Африка, хай їй… Частина 4

Що б це означало?
Що б це означало?

Закінчення. Попередні публікації: частина 1, частина 2, частина 3.

Минула половина нашого перебування тут. Військова база посеред степу між морем і горами була нашим помешканням вже понад місяць. Лишилось десь стільки ж часу провести тут: на Батьківщині Зінедіна Зідана, у цій країні фініків та супутникових антен — потім додому. Хоча гіпотетично полетіти додому ми могли і раніше, бо самі своєю роботою наражалися на це. Річ у тому, що наша група за три тижні встигла зробити все те, що ми мали б робити протягом 6-7 тижнів. В результаті перед нами постала найскладніша задача — імітувати бурхливу діяльність, демонструвати, що ми дуже зайняті, і що роботи в нас до греця. Аби тільки нас завчасно додому не відправили. Тому останні пару тижнів ми фактично перебирали те, що вже було зібрано раніше.

Разом з тим, роботи значно додалося, коли почали установки нарешті запускати. І одночасно дуже стали дратувати деякі, якщо їх так можна назвати, робітники. Про кількох арабів мова йде. Коли було потрібне, їх завжди важко було знайти. Зараз же, коли ми розпочали тестування установок, ото воно стоїть таке серйозне, заглядає усюди, під ногами крутиться, пальцем по якійсь трубі проведе, краплю керосину, не приведи Господи, знайде, показує нам такий, каже:

— Проблем!

— Та бачимо, бачимо. Самі знаємо, зробимо все, — відповідаємо.

Його ця відповідь тимчасово задовольняє, він знову продовжує крутитися під ногами і заважати нам, знаходить іншу краплю:

— Проблем!

— Та як же ти нас вже задовбав. Йшов би ти звідси.

Але ж він нас не розуміє, тому, припускаю, він переконаний, що ми дякуємо йому за цінну допомогу. І він продовжує свої пошуки далі. Хоча, деякі з арабів, хоч вигляду і не подають, досить задовільно нас навчились розуміти. Принаймні досконало вивчити нашу лайку вони мали чимало нагод. Тому все ж таки ми не надто намагаємось у їхній присутності казати все, що про окремих з них думаємо.

Отже, наш африканський друг продовжує своє паломництво навколо установки, час від часу знаходить краплини керосину, зловтішно запитує нас, чи немає в нас проблем, а іноді навіть воліє виступити у ролі втілення Здорового Глузду. Скажімо, розібрали ми клапан аби прокладку замінити. Принесли запасні, але вони виявились завеликими. І тут наш алжирський Капітан Очевидність показує пальцем на прокладку і з серйозним поглядом каже:

— Вері біг. Іт’с пролем.

— Дякую тобі, спостережливий наш друже, що б ми без тебе робили, гадки не маємо, — відповідаємо. Втім, сарказму він не вловив, бо не зрозумів ані слова.

***

Майструємо бесідку
Майструємо бесідку

Паралельно з основною роботою ми робимо бесідку. Навіс.

Наших груп сюди літало чимало. І майже кожна лишала біля готелю по собі той чи інший слід. Не в тому плані, що наслідили, і додому полетіли, ні. Але, наприклад, одні зробили, не знаю як правильно вона зветься, фігню, об яку ноги перед дверима  витирати; інші зварили стійки, натягли проволоку — і от вам є де одяг після прання сушити; хтось зробив у дворі невеличкий цементний майданчик, розміром 4х4 метри, де поставили стільці і стіл.

Ми вирішили перевершити усіх. Бо оскільки є однією з останніх груп, треба поставити жирну крапку, постановив колектив. Тож саме над тією площадкою почали робити навіс.

Мені не пощастило перед вечерею в коридорі зіткнутися із Суворим Начальником, тому своє, як він його назвав, технічне завдання на проектування і, відповідно, конструкторська частина роботи у польових умовах дісталася мені. Цінних порад від групи було багато, нецінних ще більше, в результаті металоконструкція, коли її змонтували, виглядала воістину монументальною. Нормальна така жирна крапка.

жителі Орану
жителі Орану
Сучасні краєвиди
Сучасні краєвиди

***

Вже шостий тиждень серед арабів, а ніяк не звикну, як вони поміж собою спілкуються. Наприклад, не згадаю випадку, щоб два араби йшли (сиділи, їли і т.д.) мовчки. Якщо їх більше ніж один, то вони неодмінно балакають: одночасно і голосно. Дуже голосно. Дуже емоційно. Допомагають собі бурхливими жестами, навіть якщо за кермом. Завжди думав, що не знаючи мови, можна хоч настрій розмови вловити, залежно від інтонацій та емоцій — дзуськи. Принаймні в цьому випадку. Пам’ятаєте «Бриллиантовую руку»? Розмову двох контрабандистів в лікарні, що чекали на «Михаила Светлова»? От приблизно і тут так само. Тут градус спілкування обов’язково високий, здається, ще зовсім трохи, і вони вчепляться в горлянки одне одному своїми алжирськими пазурами. Натомість при цьому може лунати сміх, а якщо їх запитати, про що ж, врешті решт, вони говорять, то виявиться, що, скажімо, один поцікавився як справи у іншого в родині, або як здоров’я тощо.

Центр міста з вікна автобуса
Центр міста з вікна автобуса

***

За сувенірами нас возили на базар. Чи то до базару ми так і не доїхали, чи він і мав так виглядати, не розумію досі. Принаймні зовні звичний нашому оку вигляд ринку він не мав. Ті ж самі крамниці -«гаражі» на перших поверхах будинків у вузьких провулках. Єдина відмінність від побачених раніше магазинів полягала у їх скупченості. Ну і людей там багатсько було, навіть попри те, що будній день.

Картини з піску в сувенірній лавці
Картини з піску в сувенірній лавці

Зате із сувенірами виникли проблеми: магнітиків — зась, а більше особливо і обирати нема з чого. Картини з піску поганої якості, й вибір дуже маленький. Піщані «троянди» з Сахари також мали підозрілий вигляд, припускаю, що транспортування до України вони не пережили б — спіткала б їх трагічна доля руйнації. Тим більше ми мали змогу спостерігати, як у аеропортах обходяться із завантаженням-розвантаженням багажу: зовсім грубо, без любові, я б сказав. Тож сувенірів ми по суті так і не придбали. А на заощаджені гроші докупили пива. Принаймні я зробив саме так.

***

Наш Великий Спеціаліст Fish-man, який прославився вмінням спілкуватися російською мовою із арабами, не припиняв нас радувати цим своїм талантом. Напевно однієї миті він зрозумів, що все якось дуже просто виходить, і вирішив дещо ускладнити задачу, внести додаткову перемінну у складне рівняння порозуміння. Він урізноманітнив свій арсенал жестів неочікуваними та недоречними. Виходило смішно.

Приклад №1. Йдемо ми на роботу, раптом бачимо серед натовпу арабів водія, що возив нас на море.

—  О, бонжур! На море мы на этих выходных едем? — із саркастичною інтонацією запитує Fish-man

— Ееееееее…. — відповідає водій.

— Ну, на море! Море! — уточнює наш Фахівець, руками крутячи невидиме кермо автобуса.

Очима араба, який, ясна річ, окрім «бонжур» ані слова не зрозумів, ця ситуація, мабуть, виглядала забавно.

Приклад №2. Тривалий час ми просили, аби нас відвезли подивитись фортецю Санта-Круз, що розташована на горі в Орані. Але нас відмовлялися везти, мотивуючи це тим, що в автобуса, мовляв, погані гальма, і що на гірській дорозі це небезпечно.

— Фарид, я так понимаю мы опять никуда не поедем! — із такою собі підйобкою в голосі обурювався Fish-man, — я так понимаю все еще тормоза плохие.

В цей самий момент, аби проілюструвати, що він мав на увазі під словом «тормоза», Fish-man чомусь став виконувати характерні рухи тазом і руками, імітуючи щось дуже схоже на статевий акт. Гадаю, що в очах Фаріда, який це міг сприйняти за неприховану погрозу, ця ситуація кумедною й забавною вже не видавалася.

Приклад №3. Під час навчання арабів користуватися нашими установками з Великого Спеціаліста сипали перли, як прищі на лобі підлітка. Ось один з них (перл себто):

Отже стоять араби-учні, араб-перекладач, Fish-man та я — в якості щасливого свідка.

— Коллектор имеет двенадцать форсунок, — показуючи на пальцях сім, своїми досвідом і знаннями ділиться Fish-man.

Поки перекладач намагається перезавантажити свій мозок та якось пов’язати між собою інформацію, що надходить від очей та вух, Спеціаліст щиро обурюється:

— Обана! Вы что, в первый раз слышите, что у коллектора двенадцать форсунок?! — все ще зігнувши на пальцях сім, дивується він — как же вы с такими познаниями работать собираетесь?

— Ну они и тупые, — скаржився цей Задорнов пізніше нам, — им объясняешь-объясняешь, а они все равно ни черта не понимают.

Епілог

Дорога додому мало відрізнялася від тієї, якою ми добиралися в Африку. Все те саме, тільки напрямок інший. Ну, і ще на додачу в салоні Іл-76 чомусь смерділо коров’яком. Але то пусте, оскільки ми так спрагло хотіли додому, що подібні дрібниці не могли зіпсувати настрій.

Ну ось, власне, і все. Цікаве було відрядження. Непогано було б повторити якось. Ну, то таке.

Африка, хай їй… Частина 3

Вулицями Орану
Вулицями Орану

Продовження. Частина 1.Частина 2.

Місто, пляжі і дозвілля
04.05.13

Оран є старовинним і великим містом на узбережжі Середземного моря. Населення складають близько 2,5 млн. арабів і пара-трійка європеоїдів. Тому наша присутність у центрі міста, напевне, не на жарт різала очі мешканцям Орану. Тобто звісно ніякої агресії в наш бік не було, на нас окрім декількох дітей навіть пальцями не показували. Але знову із підсвідомості вилізла фобія бути нацменшиною у середовищі арабів-мусульман. Втім, не забігатиму вперед, і про все по порядку.

Строкаті балкони
Строкаті балкони

У зв’язку із складною ситуацією у країні очікувати на повноцінну екскурсію нам не доводилося. Фактично, переважно усе що ми побачили, ми бачили із вікон автобусу, який доволі довго возив нас Ораном. Спасибі, що бодай так вивезли покататись. Тим більше я б сам не наважився гуляти там по вулицях наодинці. Хоча місто, принаймні в центрі, виглядало дуже цивілізованим. Правда, не без тієї гри контрастів і мішанини, про які я згадував ще раніше. Від французів алжирцям дісталася непогана культурна спадщина, яку, схоже, тут цінують вельми умовно. Отже знову та сама картина розвішаної білизни на фасадах красивої архітектури будівель. Та й взагалі багато споруд мали доволі занехаяний вигляд. Вузькі вулички. Багато людей, які нікуди не поспішають. На дорогах нові авто і старі розвалюхи, сучасний трамвай, до якого нам ще років 20 розвиватися. Старі квартали. Подекуди бруківка. Що кидалося в очі, так це відсутність окремих будівель кафе, крамниць, торговельних центрів тощо. Всі ці заклади були розташовані на перших поверхах будинків. При чому ледь не всі з них виглядали майже однаково, так ніби раніше на їм місці були гаражі.

Типові міські краєвиди
Типові міські краєвиди

Загалом місто склало враження однієї суцільної недобудови. І навіть не тому, що багато є різного будівництва (хоча і його теж достатньо), справа в тому, що ледь не кожен другий жилий дім має незавершений вигляд. Скажімо, от стоїть багатоповерхівка, на 3-4 поверхи, усі з яких заселені. Але даху в неї немає. Тобто споруда закінчується черговим недобудованим поверхом. А якщо точніше, поверх закінчується стелею, з якої вгору стирчить арматура. Отже в будь-який момент можна збільшити житлову площу. Що, як нам пояснили, місцеві і роблять час від часу. Наприклад, живе в домі родина. Дітей одружили, жити молодим немає де. От і починають молодята над головами батьків «гніздуватись» – у будь якому випадку краще, ніж на шиї. Крім того повертати кредит на житло можна не поспішати – будинок же недобудований. Але загальний дизайн міста від цього псується не на жарт. Втім, тут це нікого особливо не хвилює. «Ага, – думаю, – вам би наших опадів сюди. Подивився б я, як вас без дахів заливало б». Щоправда, їм тут напевно навіть в радість, коли їх заливає. Африка ж. Це вам не жарти.

Депресивні райончики
Депресивні райончики
Кози на смітнику
Кози на смітнику

Жартів також не знайшлося взагалі, коли ми проїздили повз один район (чи то було передмістя?) Орану. Не район, а один великий смітник. Не будинки, а сараї сараями. В наших селах курники і сажі виглядають комфортабельнішими. Замість безпритульних собак у горі сміття на узбіччі дороги копирсались зі скляними очима кілька кіз. Чи цапів. Не думаю, що це дуже принципово. Крім того скоріш за все про каналізацію тут взагалі не чули. Натомість вочевидь чули про супутникове телебачення. Тарілки були майже на кожному будинку, перепрошую, курнику. Ну і звісно ж білизна розвішана усюди, куди ж без неї. От такий от веселий райончик (чи передмістя?).

05.05.13

Великдень тут чомусь ніхто не святкував. І нам довелося виходити на роботу. Хотіли організувати свято собі самі, але тут навіть яйця фарбувати не було чим, не говорячи вже про те, щоб розговітися свяченою крашанкою чи водичкою. Замовляли в Фаріда цибулиння – каже, що не сезон на стару цибулю, є тільки молода, і продається вона без лушпин. Поросили принаймні буряку дістати – він дістав. Але потім з’ясувалося, що ніхто з нас не знав, як правильно буряком фарбувати. Тому в результаті розговілися простими вареними яйцями і салом, ще з запорізьких запасів. Гадаю, не варто і пояснювати, що замовляти в Фаріда сала ми навіть не намагались. Бува ще образиться. І все рівно ж не дістане.

Зате починаючи з Великодня прийшла нарешті спека (як потім з’ясувалося, мінлива, та хоч щось). Ми всі раділи, казали: «Африка, ну нарешті почалася Африка», але відверто кажучи в цей самий час в Запоріжжі панувала така сама Африка. І ніхто там чомусь цьому факту не радів.

11.05.13

З моря ми приїхали, як варені раки. Бо, по-перше, були червоними, а по-друге, відчували себе так само, як, напевно, почуваються раки у каструлі із окропом. І що характерно, ми знали, що все скінчиться саме так. Проінформований – значить озброєний, ага. Дуже нам це допомогло (читати із сарказмом в голосі).

Пляжний відпочинок
Пляжний відпочинок

Покупатись у Середземному морі нас повезли на офіцерський пляж, закритий для простих смертних. Бо, як і в місті, перебувати на цивільному пляжу для нас могло бути небезпечно. Натомість на офіцерському пляжі, схоже, загрозу становили для відвідувачів саме ми. Бо інакше як пояснити той факт, що невдовзі після того, як ми розклалися на піску, найближчі до нас араби зібрали парасольки, дітей, дружин та інші лахи і перебралися подалі? Припускаю, що причин існувало декілька. Наприклад, те що ми були єдиними, хто був у плавках. Решта чоловіків купалася в шортах, жінки, вдягнені у свої ряси, або взагалі не купалися, або просто мочили ноги. Тож наші тісні, за місцевими мірками, плавки, мабуть, просто не в’язалися із тисячолітньою мусульманською традицією купань у Середземному морі. Отже від гріха подалі чоловіки поспішили забрати своїх жінок на таку відстань, з якої не можливо було б роздивитися окремі частини тіл отої галасливої групи мужчин слов’янської зовнішності.

Другою причиною, іншим прикладом нашого морального занепаду і відповідного негативного впливу на арабську спільноту, стало те, що ми пили на пляжі пиво. Щоправда, потім ми загорнули банки у серветки і пили так, щоб не було видно, що саме ми п’ємо. І порожню тару також ховали. Адже дратувати мусульман – погана прикмета. Крім того до нас підійшов один араб і непоганою російською мовою пояснив, що в них не прийнято демонстративно розпивати алкоголь на пляжі, і попросив сховати порожні банки, а саме пиво пити так, щоб ніхто не бачив. Нам стало соромно, ми відповіли: «Окей, ноу проблем». Здивований араб пішов геть. Мабуть, він чекав, що ми почнемо відстоювати своє конституційне право на алкоголізм у громадських місцях за кордоном, мабуть, до нас так робили усі російськомовні групи, але ми погодились зі справедливістю зауваження, чим не на жарт приголомшили араба.

Ну а власне сам пляж справив подвійне враження. З одного боку мені, який на море їздить раз на десятиріччя, сподобалось. Та й як не крути, покупатись у Середземному морі куди епічніше, ніж, на приклад, в Кирилівці. Але разом з тим пляж був брудним… Могло бути й гірше, разом з тим різного сміття у піску лежало достатньо. Й у самій воді плавали порожня баклажка з коли та пачка від мальборо. Таке собі помірне свинство, на межі із надмірним свинством. І це ж ніби елітний пляж, офіцерський. Втім, прикро мені стало не за арабів, хоча Алжир спокійно міг би мати гарні курорти. Дивлячись на те неподобство, одразу згадав Україну. Що вже сміятись над алжирцями, як в самих не краще. Той факт, що десь є такі самі свині як і ми, мене чомусь не заспокоїв.

А тим часом палюче сонце припікало, тіні на пляжі фактично не було, парасольки нам ніхто не виділив, і пообгорали ми так, що на наступний день пересувалися як інваліди. Бо найбільше обгоріли ноги, які до того своєї частки сонячної радіації не отримували. В результаті наші задні кінцівки, покриті засмаженою хрумкою скоринкою, не здатні були без болю згинатись. І знали ж, що все буде саме так. Знали ж!

***

На пляж нас везли Ораном. У місті зробили зупинку. Як завжди перекладача не передбачалося культурною програмою в принципі, тож спілкувалися із сек’юріті ми жестами. Причина зупинки теж була пояснена невербально. Супроводжуючий ніби казав нам: «Виходьте хутко з автобусу! І покваптеся, через вас я у вихідний день вийшов на роботу! Тож давайте ворушіться, блідолиці». Ну а нам що – вийшли. Виявляється нам хотіли показати місцеву християнську церкву. Правда, не було зрозуміло з якою метою. Чи то хотіли похвастатись алжирською толерантністю, чи може вирішили, що нам час вже молитись (все ж таки місяць минув, як ми в Алжирі, а в церкві жодного разу не були), чи може просто жадали пригрозити. Мовляв, ось вона, остання християнська церква на Африканському континенті. Ми так і не зрозуміли. Жести супроводжуючого не змогли надати повної картини.

Конструкція церкви нічим зовні не нагадувала церкву. Поки не потрапили в середину, і не здогадались, куди нас ведуть. В холі за столом сидів негр, перепрошую, афро-африканець – вахтер, мабуть. Або сторож. І ще там була жінка: чи то екскурсовод, чи адміністратор, чи священик – хіба їх розбереш, як перекладача немає. Більше прихожан не було. Хоча лавок було достатньо, як і притаманно нормальним католицьким костьолам. Отже напевно інколи люди там бувають, і навіть сидять. Ми зайшли, постояли, подивились – дивитись особливо не було на що – і пішли собі в автобус.

***

Зазвичай перед роботою пара чоловік з нашої групи робили ранкову пробіжку. Бо вдома ти ніколи не бігав і малоймовірно що бігатимеш. Бо це рано вставати треба, спускатися з 8-го поверху, а надворі холодно, дикі собаки бігають, маючи намір вкусити тебе за п’ятки, і шорти в тебе порвані, і люди на тебе як на ідіота дивитимуться, і ще чимало інших тупих відмазок вигадати можеш. А тут за компанію та знічев’я чом би і не побігати. Тим не менш як на ідіотів дивилися і тут. Солдати. Зиркають на нас зі своїм специфічним мусульманським співчуттям у погляді, думають либонь: «Ну добре, нас-то змушують бігати. Армія ж бо. А вам, невірним, чому не спиться о цій благословенній ранковій годині?» І ніби на підтвердження своїх думок вони міцно засинають у своїх вартових вежах, наочно демонструючи нам, що ми втрачаємо.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 2

Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.
Легше зробити все самому, ніж змусити арабів.

Продовження. Початок тут.

Особливості міжнародної співпраці

Наша робота полягала у шеф-монтажу десятка установок для випробувань окремих деталей моторів: форсунок, колекторів, лопаток тощо. Іншими словами ми мали б керувати діями аборигенів, які мусили б самі монтувати і підключати ці установки. Але шеф-монтажем ми по суті так і не займались. Ми займались монтажем. Різниця полягає лише в тому, то перше — дуже довгий процес. Друге — процес швидкий. Бо легше було щось зробити все самому, ніж змусити арабів.

По-перше, араби виявилися не те щоб лінивими… Важко навіть збагнути у чому причина. Просто їм якось усе пофіг. Усі ті установки, уся та випробувальна станція — усе їм пофіг. Але до цього я ще повернусь нижче.

По-друге, фахівці у них, як і очікувалося, слабенькі. Наприклад, зварник. Про себе він казав, що він «біг професіонал». Але по факту ходив з якимось індиферентним поглядом по цеху, інколи щось кволо зварював, а коли ми його шукали, мав звичку зникати. Втім, таку звичку мали всі араби.

Третя причина була в мовному бар’єрі. Як на будівництві Вавилонської вежі. Теоретично перекладач був. Але як і усі середньостатистичні араби на станції, він мав звичку зникати саме тоді, коли був потрібен. Крім того він був один, нас багато. Та і перекладав так само, як зварник варив. Скажімо, хотіли ми попросити в арабів крейди, задля перевірки герметичності керосинових трубопроводів. Як ми тільки перекладачу не пояснювали… Він ніби зрозумів. Принесли нам пригоршню прального порошку.

Тут необхідно зробити ліричний відступ і згадати одного фахівця із нашої групи. Він був дядько не дурний, свою роботу в принципі знав, але страшенно мене дратував своєю манерою демонструвати який він видатний спеціаліст у всіх галузях. Починаючи від смаження яєчні та риболовлі, і закінчуючи власне калібруванням і експлуатацією установок. Він постійно ходив із розумним виглядом, совав носа куди не просять, і роздавав на всі боки свої, як він вважав, дуже корисні і цінні поради, імітував великого боса, хіба що тільки не поправляв свою невидиму корону. Своєю любов’ю до рибалки він усім нам, а також арабам, пробив у голові величезні дірки (за що отримав кодову назву Fish-man). А ще гучно плямкав під час обіду та просто так, з тільки йому відомих причин, при всіх пальцями виколупував їжу із своїх зубів, ну і ще сотнею тисяч дрібниць він мене дратував. Але згадав я про нього не просто так, а саме в контексті спілкування із аборигенами. Це треба було бачити. Ми, наприклад, під час спілкування із місцевими та пояснення їм плану роботи, використовували прості англійські речення, жести та ледь не малюнки на стінах. Але цей наш товариш такою нісенітницею не займався. Йопта, він Великий Спеціаліст! Він не стане примітивно пояснювати складні речі! Просто шедевральна картина виходила. Стоїть він. Біля нього стоять пара арабів. Араби знають арабську і французьку. Він знає російську.

Він: «Значит так. Эту работу надо выполнить до конца смены».

Вони мовчать.

Він (повільніше і голосніше): «До конца смены. Нужно эту работу закончить. Вы меня понимаете или нет?»

Вони мовчать.

Він (гучно): «Мы же иначе установку не запустим! У коллектора два контура. (Повільніше і показуючи на пальцях «2») Два контура»

Вони щось кажуть французькою.

Він, повністю переконаний, що його зрозуміли, йде з розумним виглядом до нас, далі роздаючи свої цінні поради.

Ось як треба.

Не обов’язково вчити мови, виявляється. Задля того, аби тебе зрозуміли, достатньо пару разів повторити свої слова повільніше.

Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка
Суворий і безжальний арабський пофігізм: затоплена техніка

***

А от і обіцяний приклад алжирського пофігізму. На базі тривало будівництво нової злітної смуги: був викопаний котлован метрів так 40-50 завширшки, глибиною метри півтора, і довжиною кількасот метрів. Немаленька така яма. Відповідно і техніки там було достатньо: екскаватори, катки і т.д. І все б нічого. Та якось стався дощ. За місцевими мірками, так взагалі злива. Котлован залило водою по вінця. Наступним ранком ми ходили дивитись навіть на нього: на вигляд — плесо під ранковим сонячним промінням; по суті — калюжа. А посеред цієї калюжі стояла уся напівзатоплена техніка, на півтора метри залита водою. І ніхто з арабів навіть не поворушився, аби завчасно вивезти машини з котловану. Власне, не тільки завчасно, взагалі здається нікого не хвилювало те, що техніка затоплена. Хоча, можливо, в Африці вода настільки незвична, що такий раптовий ставок арабам тільки за щастя, звідки мені знати.

Креслення в пташиних відмітках
Креслення в пташиних відмітках

Або от ще випадок. У цеху, в якому ми працювали, стояли згадувані мною вище установки. В них в якості робочої рідини використовувався керосин 9-го класу чистоти. Говорячи простою мовою, це дуже чистий керосин. І взагалі вимоги до чистоти у приміщеннях були жорсткими, аби результати випробувань були коректними, а деталі, що випробувались, не псувалися. Все це арабським начальникам наші фахівці пояснили. Арабські керманичі цю інформацію донесли до підлеглих — ті ходили по цеху в чистих білих халатах. А от пояснити важливість дотримання чистоти птахам місцеві не змогли. Тому горобці і голуби вільно літали посеред будівлі, гніздувались, створювали свої пташині родини, народжувались, вчилися робити перші свої польоти, і срали. На підлогу, на установки, на розкладені креслення, на нас. Наш Суворий Начальник намагався вкласти трохи розуму в гарячі африканські голови щодо шляхів подолання проблеми. «Замажте дірки у даху і стінах, повставляйте шибки у вікна [недрукована лексика]», — марно радив він. «Добре», — відповідали вони. І на цьому зазвичай все закінчувалось.

01.05.13

Першого травня у нашому готелі вимкнули опалення. Відверто кажучи, опалення таке собі — батареї ледь теплі. Але сам факт наявності в Африці у квітні місяці опалення став черговим цвяхом у кришку труни стереотипів. Взагалі, зв’язуючись із рідними на Батьківщині, з’ясували, що вдома значно тепліше у цій порі виявилось, ніж тут. Якщо першого травня у Запоріжжі було близько 30 градусів, то тут, поблизу Орану, не більше 20. А ще холодний вітер. При чому вітер майже завжди. І вночі холодно. І батареї у квітні теплі.

В принципі, цьому можна знайти пояснення. Ми жили в окремому готельчику, на військовій базі, де все автономно: хочуть — вимикають опалення, хочуть — вмикають. А якщо врахувати, що найкращий бензин у перерахунку на наші гроші 1,5 грн., дизельне пальне 0,8 грн., то стає зрозуміло, що заощаджувати на нафтопродуктах їм не обов’язково.

***

На базі був один араб на ймення Фарід. Він був тут на зразок наших завгоспів. Не знаю, як в арабів називається завгосп, тим більше у військових, тому ми його звали просто Фарідом. Точніше, Фарідом. Без «просто». Звання в нього було еквівалентним нашому прапорщику, що й не дивно — кому ж як не прапору бути завгоспом? Розмовляв із нами він через слово англійською, через слово російською, через слово французькою. Але ми розуміли. Зазвичай під час нашого сніданку чи обіду у їдальні, він заходив до нас і запитував, що нам треба для повного щастя. Як правило для повного щастя декому з нас потрібні були сигарети, декому пиво, декому сланці, декому щире кохання. Фарід як добропорядний завгосп нам все те діставав. Ну, окрім щирого кохання, як ви розумієте. І за гроші переважно.

"Завгосп" Фарід
"Завгосп" Фарід

А одного разу він навіть проявив ініціативу і приніс нам дрожі. Безкоштовно.

— Нащо? Ми ж не замовляли, — здивувалися ми.

— Водка! Водка! — радісно пояснив Фарід.

І тут до нас дійшло: наші попередні групи, як власне і ми, усі запаси міцних алкогольних напоїв спустошували в перші ж дні на чужині (оскільки в літаку можна провозити було тільки літру). І ймовірно замовляли одразу після цього в Фаріда дрожі задля бражки. А ми прилетіли із Суворим Начальником, який не заохочував алкоголізм у відрядженні. Тому нічого такого не просили. Але Фарід був гарним завгоспом. Він чи то інтуїтивно відчув нашу тугу, чи просто за звичкою приніс нам цей стратегічний вантаж. Подумав мабуть, що от диваки які, вже третій тиждень пішов, а вони ще не просили дрожів.

— Пфф. Дрожі він приніс. Самогону нам ще тут тільки не вистачало, — сказав після того, як Фарід пішов, наш Суворий Начальник.

— Так, ви праві, самогону дуже не вистачає, — сумно погодився один з нас.

Далі буде…

Африка, хай їй… Частина 1

"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"
"Ну, що, хлопці, покажемо колегам з Алжиру, як треба працювати!"

Чарівним чином обставини склались так, що випала мені можливість на два місяці злітати у відрядження до Алжиру. Близько десяти спеціалістів, зокрема і мою персону, «Мотор Січ» послав на шеф-монтаж нестандартного обладнання до Африки. Оскільки пам’ять – то штука коротка, вирішив деякі свої враження від поїздки у такому собі режимі прямого ефіру занотовувати. Скажімо, зараз я про ті самі речі написав би вже дещо інакше. Але на момент написання все було саме так. Тож досить вступних слів. Отже.

Перші враження
17.04.13

Відчувати себе нацменшиною спочатку було дуже незвично. І навіть трохи страшно. Ідеш собі по вулицях, а навколо повно бородатих арабів – у своєму національному вбранні, як воно правильно зветься не знаю, але наші люди це називають простирадлом. Алжир зустрів нас непоганим аеропортом, сонячною погодою, озброєними сек’юриті, довгою дорогою до готелю (так що ми подумали, що їдемо взагалі в інше місто), ну і безумовно тими краєвидами, які ми спостерігали із вікон автобусу. Красиві новобудови, гори сміття, гарна автомагістраль з аеропорту, розвішана на просушку на дахах будинків білизна, бараки та сараї, у великій кількості супутникові антени на тих же будинках, отари баранів, корови, напівзавалена сміттям річка, мечеті, пальми, сосни й араби, араби, араби, багато арабів. І все це перемішано. Намішано-перемішано так, що ти просто не встигаєш усвідомлювати увесь цей калейдоскоп. Дуже непоганий готельчик, комфортні номери і смачна вечеря. Але варто вийти з будівлі та пройти 10 метрів, як натикаєшся на пустир із якимись чи то руїнами, чи то просто смітником. Ми усього-лише вийшли знайти крамницю, де було б пиво, натомість ледь не знайшли пригод на свої м’які місця. Араби, араби, араби. Багато арабів. Усі гучно розмовляють своєю химерною мовою, і ти не розумієш, чи то вони просто ведуть світські бесіди, чи закликають Аллаха благословити їх на священну війну проти невірних, якими є ми зі своїми українськими пиками. Навколо бородаті араби у своїх простирадлах, і в кожному другому з них мені здавався потенційний терорист. А в їхніх очах, напевно, ми виглядали як нові окупанти-колонізатори, які прийшли збирати данину, не менше. І ми раптом зрозуміли, що не дуже-то ми хочемо того пива. Що ми, пива не пили ніколи? Обійдемось. Для першого дня на чужині достатньо вражень буде і без кровопролиття або міжнародного конфлікту, вирішили ми.

"Летюча електричка" Іл-76
"Летюча електричка" Іл-76
Вдало приземлились!
Вдало приземлились!

18.04.13

На місце призначення – військову базу поблизу міста Оран – ми добиралися трьома авіа перельотами. Дніпропетровськ – Стамбул, Стамбул – Алжир, Алжир – Оран. Якщо про перші два перельоти нічого особливого сказати нема, то третій заслуговує на окреме згадування. Причина проста – це були тутешні алжирські авіалінії. Іл-76. Такий собі повітряний трамвайчик. На своєму маршруті він мав кілька зупинок, частина людей виходила, частина заходила. Навіть не знав, що таке практикується.

Одним словом незабутній політ. Оце я розумію авіація. Які там вимкнені мобільні телефони, які там паски безпеки, які к бісам незашторені ілюмінатори! Наскільки я розумію, від початку це був транспортний (або десантний) літак, перероблений (не надто старанно судячи з усього) під пасажирський. Чотири довжелезні лавки протягом усього салону вздовж фюзеляжу. Тобто сидиш ти під час польоту фактично боком, як у вагонах метро. Ніяких пасків безпеки не передбачено. Ще чого! Ілюмінаторів штуки чотири на увесь салон, тож летіли у напівтемряві. Звукоізоляція? Не чули тут про таку. Хоча ні, брешу, подекуди звукоізоляційними матами фюзеляж з середини був викладений, але вуха від ревіння двигунів (здається, наших, «моторівських») закладало все рівно. Здоровенною відкидною рампою у хвості літака заходили пасажири, хоча при бажанні могла б заїхати вантажівка. Але справжньою родзинкою дизайнерської та конструкторської ідеї в цьому літаку став другий поверх у салоні. Такі собі ще дві додаткові лавки під стелею, підвішені на кронштейнах, ближче до неба так би мовити. Контингент набився в літак відповідний. Типу як в нас дачники в приміських електричках. Хіба що худоби з собою не везли. В тій ситуації нас вже не здивували б навіть стоячі пасажири, але якось обійшлося. Коли літак відірвався від землі, усі пасажири на усіх шести лавках (включно із тими, що на «другому поверсі») за інерцією посунулися в напрямку хвоста. Нам було весело. Араби були спокійні, як двері.

Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові
Якщо довго стояти на місці, лелеки сплітають гнізда на голові

Перші дні на базі

У душовій кімнаті знайшов якусь незвичну і на вигляд страшну, але, на щастя, напівмертву істоту – сантиметрів десяти завдовжки, схожу на сороконіжку, Не сподобалась вона мені. А десь через півгодини у тій самій душовій був мною помічений і мною ж таки жорстоко замордований величезний тарган. Не душ, а зоопарк якийсь. Хоча з іншого боку це навіть добре. Хоч якась екзотика, якась місцева фауна, бодай якийсь екстрим. Думали ми, що приїдемо в Африку, і побачимо її такою, якою уявляли ще зі школи. Ага, одразу. Ні тобі левів, ні тобі скорпіонів, ні тобі баобабів, ні крокодилів, ні навіть пустелі. Так нехай принаймні великі таргани будуть. І оті страшні істоти із безліччю лап. Як сказав один мій друг з цього приводу «Третій світ, що з нього узяти – не спроможні навіть відповідати нашим примітивним стереотипним уявленням про Африку!»

А ще тут до біса лелек. На кожному дереві, на кожному даху, усюди. Якщо довго стояти і милуватися краєвидами, лелеки сплітають гнізда на твоїй голові… А якщо стояти ще довше, тебе загризуть равлики, яких тут ще більше ніж лелек, і які, за свідченням аборигенів, жеруть усе підряд.

***

Купили ми місцеві телефонні картки, щоб додому дешевше телефонувати можна було. І все б нічого, але повадився мені надзвонювати один хрін. Ймовірно мобільний оператор. Від чого не легше, щоправда. Настирливий паразит. Якщо слухавку підняти, він щось там французькою белькотить, що нічорта не зрозуміти. Я йому кажу: «Ай ем фром Юкрейн. Ай донт андестенд! Донт кол мі». Але він поки не виговориться, не стулить пельку. Тому слухавку я кладу. Втім його це не зупиняє, і десь до пів на дванадцятої вечора він систематично телефонує. Вочевидь в цей час його робочий день закінчується, понаднормових йому не дають, отже аж до наступного ранку він свої дзвінки припиняє. Потім він трохи попустився, і дзвонив лише раз на день. Я не піднімав, але вже не відчував себе на чужині самотнім. Адже бодай хтось мені час від часу телефонував.

***

Араби на базі виявилися напрочуд привітними. Посміхаються, кажуть: «Бонжур! Сова?». А ти їм такий у відповідь: «Бонжур! Треб’єн!». І всі щасливі, і всі задоволені. Але про всяк випадок натільні хрестики ми не надто демонстрували. Ніколи не знаєш, що у голові у правовірного відбувається, коли він бачить хрестик. А нам тут ще два місяці жити.

***

База ця дуже велика. Хоча, не так багато я військових баз бачив, порівнювати нема з чим. Огороджена парканом із колючим дротом, будки для вартових вздовж паркану. В будках цих нами були помічені вартові під час міцного денного сну. Злітна слуга, кілька навчальних ескадрилій, ангари,  цвинтар літаків, казарми, адміністративні будівлі, випробувальна станція наших двигунів, пара цехів, готель, в якому мешкали ми, здорова отара баранів і степ. Переважно степ, решта з мною перерахованого губилася на фоні степу. Патрулюють базу теж військові і ще якась дивна жандармерія. Остання взагалі на вертольотах та авто. Із жандармерією наші стосунки склались краще – вони дозволили нам пофоткатись біля гелікоптеру. А от військовий патруль не дозволив нам одного разу подивитись на стадо баранів. Стоїть такий араб-патрульний, гладить ствол свого калашнікова, і знай тільки повторює: «Інтердір! Інтердір!». Майже як у Подерев’янського: «По руськи ніх**я не понімають». Ми не зовсім зрозуміли тлумачення цього слова, «інтердір», але натяк із автоматом був дуже переконливим. Отже на стадо ми не подивились. Ми пішли іншою дорогою і вийшли на аеродром, із усією відповідною військовою технікою тощо. Тож патрульний араб вчинив мудро, не давши нам поглянути на справжню стратегічну цінність бази. Я завжди казав, що головне правильно розставити пріоритети.

Далі буде…

Запорізька весна зі смаком шоколаду

Вдячна публіка (фото А. Мосягіної)
Вдячна публіка (фото А. Мосягіної)

Музично-поетична феєрія зі смаком шоколаду відбулась! 13 квітня у Львівській майстерні шоколаду протягом двох годин запорізькі музиканти і поети дарували свою творчість і закликали Весну співати разом із ними. І судячи із сьогоднішньої погоди, ми таки її розчулили, бо зранку трохи дощить (сподіваюсь, не засмутили!).  Це був наш перший досвід подібного заходу у Львівській майстерні, тому не всі організаційні моменти вдалось прорахувати наперед, але певні висновки щодо цього на майбутнє ми зробимо. Від себе хочеться подякувати всім учасникам і колективу  закладу (окрема велика подяка офіціантам Івану, Марійці, Олені та барменові Олександру за розуміння, делікатність і відкритість до співпраці).

Ось таким позитивом закінчився вечір (фото А. Мосягіної)
Ось таким позитивом закінчився вечір. На знімку О. Сергієнко, О. Панасюк, М. Білик, О. Кулик, О. Філіпова і К. Шерстякова (фото А. Мосягіної)

Ми від початку не ставили за мету зробити театральне дійство. Мотив і настрій “Лісової пісні” — це просто те, що об’єднало в рамках вечора таких різних і самобутніх музикантів і поетів: Валентина Терлецького, Pat Seventhproof, Миколу Білика та Ксенію Шерстякову, Олену Панасюк, Уляну Кривохатько, Ольгу Філіпову і, власне,  мене, Олександру Сергієнко. Ми щиро ділились своїми емоціями і почуттями, думками і спостереженнями. І хочеться вірити, що глядачі не лишились байдужими. Тому закликаємо писати відгуки, критикувати, якщо є за що, або хвалити, якщо теж вважаєте за потрібне. Головне — не мовчіть! Бо зворотній зв’язок у будь-якій творчості — це те, без чого вона, себто творчість, просто неможлива!

А тепер просто без ремарок опублікую враження від однієї з глядачок — Аріни Мосягіної. Єдине, забігаючи наперед, і відповідаючи на “ложку дьогтю”, скажу, що, справді зауваження приймаються і наступного разу будемо ретельніше заздалегідь продумувати такі технічні моменти, як розташування столиків і бронювання місць. А от за добрі слова — щире спасибі!

Отзыв с галерки

Меня пугают люди, которым что-то интересно.
мой муж
после посещения «Весна ще так нiколи не спiвала»

Уважна і привітна Олена (фото А. Мосягіної)
Уважна і привітна Олена (фото А. Мосягіної)

Обстановка
Мы пришли под самое начало, поэтому разглядеть красоты «Мастерской» не успели. Найдя себе место под солнцем, мы пытались обратить на себя внимание официантов. На протяжении всего вечера попытки гостей установить контакт с официантами время от времени отвлекали на себя внимание от самого действа. До того, как открыли окна, в нашем уголке было душновато.

Публика
Случайных людей, практически, не было. Что порадовало: разговоров, типичных для «застольных» концертов было очень мало, и они не отвлекали от происходящего. Исключение, — общение с официантами, но к разгару действа они научились быть невидимыми и неслышимыми, за что им спасибо.

Валентин Терлецький вміє розтопити кригу в серцях (фото Ю. Жука)
Валентин Терлецький вміє розтопити кригу в серцях (фото Ю. Жука)

Концерт
Огромное спасибо организаторам за нулевой процент пафоса, спонтанность, ненавязчивый конферанс. А еще качественный звук: слышно было хорошо, но барабанные перепонки не лопались. Это уже уровень, респект!

После приветствия Саши Сергиенко, микрофон отдали «на растерзание» Валентину Терлецкому. У него была непростая задача: выступать первым для публики, которая, ИМХО, сама не знала, чего хочет больше: пищи для души или тела. Валентин был органичен, профессионален, лиричен. Может, плотины и не прорвал, но лед растопил. Видно было, что он сам кайфанул от того, что творил, а это ли не главное для артиста?

Когда выступала Саша Сергиенко, я пыталась установить невербальный контакт с внеземными цивилизациями официантами. Но я могла позволить себе такую роскошь, так как знаю ее стихи давно и долго, и многие из них мною читаны-перечитаны. Особенно, испанский цикл. Но все-таки, свое любимое «про Гауди» я послушала.

Милий мізантроп і філософ Pat Seventhproof (фото Ю. Жука)
Милий мізантроп і філософ Pat Seventhproof (фото Ю. Жука)

Во время выступления лиричной Ольги Филипповой, официанты таки вышли со мной на контакт. И соблазнившись конфетами, я пропустила обещанное эротичное произведение. Благо, стихи Оли выложены в интернете, сама Оля у меня в друзьях, так что «догнаться» ее творчеством я могу в любой момент.

К моменту выступления Pat Seventhproof львовские углеводы уже попали в мою кровь, поэтому творческая весна начала ощущаться в полную силу. Понравилось все: пение, лирика и музыка, подача себя и своего творчества. Я мысленно занесла Pat в список тех, к кому на концерт я бы пошла с радостью.

Затем снова были стихи. Как и Саша Сергиенко (если верить ее интервью), я плохо воспринимаю поэзию на слух. Однако Елена Панасюк заставила меня прожить вместе с ней каждую буковку ее произведений. Ее выступление было настоящим перформансом: голос, жесты, глаза, интонации… маленький кусочек чужой жизни, которая за минуты стала такой близкой… Я очень люблю стихи, написанные простым языком, – теми же словами, которыми мы общаемся в повседневной жизни. Но далеко не каждый мастер способен построить из этих слов что-то прекрасное и одновременно понятное каждому. Во всяком случае, очень женские стихи Елены меня зацепили очень сильно.

Уляна Кривохатько в образі Мавки (фото А. Мосягіної)
Уляна Кривохатько в образі Мавки (фото А. Мосягіної)

Ульяна Кривохатько. Почему-то вспомнилась Цветаева и её: «Моим стихам, написанным так рано, когда не знала я, что я поэт». Ульяна уже начинает осознавать себя поэтом. Её юность, жизнеутверждающая и протестная, находит выход в ее стихах-манифестах. Интересно увидеть, во что разовьется ее творчество в более зрелом возрасте, когда мысли и мечты дополнит жизненный опыт. Но даже сейчас эти мысли и мечты захватывают внимание. В общем, Мавка меня очаровала.

К завершающему аккорду этой феерии я была вообще не готова. То, что сделали Ксения Шерстякова и Николай Билык – это и есть магия. Настоящая весенняя магия. В какой-то момент даже комок подкатил к горлу: настолько искренне, чисто, откровенно и естественно было то, что они делали. Эта пара, безусловно, мой фаворит. Скромная Ксения, талантливый мультиинструменталист и композитор, и Николай, погружающийся в свои песни и выдающий нам мощный поток своих эмоций, — спасибо вам за сказку. Даже мой муж, который на подобные мероприятия приходит больше за компанию, не остался равнодушным. Как могли эти цветы расцвести среди серости нашего бездуховного города, для меня загадка. Кажется, я бы могла их слушать часами. Желаю ребятам сохранить этот огонек света, который они нам сегодня дарили, на всю жизнь. В общем, эта часть рецензии для меня самая трудная, так как сложно облекать в слова эмоции от эмоций.

Львівські ласощі (фото А. Мосягіної)
Львівські ласощі (фото А. Мосягіної)

Субъективная ложка дегтя (сорри)
Так как это первое мероприятие — все простительно. Но хотелось бы большей продуманности с размещением гостей. Как вариант, можно ввести бронь на конкретные места с планом зала и расположением каждого столика. Возможно, с предоплатой. Пусть народу будет меньше, зато и отвлечений на официантов, разговоры и прочее тоже будет меньше. И хотя наши соседи были милыми людьми и меня не напрягали, лично я, как существо социопатическое, предпочла бы сидеть отдельно. Ну и на будущее: надо как-то провзаимодействовать с кафе, чтобы то ли заранее заказать какой-то базовый набор блюд и напитков, то ли на такие вечера привлекать больше официантов. А то мысли о хлебе насущном (меню) и о его добыче (квест: поймай официанта) отвлекали от пищи духовной.

Олександра Сергієнко і Ольга Філіпова (фото Ю. Жука)
Олександра Сергієнко і Ольга Філіпова (фото Ю. Жука)

Резюме
Спасибо Саше, Оле и всем участникам за этот вечер. Весна перемогла! Хороший звук, грамотное построение программы, дозированное присутствие каждого из участников на сцене и приятная атмосфера — все это создало весеннее настроение.

И вообще, радует, что такие мероприятия поводятся. Ведь в пору моего студенчества культурно-литературная жизнь молодежи ограничивалась сейшенами, пением под гитару в переходах да литературным клубом «99». Поэтому то, что сегодня произошло, лично в меня вселило оптимизм и веру в то, что секс в СССР культурная жизнь в Запорожье возможна.

З.Ы. Комментарий моего мужа во время прочтения рецензии: «Опять про официантов, — да что ж это такое?»

Ліна. “Старые песни о главном”

Вогонь поезії. Фото: Н. Бойченко
Вогонь поезії. Фото: Н. Бойченко

Відвідала поетичний вечір до дня народження Ліни Костенко. Сказати чесно, я не люблю читання віршів зі сцени. Для мене поезія — це розмова один на один з автором, а, сприймаючи на слух, відчуваю, як мені нав’язують чуже бачення. Та на диво, всі декламатори мене порадували! Особливо, якщо врахувати, що всі вони учні-старшокласники, а не професійні актори. Може, то і краще. Часом як раз “професійне” пафосне читання вбиває мене найбільше. У даному ж випадку відчувалось, що керівник проекту (Поліна Сергєєва) добре попрацювала над вимовою, логічними і емоційними акцентами, подачею, і кожен учасник був не лише щирий, а й переконливий у читанні.
По-новому прозвучали пісні зі старого проекту “Своєрідного Кола”, присвяченого ювілею Костенко. До сьогоднішнього заходу долучився Андрій Толстіков, один з авторів музики “Ліни. Іншої акустики”. Та окрім його пісень, звучали також композиції Микити Мунтаніола і гурту “Сестри Тельнюк” (хоча згадки про це я не побачила у програмці).
Загалом вийшло доволі душевно, правда деякі ідеї один-в-один повторювали “Ліну. Іншу акустику” (початок вечору з мультфільму “Доля”, наприклад), а щось модернізували (скажімо, якщо тоді картина створювалась на сцені в режимі реального часу, то сьогодні це було в записі і транслювалось на проектор). Новинки, які щиро порадували, — це відеороботи учнів.
Якусь крапку треба поставити. А, так, з днем народження, пані Ліно! Здоров’я і натхнення!

Андрій Толстіков, фото Н. Бойченко
Андрій Толстіков, фото Н. Бойченко

Хай буде шоу! (звіт)

Хай буде шоу!Шматками серце рветься,
Грим від сльози зітреться…
Та всміхаюсь я знову.

Це рядки з пісні “Хай буде шоу!” (“Show must go on” by Queen), яку Україна почула у виконанні Станіслава Котляра в одному з випусків програми “Х-Фактор”. Виступ Стаса вразив не лише суддів, а й усіх глядачів по обидва боки екрану. Та тоді ще ніхто не знав, що насправді ці слова означають для молодого чоловіка…

Стас має вроджений порок серця. За свої 28 років він переніс уже кілька операцій, та наразі серце вже вичерпує свої резерви, отже прийшов час, коли життєво необхідна трансплантація.

Музиканти Запоріжжя вирішили підтримати талановитого і просто хорошого чоловіка і принаймні трохи допомогти зі збором коштів на операцію. Отже 28 грудня 2012 року в арт-клубі “7 Док” відбувся благодійний концерт за участі “Nasluhu”, Pat Seventhproof, “Крапки”, Юрія Кулініча, Андрія Толстікова (Своєрідне Коло) і кавер-бенду Романа Шудренка “Зефір”.

Хочеться подякувати всім, хто був причетний до цього заходу: артистам, які ділились своєю творчістю, доброзичливій публіці, колективу арт-клубу, людям, які допомогли з перевезенням інструментів і апаратури.

Для Стаса ми зібрали 1435 грн. Ясна річ, це лише мала частка від загальної необхідної суми. Але небайдужі люди по всій Україні влаштовують подібні акції, тож ми впевнені, незабаром грошей на операцію цілком вистачатиме.

Та навіть не це головне! Сподіваємось, Стас відчує настрій, створений музикантами і глядачами! Кажуть, коли кілька людей від щирого серця бажають одного й того ж, їхні думки набувають більшої сили. Позавчора, Стасе, ми всі бажали тобі міцного здоров’я з новим серцем, а також любові і натхнення! Бо ти і твоя творчість справді перетворюють світ на краще. Отже, хай буде з тобою сила і show must go on!

Трохи фото від Юри Жука

Чарівні, сонячні, ліричні, романтичні Сергій Жаровський і Анна Денисова (Nasluhu) відкрили вечір.

Анна Денисова
Анна Денисова
Nasluhu
Nasluhu
Сергій Жаровський
Сергій Жаровський

Артист, чиї пісні можна слухати, заплющивши очі і пірнувши у свої думки та відчуття. Меланхолійний, відвертий Pat Seventhproof.

Pat Seventhproof
Pat Seventhproof

Драйвові, веселі та, як завжди, несподівані — гурт “Крапка”! З невеличкими дотепними екскурсами в історію, етнографію та міфологію.

Крапка
Крапка
Дмитро Чугаєвський
Дмитро Чугаєвський
Тарас Василенко
Тарас Василенко
Тарас Білка
Тарас Білка

Ліричний, пронизливий у творчості Юрій Кулініч та його абсолютно душевний гурт.

Юрій Кулініч і Катя Вінні
Юрій Кулініч і Катя Вінні
гурт Юрія Кулініча
гурт Юрія Кулініча

Михайло Погорнєв
Михайло Погорнєв

Якоїсь миті зі сцени зник Юра і гурт перетворився на “Своєрідне Коло” уже з Андрієм Толстіковим!

Олександр Заблоцький і Андрій Толстіков
Олександр Заблоцький і Андрій Толстіков
Одне з небагатьох фото, де видно барабанщика — Олександра Сергієнка
Одне з небагатьох фото, де видно барабанщика — Олександра Сергієнка

І насамкінець — порція драйву від кавер-бенду Романа Шудренка, гурту “Зефір”.

Роман Шудренко
Роман Шудренко
Зефір
Зефір

І публіка, без якої не зміг би відбутись концерт!

P.S. Для тих, хто хотів би допомогти Стасу Котляру.

Реквізити ПриватБанку:
– отримувач – ПриватБанк;
– найменування банку – ПриватБанк;
– номер рахунку – 2924 4825 509 100;
– МФО – 305 299;
– ОКПО – 1436 0570.

Номер карти ПриватБанку для поповнення через термінал самообслуговування (без комісії):
– 5211 5373 1906 8420.

WebMoney:
– номер гаманця в гривнях – U320289577274;
– номер гаманця в рублях – R277395631360;
– номер гаманця в доларах США – Z145159442204.

Місце, де перетинаються шляхи і світи

21 жовтня творче об’єднання “Цинамон”, за активної участі Андрія Варята, запросило любителів поезії та душевної акустики до символічної зали очікування, а конкретніше до вестибюлю ПК ЗалК. Захід — “Вокзал на троїх” — присвятили якісь там річниці якоїсь там гілки бозна якої залізниці. Ну, а звісно, чому б ні! Залізничники — теж люди тонкого душевного складу! Мушу визнати, специфічну вокзальну атмосферу створити вдалося. Посприяли і персонажі: бомж, проститутка, гопник, таксист, провідниця-ведуча, циганка, ще хтось… Ці герої протягом вечора існували наче самі по собі: вештались навколо, сварились-мирились, пили каву, сперечались с ведучим — Антоном Білоноженком (Чеширом). Не останню роль зіграло і приміщення. Ну, що ми хочемо від вестибюля в плані акустики! Звук гуляв собі, лунко відбиваючись від стін. Для голосу і інколи однієї гітари — ще нічого, за умови, що слова в мікрофон вимовляються розбірливо. А так взагалі-то — вокзал! Та в даному випадку це навіть органічно. Як і різкий звук “прибуття поїзду” і байдужа інтонація диспетчера у виконанні Каті Титоренко. Правда, після третього гостя диспетчер кудись зник і “поїзди прибували” тихіше. А на табло висвітлювалось, хто прибув і звідки — класна ідея! А приїхали учасники справді не лише з різних районів міста Запоріжжя, а й зі Львову, Миколаїву, Дніпропетровську тощо.

Особисто мені запам’ятались Надійка Руда, яка душевно читала вірші “під фонограму” (жарт ведучого), тобто у музичному супровіді, записаному заздалегідь. Сподобався спів Юлі Муслік, хотілося б цю дівчину почути ще. Порадували віршовані замальовки Андрія Варята, що розбавили загальний лірично-ностальгічний настрій.  Запорізький гурт “Nasluhu” був, як завжди, сонячним і драйвовим! На жаль, не дочекались гурту “Колір” через хворобу вокалістки і виступу Валентина Терлецького, бо самим треба було поспішати додому…

Людей було небагато, це й не дивно, бо поезія, на мою думку, все ж таки не дуже сценічний жанр. Далеко не все звучить зі сцени так, щоб можна було це не те що збагнути, а хоча б до кінця розчути. Та для тих, хто хотів прийти, але не дійшов з якихось причин, викладаю кілька відео з нашого виступу. І дякую організаторам за запрошення до участі:)

Поезія, музика, сіські! Про літературно-музичний вечір “Заметки на полях”

"На Грани" (фото Н. Бойченко)
"На Грани" (фото Н. Бойченко)

Напишу про вчорашній літературно-музичний вечір “Заметки на полях” від пабліка “Типичное Запорожье”. В принципі, по формату і частково по складу учасників це були ті самі “Нелітературки”, але порівнювати з ними не буду. Просто поділюсь думками і спостереженнями.

Спостереження перше. Пунктуальність

Почали з запізненням на 40 хвилин. За словами організаторів, чекали, поки підтягнеться більше народу, щоб учасники не виступали перед напівпорожньою залою. Зрештою, виступати перед десятком чоловік довелось останнім виконавцям, бо кожен учасник йшов майже одразу після свого виступу і забирав свою групу підтримки. Тож у зв’язку з цим…

Спостереження друге. Публіка

Коли в списку учасників стільки народу, то публіка як раз і складається з них (ну, і плюс групи підтримки). Виходить, що люди прийшли послухати друзів, виступити самі, а всі інші глибоко по барабану. Звісно, нікого не зобов’яжеш сидіти до кінця, особливо, якщо врахувати, що захід тривав аж до початку 12-ї! Але, з іншого боку, невже нецікаво, з чим прийшли інші? Чи всі так впевнені у власній геніальності, що навіть нема сенсу в цьому зайвий раз переконуватись, слухаючи “колег по перу”? До того ж, зазвичай організатори на кінець заходу залишають “найсмачніших” виконавців! Так було і цього разу, але виступ Тараса Василенка вже відбувався для оргів та купки найстійкіших глядачів, які, сподіваюсь, ані трохи не пошкодували, що дочекались цього!

Приємно побачити було і свій вірш (фото Н. Бойченко)
Приємно побачити було і свій вірш (фото Н. Бойченко)

Спостереження третє. Знову про публіку

Власне, пов’язане з попередніми думками. Оскільки більшість прийшла послухати лише себе чи друзів, то зі сцени часто звучали заклики та прохання поводитись тихіше і слухати уважніше. Як у школі прямо!

Спостереження четверте. Прості секрети успіху

Вчора я зайвий раз переконалась, що популярність та народна любов здобувається легко за допомогою таких слів, як, наприклад, “мудак”, “хуй” чи “сіські”, при чому їх можна навіть не заримовувати, бо верлібри — самая тєма!

Спостереження п’яте. Звукач

Веселий і дотепний (місцями). Неймовірно чарівна посмішка. Але алкоголь під час роботи… Наприкінці вмикав якісь скажені треки, і ведучий, Андрій Хмельницький, був змушений мовчати на сцені, поки їх не вимкнуть… Без коментарів.

Олександра Сергієнко імітує гру на клавішах:) (фото Н. Бойченко)
Олександра Сергієнко імітує гру на клавішах:) (фото Н. Бойченко)

Спостереження шосте. Оформлення

Не полінувались і від руки на пожовклих аркушах написали вірші як учасників, так і класиків! Прикрасили віршами та осіннім листям стіни. Шкода, після заходу всю цю красу познімали. А як на мене, хай би повисіло ще, і відвідувачі “Докеру” читали б…

Спостереження сьоме. Власне, учасники

Не буду писати про всіх, лише про найяскравіших, тих, що запам’ятались. Гурт “На грани”. Вибачайте, хлопці, але до чого були на сцені курячі яйця, в чому полягав сюрприз, про який так довго йшлося, я так і не збагнула. Улюблене слово-паразит соліста “паніка” дратувало вже після тридцятого повтору. Можна ж придумати собі менш надокучливу фішку! Он Вакарчук, скажімо, шалик на мікрофонну стійку чіпляє… Коротше, це той випадок, коли краще взагалі з публікою не спілкуватись. Басисту Денису привіт, ми з ним колись грали. Хороший у вас басист, не ображайте його:) Відкриттям вечору стала для мене Ольга Сікорська! Хто її чув, погодяться зі мною: дівчина крута! Неймовірний тембр, шикарний вокал, енергетика, артистизм, та і репертуар порадував. Хочеться почути тебе, Олю, ще! І бажано в рамках сольної програми!

Проблеми з апарататурою (а саме з клавішами) виникли у гурта Юри Кулініча (через об’єктивні причини вони не змогли потрапити на саундчек). Та доволі швидко все владнали, і Юра таки заспівав пісні! Один з моїх друзів, з яким я спілкувалась після Юриного виступу, так сказав: “Кулініч — шарить! Він як Бабкін, тільки йому ще потрібно багато попрацювати, щоб здобути досвід…” Як на мене, це був один з найвдаліших виступів, хоча гурт виступав не в повному складі (без барабанів і другої гітари).

Ольга Сікорська (фото Н. Бойченко)
Ольга Сікорська (фото Н. Бойченко)

Не казатиму нічого про наш з братом виступ, бо важко оцінити все, коли знаходишся на сцені. Трохи згодом додам відео. Зате скажу про Тараса Василенка, творчість якого я люблю з 16-ти років. Тарас заграв три кавер-версії відомих пісень в україномовному варіантів (серед яких “Галя” на музику “Confessa” Андріано Челентано, що вже стала справжньою бомбою у виконанні гурту “Крапка”). Але найбільше мене порадували його авторські пісні: “Ще раз мене не поміть”, “Зріє нова душа”, “Ламай мене через коліно”… І хочеться подякувати Тарасу за стару пісню на мої вірші “Прости мне, язычнице…”, яку я не чула вже сто років! Як все ж таки приємно, коли мої вірші звучать в піснях, та ще й таких чудових авторів!

Як бачимо, основні враження стосуються музичної частини програми. Про вірші, які звучали зі сцени, можу сказати лише те саме, що я казала після “Морских трелей”. Були окремі фрази, образи, які зачепили. Були доволі милі, щирі рядки. От, власне, і все.

Спостереження восьме. “Конкуренти”

Конкуренція — річ класна! Вона змушує розвиватись, робити справу більш якісно, цікаво, творчо! Але дивитись зі сторони за кумедними непорозуміннями представників (не називатиму імен, кому треба, той зрозуміє) різних літературних угрупувань буває смішно і сумно. Замість образ і претензій, як на мене, краще робити правильні висновки, вчитись одне в одного, об’єднувати зусилля… Одну ж справу робимо! Чи я помиляюсь?

Андрій Хмельницький і Даша Ломинська (фото Н. Бойченко)
Андрій Хмельницький і Даша Ломинська (фото Н. Бойченко)

Підсумок

Як добре все ж таки, що серед адміністрації пабліку “Типичное Запорожье” з’явилась така людина як Андрій Хмельницький. Може, не все виходить з першого разу, але прагнення і зусилля цього скромного, щирого і відповідального хлопця варті добрих слів. Бажаю, щоб ритуал розбивання тарілки, який Андрій натхненно здіййснив на сцені разом з Дашею Ломинською (одним з організаторів), спрацював і всі подальші заходи були вдалими, цікавими і корисними культурними подіями Запоріжжя!

Море у келиху. Поезія в кафе “Азимут”

фото Марії Межебицької
Публіка (фото Марії Межебицької)

Останнім часом у Запоріжжі помічаю приємну тенденцію: активізується творча молодь, особлива та, яка пише вірші. Звісно, рано говорити про якість матеріалу, але ці юнаки та дівчата активні, амбітні, і саме по собі те, що певний прошарок молоді цікавиться поезією, вже не може не радувати. Варто згадати і “Нелітературні зустрічі” (яких за минулий рік відбулось аж 5!), і літвечори від об’єднання “Цинамон”, які проходили щосуботи та щоп’ятниці протягом літа, і літературно-музичний захід “Заметки на полях”, який відбудеться за два дні у пабі “7 Док”. Можна відмітити вечір, присвячений Маяковському від Запорізького експериментального театру. Отже, є надія, що весь цей рух вийде з часом на якісно новий рівень, і в плані організації, і, звісно, в плані якості самого літматеріалу.

Марина Терещенко, організатор (фото Марії Межебицької)
Марина Терещенко, організатор (фото Марії Межебицької)

Ну, а більш докладно хотілося поділитись враженнями про нещодавній літвечір “Морские трели” (12.09.2012), який організувала дівчина на ім’я Марина Терещенко (чи не з іменем Марина пов’язана морська тематика літературника?). Відбувалося дійство в кафе “Азимут”, одразу треба сказати, що місця там катастрофічно мало. Тому більшість відвідувачів стояли, і мене не полишало відчуття, ніби всі ми їдемо у тролейбусі. Хоча як для тролейбуса, то атмосфера була значно приємніша. Організатори потурбувались про антураж: кораблики, гірлянди, чайки, свічки, келихи з “морем” на столах, прекрасні фото на стінах (на них звернули мало уваги, це прикро, бо фотороботи були справді дуже гарні). Почали практично вчасно (хвилин 15 затримки я вважаю цілком прийнятними, особливо якщо зважити на кількість відвідувачів, яким треба було знайти місце хоча б для стояння). Розпочався вечір з гітар братів Шадріних. На жаль, хлопців було погано чути, публіка ще не заспокоїлась, хтось замовляв собі напої на барі. Але з початком виступів поетів в залі вже було відносно тихо.

Гурт "Колір" (фото Марії Межебицької)
Гурт "Колір" (фото Марії Межебицької)

Варто було б сказати окремо про вірші, які звучали у той вечір. Критикувати особисто мені не хочеться. По-перше, це буде не зовсім коректно, бо я сама виступала на цьому літературнику. По-друге, навіть якщо я скажу щось про рими, відсутність ритму чи банальність образів, мене мало хто послухає. Далеко не всім треба бути Цвєтаєвими, Костенками чи Шекспірами. А часом пишеться щось, і цим чимось дуже треба поділитись. Тому подібні вечори — чудова нагода знайти якийсь відгук у читача (себто, слухача). Не для того, щоб пізніше випустити збірку чи висунутись на Нобелівську премію, а просто поділитись — не більше.

Море у келиху (фото Марії Межебицької)
Море у келиху (фото Марії Межебицької)

Хоча деякі виступи мене все ж таки зацікавили: наприклад, порадували Олексій Плетень з “Маяком”, Дмитро Коваленко з “Роботом і Зомбі” та Катя Титоренко з “Принцесами”. Хоча це все одно дещо не та поезія, яка подобається особисто мені. Зате, що стосується музичної частини, хочеться щиро подякувати гурту “Колір” (та його чудовій вокалістці Ані Журавльовій) за гарні тексти, мелодії та драйвове виконання! Прокачала пісня про сонячні батареї від гурту “Nasluhu”. Хочеться почути її вже з гітарою. Непоганий, але трошки сирий, гурт “Satin”.

В цілому, думаю, вечір вийшов вдалим. Не затягнутим. Теплим. З мінусів — приміщення (але це велика проблема для Запоріжжя, я досі не знаю, де можна подібні заходи проводити). Також нюанс — безкоштовний вхід і добровільні пожертви. Наскільки мені відомо, організатори таки залишились у мінусі (сподіваюсь, не значному).

Цікаво тепер, як все відбуватиметься в найближчу суботу, 15 вересня у  пабі “7 Док”. До зустрічі там!