Історія, яка твориться на очах (буде поповнюватись)

Вже три місяці я намагаюсь щось написати про українські події, про свої емоції і зупиняюсь. Бо події відбуваються так швидко, ситуація змінюється блискавично, що мій мозок просто не встигає. Тож я вирішила просто зробити підбірку посилань на матеріали авторів, з думкою яких я згодна.

Хронологія українського спротиву (до кінця лютого, з купою відео)

Фотохроника украинской революции от Михаила Криволапова

Яичное воскресенье. Как Запорожье закидало яйцами сепаратистов (подробно, фото)

Без пафосу про День Незалежності

Google вітає!
Google вітає!

Черговий День Незалежності. Чергове роздратування і розчарування від урочистої ходи проспектом. “Голова” вигукує свої гасла, “хвіст” — свої. Все як у житті. “Єдність” у мініатюрі. Та й самі гасла… Ну, до чого кричати “Слава Нації — смерть ворогам!” чи “Ворогів — на ножі!”, чи “Бандера — вождь!” Я не маю нічого проти цих гасел в історичному контексті або на націоналістичному мітингу. Але в рамках всеукраїнського свята це звучить аж надто. Мені хочеться, щоб свято асоціювалось із позитивними емоціями! От був же навесні в Запоріжжі Марш вишиванок. Попри мій скептицизм щодо цього заходу, як раз він мені сподобався: було багато молоді і дітей, всі йшли усміхнені, співали українських пісень, не було жодних партійних прапорів, всі фотографувались одне з одним, знайомились і милувались. І у звичайних перехожих теж на обличчях з’являлись усмішки.

А День Незалежності виглядав сьгодні як партійне свято ВО “Свободи”. Особисто мені неприємно, що у людей нейтральних поглядів всі національні свята асоціюватимуться з цією політичною силою. Таке відчуття, що 24 серпня — це свято купки маргіналів, які здатні тільки нарікати, що нема з нами зараз Бандери, а от він би прийшов і порядок навів (прямо як Сталін для комуністів). Йти до кінця в ході ми не стали, бо не схотіли слухати палкі промови про те, як страшно жити і як треба піднімати Україну з колін. Може, звісно, я помиляюсь і насправді планувалися конкурс дитячого малюнку на асфальті та караоке українських пісень вкупі з яскравим ярмарком, але сумніваюсь. Яке тут караоке, коли “ворогів — на ножі!”

Друзі! Живімо в сьогоднішніх реаліях! Ніхто не прийде “рятувати націю”, та і поняття нації тепер давно вже не тотожне поняттю початку ХХ-го століття. Мені байдуже, яке в людини прізвище і хто її предки. Важливо лише те, що вона робить. Я знаю росіян, євреїв, вірменів, татар і кого завгодно, чий внесок у незалежність України значно більший і вагоміший, ніж деяких коваленків та пилипенків. То кого треба “на ножі”? Можна скільки завгодно нарікати на погане сусідство з Росією, але у тому ж Криму хіба сруть тільки туристи-москалі? А що ж місцеві? Як вони дбають про історичні та природні пам’ятки півострова? Аналогічні питання до жителів Сходу і Заходу, Півночі і Центру України. Хто винен у тому, що навколо повна дупа? Росія, Америка, масони, прибульці?

Отже, як щойно написав у своєму Фейсбуці художник Андрій Єрмоленко, “прохання одне: не пиздіти , а щось робити для цієї країни!!!” Тож з Днем Незалежності, друзі!

Вся сіль — в “акцентах”

Сволота Хрущов
Сволота Хрущов

Спілкуються два кума.
— Куме, а поясніть-но мені, що таке нюанс!
— Все дуже просто, куме, знімайте штани, ставайте рачки!
Робити нічого. Зняв. Став. Ну, товариш всадив йому добряче і каже:
— От бачиш, куме: у тебе хрін в дупі — у мене хрін в дупі. Але є один нюанс…
(анекдот)

Отже, про нюанси. Або про акценти.
Періодично отримую розсилку від громадської молодіжної організації “Прес-центр “Акцент”. Давно знаю цих людей, ще з часів, коли займалась шкільною газетою в рамках журналістського гуртка, працюючи в класичному ліцеї. Мої учні залюбки брали участь у конкурсах, ініційованих “Акцентом”, виставках шкільної преси, семінарах для юних журналістів. Я мала щиру симпатію до колективу “Акценту”, бо бачила в цих людях ентузіазм, бажання працювати з молоддю, зацікавлювати її, змінювати життя на краще. Із року в рік рівень заходів зростав, воно й не дивно, бо місцева влада стала активно їх підтримувати. Пізніше до співзасновників заходів стали долучатись організації типу “Русскоязычной Украины” (я вже мовчу про банальну Партію Регіонів). Отже, все це не могло не позначитись на, даруйте за тавтологію, акцентах конкурсів. Ще кілька років назад ми з моїми учнями це відчули: у будь-якому конкурсі творчих робіт (чи до Дня Перемоги, чи до дня визволення Запоріжжя) призові місця віддавались “ідеологічно правильним” творам, складалось враження, що достатньо переказати параграфи з радянських підручників про “велику вітчизняну” — і матимеш реальний шанс на перемогу. При цьому в переліку номінацій — формально — якісь українофобські формулювання начебто відсутні. Але по факту все поступово ставало дуже передбачуваним і нецікавим. Всього лише треба знати “правильні” відповіді і не намагатись, не дай боже, “переписати історію”.

Я вже давно охолола до цих заходів, тим більше, що тимчасово відійшла від роботи у школі. Але розсилка приходила, змушувала мене час від часу сумно усміхатись, і не більше.

Та сьогодні анонс чергового конкурсу від “Прес-центру “Акцент” мене вже справді обурив. Далі цитуватиму положення.

ПОЛОЖЕНИЕ
О КОНКУРСЕ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ
«230 лет присоединения Крыма к России: история и современность»

Конкурс творческих работ «230 лет присоединения Крыма к России: история и современность» (далее Конкурс) посвящен историческому событию – 230-летию присоединения Крыма к России. Настоящее Положение регламентирует порядок организации и условия проведения Конкурса.

1. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ

1.1. Конкурс проводится  с целью  воспитания чувства патриотизма, сохранения памяти о героическом событии Российской истории – 230-летия присоединения Крыма к России, формирования у молодёжи национального, гражданского самосознания, выявления и поддержки талантливой молодежи.
1.2. Задачи Конкурса:

  • содействовать формированию нравственных ценностей молодежи;
  • сохранять единое русское языковое и культурное пространство;
  • способствовать взаимосвязи молодежи со старшими поколениями.

2. УЧРЕДИТЕЛИ И ОРГАНИЗАТОРЫ КОНКУРСА

  • Запорожская областная общественная организация «Русский Культурный Центр»;
  • Запорожский областной институт  последипломного педагогического образования;
  • Всеукраинская общественная организация «Русская школа»;
  • Региональное педставительство «Восток» Всеукраинской общественной организации «Русскоязычная Украина»;
  • Запорожский областной центр патриотического воспитания молодежи;
  • Межвузовский исследовательский центр «Политика и образование».

3. УЧАСТНИКИ КОНКУРСА

К участию в Конкурсе приглашаются молодые люди 18 – 30 лет, желающие представить взгляд молодежи ХХI века на событие 230-летия присоединения Крыма к России.

4. РУКОВОДСТВО КОНКУРСОМ

4.1. Общее руководство Конкурсом осуществляет Оргкомитет, созданный учредителями.
4.2. Оргкомитет утверждает состав жюри и подводит итоги Конкурса.

5. НОМИНАЦИИ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ КОНКУРСАНТОВ:

Тематика работ должна быть связана с Крымом и предполагает широкое освещение материала в данном направлении:

  • герои Русско-турецкой войны 1768-го–74-го годов;
  • памятники и памятные места Крыма времен Великой Отечественной войны;
  • роль Екатерины Великой  в истории России;
  • единый русский народ;
  • Крым – жемчужина Черного моря;
  • вехи истории Крыма: от греков до сегодняшнего дня;
  • выдающиеся люди в истории Крыма;
  • свободная тема.

Далі стандартно: перелік документів на конкурс, порядок і строки проведення, оголошення призів, а також вимоги до оформлення робіт.

Увага, риторичні запитання.

  1. Яким чином цей конкурс сприяє вихованню патріотизму в української молоді?
  2. Що це за “единое русское языковое и культурное пространство”, яке так треба зберігати (і головне питання: кому треба)?
  3. Що серед засновників роблять Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (український державний заклад!) і Запорізький обласний центр патріотичного виховання молоді (українська державна установа!)? До всіляких “русскіх центров” і “рускаязичних украін” в мене питань нема, вони просто нахабно гнуть свою лінію, не про Бандеру же ж їм конкурс проводити, чи не так!
  4. Як в контексті цієї великої історичної події — 230-річчя приєднання Криму до Росії — почуватись нам, простим українцям? Відчувати провину, бо “Хрущов на п’яну голову нам подарував Крим”? Сором’язливо опускати очі на нахабні вислови російських політиків про те, що “Крым — руССкая зємля” і “Сєвастополь — город руССкой славы”?

Наостанок, ліричний відступ. На початку ХХ ст. вважалось, що героїн — чудовий засіб від кашлю, його вільно продавали в аптеках і давали навіть немовлятам. Можливо, це й позбавляло кашлю, але чи треба казати, що занадто дорогою ціною?

Я розумію бажання колективу “Акценту” робити добру справу (без лапок!): виховувати громадську свідомість молоді, навчати юних журналістів, проводити цікаві і корисні тренінги успішної людини і ще багато-багато іншого. Та чи варто при цьому приймати “безкорисливу допомогу” від відвертих антиукраїнських сил, жертвуючи власною гідністю і совістю? Останнє на сьогодні риторичне запитання…

А що для вас “рідна мова”?

Кажуть, що мова, якою спілкуються в родині, мова матері і батька — на все життя залишиться для людини мовою найінтимніших почуттів. Так склалось, що з дитинства я чула в родині російську. Воно й не дивно. По-перше, то були 80-ті, ще СРСР. Столиця батьківщини знаходилась у Москві, про це в кожному букварику говорилось. Моя мати росіянка, хоч і народжена в Запоріжжі, а тато, свого часу залишивши батьківський дім і пішовши до армії, остаточно перейшов на російську. Тому українську, а точніше суржик, я могла чути лише в селі, коли залишалась з братом у бабусі та дідуся на літні канікули. Отже, виходячи з визначення, що “рідна мова” — мова найперших слів, мова родини, не важко здогадатись, що такою і досі лишається для мене російська. І досі, коли зашкалюють емоції, я можу зірватись на російську. Бо за 24 роки свого життя я краще навчилась їх висловлювати нею.
І все ж таки, чим ближче свято рідної мови (21 лютого), тим більше розмов про це свято саме в контексті української. Чому? Адже в сучасній Україні багато людей, які стали україномовними уже в свідомому віці!
Думаю, це тому, що поняття “рідної мови” все ж таки дещо глибше. Це не лише мова перших слів, але й мова пращурів. Це таємний код, який пов’язує нас з попередніми поколіннями, і передає нам їхні знання, силу, біль, перемоги, поразки, прагнення, мудрість. Переглядаючи свій дитячий “поэтический дневник”, я знайшла такий запис: “А це — мій перший вірш, написаний рідною мовою”. І далі йшлося про червону калину і молоду дівчину. Оформлювати мій “дневник” допомагав мені тато і фраза про “рідну мову” була продиктована ним. Я, як дитина, тоді взагалі не усвідомлювала таких речей. В цей час на уроках “рідної мови” у школі ми вчили російську. Лише коли я зробила свій свідомий вибір на користь української, стала згадувати подібні моменти. Бо самій було цікаво, звідки в російськомовній родині, ба більше — у родині “русских филологов”! —  з’явився потяг до свого українського коріння.
Власне, одним з мотивів моєї особистої українізації була думка про майбутніх дітей. Мені хотілось, щоб вони могли без всіляких “але” назвати українську своєю рідною, бо чули її від матері. І щоб де б вони не жили, скільки мов не знали б, — в моменти, коли емоції зашкалюють, їм хотілось говорити українською. А чому і навіщо? Бо українська того варта!

Хай буде шоу! — благодійний концерт

28.12.2012 Арт-клуб "7 Док"
28.12.2012 Арт-клуб "7 Док"

Друзі, молода, талановита і просто хороша людина — Станіслав Котляр — потребує нашої допомоги! Ви могли чути його в минулому сезоні шоу “Х-фактор”, де Стас співав українською мовою “Show must go on” (“Хай буде шоу”). Зараз 28-річному хлопцеві мають пересадити серце.
Запорізькі музиканти висунули ідею провести благодійний концерт, щоб допомогти Стасу зібрати грошей на операцію.

Концерт відбудеться 28.12.2012 в арт-клубі “7 Док”. Початок о 18:00. Вхід 30 грн.

Зустріч ВК

Всі зібрані кошти будуть передані Стасу Котляру.

У концерті візьмуть участь:

Для тих, хто хотів би допомогти:
Реквізити ПриватБанку:
– отримувач – ПриватБанк;
– найменування банку – ПриватБанк;
– номер рахунку – 2924 4825 509 100;
– МФО – 305 299;
– ОКПО – 1436 0570.

Номер карти ПриватБанку для поповнення через термінал самообслуговування (без комісії):
– 5211 5373 1906 8420.

WebMoney:
– номер гаманця в гривнях – U320289577274;
– номер гаманця в рублях – R277395631360;
– номер гаманця в доларах США – Z145159442204.

Українською — прикольніше! (офіційна частина звіту)

Найменші українці долучаються до літератури (фото А. Мосягіної)

9 листопада у Запоріжжі відбулась громадська акція “Українською прикольніше!” в рамках святкування Дня української мови та писемності. Організатори — небайдужі молоді люди, серед яких учасники “Своєрідного Кола“. Групи активістів підходили до перехожих мам з дітками, а також до молодих людей і підлітків, спілкувалися з ними про те, як часто вони вживають українську мову і те, чому важливо це робити якомога частіше в усіх сферах життя. Після коротеньких бесід дарували співрозмовникам книжки, буклети, диски, значки тощо. Сенс заходу полягав у тому, щоб нагадати запоріжцям про необхідність активно дбати про українську мову, бо сподіватись у цьому на владу, яка по суті своїй є не тільки антиукраїнською, а й антилюдською, не доводиться. Вона лише спекулює на мовному питанні замість того, щоб розв’язувати нагальні проблеми. А прості люди у переважній більшості надто пасивні і пливуть за течією (“так історично склалось! що я можу змінити!”)

А змінити можна багато! Лишень почавши якомога частіше скрізь вживати українську мову: в родині, у навчанні, на роботі, на посиденьках з друзями. Почавши більше купувати українських книжок, передплативши українські ЗМІ, дивитись фільми в українському дубляжі, вибирати український інтерфейс комп’ютерних програм, вимагати україномовне меню в ресторані і так далі. Одна людина, перейшовши на українську мову, створює відповідне мовне середовище навколо себе, це перевірено на власному досвіді більшості учасників даної запорізької акції.
Поширювати і підтримувати українську мову треба не лише з якихось романтичних міркувань. В цьому є цілком прагматичний інтерес! Світові нецікава Малоросія без мови, без традицій, без історичної пам’яті, без свого обличчя! Нащо туристу їхати не те що до нас в Запоріжжя, а навіть до Києва, якщо це тільки “окраіна Вєлікой Імперіі”, краще вже тоді Москва і Пітер! Лише українська Україна може стати рівноправним партнером у світі. Українська мова — має бути об’єднавчою для багатьох націй, що населяють нашу країну, але головне, вона має об’єднати самих українців!

Олександра Сергієнко і Тарас Білка (фото А. Мосягіної)

Таку ідею прагнули сьогодні донести до молодих мам та юних запоріжців учасники акції. І надзвичайно порадувало те, що вже на стадії підготовки ці думки знайшли відгук у багатьох справді небайдужих людей, значна частина з яких виявилась російськомовними у житті і доволі далекими від політики. Саме вони, ці люди, робили добровільні грошові внески для закупівлі літератури. Таким чином, організаторам буквально за три дні вдалося зібрати близько 500 грн і придбати чудові дитячі книжки (художні і розвивальні на вік від двох до 13-15 років), а для молоді — поезію і прозу сучасних українських авторів. До акції долучилися запорізькі музиканти і письменники: Валентин Терлецький (лідер рок-гурту “Декаданс”, журналіст і письменник, який до подарункового фонду додав збірки своїх віршів); Яна Яковенко (поетеса і авторка прекрасних віршів для дітей, яка в рамках акції підготувала унікальну міні-збірочку для найменших, куди увійшли народні та її власні твори); Тарас Білка (учасник етно-хоп-гурту “Крапка”, який разом з волонтерами акції вітав перехожих з Днем української мови та писемності і дарував диски свого гурту).

Акцію також активно підтримали:

  • громадський рух “Не будь байдужим!” (буклети, значки і особливо книжечки про те, як з найменшими енергетичними втратами перейти на українську мову в російськомовному середовищі, користувались значною популярністю серед молоді і небайдужих мам);
  • ВО “Просвіта” (які надали літературу, розвивальні диски для малечі і багато іншого);
  • Спілка української молоді (взяли участь у розклеюванні наліпок на захист української мови);
  • бібліотека ЗНУ, Спілка письменників України, Сергій Остапенко і Лариса Мала (зробили свій значний книжковий внесок у подарунковий фонд акції).

Отже, організатори дякують всім, хто долучився до заходу, поширював про нього інформацію, допоміг організаційно та фінансово.

Анонс події на телеканалі ТВ-5

Сюжет на ЗОДТРК “Запоріжжя” про акцію “Українською прикольніше!”

Сюжет на ТРК “Алекс” про акцію “Українською прикольніше!”

Сюжет на телеканалі МТМ

Українською прикольніше!

До Дня української писемності та мови група небайдужих влаштовує цікаву позитивну акцію: “Українською прикольніше!”

Розраховуємо на дві цільові аудиторії (мами з дітками, що гуляють удень) та підлітки і молодь, що гуляють ввечері. Активісти будуть ставити перехожим нескладні, але цікаві питання на знання української мови. Кожен, хто дасть правильну відповідь — отримає невеличкий приємний подарунок. Але незалежно від правильності, той чи інший подарунок отримає кожен. Адже головна мета акції — нагадати запоріжцям, яка цікава, милозвучна, корисна, сучасна, зрештою, прикольна українська мова!

Отже, 9 листопада (п’ятниця), бульвар Шевченка, годинник!
Акція в два етапи:
11:00 — рушаємо на пошуки мам з дітьми!
18:30 — спілкуємось з перехожими підлітками і молоддю!

Друзі-запоріжці! Ми потребуємо вашої символічної фінансової допомоги в цій акції для закупівлі подарунків (книг для малюків і молоді, сувенірів тощо).
Гроші (10-20 грн) можна перерахувати на картку ПриватБанку:
4405 8850 1953 0309
Філіпова Ольга Ігорівна

Щоб нікого не забути і мати можливість звітувати, просимо вас відписуватись про перерахування коштів Олі Філіповій (на Фейсбуці чи в Контакті)
Якщо ж хтось хоче допомогти організаційно чи надати інформаційну підтримку, будемо щиро раді!
Долучайтесь до зустрічей в соцмережах (Фейсбук, Контакт) і беріть участь в обговоренні!

Телефони для довідок:

098-428-59-06
063-750-36-79
(Оля Філіпова, організатор)

Колючі усмішки до Дня Незалежності

Певно, з таким поглядом міг би прокинутись у сьогоденні Тарас Шевченко. "Що тут, в біса, коїться! Чи вам, українці, терпець не урвався?" Може, хоч гнів пробудив би нас! (художник Юрій Журавель)

Назріла потреба написати на кілька рядків більше, ніж просто статус в соцмережі. Зрештою, сьогодні святкуємо 21-у річницю незалежності нашої держави. Правда, хтось почав святкувати ще вчора і тепер відпочиває у дворі на лавочці чи під нею. Хтось чекає халявних концертів: міська влада постаралась вдовольнити максимальну аудиторію, запросивши Стаса Шурінса (хто це?), Євгенію Власову і Mad Heads XL (останній факт приємно порадував, бо від наших можновладців цілком можна було б чекати Кадишеву чи Стаса Михайлова).

Я ж настрою святкувати не мала. На традиційну патріотичну ходу не пішла, бо вона з року і рік стає дедалі понурішою (якщо сьогодні був виняток, з радістю заберу свої слова назад). Ідеш в купці вбраних у вишиванки старців з іконами Тараса Шевченка, в оточенні міліціянтів, які собі ліниво позіхають. Перехожі сприймають цю картину так, наче вивели на прогулянку якихось динозаврів, що несуть трійко прапорів і вигують гасла накшталт “Бандера — вождь!” Народ у цей день радіє вихідному і аж ніяк не тому, що хтось колись здобув якусь міфічну незалежність для якоїсь міфічної держави. Бо навколо ще стільки совкових рудиментів, що складається враження, ніби ми застрягли в часі.

Але особисто я поки що все одно далека від апатії. Влада, опозиція, совок у головах і навколо, шароварщина і примітивність мене поки що злять. А коли так, я намагаюсь цю злість трансформувати у щось позитивне і по мірі сили і можливості, і вміння поліпшити принаймні світ навколо себе.

А ще — яким би не був настрій — щиро радує підтримка і допомога не лише друзів, але й інколи зовсім незнайомих людей. Радує те, що попри всі негаразди, якийсь розвиток відбувається (звісно, не завдяки сумнозвісним “стабільності і пАкращенню”, а всупереч ним). Наприклад, останнім часом у місті активізувалась творча молодь: поети, музиканти, художники, щось намагаються робити, якось розворушити наше болото. І хай не все і не завжди вдається, але, думаю, було б бажання і прагнення вдосконалюватись і співпрацювати.

З останніх “дрібничок”, які мене порадували: дві знайомі дівчини, звичайні запорізькі молоді мами, далекі від громадської діяльності і політики, перейшли на українську мову після прийняття нашими депутатами чергового дибільного і шкідливого мовного закону. І ще одна “дрібничка”: мій син починає говорити, і я вже розшифровую в нього українські слова. Це справді краплина в морі і мало значить на фоні держави, коли нею керують бандити і суспільство мовчки дає їм таку можливість. Та саме такі “краплинки” мене надихають. Тому ділюсь, може, надихнуть ще когось, і ми разом щось хороше влаштуємо, га?:)

Отже, підбиваючи підсумок. Навколо, звісно, дупа повна. Але. Ми таки протримались 21 рік. Незалежність — не впала на нас з неба, як комусь хотілося би думати. Це логічний етап в нашому розвитку. Та він так само логічно передбачає, що треба дорослішати, навчитись брати на себе відповідальність за своє життя і за майбутнє і не думати, що “партія про нас подбає”. А всі, хто хоче розтаскати нашу країну на шматки і продати задешево, нехай вдавляться. Ми ж — єднаймося і будьмо!

Емоційно про футбол

Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція
Блискавка над стадіоном у Донецьку під час матчу Україна-Франція

На другий день після матчу України з Францією у ЖЖ Галини Тельнюк з’явилось таке:

“«Все просто», – сказав мені na3ar:
«У французів є своя мова, свої пісні, свій театр, своя література, своя, ФРАНЦУЗЬКА МОВА! Тому у французів є СВІЙ футбол. А українського футболу не існує. І даремно ото вболівальники пхалися на стадіон. Найкраще було б залишити там усіх українських президентів сам-на-сам з гравцями під дощем! Красиво було б, а головне – чесно. Щоб вони усі, разом з нині діючим, зрозуміли, що їхня країна нещасна і недолуга, як український футбол. Ну не може футболіст грати за українську збірну добре, якщо він слухає Стаса Міхайлова і дивиться 95 квартал. Не може і не буде!».
Від себе додам: шкода, що лише два голи вклепали, я бажала б їм – 10, щонайменше.”

Та ні, пані Галино, не з усім згодна. Он ірландські вболівальники на трибунах співали для своєї команди на останніх хвилинах матчу з Іспанією, коли вже ясно було, що та перемогла. Вони не стануть менше любити свою збірну через цю поразку так само, як не забудуть, в якій країні вони живуть.

Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди
Ірландці не журяться, навіть незважаючи на поразку їхньої команди

Це футбол, в якому буває різний рахунок, але, яким би він не був, Франція так само лишається Францією, Німеччина — Німеччиною, Англія — Англією… Для України в принципі теж не важливо, яким буде кінцевий результат змагань, бо вже за тиждень після їхнього закінчення з автівок, маршруток, трамваїв зникнуть синьо-жовті прапорці, емоції ущухнуть, і казочка закінчиться. “Ласкаво просимо в реальність!” А реальність така, що водій маршрутки, який слухав Стаса Міхайлова, не стане слухати Сестер Тельнюк. Хай навіть учора він кричав у барі з друзями “Україно, вперед! Зроби їх!” Йому б щось простіше для початку. Щось на зразок Міхайлова, але своє. Не знаю, чи є таке, бо я особисто слухаю все ж таки іншу музику. Та справа не в цьому. Українська музика має бути представлена на всіх рівнях, які могли б задовільнити і вишуканий смак спраглої до високого мистецтва людини, і молодь, яка любить потусуватись в клубах та погецати під “унца-унца”, і того самого водія маршрутки, що полюбляє пісеньки “за жизнь”… В літературі так само поряд з класикою має бути і жіночий роман, і детектив, і дитяча казка, і фантастика, і все на світі… Та на жаль, панує стереотип, що українська мова — це або мова пихатої інтелігенції, яка відірвана від народу, або мова бабусь із села (хоча ні, їхня мова — суржик). А звичайний будівельник, сантехнік, водій, студент-фізик, продавець овочів — скоріш за все, цілком задовільнять свої скромні духовні потреби за допомоги наявного в нашому інформаційному просторі російського або ж “російськомовного” продукту. І хто винен у тому, що так склалось? Чому, наприклад, популярна на початку 90-х “Аква Віта” зараз “повертається” уже з піснею на “общєпонятном”?

Та я повертаюсь до футболу. Повторюсь, це гра, в якій рахунок може бути різним. І залежить він від багатьох факторів. Не думаю, що визначальними є інтелектуальні вподобання футболістів. Хоча, звісно, важко уявити собі гравця збірної, який не те, що мови не знає, а й саму країну, за яку грає, не поважає. Але, на жаль, в нас такі екземпляри трапляються. Та попри все це, футбол здатен об’єднувати. Хай на короткий час. Але навіть ця ілюзія єднання — така сильна і яскрава, що це таки позитив! Якби ж то політики теж давали людям привід порадіти успіхам нашої країни! Так ні. Я мовчу про купу наших внутрішніх негарахдів, мовчу про паскудну законоСПОТВОРЧУ діяльність “народних” обранців, але ж навіть перед очима світу — і те, не можемо себе показати з кращого боку. Чого варта тільки заява голови Київської міської держадміністрації Попова про те, що, мовляв, хай собі іноземці спокійно пісяють в кущах та по підворіттях, штрафувати за це не будемо, люди ж ВІДПОЧИВАТИ приїхали! Своїх — так, ясна річ, штрафуватимемо. От цікаво, чи зрозуміють мене десь в європейському місті, якщо я спробую “присісти в кущиках”, я ж бо відпочивати приїхала… Невже замість того, щоб продумати систему туалетів по місту, владі краще створити образ України як величезної безкоштовної вбиральні? Що це за збочений прояв “національної гостинності”?

А хоча чому я дивуюсь. Все закономірно. Нам щодня сруть у голови: свої ж політики, власники телеканалів, закордонні “експерти” (особливо ті, які знаються на “дружніх стосунках” із сусідами), власне, “сусіди” з усім своїм “рускім міром”, а насправді ж ідеологічними помиями… Тому те, що якісь іноземні гості сратимуть в наших кущах — не найстрашніше. На ранок двірники впораються.

Отже, не варто чекати від футболу дива. Наші хлопці грають, як можуть. І до рівня тієї самої Франції ще рости і рости! Зрештою, футбол дає можливість тієї самої “маленької переможної війни”, яка пробуджує гордість народу. Але це тільки іскра. Щоб з неї утворилось полум’я — вже мало футболу (або Євробачення). А що потрібно? Це питання не лише до політиків. А й до кожного з нас.

У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов
У воротах нашої збірної — Андрій П’ятов
"Я радий, що я українець" (фото by Intro Spirit)

Уроки рідної мови

"Я радий, що я українець" (фото by Intro Spirit)
"Я радий, що я українець" (фото by Intro Spirit)

21 лютого світ відзначає День рідної мови. Так склалося, що для значної кількості українців, на жаль, українська мова не є рідною. При чому йдеться не про тих, хто народився і виріс за кордоном. Наприклад, я прийшла до української 4 роки тому, але свої перші слова у житті промовила російською. Та й зараз, якщо бути до кінця відвертою, у миті, коли розривають емоції, мимоволі переходжу на російську. Але не в останню чергу тому, що майже всі мої близькі люди, друзі, колеги і приятелі — російськомовні. Тож про яке свято я можу говорити в цей день особисто для себе? Я не маю нічого проти російської мови як такої, насправді. Та, на мою думку, питання мови для таких українців, як я, є питанням власної гідності. Яку б сферу відносин з Росією ми не взяли б, коли виникають спірні моменти, росіяни одразу ж апелюють до мови, бо, хочемо ми того чи ні, вона є візитівкою не лише окремо взятої людини, але й держави. То яку культуру, яку націю, яку державу ми, російськомовні українці, презентуємо в світі? Федеральний Малоросійський округ? Чи все ж таки незалежну, хай і проблемну, але перспективну і енергійну державу Україну?
В неті зараз доволі популярний ролик соціальної реклами, де іноземці українською мовою зі зворушливими акцентами розказують про те, яка ця мова милозвучна, гарна і цікава, а наприкінці мила дівчина-українка запитує російською: “Почему же мы на ней (тобто на “украинской мове”. — прим. авт.) не разговариваем?” Коли дивилась цей ролик вперше, не змогла збагнути одразу, що ж у ньому не так? Ідея-то зрозуміла, але щось ріже слух. І нарешті дійшло! Іноземці говорять про українську — українською. “Мова” в українській — жіночого роду, в російській “язык” — чоловічого. Дівчина запитує російською, тож мала б спитати: “Почему же мы на нем не разговариваем?” Але ж на початку йшлося про “неї”. Цю лінгвістичну задачу можна було б розв’язати просто і чесно. Дівчина мала б спитати: “Почему же мы говорим по-русски?” І справді, угорською, вірменською, польською та іншими мовами в побуті кориcтуються в нас переважно далеко не українці, чи не так?
Тому в День рідної мови хочу побажати всім російськомовним українцям, щоб принаймні їхні діти могли б сказати без сумнівів, що їхня рідна мова — українська. Не забуваймо, рідна мова — мова батьків і пращурів!