“Записки українського самашедшего”. Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу

Ліна КостенкоПрочитала “Записки українського самашедшего”. Хотіла поділитись враженнями. Навіть почала писати, аж стало відомо, що Ліна Костенко раптово скасувала свої презентації у Львові, Кривому Розі та Острозі. Чому? Достеменно невідомо. Шукаючи відповідь на це питання, я натрапила на підкаст з літературної зустрічі у львівській кав’ярні “Кабінет”, де тамтешні інтелектуали (серед них Неборак, Котик, Кучерявий) обговорювали “Записки”. Якщо нема часу послухати, можна прочитати, наприклад, замітку Славінської про це обговорення і резонанс, який воно викликало. Оскільки причина скасування туру не озвучена явно, то лишається тільки здогадуватись, чи ця “кабінетна” дискусія теж вплинула на таке рішення Ліни Василівни.

Та повернімось до роману. Насправді критики щодо нього вже досить багато. Ліні закидають і те, що це ніяка не художня література, а публіцистика, і те, що головний герой зовсім непереконливий програміст. Та що там програміст – непереконливий чоловік (нагадаю, авторка пише від імені чоловіка). Чому в поле зору героя потрапляє лише негатив, чому він (а відповідно, і сама Ліна) не бачить якихось позитивних зрушень у суспільстві, державі та мистецтві? Чому головні персонажі схематичні та деякою мірою статичні? Когось дратує категоричність авторки та “бажання однією фразою ставити діагнози”. Хтось стверджує, що література не повинна займатись моралізаторством… Існують і геть протилежні думки, та вони, як і все позитивне, людей цікавлять менше. Та істина, як відомо, десь посередині. І, насамперед, вона полягає в тому, що будь-який твір мистецтва, в даному випадку, літератури, сприймається кожною людиною на рівні “подобається – не подобається”, “чіпляє – не чіпляє”. І вже потім раціонально обґрунтувати можна будь-яке сприйняття.

Мені роман (чи не роман, як намагаються доводити деякі рецензенти) сподобався. Щиро. Зовсім не тому, що це Ліна Костенко. А саме тому, що зачепив. І “несправжність” програміста (яка мені теж впала у вічі) – діло десяте. Ліна своїми “Записками” спробувала відтворити справді невеличкий фрагмент “сюрреалістичного Вавилону сучасного світу”. Влучний вираз. Саме таке було в мене враження, коли я читала. Не важливо навіть, за яким принципом обирались події, що їх занотовано в “Записках”. Адже щоденний потік інформації, з яким ми маємо справу, теж далеко не впорядкований, алогічний, схожий на потік свідомості божевільного, в якому поруч можуть опинитись виверження вулканів та дитячі посмішки, засудження злочинця і народження левеняти в зоопарку. Ліні дехто докоряє, що з цього потоку вона вихопила суцільний негатив. І починають наводити приклади “позитиву”, який можна було б згадати в романі… Стоп! А може, в цьому секрет? Розворушити саме нас, щоб ми шукали (і знаходили!) той позитив, що міг би врівноважити катастрофи, війни, злість, підлість, неправду, зраду… Може здатись, що це неможливо. Та ми забуваємо, що Добро і Зло (вибачте мені такі не раціональні категорії) мають різну природу. Зло агресивне та активне, його навіть чинити не треба – все саме відбувається. Добро пасивне, його треба плекати, оберігати, віддавати. Його не менше, просто воно, немов повітря, що його не помічаєш, поки не забракне кисню.

Герой “Записок” каже, що люди до всього звикають і про все швидко забувають. Правда. Наче не так давно був той 2000 рік, з якого Ліна починає своєрідний літопис, а проте ми вже звикли, що немає веж у Нью-Йорку, що справу Ґонґадзе досі не розкрито. Ми вже призабули Норд-Ост  і Беслан. І, авжеж, помаранчеві події 2004 року згадуємо без ейфорії, скоріше, з іронією. До речі, про них. Є в мене дурна звичка – зазирати в кінець книги. Так само я вчинила і цього разу, відкривши вперше “Записки українського самашедшего”. “Ну-ну, – подумала я собі. – Помаранчева революція…” Справа в тому, що свого часу ці події якось пройшли повз мене. Сама не знаю, як таке могло статись, та все ж. Я не співчувала Майдану, та й не засуджувала тих, хто там був. Я примудрилась лишитись байдужою. І хоч я не розділила у 2004 році помаранчевої ейфорії, та з часом розчарування мене спіткало так само, як тих, хто тоді повірив у “ідеали Майдану”… Тож мені було цікаво, в якому соусі Ліна Костенко подасть нам той Майдан. Якщо коротко, то “соус” виявився таким: “…мене з душі верне, коли маси шаліють, прославляють чи скандують чиєсь ім’я. Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде… ” Хочеться підписатись під цими словами. І не лише під цими… Адже недарма з моменту виходу роману його вже розібрали на цитати.

Я не знаю, чи буде повністю зрозумілим цей роман читачеві років за п’ятдесят. Напевно, знадобиться багато роз’яснень ледь не до кожного абзацу. Все ж таки, попри сильну емоційність, якою просякнуті “Записки”, вони є водночас певною мірою документальними. А може, це й не так важливо? Здається, цей роман для нас, сучасних, про нас, сучасних. Для тих, хто є тут і тепер. Спроба зупинити час і озирнутись, знайти себе у цьому мінливому і божевільному світу і сенс свого буття…

Щиро шкода, що так перервався тур Ліни Василівни. Можна по-різному сприймати її творчість, але сам факт такого шаленого ажіотажу навколо цих зустрічей свідчить про те, що люди справді стужились за нею, як за ковтком чистого повітря. Але ж у нас, як завжди, від безмірної любові до зневаги чи забуття один крок, досить якомусь заздрісному хробакові у масці інтелектуала вилити свою жовч.

Однак вірю, що забуття не поглине ім’я Ліни Костенко. Бо це ім’я, без перебільшення, є іменем нашої Совісті. Здоров’я і натхнення їй! Сподіваюсь, ми ще матимемо щастя почути її не лише зі сторінок її творів.

Вас також може зацікавити

2 thoughts on ““Записки українського самашедшего”. Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу
  1. мені теж дуже сподобався цей твір.
    насправді, я пережила знов ті події, про які йдеться у “Записках…”.
    у 2000-2004 я жила якимось своїм життям, мені було байдуже на те, що відбувається в Україні.
    і хочу сказати, що тоді я не розуміла цієї Помаранчевої революції.
    коли читала “Записки…”, я начебто читала свої думки, які зараз вихором крутяться у голові.
    один знайомий сказав, що в цій книзі немає ніякого вирішення ситуації, що склалася зараз в нашій країні, тільки перелік фактів. та хіба письменник повинен готувати панацею для країни? :) письменник своїм твором може підштовхнути для подальшого роздуму. саме так зі мною і сталося.
    Читаючи “Записки…”, я насолоджувалася кожним словом (в мене тільки від творів Матіос таке задоволення останнім часом:))).
    дуже шкодувала, що не відбулася зустріч у Львові, я навмисно туди їхала :) але чула, що у травні Ліну Василівну запросили на зустріч з читачами до Тернопіля. що ж , чекаємо на зустріч :)

    1. дякую за відгук!)
      і за влучні слова про “вихор”… так, приблизно таке було відчуття

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *