Владимир Рыжков для The Moscow Times: Военная пропаганда Кремля

Дія пропагандиВладимир Рыжков:

Несколько лет назад я путешествовал по алтайской тайге с бывшим советским офицером-афганцем, который в годы афганской войны решал там по линии КГБ СССР задачи военной пропаганды и контрпропаганды. За чаем у костра он подробно рассказал о том, что такое военная пропаганда и на каких принципах она строится. Сегодня я вижу реализацию всех этих принципов в российской государственной информационной политике вокруг украинского кризиса.

Главная задача военной пропаганды – мобилизовать поддержку своего населения на одобрение войны (или экспансии). А также – деморализовать население противника, и привлечь симпатии третьих стран (с этим в итоге ничего не вышло). Первые две задачи в целом решены – российский народ в большинстве своем поддерживает крымскую операцию, рейтинги власти растут.

Как это достигается?

Во-первых, надо убедить свое население в правильности своих действий и обвинить в разжигании кризиса противника. В данном случае – новые власти в Киеве и Запад. Для этого вся вина за кризис возлагается на Майдан, оппозицию и стоящий за ними Запад. Вина Януковича за развал экономики, непоследовательные игры с ЕС, дикую коррупцию в его семье и ее окружении уводится в тень. Для разжигания ненависти к противнику новая власть в Киеве навязчиво ассоциируется исключительно с «фашистами», «крайними радикалами», «бандитами», непопулярными в России Западом и США.

Во-вторых, агрессором надо объявить противную сторону («мы не хотели войны/экспансии»). Для этого придумываются истории о страшных преследованиях русских, о планах нападения на Крым, и даже о жертвах (жертву в Крыму придумала, например, спикер Совфеда В. Матвиенко). Правда должна ловко смешиваться с вымыслом. Геббельс говорил, что если добавить к ¾ лжи ¼ правды – тебе поверят. Именно Гитлер и Сталин применили принципы и методы военной пропаганды в масштабах целой страны.

В-третьих, врага надо персонифицировать и демонизировать. Здесь годится все – от принадлежности лидеров противника к секте сайентологов до справки на них из психлечебницы. Особенно полезно выведение на первый план реальных бандитов и националистов – как будто бы именно они и только они являют собой новое киевское руководство (Ярош, Парубий, Музычко и пр.) Увод в тень умеренных лидеров – как будто их нет.

В – четвертых, свои действия надо объяснять не стремлением к захватам и экспансии, а исключительно гуманистическими мотивами. Никто не хотел и не собирался вводить военных или аннексировать Крым или другие части соседних государств. Речь идет исключительно о защите беззащитных напуганных людей, о следовании их доброй воле. Иначе (это подается как само собой разумеещееся) – им всем грозила бы смертельная опасность.

В – пятых, надо показать народу, что враг жесток, циничен, бесчеловечен. В отличие от нас – гуманистов и пацифистов. Тут очень пригодилась история с прослушкой Эштон и эстонского министра – о том, что Майдан расстреливали якобы сами лидеры Майдана. Что там было на самом деле никто, похоже, разбираться не хочет. Западу выгодно выставить чудовищем Януковича, а Москве – Майдан и Запад. Жертвы и их семьи сами по себе никому не интересны. Врага надо изобразить нелюдями, чтобы оправдать возможные свои жестокости и зверства. Неудобные факты следует замалчивать.

В – шестых, полезно свои истинные намерения приписать врагу. Например, если речь идет о стремлении присоединить к себе часть другого, братского и соседнего государства, то следует обвинить ЕС, США, Запад в целом, а также новые власти в Киеве в стремлении к мировому господству, гегемонии, к отторжению от России ее исконных территорий и сфер жизненно важных интересов.

В – седьмых, надо подавать все свои действия, как сугубо законные, легитимные. А действия противника – как нарушение всех мыслимых правил и законов. Поэтому Путин ссылается на «законное право народов на самоопределение», которое он решительно отрицал в отношении народа Чечни и народа Косово, но так же решительно поддерживает в отношении народов Абхазии, Южной Осетии и Крыма. Захват власти в Киеве – это преступление и узурпация, а референдум за отделение в Крыму, не предусмотренный ни Конституцией, ни законами Украины – законное и легитимное действие.

В – восьмых, успех военной пропаганды всецело зависит от ее тотальности. Недопустимо наличие сильных независимых от властей каналов встречной информации, способной выявить и разоблачить ложь, распространяемую военной пропагандой. Поэтому на Украине отключают российские телеканалы, а в России принимаются решения по еще большей зачистке СМИ (фактическое закрытие «Дождя», покупка АиФ государством, смена главреда Ленты.ру и пр.)

Информационные войны, построенные на принципах военной пропаганды хорошо известны во всем мире и используются всеми ведущими государствами. США успешно применяли те же принципы во время бомбежек в Югославии, вторжений в Гренаду, Панаму, Ирак и т.д. Западные СМИ применяют эти принципы и сегодня, освещая события на Украине. Их картина часто выглядит зеркально противоположной российским государственным СМИ.

Независимая информация проигрывает массовой пропаганде. Целые народы становятся жертвами промывания мозгов. Под заявления политиков о поиске мира на самом деле разжигается военная истерия. Это означает, что война куда вероятнее и ближе к нам, чем это может показаться.

Владимир Рыжков

The Moscow Times

25 марта 2014

Вся сіль — в “акцентах”

Сволота Хрущов
Сволота Хрущов

Спілкуються два кума.
— Куме, а поясніть-но мені, що таке нюанс!
— Все дуже просто, куме, знімайте штани, ставайте рачки!
Робити нічого. Зняв. Став. Ну, товариш всадив йому добряче і каже:
— От бачиш, куме: у тебе хрін в дупі — у мене хрін в дупі. Але є один нюанс…
(анекдот)

Отже, про нюанси. Або про акценти.
Періодично отримую розсилку від громадської молодіжної організації “Прес-центр “Акцент”. Давно знаю цих людей, ще з часів, коли займалась шкільною газетою в рамках журналістського гуртка, працюючи в класичному ліцеї. Мої учні залюбки брали участь у конкурсах, ініційованих “Акцентом”, виставках шкільної преси, семінарах для юних журналістів. Я мала щиру симпатію до колективу “Акценту”, бо бачила в цих людях ентузіазм, бажання працювати з молоддю, зацікавлювати її, змінювати життя на краще. Із року в рік рівень заходів зростав, воно й не дивно, бо місцева влада стала активно їх підтримувати. Пізніше до співзасновників заходів стали долучатись організації типу “Русскоязычной Украины” (я вже мовчу про банальну Партію Регіонів). Отже, все це не могло не позначитись на, даруйте за тавтологію, акцентах конкурсів. Ще кілька років назад ми з моїми учнями це відчули: у будь-якому конкурсі творчих робіт (чи до Дня Перемоги, чи до дня визволення Запоріжжя) призові місця віддавались “ідеологічно правильним” творам, складалось враження, що достатньо переказати параграфи з радянських підручників про “велику вітчизняну” — і матимеш реальний шанс на перемогу. При цьому в переліку номінацій — формально — якісь українофобські формулювання начебто відсутні. Але по факту все поступово ставало дуже передбачуваним і нецікавим. Всього лише треба знати “правильні” відповіді і не намагатись, не дай боже, “переписати історію”.

Я вже давно охолола до цих заходів, тим більше, що тимчасово відійшла від роботи у школі. Але розсилка приходила, змушувала мене час від часу сумно усміхатись, і не більше.

Та сьогодні анонс чергового конкурсу від “Прес-центру “Акцент” мене вже справді обурив. Далі цитуватиму положення.

ПОЛОЖЕНИЕ
О КОНКУРСЕ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ
«230 лет присоединения Крыма к России: история и современность»

Конкурс творческих работ «230 лет присоединения Крыма к России: история и современность» (далее Конкурс) посвящен историческому событию – 230-летию присоединения Крыма к России. Настоящее Положение регламентирует порядок организации и условия проведения Конкурса.

1. ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ

1.1. Конкурс проводится  с целью  воспитания чувства патриотизма, сохранения памяти о героическом событии Российской истории – 230-летия присоединения Крыма к России, формирования у молодёжи национального, гражданского самосознания, выявления и поддержки талантливой молодежи.
1.2. Задачи Конкурса:

  • содействовать формированию нравственных ценностей молодежи;
  • сохранять единое русское языковое и культурное пространство;
  • способствовать взаимосвязи молодежи со старшими поколениями.

2. УЧРЕДИТЕЛИ И ОРГАНИЗАТОРЫ КОНКУРСА

  • Запорожская областная общественная организация «Русский Культурный Центр»;
  • Запорожский областной институт  последипломного педагогического образования;
  • Всеукраинская общественная организация «Русская школа»;
  • Региональное педставительство «Восток» Всеукраинской общественной организации «Русскоязычная Украина»;
  • Запорожский областной центр патриотического воспитания молодежи;
  • Межвузовский исследовательский центр «Политика и образование».

3. УЧАСТНИКИ КОНКУРСА

К участию в Конкурсе приглашаются молодые люди 18 – 30 лет, желающие представить взгляд молодежи ХХI века на событие 230-летия присоединения Крыма к России.

4. РУКОВОДСТВО КОНКУРСОМ

4.1. Общее руководство Конкурсом осуществляет Оргкомитет, созданный учредителями.
4.2. Оргкомитет утверждает состав жюри и подводит итоги Конкурса.

5. НОМИНАЦИИ ТВОРЧЕСКИХ РАБОТ КОНКУРСАНТОВ:

Тематика работ должна быть связана с Крымом и предполагает широкое освещение материала в данном направлении:

  • герои Русско-турецкой войны 1768-го–74-го годов;
  • памятники и памятные места Крыма времен Великой Отечественной войны;
  • роль Екатерины Великой  в истории России;
  • единый русский народ;
  • Крым – жемчужина Черного моря;
  • вехи истории Крыма: от греков до сегодняшнего дня;
  • выдающиеся люди в истории Крыма;
  • свободная тема.

Далі стандартно: перелік документів на конкурс, порядок і строки проведення, оголошення призів, а також вимоги до оформлення робіт.

Увага, риторичні запитання.

  1. Яким чином цей конкурс сприяє вихованню патріотизму в української молоді?
  2. Що це за “единое русское языковое и культурное пространство”, яке так треба зберігати (і головне питання: кому треба)?
  3. Що серед засновників роблять Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (український державний заклад!) і Запорізький обласний центр патріотичного виховання молоді (українська державна установа!)? До всіляких “русскіх центров” і “рускаязичних украін” в мене питань нема, вони просто нахабно гнуть свою лінію, не про Бандеру же ж їм конкурс проводити, чи не так!
  4. Як в контексті цієї великої історичної події — 230-річчя приєднання Криму до Росії — почуватись нам, простим українцям? Відчувати провину, бо “Хрущов на п’яну голову нам подарував Крим”? Сором’язливо опускати очі на нахабні вислови російських політиків про те, що “Крым — руССкая зємля” і “Сєвастополь — город руССкой славы”?

Наостанок, ліричний відступ. На початку ХХ ст. вважалось, що героїн — чудовий засіб від кашлю, його вільно продавали в аптеках і давали навіть немовлятам. Можливо, це й позбавляло кашлю, але чи треба казати, що занадто дорогою ціною?

Я розумію бажання колективу “Акценту” робити добру справу (без лапок!): виховувати громадську свідомість молоді, навчати юних журналістів, проводити цікаві і корисні тренінги успішної людини і ще багато-багато іншого. Та чи варто при цьому приймати “безкорисливу допомогу” від відвертих антиукраїнських сил, жертвуючи власною гідністю і совістю? Останнє на сьогодні риторичне запитання…

Сотник Хмельницький — підприємець Олійников. Історична паралель

“Приключилася кривда велика отому сотникові чигиринському Богданові Хмельницькому: забрали йому старостинські урядники його батьківщину Суботівську, знищили господарство, наругалися з сім’ї його, а як він став тої кривди доходити, сам опинився у в’язниці панській, з котрої його тільки приятелі виручили. Розгніваний і розжалений, стративши все, постановив Хмельницький підняти повстання” (М. Грушевський, “Ілюстрована історія України”).

Що було далі, пам’ятаємо зі школи. Спочатку Богдан пробував звертатись до польського суду, та все намарно. Не знайшовши справедливості, він тікає на Січ, де його обирають гетьманом. Відтак під його проводом 1648 року там починається повстання проти польського панування, яке швидко охоплює всю Україну…

Рік 2011. Через продаж футболок “Спасибо жителям Донбасса…” починаються серйозні проблеми в українського підприємця Дениса Олійникова. Це міг би бути смішний сюжет абсурдного оповідання! Та це не оповідання. Тому страшно. Але влада, яка так реагує на будь-які карикатури, гумор (іронію чи сарказм), я вже не кажу про критику, у свій бік, показує свою слабкість. Замість того, щоб публічно проігнорувати ці факти і зробити для себе певні висновки, як зробив би справді сильний і мудрий керівник, влада починає справжній терор: погрози, обшуки, переслідування. Агресивна форма захисту. Раджу почитати на Уніані інтерв’ю з Денисом, де він коментує всі ці події, тут лише наведу кілька його слів: “Мы как народ имеем право не любить нашего президента. Он же не имеет права нас не любить, а мы можем. Соответственно, мы можем его критиковать, высмеивать, но в рамках некой общечеловеческой этики. После появления этого продукта мне позвонил человек, некий аноним и попросил убрать футболки из продажи. У меня не было принципиальной позиции: умереть, но оставить их в продаже. Но меня, во-первых, возмутила анонимность звонка. Во-вторых, я считал, что первая часть мэма (Интернет-мэм – название информации или фразы, ставшей популярной в Интернет-среде), где мы благодарим жителям Донбасса, никого не оскорбляет. Тем более что мы не придумываем футболки сами, мы агрегируем народное творчество. И если бы мне просто предъявили заключение эксперта-филолога или даже решение суда, то я бы как законопослушный гражданин поступил, как сказано. Я был абсолютно непредвзят в данной ситуации. Мне политика и на фиг была не нужна. А вот то, что случилось потом, после 6 сентября, – грубое, наглое, агрессивное попрание свобод – сделало меня предвзятым. Да, теперь для меня эти футболки – дело принципа”.

Так само колись особиста образа Богдана Хмельницького переросла в повстання по всій Україні, та, схоже, представники панівної верхівки свого часу не вчили уроків історії. Відчуваю, що ми з вами, громадяни нинішньої України, скоро влаштуємо владі лікнеп. Дивімось відеозвернення Дениса Олійникова!

Вкотре про “хату скраю”

Сьогодні побачила в новинах, що підприємець Денис Олійников, чия фірма друкувала на футболках сумнозвісну подяку мешканцям Донбасу, виїхав разом із країни з сім’єю. “Ой, тільки не треба про політику! Це така гидота! Вона мене не стосується…” Ми чуємо це чи не щодня з вуст знайомих, незнайомих, та й, що гріха таїти, самі час від часу так говоримо, бо не віримо вже жодному політику, хай би якого кольору він не був. І ми кажемо, що нам “плювати на демократію” і що “свободу слова їсти не будеш”. І так може тривати доти, доки, не дай боже, ця “гидота-політика” раптом не постукає у наші двері (ні, навіть виламає їх з ноги), перекине наш світ догори дригом і змусить нас тікати, ховатись, боятись за себе чи близьких.

А поки все в нашому, маленькому світі більш-менш стабільно — гори все інше синім полум’ям. Підприємці виходять на Майдан — лікарі кажуть “нас це не стосується”, страйкують шахтарі — це не цікавить людей мистецтва, закриваються книгарні — хіба це справа робочого люду? Та така подільність суспільства аж ніяк не на руку самому суспільству! Чи варто згадати народну мудрість про батька та синів, що не могли зламати віник?

Але що робити, коли здається, що наш голос не вплине ні на що? Коли здається, що хрін не солодший за редьку. Принаймні не мовчати, коли десь поруч коїться несправедливість, щоб це було уроком і застереженням для інших, щоб цьому можна було зашкодити. Бо комусь вигідна не тільки наша розділеність, та ще й наше мовчання.

Каса! Рація! Сюрреалізм!

Дмітрій Єгоров
Дмітрій Єгоров

Якщо ви думаєте, що я з’їхала з глузду, ви помиляєтесь. Я всього лише озвучила гасло запорізьких сюрреалістів. “Кого-кого?” – здивуєтесь ви. Так, вам не почулося. В гостях у “Своєрідного Кола” голова “Сюрреалістичного Альянсу”, за сумісництвом журналіст і поет, Дмітрій Єгоров.

Отже, Дмитре! Чому сюрреалізм? Що він для тебе?
Чому люди обирають ту чи іншу релігію? Тому що вона дає їм пояснення того, що було, що є і що буде. Сюрреалізм так само. Звичайно, якщо підходити до нього з широко відкритими очима… Або з широко закритими – як раз сюрреалізму це байдуже.
Сюрреалізм (і його прямий нащадок – ситуаціонізм) – це не стиль, це система поглядів, це світогляд! Він пояснює, як треба творити, як треба любити, як треба ставитися до людей, врешті решт, за кого треба голосувати… Сюрреалізм каже: “Не бійся! Кохай! Створюй! Готуй революцію! Борися за справедливість! Знову кохай і знову твори! Розважайся! Їж солодке! Не будь в натовпі – в нас є інший!” Ну і головне: “Думай! Фантазуй!” Це – суть сюрреалізму. Мрія (та сама, дитяча, щира, чиста) стоїть на вершині! У будь-якому питанні – від політики до творчості.
З іншого боку, сюрреалізм, як це не дивно, ще молода ідеологія. Те, що відбувалося в 20-30-ті роки, було для сюрреалізму, на мій погляд, як для комуністів Маніфест комуністичної партії та листування Маркса з Енгельсом. Мали пройти десятки років, щоб слова з листів стали реальністю… Сюрреалізм зараз на стадії, коли те, що колись наговорили і написали, може перетворитися на ідеологію, яка змінить світ. Тим цікавіше! Так, є “класики”, але в нас зараз є можливість переосмислити їх ідеї, надати їм нового духу…
Для “Сюрреалістичного Альянсу” сюрреалізм – це, в першу чергу, Прапор, Символ, а не Кордон. Це – основа, але не обмеження. Футурист та реаліст будуть іти в одній колоні з сюрреалістом. Більше того, можу чесно зізнатися, що нам, сюрреалістам є, чого повчитися в футуристів. Бо вони таки брали участі щонайменше у двох ВДАЛИХ революціях ХХ сторіччя…

Навколо можна зустріти кого завгодно: комуністів, націоналістів, пофігістів… Чи багато в суспільстві людей, готових сприйняти ідеї сюрреалізму і долучитися до Альянсу? Чи, може, ця ідеологія для вузького кола “обраних і втаємничених”?
Давайте подивимося на тих самих націоналістів, комуністів, пофігістів… Скільки з них дійсно розуміють сенс своєї ж власної ідеології? Правильно, те саме коло “обраних”. Всі інші обрали ту чи іншу ідеологію, бо вона в доступній формі відповіла їм на кілька наразі важливих питань. Людина не любить євреїв – каже, припустімо, “я – націоналіст”. Людина живе минулим – каже “я – комуніст”. От і вся ідеологічна боротьба. Все інше (економічна програма, естетика політичної сили) людина сприймає “автоматом”.
Тому нам, сюрреалістам, треба наші ідеї лише передати однією формулою, простою та зрозумілою. Ми – за те і те, і проти того і того. Наприклад, “ми – за диктатуру творчих людей, ми проти ідеології споживання”. Звичайно, зараз ми у вузькому колі даємо відповіді один одному і собі на ґрунтовні глобальні питання. Але в цьому немає нічого страшного. Бо всі великі рухи так чи інакше починалися з так от вузьких кіл… Але перші кроки вже зроблено, і тому одна з наших “мантр” зараз – “Масовість, масовість і ще раз легальність”. Намагаємося дивитися на розвиток нашого “кола обраних” саме з прицілом на масовість.
А перспективи – неосяжні. Бо наш “ідол” – це творчість, а будь-яка людина народжується творчою натурою! Це не питання “НАТО чи Росія”, це не питання “Нація чи Клас”, це питання внутрішньої природи людини! В решті решт, Бог створив людину “за образом своїм”, а він був Творцем, інженером, митцем, а не банкіром і не слюсарем, не лівим і не правим.
До речі, про людей, готових сприйняти ідеологію. В Україні немає справжніх націоналістів та комуністів, тож “Сюрреалістичному Альянсу” доводиться і доведеться у найближчі часи віддуватися і за одних, і за інших…

Якими досягненнями “Сюрреалістичний Альянс” може наразі похвалитись? Що має в задумах?
Мені б хотілося відзначити не те щоб досягнення, але доволі цікавий вклад в культурологію. Наприклад, ми звичайно не відкрили, але дістали з якихось запилених глибин і по-новому показали суспільству Гійома Аполлінера і д’Аннунціо, показали чудову реалістичну (!) творчість Далі (цьому була присвячена “Декада іншого Далі”)… Нехай це зараз бачили і читали два десятки людей. Але я точно знаю, що за кілька років дослідницькі роботи “СюррАльянсу”, зокрема, і мої, будуть використовувати як джерела інформації для рефератів та доповідей.
Ну і, звісно, ми почали опосередковано вчити бачити більше, ніж можна побачити на перший погляд.
Плани? Розширювати склад “Сюрреалістичного Альянсу”, популяризувати його… Ну, це така, “повсякденна” праця. Особисто я дуже хочу, щоб російською чи українською мовою були перекладені твори і мемуари сюрреалістів. Бо це дуже дивно! Нашому співвітчизнику відкритий тільки верхній шар: картини Далі (та й то не всі, повертаючись до “Декади іншого Далі”), вірші Аполлінера, уривки з мемуарів, біографії… Все! Величезний шар творчості сюрреалістів (літературної, звичайно), написаний французькою – і досі не перекладено! Мені не вдалося знайти бодай якийсь переклад журналу “Сюрреалістична революція”, який видавав Андре Бретон! Ви тільки подумайте: “офіційний рупор” сюрреалістів існує у начебто безмежній Мережі лише у вигляді своєї назви!

Політично-сюрреалістична акція
Політично-сюрреалістична акція

Дмитре, на останніх виборах ти балотувався у міську раду. Який досвід ти здобув? Чи не з’явилась огида до політики?
На превеликий жаль, огида до політики в мене з’явилася значно раніше. Але я ще не втратив залишки надії, що політика може змінитися. До того ж вона залишається (поки що) дуже і дуже цікавою справою. Я навіть не розумію, що може бути цікавіше за мітинги, оформлення партійних документів, голосування, формування ідеології та її реалізація! Без жартів! Я таки фанат цієї справи. Думаю, що тільки кіно, музика і командні види спорту можуть давати трохи більше відчуття повноцінного життя.
Вибори розставили остаточні крапки над “і” для “Сюрреалістичного Альянсу”. Відтепер ніхто не може сказати, що ми не політична спільнота! Кандидат в депутати – сюрреаліст, 3 його довірені особи – сюрреалісти, програма – сюрреалістична щонайменше наполовину…
Цікаво було те, як під час нашої кампанії по-різному розкривалися різні люди. І це у нас, де не були задіяні тисячі гривень і сотні людей!!! Хтось виявився блідою тінню самого себе, хтось – навпаки, наче перероджувався! Дуже цікаво!
Власне, “Сюрреалістичний Альянс” без цих виборів не прожив би. Дія формує організацію. А кращої дії, ніж вибори, годі й шукати! Та й у ЗМІ ми потрапили завдяки нашій акції “Досить вибирати мудаків!” саме під час виборів!
Досвід, звичайно, величезний, але просто так цього не пояснити…
І, користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати тим, хто був поруч від початку і до кінця, без зайвих розмов і сумнівів. Впевнений, наступного разу буде значно цікавіше і краще!

Не можу не спитати, як “СюррАльянс” розуміє поняття патріотизму і чи взагалі варто перейматись питанням “патріотичного виховання”?

Якщо сюрреалісти хочуть стерти кордони між реальністю і сюрреальністю, то можна не сумніватися, що кордони між країнами – то взагалі дрібниця.
Мабуть, через це в “СюррАльянсу” немає чіткого напряму на патріотичне виховання.
З іншого боку, ми ставимо собі за мету виховання цілісної особистості. І я не можу собі навіть уявити, як може бути цілісна особистість без почуття патріотизму! Це нонсенс.
Одразу хочу зазначити, що я не кажу зараз про патріотизм як деяку сакральну любов до країни, коли людина, скажімо так, засинає і прокидається з ім’ям Батьківщини. Це, знаєте, не кожному вдається – серцю не накажеш! Я кажу про хоча б елементарну прагматичну повагу до країни, таку повагу, яку людина повинна мати до сім’ї, до свого трудового колективу… Це зовсім нескладно! Але це є складова цілісної особистості. Без цього – ніяк!
Крім того, все ж не обмежується одним “Сюрреалістичним Альянсом”. Я вважаю себе патріотом і намагаюся в межах власних сил підтримувати патріотичний рух поза організацією. Так само роблять інші… Скажімо, “Своєрідне Коло” – яскравий приклад того, як люди, близькі до “СюррАльянсу” проводять патріотичну виховну роботу в іншій формації, і мають при цьому безумовну підтримку нашої організації.

І наостанок. В новому романі “Записки українського самашедшего” Ліна Костенко змальовує “Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу”. Це такі собі нотатки про все, що відбувається навколо і потрапляє в поле зору героя. Картина справді вимальовується сюрреалістична і абсурдна навіть. Ця сюрреалістичність і абсурдність лякає героя, бо він уже не знає, чи світ збожеволів чи він сам. Отже, які в тебе будуть сюрреалістично-практичні поради, як звичайній людині не з’їхати з глузду в цьому божевільному світі? І думаю, порадами завершимо це листування “маркса-енгельса”:)
Правильно. А то не буде, про що розмовляти в інтерв’ю з “Times”!На противагу іншим відповідям, ця буде максимально лаконічною. Як не з’їхати з глузду? Треба приєднатися до “Сюрреалістичного Альянсу”, звичайно…

1937 рік – повернення?

В Україні триває “полювання на відьом”. Навіть якщо залишити поза увагою зміст багатьох звинувачень, що висуваються затриманим і що не витримують жодної критики, жахають самі методи, які в цьому “полюванні” застосовують правоохоронці. Охоронці права. Зокрема, права людини хоча б на адвоката…