюється. Та мова не про це…

Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка
Тарасова маршрутка, акція в Запоріжжі до 200-річчя Т. Шевченка

Рік тривав. 2014 — рік Тараса Шевченка в Україні, йому бо виповнилось 200 років. Я так чекала на цю дату, мала стільки ідей і планів. Але навіть у найфантастичніших з них я не могла уявити, як наш Кобзар відзначить свій ювілей. “Борітеся — поборете!” — звучало в голові у мене весь час, кожен рядок класика, включно з Заповітом лише тепер набув справжнього сенсу. Я все ж таки ініціювала акцію до дня народження Шеви, але порівняно з тим, що гуло по всій країні, ця акція — просто дитячі забавки.

Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"
Афіша, зроблена для "Не будь байдужим"

А потім був Крим. Відкриття і розчарування. Відкриття для себе кримських татар. Переосмислення прислів’я “незванный гость хуже татарина”. Не татарина, а москаля. Хайтарма. Розчарування і образа. На деяких російських знайомих. На деяких близьких. Колишніх близьких. Бо зрада — це боляче. Болить досі. Болітиме довго. А потім була війна. Антитерористична операція. АТО. Та це війна. Яка триває досі. І там, на цій війні, зараз є люди, яких я знаю особисто. Яких я теж відкрила для себе з нової сторони цього року. А ще сила силенна друзів і знайомих — волонтерів. Тепер я знаю, що означає це слово. А ще знаю, що таке тепловізор, целокс, кікімора… Знаю, що кіборги існують насправді і що укроп діє на москаля, мов ладан на чорта. Знаю, що найкращий оберіг українця — візитка Яроша. Знаю, що Ейнштейн помилявся, кажучи, ніби тільки дві речі є неосяжними — Всесвіт і тупість. Насправді цинізм російських ЗМІ може сміливо скласти їм конкуренцію… Я не вірила, що Янукович злетить зі свого золотого уні… ой, себто престолу. Але сьогодні я вірю в перемогу України. Бо на нашому боці правда, і ми захищаємо свою землю. Ми боремось з зовнішнім ворогом і з ворогом всередині країни (продажні політики, корупція, беззаконня…). Тому ця боротьба складна і виснажлива. Але все одно Україна переможе. І ми з друзями обов’язково відсвяткуємо ць перемогу!

Ромчик влітку на прогулянці

На противагу всьому, що відбувалось навколо, в моєму маленькому особистому просторі було часом затишно, часом задушно. Ромчик виявився непростим хлопчиком, в жовтні він переніс операцію, і наша невидима боротьба з хворобою досі триває. І зараз мені дуже хочеться подякувати всім-всім, хто нас підтримав словом, ділом, гривнею, порадою. Завдяки вам, мої друзі і люди, яких я навіть не знаю, я усвідомила, як багато може значити така підтримка. Ще раз від душі Спасибі вам! Будьте здорові ви і ваші рідні!

Щоб відволікатись від важких думок, продовжила вишивати, і навіть запустила свій рукодільний блог. До речі, рукоділля — це теж одна з речей, які я робила вперше. Моя муза перейшла з інтелектуальної в рукотворну площину, і це виявилось доволі цікавим досвідом, який я залюбки продовжу в новому році.

Тарасик в Запорізькому кінному театрі

Якщо вже підбивати підсумки, то минулий рік, звісно, приніс болючі розчарування в деяких людях, але людей, яким я вдячна, кого люблю і поважаю, які надихають і підтримують, — виявилось значно більше! Занесемо це до позитивних здобутків.

Хочу побажати в новому році: Україні — перемоги і миру, змоги залікувати рани і розпочати роботу над помилками задля нового, кращого устрою життя в країні; її людям — здоров’я, сил і щастя в родинах; собі — здоров’я, сил, натхнення і віри; моєму коханому чоловікові — здоров’я, сили, успіху і задоволення від життя; нашим дітям — здоров’я і цікавих відкриттів; нашим рідним — здоров’я, щастя, добробуту, здійснення всіх мрій. В новому році я любитиму, кохатиму, робитиму все від мене належне, творитиму, вчитимусь, вигадуватиму, надихатиму, боротимусь і перемагатиму.

Герої не вмирають

УкраїнаКоли я думаю про смерть, мене лякає не сама думка, що колись мене не буде, а те, що я можу піти, не завершивши свої земні справи. Так, їх в принципі неможливо завершити. Та можна поставити якісь логічні крапки, морально підготуватись, попрощатись з рідними і світом, все відпустити. Це важко, але хотілося би піти саме так. Раніше я вважала, що раптова смерть, без усвідомлення, легша. Тепер — так не думаю. Раптова смерть порушує правила (якщо вони існують, принаймні, мені хочеться вірити у якісь правила). Порушує потік енергії, створює розриви і воронки. Залишає живим нерозв’язані жмутки чужих бажань, мрій, емоцій. Чужі непрожиті долі.

За останній рік я часто чую “Герої не вмирають!”. І кожен раз серце обливається кров’ю. Я не можу звикнути до цих слів. Відчуваю, що це теж неправильно і штучно. Як це — не вмирають. Ось, була серед нас людина, ходила собі, про щось думала, кудись прагнула, мала родину, мала справу, планувала відпочити влітку в Криму чи одружитись, хтось чекав на первістка, хтось уявляв перший дзвінок у школі і те, як вестиме туди своїх близнят… І раптом — людини нема. Підступна куля в Києві на Інститутській чи ворожа міна на Донбасі… Рідні чують цю мантру “Герої не вмирають”, але нема вже з ними їхнього героя, звичайного коханого тата чи брата, чи чоловіка, чи друга. І ніякі мантри і молитви не повернуть його з того світу, якщо він існує.

Сьогодні у Запоріжжі ховають 55 неопізнаних тіл. І знову звучатиме “Герої не вмирають”. А десь рідні цих загиблих героїв ще живуть надією… І впевнена, ніхто з тих, кого сьогодні з нами вже нема, не хотів бути героєм. Тим більше, мертвим героєм. Кому потрібна ця слава, якщо нема вже шансу втілити у життя свої мрії?

Треба докласти неймовірних зусиль і дізнатись всі імена. Щоб не було безіменних могил. Не можна забути жодного прізвища, скільки б їх ще не було. Гидко дивитись, як відгодовані морди міркують про те, що “ці смерті не будуть марними”. Ще мине не один рік, коли ми таки спроможемось зробити так, щоб справді все це не було марним. А поки — щодня ховаємо Героїв. Кращих, відважних і чесних синів і дочок України. І в голові звучить пісня гурту “Тартак”: “Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна!” Не можна, шоб ці слова виявились правдивими!

Вибачте, бентежні Душі, що не досить молились про ваше повернення. Знайдіть собі спокій, пробачте живих за те, що живі. Прийміть подяку за вашу неосяжну жертву, адже нема нічого ціннішого за Життя. Спасибі вам за наш шанс на краще Життя, на Волю і Честь.

Герої вмирають. Себе не обдуриш.
Смерть — вправний музика,
їй все по цимбалах.
Герої вмирають. В боях чи тортурах.
Хто б що не базікав —
а Смерті все мало…
Герої вмирають. І крається серце.
Смерть — знову сміється
обвугленим ротом.
Герої вмирають. Узуті у берці,
під супровід “Терції”,
за Тим поворотом
зникають Герої. Лишається відчай.
І сльози. І смуток.
І вічна спокута.
І Час — непідкупний і втомлений слідчий —
розплутує жмуток
“не бути чи бути”.

30.09.2014

Колись я любила Росію

Піймала себе на такій думці. А я ж колись любила Росію. Справді вважала росіян і українців братськими народами, слов’яни, всє дєла… А оце зараз думаю. Яка це маячня про слов’ян. Хто такі СУЧАСНІ росіяни? Про який союз слов’янських народів вони говорять? Справжніх слов’ян в РФ меншість, чи я помиляюсь? Це багатонаціональна країна, більша частина якої лежить в Азії. То навіщо оця казочка про братів-слов’ян? Ну, добре, сама ця казочка позбавлена логіки, грець з ним. Так мило обурюються росіяни нашій “ворожості”. Вони кажуть, яка може бути ворожість між братами. Це якась в них національна шиза, роздвоєння особистості державного масштабу. Одна рука намагається тебе обійняти, а інша холоднокровно встромляє в спину ножа. А чому ти раптом такий ворожий? Ми ж брати-слов’яни!
Так, колись я любила Росію. Я так само називала радянських людей “русскімі” і не бачила в цьому суперечностей. І тепер Росія-спадкоємиця СРСР без докорів сумління привласнила собі все, що колись називалось совєцьким: наукові здобутки, імена героїв, культурні надбання… І нинішні “русскіє” мені дорікають тим, що гасло “Слава Україні – героям слава” надто нахабне для народу, в якого і героїв нема. Це якась нація-крадій. Вони крадуть твою історію, і тобі ж потім “прєд’являют”, що ти нічого не маєш.
Я завжди казала, що розділяю владу і народ, що Кремль – це не вся Росія, але дедалі більше я переконуюсь, що таки росіяни мають адекватну собі владу. От тільки не треба казати “а у вас!” І не треба це казати, в першу чергу, тому, що це не ми припхались у вашу країну з автоматами і танками “відновлювати справедливість”. Колись я любила Росію і поважала російський народ, а зараз мені не хочеться мати з ним нічого спільного. І не Бандера в цьому винен, і не Америка, а Росія.

Владимир Рыжков для The Moscow Times: Военная пропаганда Кремля

Дія пропагандиВладимир Рыжков:

Несколько лет назад я путешествовал по алтайской тайге с бывшим советским офицером-афганцем, который в годы афганской войны решал там по линии КГБ СССР задачи военной пропаганды и контрпропаганды. За чаем у костра он подробно рассказал о том, что такое военная пропаганда и на каких принципах она строится. Сегодня я вижу реализацию всех этих принципов в российской государственной информационной политике вокруг украинского кризиса.

Главная задача военной пропаганды – мобилизовать поддержку своего населения на одобрение войны (или экспансии). А также – деморализовать население противника, и привлечь симпатии третьих стран (с этим в итоге ничего не вышло). Первые две задачи в целом решены – российский народ в большинстве своем поддерживает крымскую операцию, рейтинги власти растут.

Как это достигается?

Во-первых, надо убедить свое население в правильности своих действий и обвинить в разжигании кризиса противника. В данном случае – новые власти в Киеве и Запад. Для этого вся вина за кризис возлагается на Майдан, оппозицию и стоящий за ними Запад. Вина Януковича за развал экономики, непоследовательные игры с ЕС, дикую коррупцию в его семье и ее окружении уводится в тень. Для разжигания ненависти к противнику новая власть в Киеве навязчиво ассоциируется исключительно с «фашистами», «крайними радикалами», «бандитами», непопулярными в России Западом и США.

Во-вторых, агрессором надо объявить противную сторону («мы не хотели войны/экспансии»). Для этого придумываются истории о страшных преследованиях русских, о планах нападения на Крым, и даже о жертвах (жертву в Крыму придумала, например, спикер Совфеда В. Матвиенко). Правда должна ловко смешиваться с вымыслом. Геббельс говорил, что если добавить к ¾ лжи ¼ правды – тебе поверят. Именно Гитлер и Сталин применили принципы и методы военной пропаганды в масштабах целой страны.

В-третьих, врага надо персонифицировать и демонизировать. Здесь годится все – от принадлежности лидеров противника к секте сайентологов до справки на них из психлечебницы. Особенно полезно выведение на первый план реальных бандитов и националистов – как будто бы именно они и только они являют собой новое киевское руководство (Ярош, Парубий, Музычко и пр.) Увод в тень умеренных лидеров – как будто их нет.

В – четвертых, свои действия надо объяснять не стремлением к захватам и экспансии, а исключительно гуманистическими мотивами. Никто не хотел и не собирался вводить военных или аннексировать Крым или другие части соседних государств. Речь идет исключительно о защите беззащитных напуганных людей, о следовании их доброй воле. Иначе (это подается как само собой разумеещееся) – им всем грозила бы смертельная опасность.

В – пятых, надо показать народу, что враг жесток, циничен, бесчеловечен. В отличие от нас – гуманистов и пацифистов. Тут очень пригодилась история с прослушкой Эштон и эстонского министра – о том, что Майдан расстреливали якобы сами лидеры Майдана. Что там было на самом деле никто, похоже, разбираться не хочет. Западу выгодно выставить чудовищем Януковича, а Москве – Майдан и Запад. Жертвы и их семьи сами по себе никому не интересны. Врага надо изобразить нелюдями, чтобы оправдать возможные свои жестокости и зверства. Неудобные факты следует замалчивать.

В – шестых, полезно свои истинные намерения приписать врагу. Например, если речь идет о стремлении присоединить к себе часть другого, братского и соседнего государства, то следует обвинить ЕС, США, Запад в целом, а также новые власти в Киеве в стремлении к мировому господству, гегемонии, к отторжению от России ее исконных территорий и сфер жизненно важных интересов.

В – седьмых, надо подавать все свои действия, как сугубо законные, легитимные. А действия противника – как нарушение всех мыслимых правил и законов. Поэтому Путин ссылается на «законное право народов на самоопределение», которое он решительно отрицал в отношении народа Чечни и народа Косово, но так же решительно поддерживает в отношении народов Абхазии, Южной Осетии и Крыма. Захват власти в Киеве – это преступление и узурпация, а референдум за отделение в Крыму, не предусмотренный ни Конституцией, ни законами Украины – законное и легитимное действие.

В – восьмых, успех военной пропаганды всецело зависит от ее тотальности. Недопустимо наличие сильных независимых от властей каналов встречной информации, способной выявить и разоблачить ложь, распространяемую военной пропагандой. Поэтому на Украине отключают российские телеканалы, а в России принимаются решения по еще большей зачистке СМИ (фактическое закрытие «Дождя», покупка АиФ государством, смена главреда Ленты.ру и пр.)

Информационные войны, построенные на принципах военной пропаганды хорошо известны во всем мире и используются всеми ведущими государствами. США успешно применяли те же принципы во время бомбежек в Югославии, вторжений в Гренаду, Панаму, Ирак и т.д. Западные СМИ применяют эти принципы и сегодня, освещая события на Украине. Их картина часто выглядит зеркально противоположной российским государственным СМИ.

Независимая информация проигрывает массовой пропаганде. Целые народы становятся жертвами промывания мозгов. Под заявления политиков о поиске мира на самом деле разжигается военная истерия. Это означает, что война куда вероятнее и ближе к нам, чем это может показаться.

Владимир Рыжков

The Moscow Times

25 марта 2014

Потреба діалогу. Мысли жителя независимой “Республики Крым”

В ці дні, коли відбувся так званий Кримський референдум, скільки думок передумала. Зокрема про те, що за всі роки незалежності влада по суті нічого не зробила, щоб Крим почувався українським. А якщо і були рухи в цьому напрямку, то лише такі, що викликали спротив у його жителів. Натомість Росія давно готувала ідейний ґрунт для своїх цілей.

Тож зараз відчуваю глибоке почуття провини і досаду за нинішні події в Криму і на Сході. Коли я зустрічаю прояви неприйняття, а то й ненависті, спрямовані на своїх земляків з протилежного кутка України, мені стає боляче і соромно водночас. Соромно, бо, видно, мало було в нас діалогів, щоб порозумітись. Лише власні стереотипи. Схід здебільшого вважав Захід колаборантами і зрадниками, так званими “бендерівцями” (думаю, не треба розшифровувати це поняття і що воно значить для типового східняка). Та доводилось бачити і принизливо-поблажливе ставлення західняків до мешканців сходу, мовляв, нерозумні (або просто тупі) раби з совковим мисленням. А правда в тому, що і те, і те — лише ярлики і взаємні образи, які не ведуть до єдності.

Дехто розуміє єдність як однаковість і це теж неправильно. Права і ліва півкулі мозку абсолютно різні і мають різне призначення, але вони діють спільно і в єдності. Бути різними в деталях, але єднатись у спільному прагненні до розвитку, поступу, дорослішання, добробуту, справедливості, процвітання…

Сьогодні я спілкувалась зі знайомим з Криму. І хотіла би навести повністю його слова. Не для образ, а для розуміння різних точок зору. При цьому цей знайомий зовсім не фанатик і має помірковані погляди, тож публікую дослівно. З деякими деталями я, можливо, не погоджуюсь, але не сперечатимусь про це зараз. Мені б хотілось, щоби просто були почуті думки. Кілька думок одного з жителів півдня нашої країни. Або з недавніх пір, як з’ясувалось, — незалежної “Республіки Крим”. Поживемо-побачимо, куди винесе всіх нас ця бурхлива ріка подій. А вчитися чути одне одного пропоную починати вже зараз. Це те, без чого неможливі жодні діалоги і, звісно, жодна єдність!

” Я — русский по национальности, даже являлся членом Русской общины Крыма, политикой занимался постольку-поскольку, только во время работы в крымском правительстве, в основном, культурные мероприятия любил: 9 мая, какие-нибудь пушкинские чтения, театральные летние фестивали на открытых площадках, конкурсы школьных сочинений или рисунков и экскурсии для деток по Крыму. Ушел оттуда, как и многие, после начала сотрудничества с Аксеновым (так как с откровенным криминальным элементов мало кто захотел яшкаться). Но я прыгал от злости на стадионе Донбасс-арена с украинским флагом на плечах, когда судья не засчитал гол в ворота англичан, я собирался поехать на первомайские праздники во Львов, гимн Украины я выучил еще в школе и до сих пор не знаю слов гимна российского, на обложке паспорта у меня трезубец, а не какая-нибудь абстракция, я обожаю серию мультфильмов про казаков…

У меня намного больше гордости и патриотизма возникало, когда я смотрел (в записи, естественно) открытие московской Олимпиады, где был танцевальный номер от Украины. О, вот это настоящая Украина! И мне бы хотелось в своем сознании знать Украину такой, а не по разгромленному центру Киева и не орущим толпам “Ющенко или Янукович (Яценюк, Тимошенко, да, не важно…) – так!!!”.

Но всегда сталкивался с проблемой, когда ярые галичане называли украинцами себя и говорили, как именно должны себя вести остальные граждане Украины, во мне всегда поселялось чувство грусти. Так как Украиной, той самой настоящей, которая говорит языком Коцюбинского и Котляревского, я всегда считал территорию Полтавы, Запорожья, Чернигова, в общем центр Украины, ее ядро. А тут появляются галичане со своими “міліціянти” вместо міліціонери, “роковини” вместо “річниці”, “перемовини” вместо “переговори” (помню рассуждения нашей учительницы на эту тему, что перемовини ведут бабульки в селе через забор, а государственные деятели — все таки переговори). И более того, что они стали на себя забирать роль так сказать движущей силы украинского самосознания, так еще и чем дальше на юг и восток, так ущербней и ущербней им казались люди.

Накатавшись в Польшу и увидев, что можно жить лучше, мне кажется, они обрели чувство неудовлетворенности, и чем чаще они пересекают границу, тем это чувство становится все отчетливее и требовало выплеска.

Героями были не только студенты, которые полегли под Крутами, но и рабочие завода Арсенал, которых расстреляла Центральная Рада. В западных областях во время войны, считаю, была гражданская война и это — общая трагедия, а не “мы были классные, а вы — какашки”. Но и в рядах Красной армии воевало 7 млн. украинцев — они же не все баранами были, которые за “совок” воевали. И СССР для меня — это, в первую очередь, не карточки на продукты и парады на 1 мая, а передовая держава в спорте и освоении космоса.  Я употребляю слово “совок”, например, когда в гостиницах наволочки не налазят на подушку, когда коньяк в кафе на набережной наливают в пластиковый стаканчик, а уборщицы моют полы не вечером или рано утром, а во время работы остального персонала, чтобы постоянно мешать друг другу. И когда оскорбляют весь тот период, то становится обидно. Сталина сами же коммунисты и заклеймили, и после его смерти еще 40 лет страна жила и развивалась, ВВП Украины в конце 80-х был на уровне Франции и Италии, уже через 16 лет после ужасной войны, когда вся экономика была разгромлена, а страна потеряла больше 20 млн. людей, наши люди полетели в космос, а какими достижениями мирового значения может реально похвастаться Украина за 23 года независимости? Я глубоко задумаюсь, прежде, чем смогу ответить…”