Вкотре про “хату скраю”

Сьогодні побачила в новинах, що підприємець Денис Олійников, чия фірма друкувала на футболках сумнозвісну подяку мешканцям Донбасу, виїхав разом із країни з сім’єю. “Ой, тільки не треба про політику! Це така гидота! Вона мене не стосується…” Ми чуємо це чи не щодня з вуст знайомих, незнайомих, та й, що гріха таїти, самі час від часу так говоримо, бо не віримо вже жодному політику, хай би якого кольору він не був. І ми кажемо, що нам “плювати на демократію” і що “свободу слова їсти не будеш”. І так може тривати доти, доки, не дай боже, ця “гидота-політика” раптом не постукає у наші двері (ні, навіть виламає їх з ноги), перекине наш світ догори дригом і змусить нас тікати, ховатись, боятись за себе чи близьких.

А поки все в нашому, маленькому світі більш-менш стабільно — гори все інше синім полум’ям. Підприємці виходять на Майдан — лікарі кажуть “нас це не стосується”, страйкують шахтарі — це не цікавить людей мистецтва, закриваються книгарні — хіба це справа робочого люду? Та така подільність суспільства аж ніяк не на руку самому суспільству! Чи варто згадати народну мудрість про батька та синів, що не могли зламати віник?

Але що робити, коли здається, що наш голос не вплине ні на що? Коли здається, що хрін не солодший за редьку. Принаймні не мовчати, коли десь поруч коїться несправедливість, щоб це було уроком і застереженням для інших, щоб цьому можна було зашкодити. Бо комусь вигідна не тільки наша розділеність, та ще й наше мовчання.

Вас також може зацікавити

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *